Мертві квіти

ХХIV

Вони сидiли на стiльчиках у передоперацiйнiй бiля розчиненого вiкна i курили. Вiтерець залазив пiд мокрi пiжами, якi варто було б скинути, аби не застудитися. Але чого не зробиш заради жiнки. Саме її по-джентльменськи пропустили перевдягатися першу.

— Я гадав, усе, кiнець, — похитав головою Нагiрний. — Як почала печiнка «повзти» — це завал…

— Але гарний метод, погодься, — Стас усе-таки прикрив вiкно, боячись протягу. — Ми у себе завжди так робили.

— Щастить нам тепер на масивнi кровотечi, — похитав головою Богдан. — Добре, хоч зараз усi на мiсцi. Разом упоралися. А тодi як «iндiанець» розбився… Наклали ми з Гащаком у штани. Шефиня у вiд'їздi… Якраз до мiсця твiй приїзд був.

— Не перебiльшуй, — махнув рукою Стас. — Однаково нiчого не дало.

— Але ж кровотечу спинили! Живим з операцiйної вивезли! А це не мало.

— Так, — погодився Стас. — А… чому «iндiанець»?

— А я знаю? — знизав плечима Нагiрний. — Мої обоє малих у нього на гуртку займалися. То усi дiти його так кликали — Iндiанець та й годi. Таке прiзвисько. Вiн начебто наполовину казах чи татарин був. Галiмулiн, так? Та й обличчя таке… характерне, ти бачив. Дiти — вони ж умiють щось особливе помiтити.

— Гаразд, — пiдвiвся Стас. — Iдемо, поквапимо шефиню. Щось вона там надовго застрягла.

Дорога вiд лiкарнi до дому недовга — кiлька кривих вуличок. На передостаннiй «дев'яносто дев'ята» несподiвано повернула i зупинилася пiд кафешкою. Чашку кави пив довго. Мучили не зовсiм зрозумiлi думки. А швидше — зовсiм не зрозумiлi. З ними й повернувся додому. А остаточно «прорiзалося» вже увечерi, коли лягав спати.

Обличчя з орлиним носом у тьмяному свiтлi нiчника здавалося вималюваним особливо чiтко. «Iндiанець». Ось чому закарбувалося слово пiд час пiсляоперацiйного перекуру, ось чому дорогою викликало незрозумiлi асоцiацiї. Його «iндiанець» — той, що на килимi, перебував у вiльному польотi, розкинувши руки-крила так, наче iлюстрував те, що сталося з тим, мiсцевим «iндiанцем» — керiвником дитячого туристичного гуртка Галiмулiним. Очевидно, цей чоловiк мрiяв про небо, очевидно, також любив дивитися звiдти униз, гордовито розкинувши крила свого дельтаплана, вважаючи їх продовженням власних рук.

Цей чоловiк виявився його першим оперованим хворим i одночасно першим на його особистому кладовищi у цьому мiстi. Тепер вiн наче оселився тут, на килимi, щоб нагадувати про себе. Клянучи свою дурну голову, якiй i того, що є, мало б вистачити з надлишком, Стас вiдвернувся i заплющив очi. Та вони розплюшилися майже одразу. Бiльше того, вiн пiдвiвся, спираючись лiктем на подушку.

У попередньому вiзерунку — тому, що був нижче i окреслював одновусу голову у кошлатiй шапцi, почало вгадуватися також щось дуже знайоме. А згадалося остаточно лише тодi, коли уздрiв поруч контури клаповухого пса, що заводив до неба. Думки, що прийшли, були мало сказати — ненормальними, просто хворими. Та все ж, сiвши на лiжку, вiн набрав Нагiрного. Випадок смертi вiд сказу, про який розповiдав той, чiтко постав у пам'ятi.

— Це чого раптом опiвночi тебе такi речi зацiкавили? — здивувався колега.

— Зараз двадцять три двадцять, — уклiнливо промовив Стас.

— Ну, гаразд, — Богдан зiбрався з думками. — Точно не згадаю, коли це було. Ну, тижнiв чотири до твого приїзду. Вкусив його пес…

— Це я знаю, ти вже розповiдав, — перебив Стас. — Скажи конкретно, якi були пошкодження?

