Розділ 102

Годинник у фоє швейцарського консульства вже давно пробив першу ночі.

Планшет на столі директорки ВООЗ став схожим на килимок, зшитий із клаптиків рукописного тексту, знаків запитання й діаграм. Елізабет Сінскі вже протягом п’яти хвилин нічого не казала й нічого не робила. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у нічну темряву.

Позаду чекали Ленґдон і Сієнна. Вони сиділи мовчки, допиваючи каву по-турецьки, і кімната повнилася ароматом мелених кавових бобів і запахом фісташок.

Єдиним звуком було дзижчання флуоресцентного світильника на стелі.

Слухаючи, як гупає її серце, Сієнна намагалася вгадати, про що думає директорка ВООЗ тепер, коли дізналася всю жорстоку правду. «Вірус, створений Бертраном, — це чума, яка призводить до стерильності. Третина населення світу стане безплідною».

Переказуючи зміст листа Цобріста, Сієнна спостерігала за гамою емоцій Елізабет Сінскі, які та намагалася приховати, але вони проглядалися вельми чітко. Спершу було приголомшення, коли директорка ВООЗ дізналася, що Цобріст справді створив поширюваний через повітря векторний вірус. Потім на обличчі Сінскі ненадовго зажевріла надія, коли вона дізналася, що цей вірус не призначений убивати людей. А потім… потім жінку охопив жах, коли вона усвідомлювала правду, особливо коли збагнула, що велика кількість світового населення стане безплідною. Було видно, що повідомлення про здатність вірусу руйнувати дітородну функцію людини глибоко зачепило доктора Сінскі особисто.

А в Сієнни реакція була іншою: її поглинуло відчуття полегшення. Вона в повному обсязі передала директорці ВООЗ зміст Бертранового листа. «Я більше не маю таємниць».

— Елізабет! — обережно покликав Ленґдон.

Сінскі поволі виринула зі своїх думок і поглянула на них, і вони побачили, що її обличчя змарніло, спотворене гримасою відчаю.

— Сієнно, — почала вона тоном, позбавленим емоцій. — Інформація, яку ви нам надали, дуже допоможе в розроб­лянні стратегії подолання цієї кризи. Я ціную вашу добру волю. Як вам відомо, пандемічні векторні віруси обговорювалися теоретично як можливий засіб імунізації великих мас населення, але всі вважали, що на втілення цієї технології ще доведеться чекати багато років.

Сінскі повернулася до свого стола й сіла.

— Вибачте, — сказала вона, хитаючи головою, — але для мене все це звучить як наукова фантастика.

«Недивно, — подумала Сієнна. — Будь-який якісний прорив у медицині саме так і сприймався — пеніцилін, анестезія, рентген; а коли люди вперше зазирнули в мікроскоп, то побачили, як діляться клітини…»

Доктор Сінскі поглянула на свій планшет.

— Через кілька годин я прибуду до Женеви, де мене зустрінуть вогненним вихором запитань. Я не сумніваюся, що першим із них буде таке: «Чи є який-небудь спосіб протидії цьому вірусу?»

Сієнна подумки погодилася з нею.

— До того ж, — продовжила доктор Сінскі, — мені здається, що перше ж запропоноване вирішення цієї проблеми буде таким: усебічно дослідити вірус Цобріста, розібратися в ньому якомога краще, а потім спробувати створити його штам — той, який ми перепрограмуємо так, щоб повернути нашу ДНК до її початкової форми. — Сінскі поглянула на Сієнну, і в її погляді було мало оптимізму. — Іще невідомо, чи вдасться нам такий вірус створити, але мені хотілося б почути вашу думку, хоча б суто гіпотетично. Що ви скажете про такий підхід до вирішення проблеми?

«Мою думку?» — Сієнна спіймала себе на тому, що інстинктивно поглянула на Ленґдона. Професор кивнув їй, чітко даючи зрозуміти: «Якщо вже почала, то продовжуй. Висловлюй відверто свої думки. Скажи правду такою, як вона є».

