Мертві квіти

LIII

Оленка принишкла на лiжку, тулячись до його руки.

— I що, невже таки вiн? Чому у мене?!

— Вiн, рiдненький, — Стас погладив її по головi. — Тому що іноді це трапляється. Дрiбницi, не вартi хвилювань. Знаєш, скiльки їх в нас буває? У нашiй «конторi» апендицит — те саме що у вашiй печатку прибити. Ху! I все. Навiть отямитися не встигнеш.

— Добре тобi казати, — не могла заспокоїтися вона. — Тебе не рiзатимуть.

— По-перше, не рiзатимуть, а оперуватимуть. А по-друге, мене вже оперували. Рокiв iз десять тому. Ось, дивись. Так що не кажи.

— I треба було менi тих суниць… Як вiдчувала…

— Квiточко, заспокойся i не говори дурниць. Я тебе прошу. Ти менi вiриш?

— Так… А ти… це… будеш сам?

— Буду. Сам. Особисто. Заспокоїлася?

— Здається.

— Усе. Я ще прийду.

Зачинивши палату, вiн попрямував одразу на балкон. Пальцi так тремтiли, що цигарку насилу вийняв iз пачки. Припалив. Тiльки б нiхто не побачив… Стас заплющив очi, випускаючи дим.

Оленко, Оленко… Але який сенс звинувачувати її у маячнi, якщо… Винити належало насамперед себе самого. За те, що дозволяла собi останнiм часом його твереза i розумна голова, начинена хворою фантазiєю. Унизу було тихо. Лiхтар перед корпусом освiтлював кущi та квiти газонiв, що розчинялися у вечiрньому мороцi, линучи запахами аж сюди. А перед очима поставали зовсiм iншi квiти. Мертвi квiти. Потворнi фiгури, що за задумом невiдомого майстра, який створив килим, лише призначалися бути квiтами. Насправдi ж були елементами бiльш нiж похмурої картини, що претендувала на пророцтво.

Вони склалися у єдино можливий вiзерунок з прихованим змiстом одразу, щойно Стас переступив порiг будинку i ще перебував пiд дiєю райдужних думок, нi сном нi духом про те, що вiдбуватиметься далi. Склалися, аби розповiсти, що його чекає. Подiбна мiстика довго не бажала вкладатися у головi, i килим наполегливо iлюстрував дiйснiсть, наче запитуючи щоразу: ну що, тепер вiриш? Переконався?

Ще нi?!

Вiн не вiрив, i запорошений клапоть на стiнi знову брався за своє, вiдраховуючи новi жертви. Здавалося, бездушний шмат тканини втрачає терпець вiд його непомiрної тупостi i вже готовий заволати: «Ну коли ж ти нарештi повiриш? Коли дорога тобi жiнка не виїде з операцiйної? Оце тобi потрiбно, щоб нарештi взятися за розум?!».

Вiд подiбних думок кидало у пiт. Що ж це дiється? Доля вирiшила загнати у глухий кут? А мо' не доля, а вiн сам? I тодi потрiбно викинути з голови дурню, прооперувати ще один банальний апендицит i гребти звiдси чимшвидше i чимдалi. А якщо все-таки доля? Тодi станеться випадок. Той, якi припускає статистика. I при апендицитi ймовірна смертнiсть. Якась десята доля вiдсотка. А буває ще простiше. Абсолютно здорового пацiєнта з дрiбничкою, яку потрiбно видалити, вводять у наркоз. Серце здорове, анестетики якiснi, анестезiолог досвiдчений. Нiчого не свiдчить про небезпеку. От тiльки раптово i з незрозумiлих причин стається зупинка дихання, а потiм серця. Реанiмацiя — усе марно. Кiнець. Бiльш анiж несподiваний, i нiхто не може пояснити чому — нi тi, кого потiм розпинають, нi тi, хто розпинає. Медицина — наука неточна. А статистика — рiч уперта. За роки роботи Стас i сам бачив такi випадки. Чому не зараз?

Позаду клацнули дверi — Нагiрний.

— Ми тебе кругом шукаємо, а вiн курить… То що?

— А що?

— Я не в'їхав… Оперувати будемо? Я так розумiю, ти усiм розпоряджаєшся? То кажи! Ситуацiя якась невизначена. Усi ходять одне поза одним i нiхто не починає. До ранку товктимемось? Давай рухатись. Як на мене — вiн уже трiснув. Чого чекати?!

