Мертві квіти

L

Зображення у старому дядьковому дзеркалi в масцi та з пiстолетом у руцi виглядало доволi переконливо. Принаймнi для себе. Наскiльки переконливим виявиться воно для Берковича, уявлялося важко. Враження, що складалося про цю людину, пiдказувало — мало б спрацювати. Те, що нiколи у життi займатися подiбним не доводилося, породжувало лише сумнiви.

Беркович знав багато, якщо взагалi не усе, i справляв враження боязкої метушливої людини. На такого можна наїхати. А очевиднi грiхи цього «добродiя» до мiнiмуму зменшували ймовiрнiсть, що той шукатиме захисту у правоохоронцiв. Та все ж. Дивлячись на власне вiдображення, Стас розумiв, що шукає новi пригоди, доклавши учора чимало зусиль, аби вилiзти з них назавжди. I виною його неадекватної поведiнки, так вже виходило, був вiзерунок на килимi, домальований уявою.

Пiзня година. Тридцять п'ять хвилин тому з помешкання Берковича вийшов чоловiк, забравши iз собою ящик з якимось пристроєм. Клiєнт. Майстер працював довго. Схоже, бiльше нiхто не прийде. На другому поверсi свiтиться одне вiконце. Ну, що?

Вулицi Галича у такий час ставали практично безлюдними. Загасла вивiска його приватної майстернi на будинку. Отже, все. Якщо увiйти зараз, нiхто не бачитиме. Вiдтiснити вiд дверей i покласти на пiдлогу. Пiстолет у бiк, адже на ньому не написано, що газовий. Ця паскуда повинна викласти усе. Тим паче, є можливостi зловити його на брехнi. А раптом складеться iнакше? Що, як затиснеться i мовчатиме? Якщо кiнець-кiнцiв Беркович не головний у цiй аферi i за ним дiйсно стоять великi люди, починаючи з Мамчура? Тодi мало не здасться. Так, схема власного захисту на цей випадок була, от тiльки чи спрацює вона?

Ну, що???

Кущi надiйно ховали вiд поодиноких перехожих. Спiтнiла й напружена рука стискала пiстолет.

Уперед чи назад?

Телефон тихенько завiбрував у кишенi. Якого бiса… Оленка? Вiн же просив не дзвонити. Невже так важко слухатись?

Номер виявився чужим. Вiдповiсти? Поруч нiкого. Зовсiм.

— Слухаю…

— Станiславе Iвановичу? — тихий голос одразу здався знайомим.

— Так.

— Менi потрiбно термiново з вами зустрiтися. Не так давно ми з вами мали розмову…

— Хто ви? — так само тихо вимовив Стас, упiзнаючи того, хто свого часу не бажав назватися.

— Беркович…

Здавалося, кущi навколо захиталися, а земля почала пливти з-пiд нiг.

— Хто?!

— Моє прiзвище Беркович, — замолотив той. — Радiотелемайстер, вiдомий у мiстi, може ви чули. Я розумiю, котра година, але менi потрiбно термiново. Я поясню.

— Гаразд, вiдчиняйте дверi, — промовив Стас.

— Нi, не у мене, — продовжував трiскотiти той. — Я не хочу, щоб хтось мiг бачити, розумiєте…

— Нiкого тут немає, — сказав Стас. — Зовсiм нiкого.

— Звiдки ви знаєте?

— Годину спостерiгаю за вашим будинком.

— Навiщо?!

— Поговоримо. Ви ж самi хотiли. Вiдчиняйте. Не бiйтеся.

— Вiдчинено…

Погляд Берковича блукав. По Стасовi, стiнах, дверях… Клацнув замок, i господар нерiшуче показав у напрямку кiмнати.

— Давайте краще нагору, — запропонував Стас.

— Чому? — не зрозумiв Беркович.

— Я тут не хочу. Ведiть догори. Якщо бажаєте говорити.

Знизавши плечима, господар рушив сходами. Вони всiлися у невеличкiй кiмнатi, заставленiй рiзного роду приладами, що очiкували на ремонт.

— Гармидер конкретний, — вибачився той, кого позаочi пiвмiста називали не iнакше як Берко. — Там унизу… я б i каву запропонував. I до кави.

— Давайте краще до справи, — сухо промовив Стас. — Це ж ви колись телефонували увечерi. Не бажали назватися. Я упiзнав.

