Мертві квіти

LII

Але чи справдi вистачить, вочевидь, вирiшував не вiн. Хтось iнший. Можливо, навiть згори. Щойно заїхавши на вулицi, машина зупинилася i Стас глянув на годинник, дивуючись власним думкам, бо ж слiд було думати про час, що залишився, аби встигнути покласти на рахунок сто тисяч євро. Проте думалось про iнше. Скiльки часу займе дорога вiд Франкiвська до Коломиї? Годину, не менше. А якщо ще повернутися до фургона без ключiв, оговтатися, привести до тями спiльника… Явно бiльше.

Вишпортавши телефон, Стас набрав коломийську лiкарку.

— Iрино Iванiвно, пробачте за клопiт. Ковач турбує, пам'ятаєте…

— Ще б… Обласна шефиня менi дзвонила. Розповiдала. Я так розумiю, рейвах здiйняли ви. Обурена була — страх. Так менi вичитувала, нiби це я винна.

— Менi прикро, — зiтхнув Стас. — Але… розумiю, ви скажете, що це паранойя…

— Скажу! — вигукнула вона. — Нi, якби людина з вулицi — iнша справа. А ви, лікар, не хочете розумiти елементарних речей!

— Я хочу, — казав Стас, — але не можу. Щойно ваш Каширов ледве не вiдправив мене на той свiт.

— Ви жартуєте? — у неї вiдняло мову. — Нi, ви знущаєтеся з мене.

— Аж нiяк, — стримуючи лють, заперечив Стас. — А якщо це був не вiн, то абсолютний двiйник або брат-близнюк.

— Абсолютних двiйникiв не буває, а братiв у нього немає, — швидко вiдповiла лiкарка. — Чого ви вiд мене хочете?

— Iрино Iванiвно, — ледве перевiв подих Стас, — дорогенька… Я бiльше в життi вас не потурбую, присягаюся… Вiдвiдайте вашого хворого просто зараз. Йому ж це не зашкодить. А дiставатися туди вiд сили десять хвилин. Я прошу. Не те що прошу — благаю.

— Гаразд, — швидко вiдповiла вона.

Банк «Аваль» Олег характеризував як один з найнадiйнiших, Тому решта суми за браком часу мала осiсти там. I поки перевiряли його документи та готували усе необхiдне, дурнi думки у головi продовжували свою справу, а руки розгортали дорожнiй листок, поцуплений iз фургона. Той, хто не по днях, а по годинах швидко i вправно опановував детективну справу, вже добре розумiв, що з найменшої дурнички зачiпок може знайтися багато. Сама ж справа була наче наркотик — затягувала умить, а от щоб кинути…

Однокурсник Василь працював у Франкiвському управлiннi охорони здоров'я. Саме вiн i допомiг не так давно Стасовi влаштуватися у Галичi. I зараз Стас з нетерпiнням набирав його номер.

— Слухаю, Станiславе! Ну як влаштувався? Я чув, ти вже й «нагудiти» добряче встиг!

— Привiт. Багато що встиг.

— А як з тiєю загиблою, утряслося?

— Цiлком. Якби не ваш нейрохiрург, мiзки якого ще у нормальному режимi працюють…

— Ну, годi. Зараз на нашого брата почнеш наїжджати. Чого дзвониш?

— Прохання. У Франкiвську працює лiкарем Бiлоус Алла Максимiвна. Менi потрiбно знати де. Ти ж ближче до кадрiв.

Серце завмерло. Саме таке прiзвище читалося на лiкарськiй печатцi, прибитiй у шляховому листку фургона «Молочної країни». Саме ця лiкарка сьогоднi зранку засвiдчила, що водiй Коваленко Вiктор Петрович, вiн же iнвалiд першої групи Iгор Каширов, тверезий, здоровий i готовий до виїзду.

— Сам про таку не чув, — без заминки вiдповiв однокашник. — Зроблю. Якщо вона десь у великiй лiкарнi, знатимеш уже сьогоднi увечерi. А от якщо у дрiбненькiй приватнiй клiнiцi, тут важче. Але знайдемо. Скiльки того Франкiвська? Заскоч колись!

— Заскочу, — пообiцяв Стас, думаючи вже про iнше.

Усе-таки до Коломиї треба було їхати самому. Тодi б точно. Але до хати його б швидше за все не пустили. Побачити зараз пусте лiжко Каширова на власнi очi — ось чого хотiлося понад усе. Бiсова душа, як же пощастило. Якби не почув… А дверцята! Отримав би битою i навiть за пiстолета не встиг схопитися. А пiд машиною… Усе це згадувалося без перебiльшення зі здриганням. Вистежили, наче пiонера. Пастка на лоха, що називається. От би збагатилися хлопцi на закинутiй фермi! Обрубали кiнцi, а тут ще й подарунок — сто «штук» єврикiв у кишенях… Кiно! Усi шляхи вели на той свiт. Береже якийсь янгол…

I раптом при згадцi про янгола знайома мiстика полiзла до голови повним ходом. Який там янгол! Просто ще не час! На все своя година. А у нього що там — Маленький Принц. Його символ розташований трохи вище. Наступний. Перед ним ще… Нi, перед ним дуже давно було оте «багато що». Тепер нi. Тепер залишилася тiльки «дiвчинка з суницями». I доки вона жива, йому нiчого не загрожує. А скiльки вiн вже не чув Оленки?

