Мертві квіти

IVX

Отець Назарiй у сiрому смугастому пiджаку аж нiяк не нагадував священика. Це одразу кинулося в очi пiд час його учорашнього вiзиту до лiкарнi. Ще менше вiн скидався на ченця, а саме ним i був за свiдченням Свiтлани — старшої, яка i склала отцевi протеже. Говорив цей чоловiк швидко, так само швидко думав, а у мовi не проскакувало нiчого такого, що вказувало б на приналежнiсть до церкви. Бiльше того, Стас мiг закластися, що бачив «вогник» в очах отця Назарiя, коли мiцна статура Свiтлани зникала у дверях оглядової.

Звiсно, «скрипляче» колiно учора було лише приводом для знайомства.

— Ну, от i я, — промовив отець, переступаючи порiг. — Раз уже запросили.

— Кава, чай… — запропонував Стас. — Не знаю, що у тутешнiх краях священики п'ють.

— I каву, i чай, i усе, що мiцнiше, — посмiхнувся чернець. — А якщо кажуть, що не п'ють, то ви не вiрте.

— Отже, брешуть, — уточнив Стас. — А як же…

— Усi ми люди… — дипломатично промовив той. — А усi люди грiшнi. Безгрiшних не буває.

— Значиться, коньяк, — розвiв руками Стас.

— Коньяк, то коньяк, — знизав плечима гiсть. — Хоча… Ви ж здогадалися, що я не просто набиваюся у знайомство, а у справi. Ну а справи краще вирiшувати на тверезу голову. Хоча, не буду заперечувати, знайомство з вами для мене приємне.

— Ну, тодi тим паче коньяк, — Стас витяг пляшку i cклянки. — Звiсно, я здогадався, хоч симулянтом вас не назвеш. Колiно дiйсно треба пiдлiкувати. Мусили ви його десь добряче натрудити.

— Фундамент пiд огорожу заливав, — пояснив отець. — Було.

— Самi?

— А чого… — не зрозумiв той. — Лікарю, мозолi на руках не є грiхом. Усе роблю вдома — i лопатою, i молотком. А взагалi це у мене пiсля травми. Сильно я рокiв зо два по нозi отримав. На футболi. Дуже вже хлопцi виграти хотiли.

— Не зрозумiв… — Стас витрiщився. — Ви грали у футбол?

— I зараз граю. Щонедiлi на стадiонi збираємось. Усi, хто бажає. Приходьте.

Цей прикольний чоловiк перехилив келишок, не смакуючи, i закусив лимоном.

— А от прийду, — сказав Стас. — Тут без чогось такого «поїхати» можна. Отже…

— Гаразд, — погодився отець. — До справи, то до справи. Я так розумiю, що будинок ви, швидше за усе, колись продаватимете. Хочу запропонувати себе як купця.

— Так i думав, — пробурмотiв Стас, повторюючи у чарки. — Що я вам на це скажу, Назарiю Мироновичу… По-перше, не ви єдиний у цьому бажаннi, а по-друге, навряд чи вiн вам пiдiйде. Тут, схоже, чорти оселилися. Ну, нечиста сила тобто… — посмiшка Стаса вийшла без перебiльшення незграбною.

Священика така заявочка не приголомшила i вiн, не зморгнувши, запитав:

— Звiдки ви взяли?

Вiдчувши себе у дурнуватому становищi, Стас усе-таки спромiгся сяк-так розповiсти йому про звуки на горищi, увiмкнуте свiтло i свої пригоди з мiлiцiєю, намагаючись перевести це швидше на жарт. Але панотець жартувати не збирався.

— Гадаю, цього не може бути, — сказав вiн.

— Як це, — не зрозумiв Стас. — Ви хочете сказати, що я брешу?

— Нi, чого ж, але… Скажiмо так — неправильно сприймаєте.