— Конкретно — хапнув вiн його за обличчя, роздерши верхню губу i повiка. Справа, так. А правий вус практично взагалi вiдiрвав. Ну, попри все кумедно виглядав мужик. Вуса густi, чорнi, довгi. I ото смикає одним вусом, а другого немає.

— А в якому він був одязі?

— Ну… ти б ще спитав, якi у нього труси були… — розгубився колега. — Хоча… знаєш, вiн такий ходив… ну, злегка пiд бомжа. Нi, хату мав свою, але вiчно лазив iз сумкою i палицею хтозна-де. Усiм примелькався за роки. I той пес за ним. То його формою одягу була шапка така, кошлата з пасмами — що влiтку, що взимку.

Те, що починало вимальовуватись, лякало.

— А пес… пес який був? Опиши.

— Ну, ти даєш. А на хрена воно тобi? Ну, великий, недоглянутий, незрозумiлого кольору, такий самий брудний, як i господар… Порода — двортер'єр, найпоширенiша у наших мiсцях, — каламбурив Богдан, облишивши, видно, думки про сон.

— Вуха якi були? — майже по складах запитав Стас. — Висячi чи стоячi?

— Уяви собi — пам'ятаю. Висячi. Ще що тобi розповiсти?

— Дякую, бiльше нiчого.

Вiдбувалися дивнi речi. Не те слово. Настiльки дивнi, що бракувало розуму визначити хоча б з якого кiнця до них пiдступитися. Здавалося, пояснень такому знайти неможливо. Тому ковзнув очима по килимi ще нижче — до наступної пелюстки-вiзерунка, де був зображений, як вiн давно вже вважав, гуцул без голови. Телефон знову опинився у руцi i Нагiрному, якщо той збирався спати, довелося знову згадувати.

— Слухай, що це за цiннi iдеї на нiч? — не витримав той. — Тобi що, не спиться? Користуйся моментом, що не чiпають, спи!

— Зараз буду, — пообiцяв Стас. — Але спочатку згадай. Ну що тобi, важко?

— Гаразд, — здався колега. — У тому висловi про хворого, який поступає без голови, мався на увазi конкретний випадок. Була у нас тут залiзнична травма. Так того хлопця «швидка» з переляку загрузила на ношi i привезла. А у нього вiдкритий перелом шийних хребцiв з обширною травмою м'яких тканин. Видно зачепило добряче якоюсь частиною тепловоза. Ну, практично вiдiрвало голову, хоча ще на чомусь трималася. Вони з переляку затарабанили його прямо до реанiмацiї, а вiн же ж мертвий — стопудово. А раз занесли — вже треба папери писати. А написанi папери — вже є що винюхувати i шукати, у чiм ми виннi. От не пам'ятаю точно, але хтось за щось усе-таки догану тодi отримав. От тепер i каламбуримо, що навiть без голови б привезли, однаково хтось та у чомусь має бути винний. Ну що, тепер спимо?

— Спимо, — погодився Стас. — Але… а вiн часом не був… Не був вдягнутий у таке от гуцульське вбрання?

— Нi, от чого не було, того не було, — розсмiявся Нагiрний. — I трембiти з собою не мав. Ну, ти даєш… I гуцулом не знаю, чи був. Але iз Закарпаття — це точно. Їх там узагалi багато загинуло. Це ж «ЧП» було — на всю країну! Призовникiв везли iз Закарпаття до мiсця служби. Ну i дурiли вони там, на перонi — позчiпалися рюкзаками, позв'язувалися. А платформа висока, ти бачив. Ну, один полетiв донизу i потяг усiх, а як потяг захопив першого, то й решта пiд колесами опинилися. Чотири хлопці. В усiх руки-ноги окремо… Тiльки отой, що без голови, вiдносно цiлий був.

Далi Стас уже не чув, що той розповiдав, як i побажань на добранiч. Видивлявся і рахував отi руки-ноги на вiзерунку. Усiх частин не знайшлося, та воно й не дивно. Стас добре знав, що таке залiзнична травма. Але людей все-таки було четверо. I той, що без голови, не дарма тримав її, як вiйськовий кашкет на траурнiй церемонiї, бо на момент загибелi вiн уже був практично вiйськовим.

