Мертві квіти

ХI

Останнiй шов накладався у повнiй тишi, утворивши рiвненький рядочок разом iз попереднiми.

— Усе, — задоволено промовив Стас. — А ви боялися. Ну що, болiло?

Вона лише заперечливо похитала головою.

— Стасику Iвановичу! — поруч молитовно склала руки Анжела. — Ну я побiгла, будь ласка! Я ж потiм, як автобус пропущу, пiшки до села йтиму шiсть кеме, а скоро темно!

— Iди вже, — скривився Стас. — Бо дiйсно, ще хтось причепиться дорогою, матиму потiм на совiстi…

— О! — картинно вигукнула медсестра. — Та якби я знала, що хтось причепиться, де б я просилася! Дiждеш тут — причепляться…

— Iди-iди. Справимося удвох? — останнє призначалося пацiєнтцi.

— Та наче вже справилися, — полегшено зiтхнула та. — Дякую.

— Нi, ще пов'язка, не поспiшайте. Я зараз вам по блату — маленьку, елегантну, таку, як вашi пальчики.

— А який у нас iз вами блат? — не зрозумiла вона.

— Ви ж менi довiдку виписували у районнiй радi, — здивувався Стас. — Що, забули?

— Нi. Я гадала, ви такого не пам'ятаєте.

— Ну що ви… — цiлком законний сарказм так i пер з лiкаря. — Ви ж мене двi доби маринували. I по третьому колу запускали. За папiрець розмiром десять на п'ятнадцять — ще менший, анiж листок медичної картки. Гадав, не вийду iз ваших стiн. Як тут забудеш? До того ж, у нас, лiкарiв, знаєте, особлива любов до бюрократiї.

Стас промовляв окремими фразами, поправляючи на її тендiтнiй ручцi пов'язку, а потiм хитро глянув на пацiєнтку. Вона зашарiлася, а погляд вперся у забинтовану руку.

— У нас такi закони, — кисло промовила вона. — Ми мусимо…

— А у нас ще дурнiшi закони в медицинi! — повчально заперечив Стас, — взагалi дебiльнi. Але ми намагаємось робити так, щоб у першу чергу пацієнту було добре. До того ж… Гаразд, не морочтеся. Просто у мене абсолютна пам'ять на вродливих жiнок. То посмiхнiться, панi Олено! Приймайте роботу!

Вона сiла, пiдтримувана ним за спину, але одразу подалася назад.

— Олено Петрiвно! О-о… Ми ж так не домовлялися. Ну…

Перекидаючи скляночки у шафi, Стас розкрутив нашатир i пiднiс їй до носа. Ляскати по таких щiчках не пiднiмалася рука, тому, намочивши серветку, вiн тер їй за вухами i обличчя.

— Ну… чого це ви? У власному кабiнетi така рiшуча, а у чужому…

За п'ять хвилин вона вже сидiла на стiльчику, заплющивши очi i опустивши низько голову, як велiв Стас.

— Ну, що?

— Здається, минає.

— Я ж просив не дивитися туди, на руку, а ви…

— Та нi, це не вiд того, — вона розплющила очi i легенько струсила головою, а зустрiвши запитливий погляд лiкаря, пояснила тремтячим голосом. — Менi стало погано вiд ваших невчасних дорiкань, мiж iншим.

Великий палець був надiйно забинтований, тому її спроби вдягнути чобiтки однiєю рукою виявилися безуспiшними. А часте дихання свiдчило, що цiєї неприємностi на сьогоднi може бути через край.

Стас присiв перед нею i взяв чобiток у руки.

— Хочете влаштувати менi урок доброго ставлення до кiнця? — запитала вона.

— Нi, — у тон їй вiдповiв Стас. — Хочу використати службове становище з корисливою метою. Вдягнути чобiтки на такi нiжки в iншiй ситуацiї менi навряд чи свiтить.