Оленку потрiбно брати на операцію чимшвидше, не зважаючи на тi iдiотськi думки. Зрозумiло стопудово. Iнакше i без втручань мiстики не сьогоднi-завтра на той свiт загримить. Але як брати?

Зараз. Ще секунду. Вiн обiзве сам себе iстеричною бабою, вiзьме себе в руки i усе пiде як по накатаному. Зараз. А тим часом…

…Усi зображенi випадки вiд низу догори були прив'язанi до лiкарнi. Усi вiдбувалися у суворiй послiдовностi. Черга тепер була за «дiвчинкою iз суницями». I для неї надiйшов слушний момент. Може, навiть критичний момент. Що такого мiг пiдказувати килим, аби допомогти їй уникнути гiршого?

Стоп. Спокiйно. Ця закономiрнiсть остаточно вималювалася лише зараз, пiд хаотичним рухом його думок. Увесь ланцюжок загиблих, усi вони були зображенi наче як у момент своєї смертi. Точнiше ж, хотiлося сказати iнакше — поруч iз кожним з них була причина смертi. Наприклад: першi — хлопцi-призовники iз Закарпаття. Усi по частинах, руки-ноги окремо, адже їх переїхав поїзд. Другий — бомж, який помер вiд сказу. I собака, що покусав його, зображений поруч. I вус вiдкушений. Далi «iндiанець». Летить, розкинувши руки. От вам i причина. Тепер — стара Мурашевичка. Її фiгура заламана пiд кутом дев'яносто градусiв. Якраз там, де низ грудної клiтки i живiт, де i була травма. А поруч «морозиво», тому що таку етикетку мав фургон-убивця. Усе i далi вiдповiдає. I ось зрештою «дiвчина з суницями». Вона взагалi наче як посмiхається. I навiть «пирiг» перед собою тримає. I жодних зображень iз натяком на причину смертi. Здавалося, чого хотiти?

Наступна здогадка перелякала. Вiн побачив зв'язок, що шукав. Ще тодi, коли Стас намагався провести паралель мiж зображенням «дiвчини» на килимi i Оленкою, акцент ставився на суницях. Подруга спочатку не могла збагнути його запитань, а потiм несподiвано сама запропонувала пирiг, вказавши таким чином, що «дівчина із суницями» — це все-таки вона. Та й дивакувате зображення чогось жовтого якнайкраще пiдходило для пирога. Витвiр вдався. Їлося з апетитом. А потiм, перед сном Оленка зненацька зауважила, що чула, наче апендицит буває, якщо з'їсти багато ягiд iз дрiбними кiсточками, таких як суниці. Стас тодi лише посмiявся. Сьогоднi ж знову, дiзнавшись про перспективи, вона зауважила: «Навiщо я стiльки суниць з'їла?»

От i приїхали. От i причина, зображена поруч iз дiвчиною — пирiг iз суницями. Принаймнi, з Оленчиних позицiй вiн був причиною операцiї. Операцiя iнодi буває причиною смертi. Саме такий хiд подiй пророчив килим. Це була цiлковита маячня, але як же усе лягало у належнi мiсця! Руки слизали поруччями балкона i вiд цього метал ставав вологим. А позаду бiля Нагiрного вже стояла шефиня, ставлячи йому тi ж самi цiлком закономiрнi у цiй ситуацiї запитання.

— Станiславе Iвановичу, що з вами? Я так зрозумiла, ви претендуєте на хвору як хiрург? Ви будете оперувати?

— Нi, я не можу, — насилу вимовив Стас. — Ситуацiя неординарна.

— Зрозумiло, — вiдповiла Павловська. — Тодi я? Давайте, ми з Богданом Петровичем. I не треба хвилюватися. Я, загалом, не розумiю причин. Звичайний апендицит.

— Пацiєнтка не звичайна… — хитро буркнув Нагiрний.

— Так воно й на краще, — зрадiла шефиня. — Усе по блату зробимо. Може, i вдячнiсть колеги заслужимо. То я кажу нехай беруть…

Павловська взялася за дверi.

— Дiано Василiвно… — Стас ледве прокашлявся, аби видобути голос. — Дiано Василiвно, постарайтеся мене зрозумiти i не образитися. Я… не хочу, щоб хвору оперували ви.