Сієнна прокашлялася, повернулася до Сінскі й заговорила сильним і впевненим голосом:

— Пані, я разом із Бертраном жила у світі генної інженерії багато років. Як вам відомо, людський геном є надзвичайно складною й вразливою структурою… він схожий на картяний будиночок. Що більше змін ми в нього вносимо, то більшою є небезпека помилково торкнутися не тієї карти — й уся ця конструкція розсиплеться. Особисто я вважаю, що вкрай небезпечно намагатися зруйнувати або переінакшити те, що вже зроблено. Бертран був генним інженером із винятковою прозорливістю й фаховими навичками. Він на багато років випередив своїх сучасників. У конкретний історичний момент я навіть не знаю, чи дозволила б я кому-небудь копирсатися в людському геномі, намагаючись «відремонтувати» його, чи є люди достатньо фахові, яким можна довірити цю справу. Навіть якщо вдасться створити щось таке, що, на перший погляд, має працювати як слід, то це потягне за собою необхідність повторного інфікування всього населення Землі чимось абсолютно новим і непередбачуваним.

— Дуже слушна думка, — мовила Сінскі, схоже, анітрохи не здивована тим, що почула. — Але погляньмо на цю проблему під іншим кутом. Ми можемо навіть і не намагатися протидіяти цьому вірусу.

Її слова застукали Сієнну зненацька.

— Перепрошую?

— Пані Брукс, я можу не погоджуватися з Бертрановими методами, але його оцінка стану справ у світі є точною. Перед нашою планетою постала серйозна проблема перенаселення. І навіть якщо нам вдасться нейтралізувати створений Бертраном вірус, а навзамін не запропонувати жодного ефективного рішення… то ми лише повернемося до нашого початкового стану.

Напевне, шок, який відбився на обличчі Сієнни, був дуже помітним, бо Сінскі не втрималася й тихо розсміялася.

— Що, не чекали почути від мене такого?

Сієнна похитала головою.

— Та я вже й не знаю, чого чекати.

— Тоді я вас здивую ще раз, — продовжила Сінскі. — Як я вже сказала раніше, за кілька годин у Женеві зберуться керівники всіх світових організацій охорони здоров’я, щоб обговорити поточну кризу й виробити план дій. За всі роки моєї роботи у ВООЗ я не пригадую більш значущої конференції. — Вона поглянула молодій лікарці прямо у вічі. — Сієнно, я хочу, щоб ви взяли в ній участь.

— Я? — відсахнулася Сієнна. — Я ж не інженер-генетик. І я розповіла вам усе, що знаю. — Вона показала на планшет. — Усе, що я можу запропонувати, — воно ось тут, у ваших нотатках.

— Аж ніяк, — втрутився Ленґдон. — Сієнно, будь-яка серйозна дискусія про вірус потребуватиме контексту. Доктору Сінскі та її групі доведеться виробити певні моральні критерії для оцінки поточної кризи й потенційних подальших дій. Тому доктор Сінскі вважає, що ти маєш унікальну можливість вплинути на хід цього діалогу.

— Маю підозру, що мої моральні критерії не задовольнять представників ВООЗ.

— Може, і ні, — погодився Ленґдон, — але це лише зайвий раз доводить, що тобі слід узяти участь у тому зібранні. Бо ти висловиш супротивну точку зору. Ти допоможеш їм зрозуміти хід думок таких провидців, як Бертран, — талановитих індивідуумів із переконаннями настільки потужними, що вони ладні взяти справу у свої руки.

— Навряд чи Бертран був у цьому сенсі першим.

— Так, — втрутилася в розмову Сінскі. — Але він не буде й останнім. Щомісяця ВООЗ виявляє лабораторії, де науковці займаються дослідженнями в так званих «сірих зонах науки»: вивчається все — від стовбурових клітин людини до виведення химер… змішаних видів, які не існують в природі. Це тривожно. Наука розвивається настільки швидко, що вже ніхто не знає, де пролягає та лінія, за яку не можна заходити.

Сієнна не могла не погодитися з нею. Зовсім недавно двоє шанованих вірусологів — Фуш’є й Каваока — створили дуже активний патогенний мутант — вірус H5N1. Попри суто наукові наміри цих дослідників, їхній витвір мав певні властивості, які стривожили фахівців із біологічної безпеки і спричинили в інтернеті справжню бурю.

— Боюся, у майбутньому ситуація лише погіршиться, — сказала Сінскі. — Світ стоїть на порозі створення нових технологій, про які ми навіть не здогадуємося.

