Інферно

Розділ 101

Швейцарське консульство в Стамбулі розташоване по Левент-­плаза, 1, в ефектному ультрасучасному хмарочосі. На лінії горизонту давньої столиці його увігнутий фасад із блакитного скла нагадує футуристичний моноліт.

Майже годину тому Сінскі, покинувши підземелля, приїхала сюди, щоб організувати в одному з офісів консульства тимчасовий командний пункт. Місцеві радіостанції гуділи новинами про панічну втечу публіки із завершального концерту в міському резервуарі, де оркестр виконував симфонію Ференца Ліста «Данте». Про деталі не повідомлялося, але присутність міжнародної медичної групи в захисних костюмах спричинилася до найнеймовірніших чуток.

Сінскі стояла, дивлячись у вікно на вогні великого міста, й почувалася страшенно самотньою. Вона інстинктивно простягла руку до амулета, але на звичному місці його не знайшла. Дві половинки розбитого талісмана лежали тепер у неї на столі.

Щойно директорка ВООЗ завершила координацію в часі цілої низки зустрічей, які мали відбутися в Женеві впродовж кількох найближчих годин. Фахівці з різних агенцій уже виїхали, і Сінскі сама планувала невдовзі вилетіти зі Стамбула, щоб їх поінформувати про те, що сталося. Якась милосердна людина з нічного персоналу консульства принесла їй чашку гарячої справжньої турецької кави, яку Сінскі не забарилася випити.

Молодик із персоналу консульства зазирнув у розчинені двері її кабінету.

— Пані! З вами хоче поговорити Роберт Ленґдон.

— Дякую, — відповіла вона. — Нехай зайде.

Двадцять хвилин тому Ленґдон зв’язався із Сінскі по телефону й розповів їй, що Сієнна Брукс втекла від нього, викрала моторний човен і подалася в море. Сінскі вже чула цю новину від представників влади, які й досі обшукували прилеглу територію, але безрезультатно.

Коли висока постать професора замаячила у дверях, Елізабет Сінскі ледь упізнала його. Костюм Ленґдона був брудний, темне волосся скуйовдилося, а очі були запалі й втомлені.

— Професоре, з вами все гаразд? — спитала Сінскі, підводячись.

Ленґдон стомлено всміхнувся.

— Так. Проте бувало й легше.

— Прошу, — сказала вона, кивнувши на стілець, — сідайте.

— Ота зараза, яку винайшов Цобріст… — почав він без передмов, — я гадаю, вона вирвалася на волю ще тиждень тому.

Сінскі терпляче кивнула.

— Так, ми дійшли того самого висновку. Допоки про які-небудь симптоми не повідомлялося, однак ми вже готуємо окремі проби для поглибленого аналізу. На жаль, може пройти кілька днів чи навіть тижнів, поки ми не дізнаємося, що це за вірус… і на що він здатен.

— Це векторний вірус, — заявив Ленґдон.

Сінскі ошелешено схилила набік голову, вражена тим, що професор мистецтвознавства знає цей термін.

— Перепрошую?

— Цобріст створив поширюваний повітрям вірус, здатний змінювати ДНК людини.

Сінскі підвелася так рвучко, що аж стілець упав. «Цього й близько не може бути!»

— Звідки ви це знаєте?

— Від Сієнни, — тихо відповів Ленґдон. — Вона сама мені про це сказала. Пів години тому.

Сінскі вперлася долонями в стіл і поглянула на Ленґдона з несподіваною недовірою.

— Отже, вона не втекла?

— Звісно, що втекла, — відповів Ленґдон. — Я не зміг спіймати її, і вона помчала на катері в море, маючи змогу зникнути назавжди. Але потім передумала. І повернулася з власної волі. Сієнна хоче допомогти з розв’язанням цієї кризи.

Із вуст Елізабет Сінскі вирвався різкий недобрий сміх.

— Вибачте, але я не схильна довіряти пані Брукс, особливо коли вона робить притягнуті за вуха заяви.

— А я довіряю їй, — сказав Ленґдон незворушним тоном. — Тому якщо вона стверджує, що це векторний вірус, вам би краще поставитися до цієї заяви серйозно.