— Я, пробачте, розумiю вас. Негарно вийшло. Та це вже минуле. — Беркович зiбрався з думками. — Ви… людина у нас нова, так би мовити. Проте я дещо знаю про вас. Тому вислухайте i не перебивайте. Станiславе Iвановичу, ви ж… у нас тимчасово? Я знаю — так. Чи не хотiлося б вам вигiдно продати ваш будинок? Я пiдкреслюю — вигiдно!

Довелося невизначено скривитися, аби рот не почав роззявлятися сам собою. Отакi повороти…

I як це належало розумiти?!

Перше враження вiд почутого справляло, що називається, мiшком по головi. «Чи не тобi я продав його учора?» — хотiлося спитати цього дiяча. А наступне… Вiдчуття, що цю комбiнацiю потрiбно розiгрувати напевно, охопило з головою. Комбiнацiя, вiд якої справдi залежить подальша позицiя на дошцi. I можливо, життя дiвчини з суницями.

Бiсова душа… Що це все означає?!

— Приємно, що ви про мене чули, — швидко вiдповiв Стас. — Але гадаю, менi про вас вiдомо значно бiльше. Слухаю вашi конкретнi пропозицiї.

Розгубленiсть Берковича дедалi зростала.

— Конкретнi… Хай будуть конкретнi. Я хочу запропонувати вам гарну цiну. Цiну бiльш нiж пристойну. Таку, якої не дасть нiхто. Не побоюся навiть сказати — захмарну.

— Родiть вже нарештi, — пiдштовхнув Стас.

— Двiстi тисяч, — озираючись, вимовив Беркович. I ще тихiше додав: — Євро.

Нiколи не будучи високої думки про власнi артистичнi таланти, Стас злякався. Якось в одну мить. Вiдбувалося щось незрозумiле. I зараз йому просто не вистачить здiбностей переграти цього єврея i тих, хто стоїть десь за ним. Проте момент був такий, що не iти ва-банк мiг дозволити собi лише повний лох. Той, кому вiн уже продав учора «дiм з привидами» за п'ятдесят п'ять, сьогоднi пропонував двiстi, причому в iншiй валютi.

— Пристойна цiна, — не скидаючи маски повної байдужостi, так само швидко вiдповiв Стас. — А вам вiдомо, шановний пане Беркович, що продавати будинок я не маю юридичного права? Ви ж кажете, що усе про мене знаєте.

— Зараз не маєте! — поступово опановуючи себе, пiдняв догори палець господар. — Але матимете згодом. Тому грошi ви можете отримати вже. Практично зараз. А вiддасте будинок потiм. Менi не квапно. Просто не хотiлося б, щоб хтось хапнув з-пiд носа. Ну i, звiсно, деякi документи доведеться скласти, аби перестрахуватися.

— Леонiде Семеновичу, вас же так звати? — намагаючись зберiгати упевненiсть, Стас вiдкинувся на спинку старого крiсла, — судячи з запропонованої цiни, мiй будинок вам надзвичайно потрiбний.

— Надзвичайно, — молебно склав руки Беркович. — Навiть не уявляєте як. Розширятися хочу давно. Ви ж бачите, у яких умовах працюю. А можливiсть є. Ваш будинок для цього з усiх бокiв найкращий варiант. Такий техноцентр зроблю — вам i не снилося. Та ж i ви самi, гадаю, зондували попередньо це питання — цiна захмарна. Бiльше нiхто…

Цифра i справдi викликала помутнiння розуму, заважаючи зосередитися. На додачу прикрi думки заповзали з уiх бокiв i позбутися їх миттєво було ой як важко!

— Отже, ви не заперечуєте, що будинок вам надзвичайно потрiбен, — повторив Стас. — Оскiльки пропонуєте цiну втричi бiльшу вiд реальної…

— Як на аукцiонi, — продовжував посміхатися Беркович. — Шарахнути одразу, щоб обрубати усiх конкурентiв…

«Так от, шановний Леонiде Семеновичу… Запам'ятайте. Вам не бачити цього будинку, як власних вух. Ви не матимете того, що вам настiльки потрiбно, якщо… — тут здалося б витримати паузу, бачачи як блiдне господар, — якщо скажете менi ще хоч одне слово неправди. Зрозумiли? Одне тiльки слово. А у мене є можливiсть ловити вас на брехнi. Я вже казав, що знаю про вас досить багато. Про вашi неблаговиднi справи».