— Тобто у мене хвора уява…

— Ну що ви! — посмiхнувся отець Назарiй. — Звiсно, не хвора. Просто деяких речей не розумiєте. А тому невiрно трактуєте. Як би це пояснити… Нечиста сила не може ходити по горищу i вмикати свiтло. Затямте!

— Чому? — дурнувато запитав Стас.

— Хоча б тому, що не має рук.

Священик говорив без найменшого натяку на жарти i вiд того мурашки починали заповзати за комiр i рукави.

— Як немає? Пояснiть.

— Це духовна субстанцiя. Розумiєте? Вона може сидiти у вас або у менi. У кожнiй людинi. Сили зла живуть лише у чиємусь тiлi та розумi. I якщо дiйсно саме вони виннi у тих явищах, про якi ви розповiдаєте, то лише таким чином — стороння людина, яка пустила їх до себе, увiйшла до вашого будинку i зробила це руками або ногами. Тiльки так i не iнакше. А чортiв з рогами, якi з'являються на горищi, а потiм безслiдно щезають, не буває, — священик розплився у щирiй усмiшцi.

— Нормально, — здивувався Стас. — Куди ж тодi подiлася ця стороння людина? Не можу знайти, хоч плач.

— А я не сказав, що обов'язково так усе вiдбувалося, лише припустив, — пiдняв палець отець Назарiй. — А нечиста, як ви кажете, сила може бути i у вас самому. I тодi усе, про що ви розповiдаєте…

— Плiд моєї уяви, — завершив думку Стас. — I як це зробити? Як її вигнати?

— Вiрити в Господа Бога, — безапеляцiйно заявив отець. — У душi того, чия вiра iстинна, немає мiсця для темних сил.

— Усе це дуже не конкретно, — похитав головою Стас. — Менi що, просто зараз iти до церкви i молитися, доки не буде результату?

— Та нi, — розсмiявся священик. — Церква — лише зовнiшнiй атрибут вiри. Якщо ви її вiдвiдуєте, це ще не означає, що ваша вiра iстинна. Усе набагато складнiше. I вiдкрию вам ще одне: чим досконалiша з iнтелектуального погляду людина, тим складнiший i важчий її шлях до Бога! А ви — людина розумна.

— Дякую, — посмiхнувся й Стас. — Обнадiяли. А я гадав, прочитаєте молитву i проблеми скiнчаться.

— Навряд чи, — похитав головою отець Назарiй. — Але будинок ваш куплю з усiма привидами. Хе-хе… Навiть якщо за них ще дорожче схочете.

— А навiщо вiн вам, отче?

Спроба зазирнути в очi гостевi не дала результату. Той зiщулився, не вiдводячи погляду, i хитро посмiхнувся.

— Подобається менi. Старовину полюбляю. Мiсце гарне.

— А нечисть?

— I це плюс. Кому ж iз нею боротися, як не менi. Як вiдвертатися i не робити нiчого — дивись, по цiлому мiстi розповзеться.

Сказано це було надзвичайно серйозно. I навiть наступна широка посмiшка отця не допомогла обернути промовлену фразу на жарт. Думка, що священик збирається придбати будинок саме з цiєї причини, з'явилася несподiвано i не збиралася зникати.

— Та й освятити будь-який дiм з нечистю чи без — не зайве, повiрте, — додав вiн. — А матимете бажання поговорити — завжди будь ласка. У нас в глибинцi народ ще не дiйшов до усвiдомлення, що допомога психоаналiтика не є чимось ганебним.

— Хмм… оригiнально, — пробурмотiв Стас. — Це ви — психоаналiтик?

— Хороший священик завжди повинен бути ще й психоаналiтиком, — просто вiдповiв Назарiй. — Не смiю себе хвалити, бо це також грiх. Але принаймнi вiдповiдна освiта у мене є. Тож i ви не гребуйте моєю допомогою, якщо виникне потреба.

Вiн пiшов, залишивши маленький дешевий образок на простiй карточцi — такий, який дарував усiм.