Раптом Сінскі відчула, що страшенно втомилася і що її мозок через силу аналізує слова Ленґдона. Вона підійшла до вікна й виглянула на вулицю. «Векторний вірус, що змінює людську ДНК?» Хоч як би жахливо й неймовірно це не звучало, але вона мусила визнати, що певна химерна логіка в цьому є. Зрештою, Цобріст був генним інженером і знав із перших рук, що найменша мутація в одному-єдиному гені може призвести до катастрофічних змін у людському тілі: появи ракових пухлин, порушення функцій внутрішніх органів і захворювань крові. Навіть така жахлива хвороба, як кістозний фіброз, жертва якого аж потопає у власному слизу — спричиняється не чим іншим, як невеличкою вадою в регуляторному гені хромосоми номер сім.

Нещодавно фахівці почали лікувати ці генетичні захворювання рудиментарними векторними вірусами, що впорскувалися безпосередньо в тіло пацієнта. Ці незаразні віруси були запрограмовані так, щоб пройти тілом людини і вмонтувати нові запасні ДНК на місце пошкоджених секцій. Однак ця технологія, як і всі інші, мала негативний бік. Ефект від використання векторного вірусу може бути як корисним, так і шкідливим — залежно від намірів генного інженера. Якщо векторний вірус навмисне, з лихим наміром запрограмувати так, що він вмонтовуватиме в здорові клітини пошкоджені ДНК, то результати будуть катастрофічними. А якщо на додачу цей руйнівний вірус якимось чином ще й зробити надзвичайно заразним та поширюваним через повітря…

Уявивши собі таку перспективу, Сінскі аж здригнулася. «Яке ж генетичне жахіття виникло в глибинах затьмареної свідомості Цобріста? Як саме планував він “прорідити людське стадо”?»

Сінскі знала, що відповіді на це запитання доведеться чекати кілька тижнів. Генетичний код людини містить, здавалося, безкінечний лабіринт хімічних комбінацій. І намагатися знайти в цій нескінченності якусь конкретну зміну, яку ввів туди Цобріст, це наче шукати голку в копиці сіна… навіть не знаючи, на якій саме планеті та копиця є.

— Елізабет? — низький голос Ленґдона відволік її від неприємних думок.

Сінскі відвернулася від вікна й поглянула на професора.

— Ви мене чуєте? — спокійно спитав він зі свого крісла. — Сієнна хотіла знищити той вірус не менше, ніж ви.

— Я маю щодо цього щирі сумніви.

Ленґдон зітхнув і підвівся.

— Гадаю, ви маєте вислухати мене. Незадовго до своєї смерті Цобріст написав Сієнні листа, у якому розповів про те, що створив. Він чітко пояснив, як функціонуватиме цей вірус… як нападатиме на нас… і як досягатиме своєї мети.

Сінскі заціпеніла: «Він написав листа?!»

— Коли Сієнна прочитала опис того, що створив Цобріст, вона вжахнулася. Вона хотіла зупинити його. Цей вірус видався їй настільки небезпечним, що Сієнна захотіла зробити так, аби до нього не дістався ніхто, включно з ВООЗ. Розумієте? Вона хотіла знищити вірус… а не вивільнити його.

— Ви кажете, є якийсь лист? — перервала його Сінскі, уже зосередившись лише на одному. — Лист із конкретними даними про вірус?

— Принаймні так сказала мені Сієнна.

— Нам конче потрібен той лист! Коли ми матимемо конкретні дані, це зекономить нам час, бо інакше знадобиться багато місяців, щоб довідатися, що це за штука і як з нею боротися.

Ленґдон похитав головою.

— Ви мене не зрозуміли. Коли Сієнна прочитала листа від Цобріста, вона вжахнулася. І негайно спалила його. Вона хотіла, щоб ніхто…

Сінскі досадливо ляснула долонею по столу.

— Вона знищила те єдине, що могло допомогти нам підготуватися до кризи?! І ви хочете, щоб я їй повірила?

— Знаю, що після нещодавніх вчинків Сієнни прохати вас повірити їй — це занадто, але, замість картати її, можливо, варто зважити на те, що Сієнна Брукс — людина з унікальним інтелектом, котрий, між іншим, має унікальну властивість запам’ятовувати й пригадувати. А що, коли вона спробує пригадати того листа так детально, що це зможе стати вам у пригоді?

Сінскі звузила очі і злегка кивнула.

— І що ж ви, професоре, у такому разі мені пропонуєте?

Ленґдон кивнув на порожню чашку з-під кави.

