Мертві квіти

LIV

Кому належить молитися за таких обставин? Боговi? Дияволу? Долi? Старому килиму або ще яким мiстичним силам, якими, за Стасовим переконанням, разило це мiсто? Вiн ладен був усiм нараз.

— Ну, ось як гарно, — коментував Гащак. — Анатомiя прекрасна! Усе наче у книжцi. Станiславе Iвановичу, дуже гарна жiнка зсередини. Зверху не бачив, ви ж мене завчасно не покликали. А зсередини красуня, заздрю. Входимо у живiт!

Нагiрний мовчав, перебуваючи пiд впливом створеної Стасом атмосфери, скупо даючи короткi вказiвки операцiйнiй сестрi. Справдi, навiщо вiн так? Нерви на межі. Пусте. Вибачатися доведеться перед усiма нараз. Аби тiльки швидше скiнчилася операцiя.

— Ч-чорт!

Вигук Нагiрного штрикнув не те що пiд серце — кудись аж-аж… От i воно.

— Чого стоїш? Вiдсмоктувач вмикай! Швидко!

— Так, тиск пiшов донизу, — це вже був анестезiолог. — Женю, дофамiн! Визначайтеся, шановнi! Яка крововтрата?

Крововтрата… Дофамiн… От i приїхали. Так мало статися.

— Повний живiт, — сичав Нагiрний. — Позаматкова, не iнакше. Стасе, кличемо гiнекологiв?

— Так, оперативно. Зупиняйте! — нервував анестезiолог.

Поступово до нього доходив смисл того, що вiдбувається. Позаматкова вагiтнiсть, кровотеча. Язик не повертався додати «всього-на-всього», адже це також не iграшки. Але навiщо ж так лякати! I у нього серце не залiзне!

— Халат! — миттєво обробивши руки, Стас вскочив у операцiйний халат i втиснувся до них. — Серветки! Скальпель! Рамка!

Усе прийшло до несамовитого руху. Гримiло, лiтало, падало…

— Що тиск?

— Сiмдесят на дофамiнi.

Чорти… Доля продовжувала втикати палицi у колеса. Гiмна собачого! Не вийде. Це не «iндiанець» i не «Мурашевичка». Вiд чого-чого, а вiд цього їй не дадуть померти.

— Зараз… Дай затискач. Ще. В'язатися. Ще затискач! Усе — пiдносьте тиск.

Подальша операцiя була справою технiки. Кровотечу зупинено.

— У гробу я бачив такi апендицити! — стогнав Нагiрний. — Треба вчасно визначати, чия хвора i хто лiкуючий! Судили-рядили, а гiнекологу забули показати…

— Нiчого, — заспокоював Стас. — Усе буде гаразд. Отут акуратно шиємо!

— Ну, звiсно — продовжував лити жовч Богдан. — Для себе ж…

Тиск вирiс до норми. Живiт мили на совiсть. Руки давно вже не тремтiли. Ситуацiя, яку вiн спровокував сам, колись мала закiнчитися. Натомiсть починався новий оберт спiралi, яка обплутувала його життя i яку вже стiльки часу марно намагався розплутати. Вона почала маритися ще в операцiйнiй i продовжила вже у палатi, вилазячи до нескiнченостi з нiчного мороку.

«Спiраль» зникла тiльки зранку. Оленка напiвсидiла на високому лiжку з розплющеними очима i дивилася на нього.

— Я що спав?

— Ще й як, — ледь помiтно всмiхнулася вона. — Замучився, бiдний, бiля мене.

— От, зараза… Добре ж я тебе доглядаю. Навiть не зчувся, коли… — не мiг заспокоїтися Стас. — Котра?! Десята?!

— Десята. Менi вже й чаю принесли. Сказали, що можна. Усе ж гаразд? Правда?

— Усе гаразд…

— Телефон твiй дзвонив. Ти навiть не чув.

— Передзвоню потiм, — Стас лише зиркнув на незнайомий номер. — Я швидко.

Нiч як одна секунда! Ще б… Скiльки ж можна!

Телефон так i не дав дiйти до туалету. Знову той самий.

— Алло!