— Отже, збираєтеся комплiментами загладити провину.

Стас мiг заприсягнутися, що одна її брова при цьому картинно вигнулася.

— Хочу, — радiсно промовив вiн, посмiхаючись. — Але вам, паперовим бюрократам, цього не зрозумiти. Ну як, не тисне пов'язка? А чобiтки?

Вона не стрималась-таки i посмiхнулась у вiдповiдь.

Олена стояла внизу бiля його машини, але при наближеннi Стаса ще раз запитала:

— А може я все-таки сама?

— Сiдайте, хвора, ви блiдi, наче крейда.

У Галичi немає де розiгнатися. Машина, так i не набравши швидкостi, зупинилася бiля двоповерхового будинку на кiлька квартир. Власне, водiй i не намагався тиснути «по газах» — крутив вуличками пiд керiвництвом гарненької пацiєнтки, хоч i без того розумiв, куди їхати.

— У вас хоч є хто вдома? — запитав Стас, облишаючи жартiвливий тон.

— Так. Я кiмнату винаймаю. А господиня моя завжди вдома.

— Стервоза? — з розумiнням запитав Стас.

— Ну чому! — не згодилася Олена. — Нi. Навпаки. Дуже порядна i приємна жiнка. I до мене добре ставиться. Ми разом уже багато рокiв.

— А можна щось вас запитати? Маєте з десять хвилин? Хочу ще раз скористатися службовим становищем.

— Звiсно!

— Ви там близько до оформлення всiляких паперiв, — почав Стас. — Скажiть, часто у вашому мiстi продають i купляють нерухомiсть?

— Пояснiть запитання, — не зрозумiла дiвчина. — Що конкретно вас цiкавить?

— Що легше у Галичi — продати чи купити будинок?

— Звiсно, купити! — здивувалася вона. — Люди особливо грошей не мають. Хiба одиницi. А продати… Купа пропозицiй. Народ за кордон виїжджає. Помирають. Ви ж знаєте, що народжуванiсть у нас менша вiд смертностi. Населення зменшується щороку. От вам i ринок нерухомостi. Продають багато, купляють — одиницi. Я особисто знаю кiлькох, що вже роками продають. За безцiнь не хочуть, а пристойну цiну хто запропонує! Он мої знайомi вже два роки оголошення скрiзь виставляють.

— Хмм…

Iнформацiя викликала рiй думок. За iснуючої у мiстi ситуацiї, з якоїсь такої особливої причини «будинок з привидами» бажали придбати багато людей. I усi претенденти обiцяли не образити. Натомiсть, сам дядько, складаючи заповiт, не бажав, щоб дiм продався отак зразу. Чого раптом?

Не iнакше, обставини, яких вiн ще не знає.

— Отже, чобiтки вам знiмуть, — вирiшив Стас. — Що ж, я радий, що є кому про вас подбати. А ви можете менi зателефонувати? Сьогоднi. Щоб я не хвилювався.

Вона вагалася якусь секунду, а потiм запитала:

— Ви що, за всiх пацiєнтiв так переживаєте?

— А ви впевненi, що хочете бути «як всі»?

Вона не знайшла, що вiдповiсти, i лише коротко глянула на нього. Стас вiдкрив бардачок i потягся за блокнотом. Було пiзно, вона вже побачила. Масивний, чорного кольору пiстолет одразу кинувся в очi Оленi, вiдбиваючись у них подивом i навiть переляком.

— Вiн не справжнiй, — заспокоїв її Стас, беручи до рук свою нову «iграшку». — Газовий. Засiб самозахисту, про всяк випадок. Подзвоните?

— Добре, — вiдповiла вона, ховаючи листок. — Дякую вам за все. Я дуже боялася. Ви… добра людина.

— I на тiм спасибi.

Олена вже трималася за ручку дверцят, але пiсля останнiх його слiв вiдпустила її i здоровою рукою вийняла iз сумочки гаманець.

