Міжнародне єврейство

VI. Єврейське питання вже проникає в періодичну пресу

Професор одного американського університету один раз, кілька років тому назад, поїхав по справах у Росію. Він був знаючою людиною в одній з галузей прикладної науки і тонким спостерігачем. Він приїхавши у Росію з готовою думкою, яка розповсюджена в Америці, про стан євреїв у Росії і про відношення до них російського уряду. Прожив він там три роки, повернувся назад в Америку і знову виїхав у Росію приблизно на той же термін. По другому свому поверненні він визнав своєчасним ґрунтовно ознайомити американську націю з станом єврейського народу в Росії. Для цього він написав ретельно оброблену статтю і послав її видавцеві одного з першокласних журналів Сполучених Штатів. Видавець запросив автора до себе і розмовляв з ними протягом майже двох днів; бесіда ця зробила на видавця велике враження, але на закінчення він оголосив, що статтю прийняти не може. Теж повторилося з багатьма іншими видавцями впливових журналів. Сталося це не тому, що професор не вмів писати: видавці завжди охоче приймали усе, що він напише. І все ж таки професор не міг домогтися, щоб його стаття про євреїв була прийнята або надрукована у Нью-Йорку.

Але у один прекрасний день єврейське питання було піднято статтею одного Нью-Йоркського журналу; статтю цю можна порівняти з гранатою, кинутою з єврейського табору з метою, якщо можливо, підірвати все питання в повітря і переконати всіх, що такого питання зовсім не існує.

Гідне уваги, що великий журнал прийняв саме тільки цю одну статтю про єврейське питання; було б цікаво вивести на світло Боже осіб, що стоять за кулісами цього журналу. Проте, велика публіка вже з цієї статті, задачею якої було довести, що єврейське питання не існує, може багато чому навчитися.

Містер Віл'ям Хард, у червневому номері «Метрополітен», наскільки було в його силах, дуже мистецьки використовував цю статтю, і безсумнівно, що всі телеграфні і кореспондентські бюро, що чітко стежать за всякою похвалою за адресою євреїв, вже послали бравим видавцям «Метрополітену» вітання з цього приводу за сприяння подальшому заколисуванню публіки.

Треба сподіватися, що стаття Харда, у силу її змісту, набрала широкого розголосу, тому що з неї можна навчитися багато чому, навіть більшому, ніж хотів сам автор.

Насамперед тому, що єврейське питання існує. Пан Хард говорить, що про це питання говорять у паризьких і лондонських салонах. Не цілком ясно, що повинне довести це згадування про салони; чи те, що сам предмет неважливий і незначний, або широку поінформованість Харда в цьому питанні. Далі він розповідає, що якась доповідь по єврейському питанню отримала досить широке поширення в деяких урядових колах Вашингтона. Потім він згадує про каблограму по цьому питанню, опубліковану нью-йоркським «Уорльд». Цілком ймовірно, його стаття з'явилася занадто рано, чому вона і не привела повідомлення лондонського «Таймс» про вищевказану доповідь.

У всякому разі, читачеві, що цікавиться фактичним матеріалом, Хард видав секрет, що єврейське питання в дійсності існує і при тому займає собою не покидьків суспільства, а ті кола, у яких найчастіше можна знайти доказ єврейського панування і роботи. Він знайшов не тільки це, але ще і те, що питання це там обговорюється. Хард це категорично підтверджує. Якщо він не йде далі і не визнає те, що питання дуже серйозно обговорюється і вивчається високими сферами і притому людьми, що мають міжнародне значення і вагу у власній країні, то це залежить, імовірно, від двох причин: або йому це невідомо, або згадування про це він вважає непотрібним для цілей, переслідуваних його статтею. У всякому разі, Хард констатує факт, що єврейське питання існує, що його вивчають і при тому вивчають люди, що здатні судити про питання, про яке говоряться.

Читач отримує враження, що єврейське питання носить на собі якийсь характер конспірації. Автор, однак, говорить, що сам він не вірить у масову змову. Таке визнання викликає подих полегшення, тому що для неєврейського мислення немає нічого більш смішного, як масова змова, тому що неєврейський розум нічого більш неможливого собі представити не може. Хард не єврейського походження і тому він повинен знати, якою мірою змова навіть із найблагороднішими намірами не може існувати більш-менш тривалий час при участі в ньому скільки-небудь значного числа змовників неєвреїв. Неєвреї для таких справ не створені. Їхня змова розсиплася б як пиріг з піску. У крові й у природі неєвреїв, на противагу євреям, немає належної здатності дружно триматися разом. Неєврей по самій природі своїй не може скласти собі ясного уявлення про змову; йому потрібні незаперечні докази, щоб повірити в можливість змови.