— Станiславе Iвановичу? Мене просили вам зателефонувати.

— А хто це? — не зрозумiв Стас.

— Бiлоус Алла Максимiвна, Iвано-Франкiвськ, друга мiська лiкарня.

Усе-таки велика лiкарня.

— Алло Максимiвно! Дякую, що зателефонували. Василь — мiй однокурсник, а я працюю зараз у Галичi хiрургом…

— Знаю, Василь Миколайович розповiдав. А що ви хотiли, я вас слухаю!

— Алло Максимiвно, у мене кiлька запитань. Тiльки не дивуйтеся, будь ласка. Ви ж пiдпрацьовуєте ще десь, на випуску автомобiлiв, тобто водiїв?

— Так, є у нас фабрика «Молочна країна», молокопродукцiя всiляка…

— А у вас працює водiєм Коваленко Вiктор Петрович?

– Є такий. А чому ви питаєте?

— На розмальованому фургончику?

— Так. А що?

— I вiн щодня працює?

— Щодня. От тiльки…

— Що?

— Сьогоднi немає. Нi його, нi машини. А що сталося?

— Та, схоже, вiн у бiга подався, — задумливо промовив Стас. — Негарнi справи на ньому. Шкода. Утiк. А ви можете зателефонувати менi, якщо раптом з'явиться? Хоча, навряд чи.

Вона пообiцяла не розголошувати про розмову.

От i склався новий фрагмент. Схоже, у Iгоря Каширова був брат-близнюк. Схоже, його iснування тримали у таємницi. От тiльки з якою метою? I що мiг мати покiйний дядько Тарас до iнвалiда з Коломиї?

Оленка лежала iз заплющеними очима, але не спала.

— Як ти?

— Нормально. Не болить. Усе гаразд. Дякую тобi.

Усе. Геть непотрiбнi проблеми. Тепер займатися нею. Не хоче вiдпускати клятий Галич. Тепер щонайменше ще тиждень. Якби не дурний апендицит… Хоча, який же апендицит? Тут зовсiм iншi справи…

— То розкажи як усе пройшло, — наче почувши його думки, попросила Оленка. — Який апендицит був? Лопнув чи нi?

— Може завтра? — запропонував Стас. — Усе нормально. Тiльки мучитиму тебе подробицями. Вiдпочивай.

— Нi, я в нормi. Хочу сьогоднi, — попросила вона. — Щось не так? Я вiдчуваю.

— Усе так, — Стас сiв поруч iз нею. — Просто… це не апендицит. Позаматкова вагiтнiсть. Перервалася сама, тому виникла кровотеча. З усiма проблемами ми упоралися. Скоро ти одужаєш. I дiтей у майбутньому зможеш мати. А на ноги я тебе вже сьогоднi пiднесу. Так заведено.

— Вагiтнiсть… О, Боже…

Якийсь час Оленка лежала мовчки, перетравлюючи почуте, а потiм промовила:

— Стасику, я маю щось тобi розповiсти.

— Ну, цього вже сьогоднi точно не треба. Зараз потрiбно одужувати.

— Нi, я так не зможу. Хочу, щоб ти знав…

— Що менi знати? Я i так усе бачив. Це трапилося ще до мене. Тож, яке має значення? Ти ж зi мною тепер? Хiба нi? То про що говорити? Особливо, на другий день по операцiї. Ну будь же розумною.

— Стасе, менi дуже важко пiсля того, як ти сказав. I думки неприємнi. Пам'ятаєш, ти запитав мене, де я була, коли Йосипiвна твого дядька ховала? Тодi я не наважилася. Та ти й сам вiдчув, ще подумав казна-що. Ну кому ж менi, як не тобi, про це розповісти…

— Гаразд, — зiтхнув вiн.