— Ви що робите? — взявся за голову Стас. — Я ж зовсiм не те мав на увазi. З вами не скучиш. — I, зустрiвши її нерозумiючий погляд, пояснив: — Просто ваш комплiмент у вiдповiдь м-м… не зовсiм рiвноцiнний. Мої були м-м… значно вагомiшi.

— А я гадаю, навпаки, — серйозно сказала вона. — Вродливих жiнок багато, добрих людей — не дуже. До того ж, це не комплiмент.

Заходити до будинку, маючи у кишенi зброю, було набагато спокійніше. Нехай на дверях тепер стояли новi замки, нехай пiстолет був лише газовий — однаково. Психологiчна пiдтримка — велика рiч. Щоразу заходячи, Стас незмiнно проробляв одну й ту саму процедуру — огляд усiх примiщень на наявнiсть стороннiх людей, а потiм, вже у зворотнiй послiдовностi, — на наявнiсть змiн iнтер'єру. Лише пiсля отримання негативного результату дозволялося вiдпочивати.

Вечiр був приємний. Спогади — хвилюючими, а внутрiшнiй стан якимось… студентським. Здавалося, що повернулася юнiсть. Його навiть не надто хвилювало питання обходу будинку. Зателефонує чи нi. Дiйсно студентство — iнакше не назвеш. Дитячий садок. Але приємно. Газети не читалися. Приготував вечерю, вимив машину, тодi повечеряв. Телефон мовчав.

Емоцiї вляглися. Не буде нiякого дзвiнка. Вона не з тих. Завтра прийде i вдаватиме, що не було нiякої домовленостi. А якщо запитати, скаже, що заснула або не було грошей на рахунку. Бiльшiсть жiнок такi, особливо на периферiї. Не дай Боже дати привiд для сподівань.

Але студентська юнiсть давно минула. Звiсно, тодi вiн ще довго чекав би, можливо, навiть до ранку i тiшив би себе надiєю, що ось-ось… Постеливши, Стас поставив телефонний дзвiнок на максимум i влiгся. Заради цiєї пацiєнтки вiн не вiдмовився б прокинутись будь-якої години вночi.

Обличчя Олени нiяк не згадувалося. Зате чобiтки… Та й нiжки стояли перед очима. А руки добре пам'ятали тонку замшу. Стас повернувся до стiни, намагаючись вiдiгнати картину. Так не заснеш. Аби вiдволiктися, очi почали вишукувати знайомих персонажiв його «вечiрньої казки». Ось вiн, iндiанець, як завжди знайшовся першим. Гордовитий профiль його обличчя не змiнився. Другим вiдшукався одновусий мужик у шапцi зi своїм псом. Знайшлася i стара з морозивом, зiгнута назад. А от студенти кудись подiлися. Стас пам'ятав приблизне мiсце, де вони бiгли, але там зараз були тiльки пелюстки й листочки. Напевно, сьогоднi не судилося йому остаточно встановити — б'ються вони чи все-таки святкують. Але вiн вперто шукав, оскiльки сам сьогоднi був наче студентом. Замiсть цього ще нижче, в одному з вiзерункiв вiн побачив фрагмент фiгури людини у гуцульському вбраннi. Кептарик з облямівкою i свiтлi такi штани, на якi примотані ремiнчики вiд взуття. Ну, вилитий гуцул!

Стас поступово знаходив бiля нього фрагменти iнших «гуцулiв», адже усi пелюстки цiєї квiтки мали однаковий свiтлий вiдтiнок, майже бiлий. От тiльки в iнших пелюстках ледь вгадувалися лише окремi фрагменти людських фiгур — щось було схоже на руку, щось на ногу i усе перемiшано, наче у добротнiй мазнi авангардистiв. Але той, перший, був майже цiлий. Не вистачало тiльки… голови. I раптом Стас побачив, що якраз головою i є той незрозумiлий предмет, який «гуцул» тримає у зiгнутiй руцi — так, наче вiйськовий кашкет на траурнiй церемонiї. Нi, краще вже нехай стоять перед очима нiжки Олени. Сон почав огортати свiдомiсть.