У Нагiрного, що стояв поруч, впала щелепа.

— Як скажете… — остовпiла Павловська. — Хоча… не логiчно. Завiдую службою я, а не ви. I то нiколи не висловлювала подiбних побажань.

— Все правильно, — згодився Стас. — Але у даному випадкуя… завiдую цiєю пацiєнткою, якщо можна так сказати. Це моя подруга. Окрiм мене у неї нiкого немає, принаймнi тут. То ж вважайте, що я родич. Близький.

— Гаразд, — знизала плечима шефиня. — Тодi Богдан Петрович. I Гащака кличте. Я — додому. Удачi.

— Ти що, дурний? Зовсiм?! — накинувся на нього Богдан, щойно зачинилися дверi. — Що ти виробляєш? Нахрiна її образив? А хто має оперувати? Я?! Тепер i я не наважуся. Ти розумiєш, яку ситуацію створив? Будемо з обласної бригаду викликати. На звичайний апендицит. Нехай скажуть, що ми тут зовсiм дурнi. Так?!

— Не так, — твердо вимовив Стас. — Оперуй, не бери до голови. Звичайний апендицит. А у мене… Справдi були причини. Потiм з шефинею порозумiємося, не переживай. Все, вперед. Я дзвоню Гащаковi.

Стас вiдчував, що не мiг би чiтко сформулювати отих причин. Навiть сам для себе. Оленка була однiєю з небагатьох складових цього мiста, що прийняли його. Мiста, яке в основному не хотiло його приймати. Павловська була на тому, протилежному боцi. Досi вона не зробила йому нiчого поганого, проте її зв'язки з Мамчуром насторожували. Можливо, вона таки була у близьких стосунках з людиною, що посягнула на його особисте, з людиною, що не бажала приймати його у цьому мiстi i навiть намагалася знищити. Тому нехай краще не заходить до операцiйної.

Уже вдягнутий в операцiйну пiжаму, Стас провiв каталку до столу i допомiг Оленцi пересунутись.

Їй встигли зробили премедикацiю, i дiя наркотичних препаратiв уже сховала отой переляк в очах, який був пiвгодини тому. Рука ж була зовсiм холодною i слабкою.

— Не бiйся, усе буде гаразд.

— Ну, ти ж зi мною…

Загудiв наркозний апарат, розправляючи ємкостi. Брязкiт iнструментiв на столi. Скупi реплiки колег, доведених ним самим до цього неприродно напруженого стану. Якого типу сьогоднiшня операцiя?! На кiлька порядкiв гiрша, анiж остання у Вiнницi. Стас вiдвернувся до вiкна, вдивляючись у темряву. В операцiйнiй горiло яскраве свiтло, тому плями квiтiв на газонах пiд тьмяним лiхтарем не хотiли розрiзнятися зовсiм.

Вiн свiдомо викликав уявою «мертвi» квiти. «Дiвчина з суницями». Наступний — вiн. Цiкаво, а що там за причини? Килим за стiльки часу вивчив напам'ять. Кожний вiзерунок, кожен завиток. «Маленький Принц» застиг у радiснiй позi на тлi зоряного неба iз чарiвною паличкою чи то парасолькою у руцi. Так, наче в елементi якогось танцю. I годi було у ближчих вiзерунках вишукати щось схоже на причину смертi. Хлопчик узагалi виглядав щасливим. А що, як смерть його малася не у прямому розумiннi? Стiльки навалилося. Усе притисло наче брилою. Тепер вiд нього пiде «дiвчинка з суницями», яка, виявляється, йому значно дорожча, анiж здавалося одразу. I тодi вiн збожеволiє. I отак стрибатиме по вулицях Галича iз замрiяним обличчям, тримаючи у руцi «чарiвну паличку». А можливо… Хлопчик зображений наче як у стрибку на тлi зоряного неба. Самогубство? А чого не буває, якщо раптом «наїдуть» через аферу з двомастами тисячами євро?

От куди сягнули хворi думки.

Стас заплющив очi i уявив старий килим повнiстю. «Я вiритиму тобi, — хотiлося сказати, — присягаюся. Але збережи цю жiнку. Не забирай її у мене. Зроби так, щоб iз нею нiчого не сталося».