Стас вiдкинувся на подушку i довго лежав з розплющеними очима, дивлячись у стелю. У головi все перекидалося, наче отi руки-ноги. Що це? Звiдки звалилося воно на його бiдну голову у такий момент?

Але хiба можна таке надумати?

Скочивши з лiжка, Стас поставив стiлець навпроти i вирячився на килим. Усi «веселi картинки» наче зникли — полишалися лише пелюстки загадкової форми, серед яких надзвичайно важко вiдшукувалися тi, що нагадували обличчя, ноги, голови i все решта. I зараз пiд таким кутом огляду зовсiм не були схожi на них. Тiльки клаповухий пес ще якось нагадував самого себе.

Стас лiг. Персонажi одразу почали вимальовуватися. I очi почали шукати ще нижче. Це був останнiй, найнижчий вiзерунок у низцi. Студенти позаминулого столiття. Тi, що не знати, б'ються чи розважаються. Напевно, воно так i було насправдi, адже в усьому, що вище, Стас не помилився. I бiдному Богдановi довелося знову згадувати.

— Я тут на кухню виходив, — скрипiв вiн, пояснюючи своє довге мовчання. — Мої вже сплять. Ну, чого тобi ще? Слухай, може бери пляшку та й приходь… Однаково нiч пропала! I дешевше буде, бо всi грошi проговориш.

— Вибач, ще тiльки одне, — попросив Стас. — Може, я не дуже зрозумiло висловлюватимуся, але… Спробуй «врубатися».

Стас як мiг розповiдав про тих двох, останнiх, описуючи тi чи iншi деталi, намагаючись навiяти йому вiдповiднi асоцiацiї. Нагiрний думав i так, i сяк, але не мiг збагнути.

— Ну, гаразд, — запропонував Стас. — Давай тодi iнакше. Пройдемося по останнiх ваших смертних випадках у зворотнiй хронологiчнiй послiдовностi. Ну, наприклад, iндiанець. Так?

— Ну…

— Перед ним мужик у кошлатiй шапцi, якого вкусив пес i той помер вiд сказу. Правильно?

— Ну…

— А мiж ними нiкого не було?

— А що, треба?! — здивувався Нагiрний. — Ми i вiд них двох ще досi чухаємось, хоч i нi грама не виннi.

— Гаразд, — згодився Стас. — А ще перед цим призовники iз Закарпаття. Так?

— Ну так, так! — не витримав Нагiрний. — До чого ти хилиш?

— А тепер пiди ще далi — хто перед ними? Якi нестандартнi смертнi випадки були перед цим?

— Онкологiчна хвора померла, — без особливих зусиль згадав Нагiрний. — Рак шлунку. Мала померти.

— Точно? — запитав Стас.

— Точнiше не буває. А ще перед цим також онкологiя. Рак легень.

— А ще?

— А ще — пiдеш завтра до оргметоду i шукатимеш сам. Я що тобi — комп'ютер? То ти iдеш з пляшкою? Менi яєчню смажити?

— Нi, не той настрiй, — пробурмотiв Стас. — Iншим разом.

Вiн ще ставив питання, сподiваючись-таки витягти на свiтло щось корисне для себе, але нiчого бiльше зв'язати не вдавалося. Студенти залишилися за завiсою таємничостi. Але про сон тепер можна забути. I Стас полiз у зворотному напрямку — догори, щоправда, спочатку не по килимi, лише у власнiй пам'ятi. А вона чiтко вказувала, що пiсля «iндiанця» була… панi Мурашевич, смерть якої вдягла на нього ярмо, котре поки що вiн не в силах скинути остаточно. Мiж «iндiанцем» i нею не трапилося нiчого!

Очi пiднялися до килима, i у наступному вiзерунку, тому, що розташувався вище iндiанця, окреслилося знайоме старече обличчя з дещо кривуватим довгим носом, який був схожий на її справжнiй нiс.

Що ж це вiдбувалося?!

Стас витрiщався на килим, намагаючись у хитромудрих вiзерунках знайти ще якiсь докази, що цiєю старою була саме Неонiла Йосипiвна, нинi покiйна. Це не вдавалося, адже знав вiн про неї дуже мало, а з усього, намальованого поруч з нею у межах одного вiзерунку, розрiзнялося лише «ескiмо» на паличцi, та й то окремо вiд її образу.