Мить, коли вiн почув цей звук, вiдбилася десь глибоко i назавжди. Усе нутро раптово здригнулося, наче груди i живіт різанула ударна хвиля, пiсля якої утворюється вакуум. Цей вакуум продовжував гидко смоктати, навiть тодi, коли Стас переконував себе, що йому причулося. Дiйсно, сьогоднi день повернення у дитинство. Лише пiдлiтки бояться, що хтось є на даху, коли по ньому стукають дзьобами ворони.

Але це не були ворони. Хтось перейшовся впевненими кроками по горищi. Шлак рипiв пiд його ногами i кроки рухалися з одного кута над головою в iнший. Руки одразу стерпли, але зумiли вiдшукати зброю пiд подушкою i пересмикнути затвор. Клацнуло доволi гучно i Стас затримав подих. А вiн ходив. Потiм щось посунулося. Слабенько грюкнуло у кутку над стiною. Поклавши пiстолет поруч, Стас швидко одягнув штани.

На горищi хтось був. Дарма, що у це досi не вiрилося. Кроки застигли десь посерединi, над свiтильником, а потiм рушили убiк i стихли. Напевно, вiн пiшов по стелi за межi кiмнати. Рука сама потяглася до телефона. Пальцi набрали «102».

— До мене вдерлися стороннi люди, — тихо промовив Стас, називаючи адресу. — Прошу приїхати, негайно.

— Це ви, лікарю? — пролунало у вiдповiдь. — Ми вже їздили до вас. Що, знову? Може вам здалося?

— Вони зараз тут, — ще тихiше сказав Стас. — Я прошу.

— Гаразд, їдемо, — пiсля секундного роздуму вiдповiв черговий.

У кiмнатi стояла мертва тиша. Стас нерухомо сидiв на диванi i лiчив хвилини. Зараз. Той, хто був на горищi, пiдiйшов до стiнки з килимом i застиг над нею. Кроки стали такими, наче вiн крався. А потiм твердо пройшовся до iншої стiни. Навiть було чути, як черевики шаркають по бетону i звук вiддаляється. Зараз вiн побачить у вiконце, як пiд'їжджає мiлiцейська машина. I тодi… Що? Не полiзе ж через нього! Маленьке вiкно серед голої вертикальної стiни на шестиметровiй висотi! Вiн кинеться донизу, i навряд чи його стримають дверi, що ведуть на горище. З ним доведеться зустрiтися.

Звук мотора з'явився зненацька, Стас одразу кинувся до вхiдних дверей, вiдчиняючи їх та обертаючись до входу на горище. Вони йшли не кваплячись — троє з чергового наряду. Одного Стас упiзнав ще з тiєї ночi, коли хтось вдирався до хати.

— Що там, доктор? — запитав старший лейтенант, скосивши очi на пiстолет у руцi господаря.

— На горищi, — промовив Стас, вказуючи на дверi.

Один за одним вони полiзли туди. У животi ще вiдчувався вакуум, а у грудях далi товклося. Ну! Очi прикипiли до отвору дверей та сходiв, коли почувся стукiт нiг мiлiцiянтiв, якi поверталися.

— Ну i хто там є? — запитав старший наряду.

— Що — нiкого?! — тiльки й вимовив Стас.

У вiдповiдь усi троє розвели руками. Стас прожогом майнув догори. Сховатися тут поза всяке бажання не було де. Просто не було! Старший пiднявся удруге. Засуви на вiконцi були надiйно замкнутими. Залишалося шкребти голову i ходити у розпачi самому тим же маршрутом, де п'ять хвилин тому гуляв iнший. А у цьому Стас не сумнiвався й зараз. Вiн навiть прочинив дверцята димоходу, якi також виявилися зачиненими з боку горища, отже, у димоходi також нiхто не мiг сховатися. Але Стас усе-таки запхав голову i посвiтив лiхтарем униз i догори. Менти стояли поруч i дивилися на нього з явною цiкавiстю.

