Мертві квіти

XXXXIV

Знайти пiдхiд до хлопця виявилося не так вже й важко. Адже добро схильнi пам'ятати усi — i тихенькi, й урвиголови, старi й малi. А те, що Сашко, за свiдченням Оленки, належав до розбишак, тiльки полегшувало завдання. Його покликали одразу, i от вже «некоронований король» 9-А класу стояв перед ним за рогом школи поблизу майстерень, де проводили уроки працi, а заразом i шкiльнi «стрiлки».

— Привiт, — сказав Стас.

— I вам аналогiчно… — пiдлiток недовiрливо, але з цiкавiстю оглянув його з нiг до голови.

— Пам'ятаєш мене?

— А то…

— Сашко, маю до тебе прохання. Знаю, що тобi найкраще вдасться. Поможеш? Я ж тебе, як не крути, вiд неприємностей врятував. Ну i… премiя буде у разi успiху.

— А що треба? — цiлком по-дiловому запитав хлопець.

— Дивись, ти ж водишся з хлопцями сусiднiх вулиць. Я чув, тебе навiть поважають i слухаються. Менi потрiбно встановити, чи не бачив хтось часом увечерi двадцять дев'ятого червня, коли вже сутенiло, на прилеглих вулицях машину, яка розвозить морозиво. Швидше за усе не наша машина, не з мiста.

— А яка марка? — запитав Сашко.

Як мiг Стас описав машину, а заразом i водiя.

— Може, не тепер, ранiше хтось бачив, — не вгавав Стас.

— Машина справдi чужа, — безапеляцiйно заявив Сашко. — У мiстi такої немає.

— Ну що, зробиш?

— Заметано, — вiдрубав хлопець. — А вам навiщо? Кента цього знайти хочете?

— Дуже хочу. I прошу тебе — без самодiяльностi i тихо. Якщо хто дiйсно бачив, органiзуй менi з ними зустрiч.

Вони обмiнялися телефонами i Сашко-Елефант, сповнений гiдностi, пiшов досиджувати уроки.

«Конкретний пацан» озвався на диво швидко i недбало заявив, що з'явилися люди, з якими можна мати «базар». Для довершення ефекту Стасовi було призначено зустрiч на пустирi, як стемнiє.

— А чи варто? — посмiхнувся Стас. — Я-то машиною, а ви пiшки пертимете. Може, кав'ярня? Пригощаю.

Але хлопцям явно хотiлося гратись у детективів.

Його вилизана тюнiнгована «дев'яносто дев'ята» була заздрiсно розглянута, пiсля чого з новоприбулих злетiла уся таємничiсть. Навiть за замашками до Сашка-Елефанта їм було далеко. Народу набралось аж четверо.

— Говори ти, — авторитетно тицьнув Сашко на того, що з усiх виглядав переконливiше.

— Була така машина, — заявив той. — Стояла на вулицi Симоненка. Малi одразу запеленгували, їм ще морозиво у головi…

Миттєво перебравши iнiцiативу, Стас закидав хлопцiв запитаннями i з'ясувалося, що фургон-рефрижератор дiйсно стояв на згаданiй вулицi у день загибелi Неонiли Мурашевич, уже пiсля зустрiчi Стаса з водiєм на виїздi з мiста, адже на той час добряче сутенiло. Стояв недовго, тому що, думаючи, що водiя немає, хлопцi спробували, а чи не вiдчиняються заднi дверцята. Коли ж у вiдповiдь на їхнi дiї рипнули переднi, їх наче вiтром здуло. А переводячи подих у сусiдньому провулку, хвилин за п'ять вони почули, як завiвся мотор i машина швидко поїхала.

Коли усi сiли в салон, Стас рушив цим самим маршрутом. Усе виглядало надзвичайно цiкаво. Фургон стояв на паралельнiй вулицi вiд тiєї, на якiй жила Йосипiвна. Звiсно, хлопцi не бачили, проте в один голос твердили, що поїхав невiдомий отак собi просто через «горбату». А вуличка справдi була горбатою, i це ще м'яко сказано. Йшла вона рiзко донизу i дощi за роки повимивали на нiй страшнi ями. Нею не їздив нiхто. Усi об'їжджали паралельною, яка метрiв за сорок праворуч. Виходили на вулицю лише заднi огорожi будинкiв i людей тут практично не бувало.

Новi знайденi пазлики продовжували лягати у належнi мiсця. Машина-убивця з'явилася тут безпосередньо перед виходом Мурашевички на вулицю, чекати довелося недовго. Наїхавши на неї у темрявi, водiй зник. Це свiдчило про те, що був спiльник, а, можливо, й органiзатор злочину. Той, хто викликав нещасну жiнку iз помешкання. Отже, можливо, їй зателефонували. А можливо, це i був сам водiй фургона?

Чорти… От коли знову починали ставати на завадi його можливостi. Знадобилася дрiбниця — данi про отриманi Мурашевичкою телефоннi дзвiнки. Але де ж їх узяти? Мобiльного телефона вона не мала, хоч як агiтувала свого часу квартирантка i майбутня спадкоємиця.