— Я пропоную вам замовити ще кави… і вислухати умову, яку поставила Сієнна.

Сінскі відчула, як її пульс пришвидшився.

— Ви знаєте, де її знайти?

— Так, знаю.

— Розкажіть мені про її вимогу.

Ленґдон розповів, і Сінскі замовкла, обмірковуючи пропозицію.

— Гадаю, що це буде доречним і правильним кроком, — додав Ленґдон. — Тим більше, що ви нічого не втрачаєте.

— Якщо все, що ви сказали мені, правда, то даю своє слово, — сказала Сінскі, посунувши йому телефон. — Дзвоніть, будь ласка.

На превеликий подив Сінскі, Ленґдон телефон проігнорував. Натомість він підвівся й рушив до дверей, сказавши, що повернеться за хвилину. Ошелешена Сінскі вийшла в коридор і побачила, як професор перетнув приймальню консульства, поштовхом відчинив скляні двері і вийшов до ліфтового фоє. На мить їй здалося, що він зібрався вийти геть із будинку, але Ленґдон, замість викликати ліфт, прослизнув до жіночого туалету.

Через кілька секунд він вийшов звідти разом із жінкою, якій на вигляд було тридцять із невеликим гаком. Сінскі не відразу усвідомила, що перед нею Сієнна Брукс. Гарненька білявка з «кінським хвостом», яку вона бачила колись раніше, зазнала цілковитої трансформації: жінка була абсолютно лиса, немов її голову щойно поголили.

Сієнна та Ленґдон увійшли до офісу й сіли напроти стола.

— Вибачте мені, — швидко сказала Сієнна. — Знаю, ми маємо багато про що поговорити, але спершу дозвольте сказати те, що мені справді треба сказати.

Сінскі відчула в голосі Сієнни нотку смутку.

— Звісно.

— Пані, — почала вона слабким тремтячим голосом. — Ви директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я. Ви краще за будь-кого знаєте, що наш вид на межі занепаду… ми — популяція, яка вийшла з-під контролю. Упродовж багатьох років Бертран Цобріст намагався встановити контакт із впливовими людьми на кшталт вас, щоб обговорити неминучу кризу. Він відвідав величезну кількість організацій, які, на його переконання, мали змогу вплинути на ситуацію й змінити її: Інститут глобального моніторингу, Римський клуб, Раду з іноземних стосунків — але так і не знайшов там нікого, хто насмілився б розпочати серйозне обговорення реального розв’язання цієї проблеми. Усі ви у відповідь розказували йому про плани поліпшення просвіти населення стосовно контрацепції, про податкові пільги для малодітних сімей… і навіть ділилися планами колонізації Місяця! Тому недивно, що Бертран насамкінець з’їхав із глузду.

Сінскі витріщалася на неї широко розкритими очима, ніяк не реагуючи й нічого не кажучи. Сієнна глибоко вдихнула.

— Докторе Сінскі, Бертран зустрічався з вами особисто. Він благав вас усвідомити те, що ми, людство, перебуваємо на межі… благав вас розпочати хоч якийсь діалог. А ви, замість вислухати, обізвали його божевільним, занесли до списку розшукуваних осіб і загнали в підпілля. — Голос Сієнни забринів від емоцій, що переповнювали її. — Бертран загинув сам-один тому, що такі, як ви, не захотіли розкрити свій зашорений розум хоча б для того, щоб визнати: катастрофічне становище, у якому ми опинилися, можливо, і справді потребує… непопулярних кроків для виходу з нього. Бертран просто казав правду… і за це зазнав бойкоту. — Сієнна витерла очі та глянула на Сінскі. — Повірте мені, я знаю, що таке почуватися цілковито самотньою… а найгірша самотність у світі — це ізоляція, у яку ти потрапляєш, коли тебе не розуміють. І така ізоляція здатна призвести до того, що людина вже не сприймає реальність адекватно.

Сієнна замовкла, і запала напружена тиша.

— Це все, що я хотіла сказати, — прошепотіла Сієнна.

Сінскі довго дивилася на неї, не кажучи ні слова, а потім сіла.

— Пані Брукс, — сказала вона якомога спокійнішим тоном. — Ви маєте рацію. Може, я й справді раніше не хотіла слухати… — Вона стиснула на столі свої долоні й глянула Сієнні у вічі. — Але тепер я готова слухати.