— Лікарю, ну ви задоволенi? — запитав нарештi старлей, не приховуючи посмiшки.

— Вiн був тут! — вигукнув Стас. — Ходив, розумiєте?! З кiнця в кiнець! I оцей шлак, яким засипанi панелi, рипiв пiд його ногами! То в тому кутi, то в тому! Я тверезий! I галюнiв у мене не буває!

— Ну i де ж вiн подiвся? — спокiйно запитав сержант.

— Не знаю! Може, вiн по даху ходив?

— Докторе, подивiться, який нахил даху. Дах оцинкований. Неможливо. А якби i був хтось на даху, бляха б гримiла! Ви нiколи не чули як гримить покрiвельна бляха?

— Я тiльки можу сказати, що вiн ходив тут, — безпорадно розвiв руками Стас. — Може встиг вискочити, поки я вам дверi вiдчиняв? Але куди ж тодi…

— Ну, гаразд, — згодився черговий. — У вас також бувають безпiдставнi виклики, я знаю. Така вже наша з вами робота. Я гадаю, ми не будемо його фiксувати, потiм стiльки вiдписок…

— Будемо! — вигукнув Стас. — Повторюю: у мене немає галюнiв. Я чув, що там хтось є. А куди вiн подiвся… я не знаю. Але там хтось був, тому виклик прошу зафiксувати.

Вони ще кiлька хвилин безуспiшно вмовляли його i пiшли.

— Документи хоч у вас у порядку на цю «iграшку»? — запитав на прощання старлей, ще раз кинувши очима на пiстолет.

— Можу показати.

— Та нi, ми вам вiримо.

— Сподiваюся, що не тiльки у цьому, — промовив Стас, зачиняючи дверi.

Телефон рiзонув по вухах дзвiнком, поставленим на максимум. Тiло вiдреагувало миттєво. Нерви нiкудишнi.

— Станiславе Iвановичу, це Олена. Пробачте, ради Бога, я, напевно, розбудила вас.

— Нi, — вiдповiв Стас. — Щось сталося? У вас проблеми?

— Нi, все гаразд. Просто я була вимучена, випила таблетку вiд болю i заснула. А прокинулася щойно i… розумiю, що пiзно, але ж обiцяла.

— Дякую, — сказав Стас. — Я дiйсно чекав. Як ваша рука?

— Зараз нормально. А… у вас нiчого не трапилося?

— У мене? А чому ви питаєте?

— По голосу здалося, — тихо сказала вона. — Напевно, все-таки ви спали, а я розбудила.

— Хм… Ви до всiх така уважна? — ухилився вiд вiдповiдi Стас.

— А ви… — вона не наважилася повторити його вiдповiдь.

— Нi, не хочу я бути «як усі». Дякую, що подзвонили. Приходьте завтра, коли вам зручно.

Стас поклав слухавку. Вiн мрiяв про цю розмову вiдтодi, як мила пацiєнтка вийшла з машини. Але зараз дзвiнок був недоречним i спiлкування не вийшло. У нього iншi проблеми. Бажана розмова не принесла полегшення. Роздратованiсть не дасть заснути — сто вiдсоткiв.

Що це було?

Будинок наче не хотiв виконувати останню волю господаря i приймати його. Маячня… З яким задоволенням вiн здер би зараз цей килим, щоб ота безголова чортiвня не крутилася в уявi! Правий бiк тиснули пружини i про сон навiть не думалося. Що, що робити? Купити ноутбук. Термiново. Набрати комп'ютерних iграшок i товкти по клавiшах. Воно вiдволiче. Захоплює — не те слово. Але ранiше на це завжди бракувало часу. Комп'ютер громiздкий, не менший вiд телевiзора. Потiм прийде яка зараза i доколупається, що це змiнило iнтер'єр кiмнати. А ноутбук лежатиме у сумцi будь-де.