А такий? Хоча, чому нi? У квитанцiях-рахунках телеком останнiми роками давав роздруківку дзвiнкiв. Принаймнi, так було у Вiнницi. А у Галичi?

Оленка побiгла на пошту, i за пiвгодини листочок з номерами вже лежав на столi. Довелося скрушно похитати головою. Телеком надавав можливiсть розбиратися лише з вихiдними дзвiнками, i то лише за спецiальною заявою. Вхiднi дзвiнки не оприлюднювалися. Як же цього бракувало!

— Може хоч вихiднi? — запропонувала Оленка. — Раптом щось випливе?

— Навряд чи… — вiн розчаровано взяв листочок. — Яке там нас число цiкавить?

Двадцять дев'ятого червня з телефона Мурашевички дзвонили двiчi. Був зазначений i час.

— Один мiй, — одразу сказала Оленка. — Це номер бухгалтерiї мiськради. Я телефонувала.

Другий дзвiнок — о восьмiй годинi ранку.

— Ти не чула? — з надiєю запитав Стас.

— Може й чула, — вона знизала плечима. — Але спробуй згадай тепер…

Номера вона не знала i тепер на столi поруч iз роздрукiвкою лежав телефонний довiдник. Благо Галич — не Вiнниця, i знайти потрiбний номер здавалося значно легше.

— Дай, я, — попросила Оленка. — Ти думай.

Що тут було думати? Швидше за усе, хибний напрямок. Мало кому могла телефонувати загибла зранку? Хоча… Що як саме тодi їй сказали: «зустрiчаємось о десятiй пiд вашим будинком». Навряд чи. Хто мiг знати, що о десятiй цього дня Стас повезе свою подругу до поїзда? Власне, зранку вiн i сам не знав цього. Не складалося.

– Є! — вигукнула Оленка. — Ось. Коцелко М. М.

— Чорти… Тiльки будинки вказанi, — промовив Стас. — Квартир немає.

— Ну, це ж не Вiнниця, — нагадала Оленка. — У нас переважно одноповерховi. До того ж…

— Що?!

— Здається, я знаю цих людей. Мирон Коцелко. Доньку його знаю. У пенсiйному працює. Загалом поважнi люди. I з Йосипiвною покiйною у них конкретнi справи. З меншою донькою вона займалася. Згадала. Йосипiвна завжди телефонувала зранку уточнити чи буде урок. Слухай! А торiк у них iз бабцею були проблеми. Операцiю їй робили. Не у вас часом?

Хибний напрямок, справдi. Але iншого не було взагалi. А раптом щось?! Адже цього вечора Йосипiвна мала iти до них. Натомiсть опинилася пiд колесами. То може нiхто й не телефонував? Може, були люди, якi знали, що увечерi вона i так вийде? Може, саме цього моменту i чекав водiй фургона?

У маленькому мiстечку важко щось приховати. I за кiлька хвилин Нагiрний уже згадував свою пацiєнтку.

— Непрохiднiсть була, — безапеляцiйно заявив вiн. — Дотримали стару бабу до ручки, вже калом блювала. Але вдалося витягти. Мiцненька така бабуся. Досi менi гостинцi передає.

— Отже, у розмовi не вiдмовлять, — зрозумiв Стас.

Родина Коцелкiв була украй здивована, побачивши на порозi компанiю на чолi з Нагiрним, i господар дещо розгублено запросив до помешкання. А коли Богдан i Оленка узгодили усякi формальностi на кшталт «що» i «чому», Стас iз завмиранням серця показав номер телефона.

— Ну! Йосипiвна! — одразу вигукнув Мирон i тихо додав, — покiйна… Ми завжди перед уроком узгоджували. Всяке ж буває — або дитинi кудись потрiбно, або їй. Постiйно так робили.

— I цього дня? — уточнив Стас. — Усе як завжди?

— Ну-у… Напевно! — не зрозумiв Мирон. — Хоча…

— Що, хоча?

— Ну, не зовсiм, якщо бути точним. Справа у тiм, що Йосипiвна дуже рано зателефонувала. Я ще не знав, як складатиметься день. Це ж дружина уроками дiтей завiдує, а я так… А Галина у ваннiй якраз була. Я сказав Мурашевичцi, що зараз вийде i передзвонить.

— I вона дзвонила? — не вгавав Стас.

— Аякже! Майже одразу. У нас на цiлий день мали вiдключити телефон. Тому й зранку усе узгодили. Урок скасували. Хвилин за п'ятнадцять Галя її набрала. Якщо точно цiкавить, я вiзьму роздрукiвку, ми нiколи не викидаємо. Дружина ж у мене бухгалтер, усе складає, навiть «копiйчанi» папiрцi.

Отже, уроку цього дня бути не мало. Йосипiвну викликали о цiй годинi окремим дзвiнком. Де взяти цю iнформацiю?! Ще одна роздрукiвка дзвiнкiв лягла на стiл.

— Ось, — тицьнула пальцем господиня. — Восьма сорок. Ого… час зранку бiжить непомiтно. Я гадала, швидше.