З Сергiєм вона познайомилася два роки тому, коли одного разу той завiтав до своєї вчительки. Неонiлу часто вiдвiдували колишнi учнi. Цей здавався серйозним чоловiком i, як розповiдав, жив тепер у Франкiвську, працюючи головним iнженером на пiдприємствi. Коли невдовзi вiн з'явився удруге, Оленка зрозумiла, що це вже вiзит не до вчительки. Побачила i Йосипiвна. А за мiсяць вони почали зустрiчатися. Сергiй був розлучений. Їхнiй роман не претендував на бурхливiсть, а почуття на вічне кохання. Але чоловiк, що з'явився у її життi, ставився iз повагою, не був залежним вiд алкоголю i навiть несмiливо запропонував одного разу вийти за нього замiж.

— Ну, не те щоб несмiливо, швидше невпевнено. Сама не знаю, навiщо вiн про це почав. «Ну, може подумаємо на цей рахунок…». Хiба ж так пропонують? Не впевнений — хто тебе за язик тягне.

У вiдповiдь Оленка так само невизначено знизала плечима, вiдчуваючи, що для створення сiм'ї тут чогось бракує. Бiльше розмов на цю тему не виникало. Та й зустрiчалися вони дедалi рiдше, а телефоннi дзвiнки ставали швидше даниною традицiї. Вiдносини вклалися у звичне русло, яке поступово замулювалося. Здавалося, обоє розумiли, що колись усе скiнчиться. Йосипiвна ж, яка стала дiвчинi майже рiднею, наполегливо просила її взятися за розум i влаштувати своє життя. Адже зараз хорошi чоловiки — рiдкiсть. Одного разу вона сама, нiчого не кажучи Оленцi, поїхала до Франкiвська, аби розповiсти колишньому учневі, яке добро її квартирантка i що вiн може втратити.

— Та я й сама вже не хотiла, — зiзналася Оленка. — Тож дарма вона це. Отак буває — наче непогана людина, й виглядає нiчого, а от немає спорiдненостi характерiв, думок. Не тягне до чоловiка, як ото має тягти. А зовсiм самiй також важко. Напевно, i у нього щось подiбне було. Iнерцiя стосункiв. Сила звички.

Стас розумiв.

— Востаннє ми бачились якраз тодi, коли помер твiй дядько. Сергiй приїжджав до батькiв. Зайшов i до мене. А тут Йосипiвна ще й похованням займалася. У квартирi нiкого, похмуро так було, i на душi також. I вiн залишився на нiч. Схоже, саме тодi я й нажила собi цих проблем. А на душi не покращилося. Навпаки. Ми довго потiм говорили. Неприємна вийшла розмова. Зранку Сергiй навiть не попрощався. Я прокинулася — його немає. Ну, зрозумiла, що це кiнець. Бiльше його не бачила. Та й не хотiла. Гадала, мене вiд чоловiкiв i пошукiв власного щастя надовго вiдверне. А тут ти… Наново жити схотiлося.

— Я це вiдчув пiд час самої першої зустрiчi.

— Ой… не смiши мене… — Оленка притиснула руки до живота. — Смiятися важко, болить. А ти як думав. Прийшов такий… увесь пан… Сто рокiв менi вашого села не потрiбно… Давайте довiдку… А ще менi здалося, що вiд таких як ти жiнки плачуть. Ну й вирiшила зганяти тебе по зайвому колi.

— Нормальний пiдхiд! — хитнув головою Стас. — Я також, мiж iншим, ще вiд розлучення не очухався. I також з образами на жiнок. То що, я також тебе мав у хірургії по другому колу ганяти?! I мовчала ж! Тiльки зараз…

— Ти мене з того свiту витяг. Я тепер твоя боржниця. Як брехати?

— Не перебiльшуй, — зiтхнулося якось несамохiть. — З того свiту — надто гучно сказано, хоча… Приймається. Ну i… сподiваюся, ти вiд мене не плакатимеш.

— А правду кажуть, що усе, що трапляється, на краще, — несподiвано зауважила Оленка. — Тепер усi розрахунки зi старим вiдбулися.

— Не зрозумiв.

— Уяви, що вагiтнiсть була б нормальною. I за тиждень-другий я б уже довiдалася… Жах. Що б ти робив?

— Не знаю, — вiдповiв Стас. — А ти?

— I я не знаю. Але чужих проблем на тебе точно не вiшала б.

— Твої проблеми не можуть бути для мене чужими.

У цих словах звучала упевненiсть.