Дзвонити Нагiрному Стас не наважився. Та й що такого він мiг знати про обставини її смертi, не вiдоме Стасовi? Але зупинитися на цiй точцi було важко. Щось незрозумiле наче потрапило до його рук i почало розкручуватися стрiчкою, вiдкриваючи дивнi й ще бiльш не зрозумiлi речi. Хотiлося йти до кiнця.

Оленка вже спала. Це вiдчулося по iнтонацiї її голосу.

— Що сталося? — злякано запитала вона.

— Нiчого аж такого, — вiдповiв Стас. — Але мушу дещо запитати, просто зараз. Ти можеш менi допомогти. Розповiси менi про твою Йосипiвну. Щось особливе. Характерне. Це має значення.

Вона якийсь час збиралася з думками, а потiм промовила:

— Ну, це ще я її не знала. Розказують, вона народила дитину вже у пiзньому вiцi. Не знаю коли, але була у лiтах. I дитина ця померла.

— Як померла? Пiд час пологiв?

— Здається, нi… Я не впевнена. Кажуть, просто померла, як дитина.

Вона ще пiвгодини розповiдала усе, що знала, але все решта нiяк не клеїлося до вiзерунка на килимi. I тодi Стас, вiдчуваючи себе зовсiм нiяково, запитав:

— А морозиво вона полюбляла їсти?

— Морозиво?! — здивувалася Оленка. — А чого раптом ти питаєш?

— Подумай, — попросив Стас. — Це має значення. Згадай.

— Та нi, морозиво я полюбляю, а Йосипiвна… Нiколи. Я й не пропонувала, знала, що не любить.

От, лише дурно розбудив. I раптом здогадка блискавкою увiйшла у належне мiсце. До чого тут морозиво! Усе полягало у фiгурi старої! Неприродно зламана посерединi. Якраз на межi грудної клiтки й живота. Саме туди припав удар невiдомого авто. Чого iще хотiти!

Це була однозначно Неонiла Мурашевич, наступна пiсля «iндiанця».

I тепер Стас чiтко бачив перед собою низку iлюстацiй, зображених на килимi. Вони означали конкретних людей, якi померли, а точнiше загинули одне за одним при доволi неординарних обставинах. У напрямку минулого йому вдалося дiйти майже до кiнця i нерозгаданою залишилася тiльки одна. А що ж у протилежному напрямку? Адже зображення старої з кривим носом нiяк не останнє!

У грудях замлоїло так, наче за чудернацькими вiзерунками старого килима дiйсно можна було визначити майбутнє. Вiн пiдняв голову. Дивно, але три верхнi квiтки, що залишалися у цьому ланцюжку до кiнця килима, вiн нiколи не роздивлявся. Ще нiколи. А може вони нiчого не означають?

Наступний пiсля старої вiзерунок спочатку не викликав жодних асоцiацiй. Просто пелюстки рiзної форми i все. Та варто було перегрупувати уяву, з нього утворилася дiвчинка з бiлявим волоссям. Червонi ж цяточки, якi вона несла перед собою на простягнутих руках, одразу стали суницями. Щоправда, обличчя її не мiстило жодної риси, наче невiдомий художник забув його домалювати, а суницi були у чомусь незрозумiлому жовтого кольору, зовсiм не схожому на кошик. Зате на передостанньому чiтко розрiзнявся хлопчик у якомусь дивному вбраннi. Вiн не те щоб танцював — просто був у цiкавiй позi з вiдведеною назад ногою з вiдтягнутим носком. У руцi тримав маленьку парасольку, а поза його випромiнювала якесь таке… безтурботне щастя чи що? Дiйсно, казковий хлопчик виглядав щасливим. Обличчя дивилося догори, наче вiн рахував зорi на небi. Щось дуже знайоме проглядалося у цьому образi. Можливо, вiн нагадував персонажа однiєї з вiдомих усiм казок? Воно крутилося у головi, але визначити точно при усьому бажаннi Стас не мiг. I заразом було вiдчуття, що це згадається рано чи пiзно.