Усе це вже готове було злетiти з його язика, але…

Грошi роблять з людьми страшнi речi. Стас не мiг заручитися, що повнiстю залежний вiд «жовтого диявола», i все ж. Йому не пропонували зараз продати друзiв, кохану, чи Батькiвщину. Просто один хитрий єврей, а, можливо, i тi, хто стояли за ним, вочевидь, збиралися лоханутися. Ще й як! Нi багато нi мало — на двiстi «штук» євро!

У головi помутилося настiльки, що потрiбнi слова так i не злетiли. А може лоханутися збирається якраз вiн сам? Ну не можуть же геть усi бути дурнiшими?! Проте «жовтий диявол», мiцно схопивши за руку, потяг за собою. А ноги переставлялися несамохiть, не розбираючи шляху.

— Я слухаю, слухаю. Дуже уважно, — з останнiх сил намагаючись придушити пiдступну мiмiку, промовив Стас.

— Тож ви схильнi погодитися? — наче ще не вiрячи, перепитав Беркович.

— Мене цiкавлять конкретнi механiзми, — Стас нахилився до нього, зазираючи у вiчi. — Я вас дурити не збираюся. Тому хотiв би почути про конкретнi механiзми, якi ви пропонуєте, щоб самому не пошитися в дурнi.

— О! Звичайно! — розцвiв Беркович. — Це насамперед. Раненько їдемо до банку. До Франкiвська або iще куди — у мiстi свiтитися не варто. Навiщо зайвi розмови? Нотарiус уже має пiдготовлений пакет документiв i їде з нами. Усю операцiю проводимо у банкiвському офiсi. Грошi одразу проходять через вiдповiдну технiку для перевiрки якостi купюр. Ви забираєте їх i ставите свiй пiдпис. Усе! А грошi одразу перекидаєте на свiй рахунок. Як би не хотiли ми, вас тут нiяк не надурити.

— Гiдний проект, — похвалив Стас. — А що за документ?

— А документ, — пояснив Беркович, — свiдчитиме про те, що ви за неповний рiк, коли вступите, так би мовити, i матимете право… просто вiддаєте будинок менi. Адже грошi отримали наперед. Тут швидше менi потрiбно боятися — грошики-то вже у вас, а менi ще хвилюватися й хвилюватися.

— У вас палять? — запитав Стас.

— Для вас… заборон немає.

Це вже було зайве, але грошi роблять з людиною казна-що.

— А готiвку ви також вiзьмете у цьому ж банку? — поцiкавився Стас.

— Яка рiзниця? — не зрозумiв Беркович. — Грошi справжнi. Надiйнi люди привезуть. А у банку лише перевірите їх на детекторі. Ну що?

– Є нюанси, — зауважив Стас. — По-перше. Я не претендую на перевiрку валюти у банку. По-друге, не хочу туди її класти. I по-третє, не маю бажання чекати до завтра. Що ви скажете на це?

Рот Берковича роззявився i, здавалося, не збирався закриватися.

— Е… не сподiвався загалом на такi повороти. Ну, ви рiзкий мужик. Хмм… Одну секунду.

— Переговори ведiть при менi, — попросив Стас, бо пiду.

Повагавшись секунду, Беркович набрав нотарiуса i ще когось. Усi на здивування Стаса були тут, у Галичi i, вочевидь, готовi були до його позитивної вiдповiдi. Ще б…

Усе навколо вдруге полетiло зi скаженою швидкiстю. Беркович навiдрiз вiдмовився приймати компанiю у себе вдома, тому, скориставшись темрявою, вони вийшли на вулицю i перейшли до «будинку з привидами». Хвилиною пiзнiше завелася «дев'яносто дев'ята» i звичним маршрутом заїхала на територiю лiкарнi, зупинившись пiд лiхтарем, що освiтлював корпус. Обидва перелiзли на заднє сидiння i лише тодi Стас дозволив телефонувати.

Довжелезний «Фольксваген» пiд'їхав також з головного заїзду i став напiвоберта, як i вимагав Стас. Двоє чоловiкiв, один з яких тримав у руцi кейс, наблизилися до машини.

— Мушу попередити, я озброєний, — голосно промовив Стас. — Тож без жартiв, я прошу.

— Iгор, нотарiус, — вiдрекомендувався один, займаючи мiсце за кермом. — Станiславе Iвановичу, ми спокiйнi i солiднi люди. Усе буде гаразд. Не гаятимемо часу. Прошу, чорновик угоди.

