Мертві квіти

XXXXVII

Не дуже сподiваючись, що це допоможе заповнити хоча б одне з них, Стас спустився у пiдвал. Наведений тут зразковий порядок кинувся в очi ще одразу по приїздi. Тут не було не те що нiчого зайвого — взагалi нiчого. Навiть глиняну пiдлогу позамiтали. Чого раптом? Перед смертю?

Повторний огляд буквально по сантиметру не дав нiчого цiкавого. Хiба що… В одному мiсцi у глинi застрягли якiсь твердi вкраплення бiлуватого кольору — зовсiм крупинки i трохи бiльшi. Один камiнчик, з нiготь, притиснутий сокирою, розсипався на грудки та пiсок.

Застиглий розчин. Щось схоже на цементний. Кiнцем сокири Стас спробував колупати мiж камiнням, з якого була стiна. Цей був значно твердіший. Метал тикався у рiзнi мiсця, отримуючи однаковий результат. Час кидати цю справу.

Iнструмент провалився раптово. Випадковiсть? Нi! У всьому швi розчин виявився значно м'якшим i виколупувався з меншим зусиллям. Зганявши догори, Стас принiс грубого ножа. Справа пiшла швидше. Камiнь у стiнi поступово почав хитатися i скоро вилiз повнiстю.

Ось i воно. Схов.

Нетерпець не давав працювати. Кiлька разiв мало не зламався нiж, але шматки застиглого розчину поступово звiльняли канал, який простягався углиб. Далi стало легше, адже хiд вийшов за межi стiни i розколупувати довелося лише глину.

Усе ставало зрозумiлим. Хтось викопав шурф перпендикулярно пiдвальнiй стiнцi, а потiм заповнив будiвельним смiттям, яке й вигрiбав тепер Стас. Ось-ось вiн скiнчиться. Що там?

Там не знайшлося нiчого. Хiд просто скiнчився. Посвiтивши лiхтарем, Стас колупав далi. Глина. Глухий кут.

Усе мiнялося докорiнно. Виходило, схованку влаштував не Мироненко, а хтось iнший. Дядько лише знайшов її. I, вочевидь, те, що там лежало, також. Переховавши знайдене у футляр вiд баяна, дядько Тарас намагався знищити слiди знайденого, тому заповнив шурф смiттям i, розробивши розчин схожого вiдтiнку, замурував тiєю ж каменюкою. Тому й пiдлогу пiдмiв, аби нiхто не здогадався про його втручання. Ось як виходило.

А далi усе те саме. Знахiдка таки вилiзла боком. Вiн втратив знайдене, а разом iз ним i життя.

Перетрусивши ще раз хлам, витягнутий зi схову, Стас уже за яких пiвгодини запихав його назад, думаючи де й собi взяти схожого розчину. Зараз вiн повторював шлях покiйного родича з тiєю хiба що рiзницею, що у знайденому шурфi нiчого не знайшов. Похмурi думки одна поперед одну лiзли до голови. «Маленький Принц» щасливо глянув зi свого мiсця на килимi. Не повторити б цей шлях до кiнця.

Факт, що будинок наполегливо бажали придбати, свiдчив про те, що справжнiй стан справ вiдомий не усiм. I прокурор, i власник солодощiв, i отець, i невiдомий, але найщедрiший претендент — усi, хто бажали купити будинок, вочевидь, не знали, що скарбiв уже немає. Що ж це таке, за чим така гонитва?

I ще одна прикра думка не додавала настрою. Якщо вiн не помилився у висновках, то загальна цiннiсть спадку тепер була лише з реальної вартостi «будинку з привидами». А отже, лiкарю, ви дали маху. Усе це господарство належало продати миттєво, щойно Мамчур вимовив цiну. Скiлькох проблем вдалося би позбутися! Не було б нi камери, нi КЕКу, нi нервiв. Та й, можливо, Неонiла Мурашевич зараз була б живою-здоровою. Натомiсть у його кишенi лежало б не багато не мало п'ятдесят iз зайвим «штук» «зелених».

Вiд подiбних думок хотiлося кусати лiктi. Вирiшувати потрiбно вчасно. Тепер тiльки спогади — бiльше нiж прикрi.