Мертві квіти

ХX

Стан душi, з яким сидiлося у чотирьох непривiтних стiнах, котрi хочеш-не-хочеш стали причиною нових проблем, важко було передати. «Головне — обрати вiрний напрямок i йти упоперек» — згадалися Олеговi слова про життя-зебру. Зараз його переслiдувало враження, що iде уздовж.

Олег загруз у такiй справi, що не мав жодної можливостi приїхати i лише давав поради. А вони зводилися до того, що на нього наїжджають зацiкавленi люди, i якщо Стас дiйсно до цього не причетний, то нiчого й боятися, а просто послати усiх їх подалi. Що ж, до наїзду машиною вiн дiйсно непричетний. А до смертi панi Мурашевич??? Доведи, спробуй, усiм оцим, що робив усе можливе, аби врятувати її. Тим паче, якщо був мотив. Залiзний мотив…

Стас не вiрив у фантастичнi збiги обставин. Тому чим далi, тим бiльше усе складалося для нього в одну картину — картину чиїхось планомiрних зусиль вирвати те, що має належати йому. Адже тиснути почали одразу. Спочатку дурнуватим залякуванням, потiм серйозними речами. Дуже серйозними, оскiльки пiшли на вбивство. Не випадково ж Неонiла Йосипiвна вийшла з дому такої пiзньої пори, коли у нього не було алiбi i ще коли саме вiн у разi потреби мав стати за операцiйний стiл. Усе складалося надто вдало для тих i, навпаки, невдало для нього.

Але тодi виходило, що проти нього змовилися i прокурор, i завiдувачка, i навiть Олена! Адже узгодженi дiї усiх призвели до цього! Вiн струсив головою i заходив по хатi.

Хай хто це був, вони не професiонали у таких пiдставах i, напевно, роблять це уперше, не зумiвши стриматися перед перспективами урвати ласий шмат. А отже, їхнi дiї, задуми повиннi мати певнi огрiхи. Їх можна вивести на чисту воду, у цьому Стас не сумнiвався. От тiльки як це зробити? Досвiдчений слiдчий з вiдповiдним арсеналом зумiв би безперечно. Але хто ж схоче цим займатися, аби нажити ворога в особi прокурора? А вiн — нюхом чулося — неабияк зацiкавлений у цiй справi. А самому? Ну що тут зробиш самотужки, коли нiкого не знаєш, коли кожен твiй рух наче на екранi?

Що тут зробиш?!

Проте сидiти склавши руки Стас не мiг. У людини завжди є шанс щось змiнити. I саме тепер пригадався нещодавнiй вiзит пиячка, що випрошував двадцятку. «Вам загрожує небезпека»… Це що, також не збiг? Не просто алкаш не мав за що випити i приперся з надiєю отримати пляшку надурняк, бо в iнших мiсцях уже спробував?

Пошуки навколо центральної площi, ратушi, базару не дали результату. Проте iнший, аналогiчної зовнiшностi, обiцяв найближчим часом розшукати того, хто тодi назвався Серьогою. Доведеться тепер дати не одну двадцятку. Що вдiєш, усе потрiбно робити вчасно.

Дiана пропонувала на день-два взяти вiдгул, щоб вiдпочити та заспокоїтися. Можливо, Павловська мала рацiю, i Стас набрав її номер, але вона не вiдповiла. У роздумах вiн зняв колодку з дверей i пiднявся на горище. Тiльки не бездiяти. I пошуки продовжилися, але нiчого такого, де мiг би хтось ховатися або проникати на горище, вiн так i не знайшов.

У розпачi Стас опустився на сходи, так i не дiйшовши донизу. Що скаже Серьога, якщо знайдеться? У маленькому мiстечку усi про усiх знають. А вони цiлими днями лише сидять i патякають за пляшкою одне з одним. Чом би не попатякати з ними?

Звук, який почувся, був слабким, проте чiтким i якимось дуже специфiчним, таке враження, що знайомим. Здригнувшись, Стас пiдвiвся i глянув нагору, хоч i не зрозумiв чiтко, звiдки вiн долинув. Але одразу задзвонив телефон. Притулившись спиною до стiнки, Стас витяг мобiльний. Це була Олена.

— Привiт. Пробач, я не мiг подзвонити. Як ти там?