Щось заскрипiло i кроки перейшлися по стелi чiтко й неквапно. По-хазяйськи. Вiн став у протилежному кутку, потовкся, гримнув чимось i пiшов убiк Стаса. Над диваном зупинився. I тепер стояв просто над головою. Усе. Запала тиша, тiльки гупало, загрожуючи вискочити, власне серце. Чому вiн стоїть саме тут? Чому?

Вони застигли обидва. Один зверху, другий унизу. Це скидалося на змагання — хто витримає. Не витримав Стас. Вiн пiдвiвся, вдягнув штани, перейшов i сiв у крiсло у протилежному кутку. Було тихо. А потiм той, на горищi, знову почав ходити. Знову завмер i… Звук, який пролунав потiм, не можна було сплутати нi з чим — байдуже, що їх роздiляло бетонне перекриття!

Вiн кашляв. Це був кашель.

Рука стискала пiстолет, а думки хаотично скакали у головi. Хай там що сталося годину тому, коли прибув наряд мiлiцiї, а зараз Стас не сумнiвався нi на йоту — на горищi людина. Кроки рушили убiк сусiдньої кiмнати i стихли надовго. Вiн давав змогу прийняти рiшення. Вiн був там.

Стас не уявляв, що йому скажуть, якщо ще раз зателефонувати у вiддiлок мiлiцiї. Але ще важче уявлялося, що станеться, якщо прийняти iнше рiшення — друге i останнє з усiх можливих. Вiдчинити дверi i пiднятися. Вiд цих міркувань ставало дибки волосся. Стас розумiв, що не зробить цього, хай би навiть мав справжнiй пiстолет. Раптом спала думка, від якої розлилося по руках та ногах жахливою слабкiстю. Це навiть була не думка — якесь iдiотське марення: що, як вiн iз тих, кому не страшнi кулi?

Зiбравшись iз духом, Стас висварив себе, хоч наперед не вiрив у дiєвiсть такого аутотренiнгу, коли кроки почулися знову. Вiн пiшов швидко та рiшуче, як нiколи, пiшов через усю стелю у напрямку коридору, а потiм… Вiд звуку, який почувся далi, усе зомлiло — рипiння дерев'яних сходинок чулося вже не крiзь стелю, а з коридору, дверi до якого не були зачиненi. Черевики човгали по краях сходинок i скрипiння чулося все нижче й нижче. Хвиля слабкостi пiдкотилася до самого горла. Ось вiн зупинився. На нижнiй сходинцi. Далi дверi. Не надто надiйнi.

Стас пiдвiвся. Якщо добре налягти на них, шлях до виходу буде вiдрiзано. У грудях бухало. А наступної митi пролунав стукiт. Вiн стукав у дверi, вимагаючи впустити. Наче розумiючи, що наверх до нього не завiтають. Прийшов сам. Руки Стаса автоматично пересмикнули затвор. Удруге, забувши, що заряд давно вже у стволi. Патрон, викинутий механiзмом, гримнув i покотився по пiдлозi.

I тодi за дверима знову почулися кроки. Вiн пiднiмався на горище, наче зрозумiвши негостиннi намiри, i сходи рипiли все вище, а за якусь секунду-другу ноги протупали по стелi за межi кiмнати. Грюкнуло. Усе стихло.

Стас висидiв годину. Потiм лiг, не роздягаючись i не вимикаючи свiтла. Очi впиралися у стелю. Ловив кожне шурхотiння за вiкном. Iнодi вулицею проїжджали машини, ковзаючи по стiнах свiтлом фар. Серце рахувало сукунди до свiтанку, а їх ще залишалося ой як багато…