Ще не вiрячи очам, Стас переглянув документ. Досi вдавалося грати без помилок. I звiдки взялося побоювання, що мат повиннi ставити йому?! Ну, якщо так, то з Богом…

— Угоду потрiбно дещо змiнити, — безапеляцiйно заявив Стас. — Навiть не саму угоду, а деякi формулювання. Дайте ручку, я напишу свiй варіант. А ви оцiните.

— А що вам не подобається? — не зрозумiв нотарiус.

— Менi не подобається ваша цифра, — чiтко вимовив Стас. — Точнiше кажучи, у кишенi подобається, а на паперi нi. Я погоджуюся на вашу цiну, але в угодi цифра повинна бути iнша. П'ятдесят п'ять тисяч американських доларiв.

— Навiщо? — в один голос перепитали обидва.

— Я ж не питаю, навiщо вам будинок, — дивлячись Берковичу в очi, вiдповiв Стас. — Байку про техноцентр залишiть для онукiв, якi успадковуватимуть вашу справу. Менi однаково. Але це моя умова. Якщо ви не згiднi, немає про що говорити.

Вони перезирнулися з нотарiусом i той знизав плечима:

— Взагалi-то не бачу жодних проблем. Ми досягаємо згоди за вартiсть, на яку розраховували. Можна писати.

Кожне слово, кожну кому тiєї, Мамчурової угоди вiн знав напам'ять. Тим паче фразу, яку вигадав сам. Вiдклавши ручку, Стас простяг документ нотарiусу.

— Та це практично те саме. Ну, хiба що ви додаєте пункт, який нiбито захищає вас вiд зазiхань на ваше життя.

— По-вашому це не суттєво? — єхидно запитав Стас. — Ви ж захистили своє.

— Нехай буде. — Нотарiус перечитав знову, а слiдом за ним i Беркович. — Ви наполягаєте на цьому остаточному варiантi?

— Так.

— Ми його приймаємо.

Здалося, що пiдвiска машини хитається. Абзац. Це був повний абзац!!!

Нотарiус вiдкрив маленький ноутбук i швидко почав друкувати. Тiльки обернувся назад, промовивши:

— Можете рахувати грошi. Там є що. Потiм зайве чекатимемо.

Другий, той, що сидiв попереду, мовчки простяг пачку через плече. П'ятисотеннi купюри. Євро. I знову банкiвська запаковка. Судячи зi штампу, Франкiвськ, Укрсиббанк. Пальцi одразу перестали слухатися. Беркович мовчки дивився зi свого кута.

— Допоможiть, швидше ж буде! — викрутився Стас, услiпу роздiливши пачку надвоє.

— А… ви потiм…

— Не скажу! — вигукнув Стас. — Якщо вважаєте, що наїстеся, привласнивши двi-три п'ятсотки, я не маю нiчого проти.

Усi натягнуто посмiхнулися. Купюри були зовсiм новенькi i за усiма ознаками виглядали як справжнi. Пачка мiстила рiвно п'ятдесят тисяч. Вони взялися до другої, так само переданої через плече. Портативний принтер загудiв, ковтаючи синюватий папiр з водяними знаками нотарiальної контори. Ейфоричнi вiдчуття надто рано почали влазити не те що у голову, а в усе тiло. Рано! Геть!!!

Що сказав би Великий Комбiнатор на це все?

Купюри, поскладанi будь-як, розперли широкi кишенi його просторих штанiв.

— Нехай вийде той, хто привiз грошi. Вiн бiльше тут не потрiбний.

Чоловiки перезирнулися, i вiн, клацнувши дверима, усiвся у «Фольксвагенi». А йому простягли усi три примiрники угоди. Все грало. Пiдмахнувши примiрники i залишивши у себе один, Стас побажав щасливої дороги. Звучало це без перебiльшення щиро.

— Ну, а ми живемо поруч, тож побачимось ще не раз, — посмiхнувся Беркович.

— Можете не сумнiватися, — завiрив його Стас, проводжаючи очима «Фольксваген».

Так, тепер швидко. Пересiвши за кермо, вiн вирулив через заднiй виїзд. I зразу на вулицю. Усе тихо. «Дев'яносто дев'ята», увiмкнувши форсаж, понеслася вуличками на протилежний кiнець мiста. Туди, де чекав пирiг iз суницями.