Мертві квіти

ХV

Усе, ну геть-чисто все у цей день склалося наче навмисно.

Улюблена пацiєнтка з'явилась, як i обiцяла, близько другої. Перев'язки перетворилися на суто символiчну процедуру, адже рана гоїлася добре. Вода закипала. Анжела, пiдозрiло глянувши на лiкаря, пiшла розповiдати новини по iнших кабiнетах.

— Ну, привiт, — сказав Стас, коли медсестра вийшла.

— I вам привiт, — посмiхнулась Олена.

— Могли б i не «викати» лiкаревi, з яким уже третiй раз каву п'єте.

— Ну що ви! — продовжувала смiятися вона. — Як можна! Що вашi медсестри скажуть! Ревнуватимуть.

Вiн завiв її до перев'язочної, запропонував стiльчик, i, сiвши навпроти демонстративно близько, почав розмотувати бинт.

— Станiславе Iвановичу… хтось увiйде…

— А ми перев'язку робимо. Хiба нi?

Її волосся пахло хною i зовсiм трішки парфумами.

— Станiславе Iвановичу… Що ви робите?

— Вiдволiкаю вас вiд процедури перев'язки. Бо знову зомлiєте.

— Ста… Ну ви мене дiйсно вiдволiкаєте! А я хотiла щось попросити.

— Я весь увага, — Стас випростався i, взявши розмотану руку у свої, глянув на неї.

— Ну я серйозно, — смiялася вона. — У мене деякi проблеми. На сесiю потрiбно їхати. А тут он…

Олена навчалася заочно у Львовi.

— Особливих проблем не бачу, — знизав плечима Стас. — Перев'язки можете робити самi. Розмотати, змастити спиртом i замотати. Уся процедура.

— А шви? Менi там бути бiльше тижня.

— А шви знiмати за чотири днi. Ну, я гадаю, львiвськi хiрурги з цим упораються. Пiдете у будь-яку полiклiнiку.

— А тиждень не перестоять? — запитала Олена. — Не хочеться там ходити i шукати.

— Тиждень забагато, можуть нагноїтися, — пояснив Стас. — Нехай тодi лiкар приїде за викликом i знiме їх на мiсцi.

— Куди — до Львова?!

— Ну, не до Америки ж. Не бiйтеся. На каву напрошуватися не буду, — навмисне суворо пробурмотiв вiн. — Тiльки знiму й одразу назад.

— Що, точно?

— Точно, точно, — вiн пiдвiвся i вiдпустив її вже перев'язану руку. — Хоч попрощатися дозволите?

— Звичайно.

Вiн розлив воду по чашках, а поки кава парувала, пiдiйшов i легенько обiйняв Олену, знову зануривши нiс у її волосся.

— Станiславе Iвановичу…

— Ви ж дозволили!

— Так зарано! Нам ще каву пити!

— А я можу забути потiм. Склероз у мене. Дивуюсь, як досi нiкому пiнцета в животi не залишив.

Кавування минуло швидко, i вiн попрощався ще раз.

— Ми ж… вже прощалися, — намагалася протестувати вона.

— А я забув. Кажу ж — склероз. А до поїзда можна вас пiдвезти?

— А дуже хочете?

— Так.

— Тодi можна.

Шефиня перепинила його якраз на виходi з полiклiнiки.

— На ловця — звiр. До вас iшла, Станiславе Iвановичу. Мене сьогоднi не буде. Тож, якщо доведеться уночi оперувати, викликайте собi на асистенцiю Нагiрного. А чого ви так посмiхаєтеся? Пам'ятаю, напередоднi ледве ходили, а сьогоднi такий щасливий.

— Так до вашої ж довiри дослужився, — скаламбурив Стас. — Он, уночi хазяйнувати лишаєте. Бажаю, щоб гарно склалося.

— Дякую, а… що склалося? — не зрозумiла вона.

— Ну… те, що ви на нiч напланували… — усе його обличчя промовисто говорило: «Що ж тут розумiти».

— Не хвилюйтеся, складеться, — серйозно i доволi сухо вiдповiла вона.

Саме так. З шефинею не варто жартувати.

— Ой, Дiано Василiвно, — несподiвано згадав Стас. — У мене термiнова справа годинки до дев'ятої вечора, то я з вашого дозволу Гащака попрошу побути.

— Ради Бога, — вона з розумiнням хитнула головою. — Головне — щоб служба не страждала.

Ноги самi винесли на другий поверх. Мандрiвка у компанiї прекрасної пацiєнтки замiсть вслухання у сиру мертву тишу непривiтного будинку.

I подорож виправдала усi надiї. Невимушена розмова зав'язалася вiд самого Оленчиного будинку. Вони смiялись i жартували. А на виїздi з Галича Оленка несподiвано взялася за голову.

— Що трапилося? — не зрозумiв Стас.

— Та нiчого. Лишила вдома два морозива — вам i собi. Вибач, тобi й собi. Дуже класне. Збиралася й забула.