Неслухнянi пальцi набрали комбiнацiю кнопок.

— Так… Куди ж ти пропав? Казав, скоро…

Слава Богу!

— Не пропав я, квiтко. Ще тримаюся. А ти як?

— Погано… — крiзь сльози вiдповiла вона.

— Що?! Що сталося?!

— Щось не те зi мною. Захворiла, напевно.

— Що у тебе болить? — майже по складах запитав Стас.

— Живiт. Слабо. Нудить…

— I коли це почалося?

— Учора.

— Коли?! — мало не заволав Стас.

У залi почали оглядатися, а вiн тепер лише голосно i розгнiвано шепотiв у трубку.

— Як це учора? А чому я нiчого не знаю? Ми з тобою цiлий день говоримо i ти… Доба!

— Не кричи, — попросила Оленка. — Менi погано. Учора лише трохи, iнодi. I сьогоднi майже не турбувало. А зараз…

— Пробач, — схаменувся Стас. — Ти на роботi? Сиди там. Уже дзвоню Нагiрному, вiн своєю машиною приїде i забере тебе. I я швидко буду. Слухайся його. Будь ласка. I не плач.

Розмова з Богданом зайняла не бiльше хвилини. Добре, хоч є надiйнi друзi, колеги. Iнакше б… Але думку перервав iнший дзвiнок. Коломия. На тому кiнцi наче й не збиралися говорити, проте «алокнувши» кiлька разiв, Стас доглупав, у чiм рiч. Голоси у трубцi були далекими, проте чулися добре.

— Так, шановнi, такий несподiваний вiзит, — щебетала Iрина Iванiвна. — Як ти, Iгоре?

— Та нiчого нового. Усе як завжди.

— Кажеш, немає зрушень?

— Якi там зрушення! На тому свiтi зрушення будуть. Дасть Бог, ще недовго…

— Iгорчику, хто ж одужає з такими думками?!

Хотiлося тiльки плюнути спересердя. Голос належав Iгорю Каширову! А лiкарка вiд самого початку вiзиту набрала потрiбний номер, аби надокучливий колега усе почув сам. Ось i приїхали. Збивав Мурашевичку i його самого збирався чавити колесами не Iгор Каширов. Хтось iнший, мов двi краплi води схожий на нього. Стас витяг з кишенi путiвку. Вiдповiдно до неї це був Коваленко Вiктор Петрович. Вiктор. Одразу ж згадалося почуте крiзь дверi Каширових пiд час першого вiзиту. «Вiтю, тут якийсь лiкар приїхав з центру протезування. Пускати?» Вiтя. Ось кому, схоже, телефонувала мати iнвалiда. Як же усе заверталося! Здавалося, що ось-ось…

— Пробачте, я не можу бiльше чекати. Надто довго. Я пiду до iншого банку!

Геть це божевiлля! Який iще Каширов? Який Вiктор? Яка Мурашевичка? Грошi отримав. Зараз вони будуть у безпечному мiсцi. Все. I тодi швидше з цiєї дiри. Повертатися до Вiнницi. А далi варто добре подумати. Але тут бiльше не залишатися. Жодного дня! З такими грошима i робота знайдеться, i житло. А вiн здумав непотрiбнi проблеми на себе вiшати. А ще Оленка! Хоч би нiчого серйозного. Може дiйсно, пирога свого переїла. Ну, не пiшов, буває.

Його чемно перепросили i дали пiдписати пакет документiв. Важко було зосередитися, читаючи їх. Адже йшлося про надзвичайно велику суму. Телефон завiбрував у кишенi і висвітився написом «Нагiрний».

— Ну, що там?

— Нiчого особливого, — «порадував» колега. — Гострий апендицит.

— Що?!

— Апендицит, кажу, чого ти репетуєш? Класичний, без сумнiвiв. Правда…

— Що? Не тягни кота…

— Правда, клiнiка надто iнтенсивна. Таке враження, що назрiває катастрофа. Часом би не трiс…

— Вашу мать… Чого ж то воно усе на купу…

Хотiлося сiсти i опустити руки. Чого ж отак усе нараз?!

— То якi будуть побажання? — ненав'язливо перепитав Нагiрний.

— Якi-якi… Готуємо. Я у Франкiвську. Їду вже.

Напевно, в цьому банку ще не бачили клiєнта, який, не читаючи, iз такою швидкiстю пiдмахував усi папери на сто тисяч євро. На нього дивилися щонайменше з подивом. Зрештою автомат упорався з пiдрахунком грошей i Стас буквально вибiг на паркувальний майданчик. Машина рвонула з мiсця.

Досидiвся. Добiгався. З дурними грошима i непотрiбними проблемами I не заспокоювало самопереконування, що це усього лише апендицит, яких за життя зроблено не одну сотню. От i поїхали до Вiнницi… Галич з його привидами i таємницями не хотiв вiдпускати. Нiяк не хотiв! Тепер щонайменше тиждень. Лиш би усе було добре.