Напрямок виявився мильною булькою. Не те. Очi машинально ковзнули донизу по списку липневих дзвiнкiв родини Коцелко. Рядком нижче ще раз стояв той самий номер. I якщо вiрити роздрукiвцi, Коцелки знову телефонували загиблiй за п'ять восьма вечора. Практично одразу пiсля цього вона вийшла на двiр, де i стався наїзд машини. Руки спiтнiли миттєво.

— А оце що? — не впiзнаючи власного голосу, промовив Стас.

— Оце… хмм… Цiкаво… — почухав потилицю господар. — Не знаю… Може хотiли спитати, чого вона не приходить?

— Але ж скасували урок! Ви самi казали!

— Я не набирав, принаймнi… — розвiв руками Мирон. — Галю, а може ти?

— А як би я могла? — здивувалася дружина. — У нас же телефон вiдключили!

— Стоп! — перебив Стас. — Як це вiдключили? Якщо дзвiнок був i тут зафiксований, телефон не мiг бути вiдключений!

— Ну, значить увiмкнули вже… — напружено згадував Мирон. — Напевно, вже упорався.

— I телефон подзвонив сам! Так не буває! — не на жарт розiйшовся Стас. — Хтось набрав цей номер. I говорив… — очi знову знайшли запис, — усього вiсiм секунд! Пiсля цього жiнка вийшла на двiр i її умисно збила машина. Я хочу знати, що сказали їй упродовж цих восьми секунд. Таке, що змусило її бiгти вже з дому!

— Стоп-стоп! Шановнi… — пiдняв руки Нагiрний. — Заждiть! Давайте не так емоцiйно! Заспокоїлися. А чому телефон вимикали? Мироне…

— Iнтернет проводили! — знервовано вигукнула господиня. — Пiвдня дроти перетягували, ховали, проводили! Дiти ж у нас комп'ютеризованими хочуть бути. От i залишились ми на день без телефона, благо, мобiлки усi мають.

— А хто робив усе це?

— Берко, хто ж iще… — не зрозумiв Мирон.

Берком кликали вiдомого у мiстi приватного майстра з ремонту всеможливої апаратури Берковича. Вiн ремонтував усе — телевiзори, магнiтофони, «тарiлки» i навiть мобiли, проводив інтернет, збирав комп'ютернi системи. У Стаса замлоїло пiд грудьми. Домашнiй кiнотеатр на горищi… Хто як не такий спец мiг додуматися?

Зрештою усе розклали по полицях. Беркович обiцяв поставити у тюнер «тарiлки» Коцелкiв пiратський декодер, що дозволяв надурняк ловити бiльшу кiлькiсть каналiв, а заразом ще й зробити розводку інтернету по кiмнатах. Обiцяв давно, пояснюючи, що залежить це не вiд нього, адже супутникiв вiн не зламує. I ось вiд постачальникiв йому надiйшли потрiбнi коди. Колупався Беркович довго — вiд самого обiду, i бiля нього, звiсно, нiкого не було. Отже, мав усi можливостi дзвонити. Коцелки ж клялися, що номера Йосипiвни нiхто з них бiльше не набирав.

Не вiдкладаючи у довгий ящик, Стас набрав номер Вiталiя, Олегового знайомого, що приїжджав розбиратися з «привидом» на горищi. З'ясувалося, що пророблена Берком операцiя вимагала вiд сили години. Усе й далi ставало на мiсця. Просто зараз з'являвся новий гiдний претендент на одне з головних мiсць у подiях.

Вiдвiзши Нагiрного, вони пiд'їхали до будинку Берковича. Давня будiвля пiд черепицею дерлася догори доволi крутим схилом i зорiєнтуватися виявилося неважко. Навiть не вилазячи на балкончик будинку, просто знизу, з тротуара Стас побачив дах свого будинку i вiконце на горищi. Уявилося, як маючи бiнокль, з вiкна Берковича можна побачити усе, що робилося в освiтленому вiконцi на його горищi. I у потрiбний момент система запускалася натисканням кнопки, аби полякати господаря. Щоправда, вiдстань була величенькою, але фахiвець вочевидь упорався iз цим завданням.

«Дев'яносто дев'ята» повiльно рушила далi, а через кiлька хвилин, проходячи вулицею, Оленка непомiтно просунула руку крiзь загорожу подвiр'я Берковича, поклавши iржаву банку з-пiд фарби у кущi. Увесь вечiр, засвiтивши свiтло, Стас лазив по горищi, iмiтуючи пошуки мiсця, через яке мав потрапляти сюди зловмисник, провокуючи таким чином Берковича. Влаштована ними пастка заклацнулася цiєї ж ночi. На горищi заходило, i одразу ж засигналив у кишенi пульт, залишений Вiталiєм.

Не дарма Берко згодився виконати нарештi обiцянки перед Коцелками саме цього дня. I нехай зараз ще важко уявлялися його конкретнi розрахунки, залишалося фактом — Мурашевичку у потрiбний момент викликав з дому його дзвiнок. Дiйовi особи поступово ставали очевидними. Радiотелемайстер Беркович мав неабиякi види на будинок Мироненка, був пов'язаний з Кашировими i причетний до убивства Неонiли Мурашевич.