— А тепер його побачила i згадала! — Стас iз розумiнням кивнув на застиглий бiля узбiччя пiд деревами розмальований фургончик, що возив морозиво. — Зараз виправимо!

Вiн загальмував i почав здавати назад.

— Не треба, запiзнимося!

Але Стас уже вiдчиняв пасажирськi дверцята фургончика, стукаючи у вiкно.

— Мої вiтання у славному мiстi Галичi! Шеф, одне морозиво! Благаю!

— Порожняк… — розвiв руками водiй. — На базу повертаюся.

— Одне… Десь завалялося там… Ну дуже треба!

Зiтхнувши, водiй вилiз, вiдчинив рефрежератор i тицьнув надокучливому лiкарю холодний пластмасовий стаканчик. Кинувши грошi на сидiння i подякувавши, Стас побiг через дорогу.

Кiлометри до обласного центру здолали швидко, i поїзд ось-ось мав прибути. Вони стояли на перонi, дивлячись у сутiнках одне на одного.

— Щасливої дороги, — прощатися аж нiяк не хотiлось. — Якби не кляте чергування, взагалi довiз би тебе.

— Ти що, далеко! Я сама. Доберуся, не переживай, — Оленка посмiхнулася. — Дякую за йогурт.

— Який iще йогурт? — не зрозумiв вiн.

— А це було не морозиво! Йогурт. Але смачний. Правду казав чоловiк, що немає, а ти причепився!

— Я зателефоную завтра, — сказав Стас. — Зранку.

— Запитати про руку? — її тоненька брова, як завжди, заворожуючи поповзла догори.

— Це така манера причаровувати чоловiкiв?

— Що саме? — не зрозумiла вона.

— Оце… — Стас торкнувся пальцями її брови, яка вже встигла опуститися на мiсце.

— А що, дiє?

— А то ти не знаєш.

Рука зупинилася на щоцi i він легенько наблизив її обличчя до себе.

— Ти прибiчник бурхливих романiв. А я маю бути першою у цьому мiстi. Так?

— Звiсно. Саме задля цього я й приїхав.

— А якщо серйозно? Для чого? Як ти тут опинився?

— От приїду шви знiмати i розповiм. Але для цього все-таки доведеться випити зi мною кави.

— Ти хитрий, — промовила вона. — Вiд таких жiнки плачуть.

— Жiнки плачуть лише з дурного розуму, — упевнено вiдповiв Стас.

Десь далеко почувся стукiт колiс. Ледь вiдчутний, вiдбиваючись луною по стiнах вокзалу, цей звук створював належний антураж, у якому сам Бог велiв прощатися. I вона дозволила це зробити. Стас цiлував її слухнянi губи, вiдчуваючи наближення чогось нового. Воно крутилося у головi, десь на пiдходi i заважало зосередитись повнiстю на цiй без перебiльшення бажанiй жiнцi.

Почалась посадка, i Стас вiдпустив її. Вже у тамбурi Олена озирнулася i помахала рукою. «Чоловiки також», — вiдповiли її очi, а швидше просто це його власна думка нарештi проторувала собi шлях. Дiйсно. Чоловiки також цим грiшать. Тому, нерухомо посидiвши з десять хвилин у машинi, вiн витяг телефон i, набравши її номер, сказав лише чотири слова.

— Я скучив за тобою. Удачi.

Гащак добросовiсно перепрацьовував за нового колегу вже двадцять хвилин, коли Стас, вскочивши у бруднi штани та чоботи, заходився мити машину. Коли на нiй висiло болото, засиналося важко, навiть якби нiхто не ходив по горищi. Згадка про «нечисть» з'явилася раптово, повертаючи його з казки до реалiй. Хто знає, як цiєї ночi…

Увесь будинок вiн щойно перевiрив i його хвилювало одне — як потрапить на горище людина, в котру за визначенням отця Назарiя, вселився сатана. Про те, що вселитися могли у нього самого, пiдозр чомусь не виникало. Напевно, Бог таки жив у його душi, хоч i спiлкування з ним, як правило, вiдбувалося без посередника у рясi.

За такими напiвкаламбурними думками прийшли й доволi суттєвi. На горищi хтось бував — факт, хоч Стас i не знайшов поки що, яким чином непроханий гiсть туди потрапляв. Не до кiнця зрозумiлими були й його намiри. Налякати — безперечно. Для чого? Звiсно, вижити звiдси. Таке припущення напрошувалося. Вигнати. Але хто ж вiдмовиться вiд дармових грошей? Заради цього можна потерпiти ходiння над головою. Однаково дiм поки що законно не продати — хоч як би бажав. Хоча… Один купець уже є. Прокурор. I варiант, запропонований ним, мав би влаштовувати. Виходило, дiї барабашки на горищi були в його iнтересах. Вiн готовий був платити грошi вже, тiльки за вiдмову Стаса, як претендента на спадок. Кожен з вiзитерiв надто квапився купити «будинок з привидами». Мамчур, враховуючи своє службове становище, ще й мав вiдповiднi механiзми, аби випередити iнших.