Тому легко зрозуміти скрутне положення Харда з його вигадками про змову. Щоб вийти з цього положення, він змушений повернути справу так, начебто завжди, коли мова йде про єврейське питання, всі інші, крім самих євреїв, бачать у ньому щось, що складає в собі змову. Це положення є в нього лейтмотивом, що видно вже з заголовка статті: «Велика єврейська змова».

У пошуках за фактів в статті Харда ми довідаємося далі, що мається ряд документів, у яких нібито утримуються деталі змови або єврейський план досягнення повного світового панування. От, приблизно усе, що читач може довідатися про документи, якщо не вважати того, що м.Хард називає їх «надзвичайними і жахливими». Тут, на жаль, у нього великий пропуск у викладі: ціль його статті пролити світло на відомий документ, а тим часом ми не довідаємося про нього майже нічого. Ганебні і безчесні вимисли звичайно випливають самі. Про документ, про який йде мова, цього сказати не можна: читач змушений вірити м.Харду на слово. Тим часом, були б ці документи опубліковані, вони дали б можливість вдумливому читачеві або критикові скласти про них власну думку. Але залишимо це: м.Хард у всякому разі, привселюдно заявляє, що такі змовницькі документи існують. Потім він переходить до іншої своєї задачі, — довести, шляхом перерахування імен євреїв, що вже є хазяїнами у важливих сферах, як мало взагалі займає євреїв думка про панування. Відповідальність за ці імена лежить цілком на Харді; нам же важливо лише відзначити, що є в нього повчального.

Автор особливо докладно займається російськими справами. Часом навіть може показатися, що єврейське питання теж саме, що і радянське, хоча, як то добре відомо Харду, — насправді це не вірно. Правда обидва питання знаходяться між собою в тісному зв'язку, але все-таки штучне доведення їхньої тотожності для того, щоб потім на благо єврейському питанню це спростовувати, потрібно визнати лише добре задуманим вивертом. У всякому разі, факти, приведені Хардом — якщо залишити осторонь спроби з них робити висновки — досить цікаві.

Почнемо з російського питання. Хард говорить, що в кабінеті міністрів Радянської Росії тільки один єврей, саме Троцкий. Звичайно, в уряді є й інші євреї, але Хард говорить тільки про кабінет. Він замовчує про комуністів, що є щирими володарями Росії, і нічого не говорить про червону армію, що є справжньою силою Троцко-Ленінського панування. З таким же правом можна зтверджувати, що й в Угорщині був тільки один єврей в уряді: але єврей цей був Бела Кун. Залишається, таким чином, відкритим питання, чому вся Європа, незважаючи на двох тільки євреїв, Троцкого і Бела Куна, переконана в сильній єврейській домішці до більшовизму. Настільки простодушна гра уяви представлялася б ще більш неймовірною, ніж думка про єврейську змову, яка представляється Харду. Якщо всіх неєвреїв вважати недоумкуватими, то на якій підставі не можна з тим же правом бачити в євреях хитромудрих? Як би то не було, але сказати, що Троцький стоїть на чолі більшовицької влади і поділяє її тільки з Леніним, ще не значить сказати занадто багато: що Троцький — єврей, — дотепер цього ніхто не заперечував, не заперечував і сам Бронштейн (дійсне ім'я Троцького), коли він ще жив у Сен-Луі в Сполучених Штатах.

Але, як говорить Хард, і керівники меньшовиків — євреї. Факт гідний уваги! Троцький — на чолі більшовиків; а на чолі меньшовиків, коли вони були в опозиції першими, на першому місці стояли Лібер, Мартов і Дан — «всі євреї», говорить Хард.

Крім цих двох крайніх партій є ще третя, більш помірна, «кадети», що, на думку Харда, є, або були, «найсильнішою буржуазною партією в Росії», — «їхня головна квартира тепер у Парижі. Їхній голова — Винавер, єврей».

