Мертві квіти

ХII

— Може, хочете пiти додому? — зi спiвчуттям запитала шефиня.

— Чого раптом? — скривився Стас.

— Бачу, вам важко. Нi, Станiславе Iвановичу, я без iронiї. По-колежанськи. У нас прийнято виручати одне одного. Роботи немає, iдiть.

— Ви натякаєте, що я перебрав учора? — запитав Стас, дивлячись їй в очi.

— Ну… видно, якщо чесно.

— Розумiю, мiй вигляд не супер, — згодився Стас, — але учора я не вживав. Нi, я можу часом дозволити, буває, але якщо не пив учора, то не пив.

— Може захворiли? — не вступалася Павловська.

— Нi. Не звертайте уваги.

Щось подiбне казали йому i Нагiрний з Гащаком, але Стас погано чув. Голова наче не мала ваги, а думки не фiксувалися.

Оленка з'явилася тiльки по першiй. Не було вже нiякого тривожного очiкування, навiть усвiдомлення, що ось вона, жiнка, яка сподобалася, вiдiйшло кудись на заднiй план.

— Я що… спiзнилася? — запитала вона, побачивши його без халата.

— Нi, просто роботи немає, я вже зiбрався йти, чекав тiльки на вас.

Вiн посадив її на тапчан, сiв поруч i, розмотавши руку, взяв у свої. Усе було гаразд.

— Не болiло?

— Ви знаєте, нi. Таке враження, що рука взагалi здорова, тiльки пов'язка заважає.

— Я старався. Перев'язки щодня, — говорив Стас, замотуючи руку. — Буду радий вас бачити. Дзвонiть, попереджайте коли вам зручно, щоб не чекали. Нi, дiйсно радий.

Вона пiшла до дверей, але якось нерiшуче взялася за ручку i обернулася до нього.

— А у вас справдi нiчого не сталося?

— А що, видно?

— Так. Дуже.

— Нiчого такого. Перетреться.

— Я… могла би бути чимось корисною?

— Нi, дякую, — видушив посмiшку Стас. — Хоча, якщо це можливо, випийте зi мною кави. Може це пiднiме мiй моральний дух. Просто так, нi про що не розпитуючи. У мене смачна кава. Ставити?

— Добре, — згодилася вона.

Каву так i пили, майже мовчки. Олена сидiла на стiльчику, боком до нього, доволi незручно для того, щоб зустрiчатися поглядом. Зате Стас мав нагоду розглядати її. Дивився на неї, а думки поринали у власнi важкi проблеми.

Зараз, удень, коли навколо снували люди, а навпроти сидiла чарiвна жiнка, Стас особливо розумiв, що важкiсть цих проблем аж нiяк не пов'язана з iснуванням нечистi або якогось прокляття, прив'язаного до старого будинку. Усе значно банальнiше. Було б надто просто, якщо б майже шiстдесят «кускiв» отак взяли й впали з неба, як здавалося зразу. Схоже, хтось проти. Але куди ж вiн зумiв заховатися? Та й методи у нього чи у них доволi екзотичнi. Чого чекають — щоб вiн вiдмовився вiд спадку, повiривши у чортiвню? Хоча, навiщо ж вiдмовлятись? Он, прокурор уже дає грошi. I нехай потiм собi ловить барабашку на даху. Це йому ближче за фахом. Хоча щось пiдказувало — i Мамчур, i багато iнших готовi вiдiрвати будинок з руками, навiть знаючи про «нечисть».

Голова була така порожня, здавалося, що думати нiчим.

— Дякую за каву, — промовила Олена, ставлячи чашку.

— Це я вам дякую.

— Легше стало? — її брова знову поповзла догори.

— Чесно — не дуже, — вiдповiв Стас. — Але я сподiвався. А менi можна вам телефонувати?

— Дзвонiть, — лише тепер вона уперше за весь час глянула на нього.

— А якщо просто так, не лише для того, щоб запитати про здоров'я?

— Гаразд. Але спочатку добре подумайте, чи вам це потрiбно. Сподiваюсь, я вас не образила.