Кiлька годин тому, аби згаяти час, очiкуючи, поки Оленка збереться, Стас проїхався Галичем за кiлькома адресами, за складеним нею списком. Будинки продавалися ого-го! За п'ятдесят п'ять тисяч можна було купити значно кращий, анiж залишив Мироненко. Значно. Тодi чому так багато охочих пхалося одне наперед одного, аби придбати цей?

Та хiба ж можливо це збагнути? А якщо пiти до Неонiли Йосипiвни i порадитися, так, мовляв, i так, дають не багато не мало «зеленню» за те, щоб я вiддав його вже i не хвилювався у майбутньому щодо ваших можливих претензiй. Чомусь ця жiнка викликала довiру. Було вiдчуття, що вона не бреше, принаймнi, у тiм, що сказала йому. Але…

Згадав про годинник, знайдений на шафi. Не дивно. Шахи були життям у мiнiатюрi. Постiйнi баталiї, комбiнацiї у бажаннi виграти. А хiд можна робити, лише будучи упевненим у його правильностi.

Хiд, що напрошувався у цiй ситуацiї, здавався єдино правильним i взагалi елементарним рiшенням. Бiльше того, обiцяв швидкий виграш. Покликати Олега, обставитися належним чином, щоб «не кинули», i покласти грошi до кишенi. Вже. Яке йому дiло, що потiм станеться з будинком i хто тут житиме? Навiщо йому ця морока з нечистю невiдомо у чиїй подобi?

«Ми часто грiшимо тим, що дивимося на вирiшення важливих питань лише з власних позицiй, не думаючи про iнших i навiть не пiдозрюємо, що у такому пiдходi криється причина наших же наступних негараздiв. Марно шукаємо власнi помилки i прорахунки. Усе ж значно складнiше. Або, навпаки, простiше. Зло повертається до людини, навiть те, яке спричинене ненавмисно». От куди завела фiлософiя отця Назарiя.

Стас поставив вiдро, щiтку i розiгнувся. До бiса усiх проповiдникiв. Завтра подзвонити Олегу, покликати прокурора… Якого бiса життя ускладнювати?! От тiльки не лежала душа до цього блюстителя закону. Не було довiри, навпаки.

Чи йти до Мурашевички i поговорити начистоту. Просто зараз. Знає вона щось таке, ой знає…

Нi, все-таки до прокурора. I нехай викладає грошi на стiл. Одразу. Пiсля того, як вони опиняться у кишенi, усi цi проблеми припиняться. I одразу додому. Купляти квартиру, шукати роботу… Але чомусь же руки стiлькох далеко не дурних людей тягнуться до цього будинку! Кваплячись, можна прогадати.

То куди?!

Нехай навiть є щось вигiдне i не зрозумiле для нього у старому будинку. То й що? Перспективи залишитися тут назавжди однаково немає. Життя у дiрi — не для нього. Ну, припустимо, навiть, той, хто вирве собi цю хатину, потiм перепродасть її за бiльшi грошi. Нi, тiльки припустимо! Ну й що? Воно того варте? Аж нiяк. А так завтра — п'ятдесят п'ять «штук»… Просто з неба! I все! Грошi в кишеню — i гори воно усе!

Машина почала виблискувати новенькою фарбою, i його тепер цiкавило лише одне — ходитиме сьогоднi чи нi. Адже завтра-позавтра незваний гiсть на горищi буде йому по барабану. «Отак, друже. Останню нiч ми разом. Якщо полякати хочеш або що вичудити — поспiшай, бо…»

Та домити останнє колесо, схоже, не судилося. Поставивши вiдро на землю, рука потяглася до кишенi, але цигарки залишилися у хатi. Чорти! Чому ранiше, пiд час розмови з прокурором, не подумалося про це?

За умовами, якi пропонував Мамчур, Стас отримував грошi негайно, а переписати будинок зобов'язувався через рiк, отримавши право на це. Хiба ж вiн зможе отак взяти грошi й поїхати звiдси? А умови? Якщо не проживати у цих стiнах щоденно, Мурашевичка це побачить, звернеться куди належить i стане першою претенденткою на дiм. Той, що вже практично проданий. Що тодi? Ще пiд час розмови у Стаса виникло враження, що прокуроровi вiдомi умови заповiту. На що вiн тодi розраховує?

Телефон завiбрував у кишенi, прориваючись звуком назовнi. Це був Гащак. «Пiзно, — промовив подумки Стас. — Схоже, гримiти тобi сьогоднi на самотi». Так воно i було. Десять хвилин тому Гащак прийняв у вiддiлення жiнку у важкому станi, її збила машина. Роботи мало вистачити на цiлу нiч. «Може воно й на краще», — подумалося несамохiть, коли домивав поспiхом останнє колесо i бiг збиратися. У будинку панувала тиша.