Такі факти, встановлені Хардом: євреї, імена яких він приводить, керують трьома великими політичними партіями в Росії. «От, дивіться, як євреї розкололися! — вигукує він. — Яка може існувати змова в людей, що так сильно борються між собою»? Іншого, при вигляді цих явищ, скоріше вразила б думка, що кожна течія російської політичної думки знаходиться під впливом євреїв. Хіба це не дає у відомій мірі права зробити висновок, що євреї скрізь прагнули до панування? Цим, однак, не вичерпується все повчальне, що читач, який шукає фактів, може знайти в статті Харда. Він переходить потім до Сполучених Штатів і встановлює для них кілька цікавих положень. «Там, — говорить він, — є Отто Каан». Це вірно. Іноді Отто Каан знаходиться в Америці, іноді по важливих міжнародних справах у Парижі, іноді, нарешті, він зав'язує зносини між британським і американським капіталом у Лондоні, проводячи всі такі справи, що, значною мірою, залежать від єврейської політичної обстановки. Каан вважається консерватором і це у відомому відношенні, мабуть, вірно. Людина може бути консерватором чи ні, дивлячись по тому, під яким кутом зору його розглядають. Консервативні люди в Америці найбільші радикали; їхні спонукання і методи йдуть у корінь речей і у своєму власному полі дії вони завжди радикальні. Ті особи, чий кругозір обмежується визначеними економічними інтересами, називали консерваторами людей, що панували в останньому французькому конвенті. Тим часом, насправді вони були найрадикальнішими з радикалів; вони були червоними в епоху червоних і білими в епоху білих. Якби знати, до чого прагне зрештою Каан, і якби він склав описок своїх планів і цілей, то кличка консерватора, якою його так влучно характеризує Хард, звучала б зовсім по іншому. Але, у всякому разі, ми довідуємося від Харда: «Пан Каан на стороні консерваторів». «На іншій стороні, — говорить Хард, — знаходиться Роза Пастор Стокес». Після цього він називає ще Моріса Хіллкіта. За його визначенням, це вже радикали. До них він додає двох неєвреїв, Євгенія Дебс і Білля Хайвуд і дає таке висвітлення, начебто вони обоє — багато більш впливові люди, ніж двоє перших. Ті, хто займався новітніми політичними комбінаціями, — а Хард, здається, протягом довгого часу знаходився в їхньому числі, — думають про це інакше. Ні Дебс, ні Хайвуд за усе своє життя не могли б створити фракції, що володіє таким величезним впливом, як пані Стокес і Хіллкіт: вже від них Дебс і Хайвуд отримали свій вплив. Якщо уважно вивчати соціальні течії в Сполучених Штатах, то кожна знаюча людина, подібно самому Харду в його статті, наткнеться на єврейські імена. Як, справді, повчально, що там, де він називає вождів так званого консерватизму і радикалізму, він змушений наводити єврейські імена. На підставі його даних читач у праві сказати, що обидві політичні групи Сполучених Штатів на поводу в євреїв.

Але це ще не все.

«Людина, що працює більш, ніж хто-небудь інший, щоб зберегти американських робітників від радикалізму, є єврей — Самуіл Гомперс». Цей факт читач повинен собі замітити: американські робітники керуються євреєм. І далі «професійний союз робітників по виготовленню готового плаття, союз дуже сильний і дуже великий, найдужчий супротивник Гомперса, діє під керівництвом єврея Сіднея Хілльмана».

Зовсім як у Росії. Обидва крила американського політичного життя і руховий нерв усередині нього знаходяться під керівництвом євреїв. Цей факт повинен визнати і сам Хард, всупереч своїм щирим намірам, як такий, що випливає з його статті.

Середня ж партія, «ліберальний центр», як її іменує Хард, що поєднує всі проміжні течії, ще чекає із своїми Брандесами, Макками і Феліксами Франкфуртерами опису цих панів, діяльність яких з часу перемир'я могла б дати матеріал для дуже цікавої глави.

Хард із похвалою називає ще два імена: барона Гінцбурга — він, бо, єврей, «вірна людина» російського посольства — і посланника Бахмєт'єва, представника недовгого російського Тимчасового Уряду. Інший єврей, за словами м.Харда, керує російським інформаційним бюро, повідомлення якого розміщуються багатьма нашими газетами; ім'я його добре відомо читачам газет. Це — А.И.Закк. Список цей далеко не повний, але все-таки він багато чого говорить, і документи, чию сміхотворність так хочеться довести Харду, отримують завдяки йому особливе значення. Мимоволі приходить у голову, що документи ці залучили до себе таку увагу тому, що особи, знайомі з ними, бачать в них не тільки те, що хочеться бачити Харду, але і щось інше, більш дивне, і приходять до переконання, що документи ці створили єврейське питання. Адже, якби крім них нічого не існувало, то і Хард не написав би своєї статті та й «Метрополітен» її б не надрукував. Заслуга Харда полягає в тому, що саме там, де цього не можна було очікувати, він підтвердив, що єврейське питання існує і повинне бути з'ясоване. Той невідомий, по чийому замовленню була написана стаття «Велика єврейська змова», мабуть, сам відчув необхідність це зробити.