— Нiчого, дякую, — голос її був сумний. — Вибач, може ти i зараз зайнятий, просто… сумно стало. Я зовсiм розклеїлася. Вiдколи повiдомили. Це жах. Сиджу i не знаю, що робити.

— А що тут уже зробиш… — Стас глибоко зiтхнув. — Опануй себе i здавай сесiю. Я не забув про тебе. Просто стiльки навалилося. Усякого головного болю, ще й такого…

— Що сталося? — стурбовано запитала Олена.

— Не хочу зараз. Потiм. Коли приїду.

— А ти приїдеш?

— Не знаю… Це не вiд мене залежить. Голова пухне. Але тебе радий чути. Дуже. Може, i настрiй трохи пiднiметься, а з настроєм i справи краще робляться.

— Не сумуй, — попросила вона. — Усе буде добре. У мене таке вiдчуття, що ти з усього знайдеш вихiд.

— Хотiв би я, щоб ти не помилялася, — задумливо промовив Стас. — Хай щастить. I дякую за дзвiнок.

Вiн прислухався, поклавши телефон до кишенi, але бiльше нiчого не чув. А може й це примарилося? Вiд довгого сидiння на сходах затерпла нога, а вуха вперто, наче локатори, вслухалися у тишу замкненого простору. Нiчого.

I раптом знову. Здригнувшись, вiн пiдвiвся, але удруге завiбрував телефон у кишенi. Дiдько! Це ж телефон. Що з ним? Якiсь цiкавi звуки передували дзвiнкам. Цього разу дзвонила шефиня — вiдповiдала на його дзвiнок.

Завтра вдома. Зiбратися з думками. Заспокоїтись. Щось вигадається. Адже вiн не вбивав панi Мурашевич нi на темнiй вулицi, нi за операцiйним столом. I навiть, поклавши руку на серце, мiг сказати самому собi, що взагалi не бажав їй смертi.

По-новiй телефон озвався вже у кiмнатi, коли Стас присiв на кухнi, аби випити кави. Це був той, кого найменше хотiлося чути. Дзвонив помпрокурора. I вiн пропонував зайти просто зараз, аби уточнити деякi моменти. Якщо ж нi — грозився прислати повiстку. Ось так усе робилося — планомiрно i методично. У неофiцiйних розмовах Мамчур демонстрував своє добре ставлення. Та одразу пiсля цього з'являвся його заступник, дiючи так, наче й не мав дослухатись до думок начальника.

Його не вiдпустять. Тi, хто мав у руках вiдповiднi важелi, мертвою хваткою вчепилися у будинок i тепер тиснули, нарощуючи зусилля. Вони товктимуть до нестями, тягатимуть на допити i, схоже, доведуть-таки справу до суду, де хто ще зна як усе повернеться. Зробити щось проти них голими руками неможливо. Та ще легше зараз було засудити його iншим шляхом. Навiщо наїзд, який так важко довести? Ось вiн — злочинець у бiлому халатi! Чого iще?

Стас витяг келишок i налив коньяку. Проте довго стояв, не наважуючись випити. Потiм набрав номер Мамчура i промовив:

— Я вирiшив прислухатися до ваших порад. Якщо така можливiсть ще є.

— Гадаю, що так, — вiдповiв той.

— Куди менi приїхати?

— Хмм… Давайте зранку, — здавалося, той чiтко розумiв, що подiтися «клiєнту» нiкуди. — Годинi о дванадцятiй наберiть мене.

— Отже, тiльки завтра опiвднi?

— Не переживайте, — заспокоїв прокурор, — усе буде нормально. Раз уже я пообiцяв. У даному разi зараз чи завтра — не має принципового значення.

— Менi потрiбно вiдлучитися, — сказав Стас. — До завтра, до цiєї години.

— Вiдлучайтеся, — не зрозумiв той.

— У мене пiдписка про невиїзд.

— Ну ви ж не їдете за кордон! Хе-хе… — його нагадування навiть розвеселило прокурора. — Не переживайте, усi ми люди. Вважайте, я вас вiдпустив. Я ж зможу знайти вас за цим номером?

— Безперечно, — вiдповiв Стас, вимикаючи на телефонi функцiю звукозапису i ховаючи трубку до кишенi.

Келишок коньяку так i залишився не випитим. А за п'ять хвилин «дев'яносто дев'ята», скреготнувши новими колесами, погнала туди, де сiдало сонце. Шлях був неблизький.