На самiй же горi було зображено щось дивне. Хоча б тому, що в усiх попереднiх йому ввижалися люди. Обличчя i не тiльки. Останнiй, хто мав вiнчати усю низку, скидався на чудернацьку фiгуру живої iстоти з головою, руками, ногами. Проте це не нагадувало людину. У позi по-турецьки сидiло щось таке, що нагадувало ведмедя з лисячою головою. Тiло тлусте, вайлувате — таке як мають iграшковi м'якi ведмедики, набитi ватою. Руки складенi на грудях. Ноги схрещенi внизу. Лисяча ж морда якось хитро посмiхалася, настовбурчивши вуха. Стас заплющив очi й струсив головою. Воно не зникло. Безперечно, це зображення привертало увагу й ранiше, просто не викликало таких конкретних i дивовижних асоцiацiй.

Чому вiн угорi? Що має вiнчати цю низку смертельних випадкiв? Хто вiн?

Лише зараз спало на думку, яка маячня крутиться у його свiдомостi. Iдiотизм чистої води. Ще трохи покрутитися в атмосферi цiєї старовинної дiри i можна взагалi з глузду з'їхати. Нiчого дивного, що така дурка лiзе до голови. От тiльки…

Дiйсно, проти цього заперечень не знаходилося. Нехай усiх цих людей-нелюдей на килимi намалювала його хвора уява. Нехай, припустимо. Але ж «намалювалися» вони практично у перший день його перебування тут, коли нi сном нi духом не знав нi про «iндiанця», нi про мужика з одним вусом, нi про призовникiв iз Закарпаття. Про усiх них довелося дiзнатися пiзнiше, коли образи на килимi вже склалися у повнiй вiдповiдностi з реальними людьми та подiями, про якi тодi ще не знав. Як бути з цим?

А наступне вiдкриття примусило його пiдвестися i заходити по кiмнатi у пошуках цигарки. Як же так… Чому тiльки тепер це спало на думку? О, мама-мiя… Бiлий листок заповiту реально став перед очима. У столi лежала ксерокопiя, але не було найменшої потреби дiставати її, адже Стас пам'ятав усе дослiвно.

…не здiйснюючи капiтального ремонту i не змiнюючи iнтер'єру кiмнат…

Той, хто складав цей безпрецедентний у своєму родi документ, дуже хотiв, щоб вiн, Стас, приїхав сюди i прожив рiк у будинку, не дарма сулив за це нi багато нi мало — шiстдесят тисяч «зелених». Бiльше того, вiн забороняв рухати меблi i оновлювати їх, а отже хотiв, щоб приїхавши сюди, новий господар цiлий рiк спав саме на цьому диванi, адже нiчого iншого, придатного для таких потреб, у кiмнатах не було. А якщо врахувати, що поверхня старого дивану була горбатою, виходило, що обов'язковою умовою ставало спання головою в одному напрямку, адже лягати навпаки Стас пробував. Виходило так, що Тарас Андрiйович Мироненко дуже хотiв, щоб пiсля його смертi племiнник протягом року роздивлявся щовечора чудернацькi зображення на старому килимi, вишукуючи дивнi аналогiї. Як не крути, а виходило так. I цiлком можливо, що панi Мурашевич, закликана стежити за цим, знала значення його задуму. Що ж це таке, чого людина може так хотiти пiсля своєї смертi?

Вiдсунувши диван, Стас почав знiмати килим зi стiни. Тепер однаково. Нiкому вже заскочити у незручний момент i дорiкнути змiною iнтер'єру. Килим виглядав таким же ветхим i з другого боку. I марно намагався Стас знайти хоча б якусь лейбочку, якийсь слiд, що вказував би на виробника цього «манускрипта» або рiк виробництва.

Якщо картини, зображенi на килимi, дiйсно вiдповiдали реальним подiям, то колишнiй господар будинку досяг своєї мети. Стас розгадав їх. Але тодi виходило… що вiн знав майбутнє?! I хотiв, щоб його взнав i Стас?! Адже ще не всi зображення розгадано! I якщо це так, тепер потрiбно чимшвидше розгадати отi, що попереду i… Можливо, розрахунок господаря i полягав у тому, що хтось, хто прийде пiсля нього, має це майбутнє змiнити?

Майбутнє… Чи має значення для людини, яким воно буде пiсля її смертi? Особливо, якщо у неї немає дiтей…