— І нових філософських доктрин, — додала Сієнна. — Невдовзі трансгуманістичний рух бурхливо вирветься із затінку на широкий шлях. Один із його засадничих принципів полягає в тому, що ми як люди маємо моральний обов’язок брати участь у процесі нашої ж еволюції… використовувати нові технології для удосконалення нашого біологічного виду, створювати кращих людей: здоровіших, сильніших, із більш ефективним інтелектом. Усе це невдовзі стане можливим.

— А чи не здається вам, що такі погляди суперечать процесу еволюції?

— Ні, — відповіла Сієнна без тіні вагання. — Людина потроху еволюціонувала тисячоліттями, вигадуючи в процесі еволюції нові технології: терла палички одна об одну, щоб видобути вогонь, розвивала сільське господарство, щоб прохарчуватися, розробляла вакцини для боротьби з хворобами. А тепер вона створює інструменти генної інженерії для покращення свого тіла, щоб вижити в цьому швидко змінюваному світі. — Жінка зробила паузу. — Я гадаю, що генна інженерія — це ще один крок на довгому шляху досягнень людства.

Сінскі мовчала, глибоко замислившись.

— Отже, ви вважаєте, що ми маємо вхопитися за ці інструменти обома руками…

— Якщо ми за них не вхопимося, — відповіла Сієнна, — то не заслуговуватимемо на життя, як та печерна людина, що замерзає від холоду, бо боїться розпалити вогонь.

Слова Сієнни ще довго висіли в повітрі, і ніхто не наважувався говорити.

Нарешті Ленґдон порушив тишу.

— Не хочу здаватися старомодним, — почав він, — але мене виховали на теорії Дарвіна, і я не можу не поставити під сумнів мудрість тих, хто намагається штучно пришвидшити природний процес еволюції.

— Роберте, — емоційно відказала Сієнна, — генетична інженерія — це не штучне прискорення еволюційного процесу. Це і є природний хід речей! Ти забуваєш, що саме еволюція й створила того ж Бертрана Цобріста! Його високорозвинений інтелект і став продуктом того самого процесу, який описав Дарвін: еволюції, що відбувається з плином часу. Рідкісна проникливість Бертрана в питаннях генетики, те, що він глибоко в ній розбирався, не було спалахом божественного натхнення… то був продукт багатьох років прогресу людських інтелектуальних здібностей.

Ленґдон замовк, вочевидь, замислившись над цією тезою.

— А ти як дарвініст, — продовжила Сієнна, — маєш знати, що природа завжди знаходила спосіб обмежувати чисельність людської популяції — чумою, голодом, повенями. Але хочу спитати в тебе таке: а чи не сталося так, що цього разу природа знайшла інший спосіб контролю? Замість насилати на людство жахливі катаклізми й нещастя вона ­створила науковця, який винайшов інший метод зменшення нашої чисельності з плином часу. Без чуми. Без смертей. Просто людський біологічний вид прийде у відповідність із можливостями довкілля. Принаймні якоюсь мірою.

— Сієнно, — перервала її Сінскі. — Уже пізно. Нам треба вирушати. Але перш ніж ми підемо, мені б хотілося прояснити ще одне. Ви сказали мені сьогодні не раз, що Берт­ран — не лиха людина… що він любив людство і так сильно бажав врятувати наш вид, що теоретично обґрунтував і здійснив свій рішучий крок.

Сієнна кивнула.

— Мета виправдовує засіб, — сказала вона, цитуючи Макіавеллі, відомого політичного теоретика з Флоренції.

— Тоді скажіть мені, — вела далі Сінскі, — ви також вірите, що мета виправдовує засіб? Ви вірите, що мета Берт­рана врятувати людство була настільки шляхетною, що давала йому моральне право вивільняти той вірус?

У кімнаті запала напружена тиша.

Сієнна нахилилася вперед, до стола, і від її обличчя війнуло силою й переконливістю.

— Докторе Сінскі, я вже сказала вам, що вважаю дії Берт­рана безвідповідальними і вкрай небезпечними. Якби я мог­ла зупинити його, я б зробила це, не вагаючись ані секунди. Я хочу, щоб ви повірили мені.

Елізабет Сінскі потягнулася через стіл і ніжно обхопила руки Сієнни своїми долонями.

— Я вірю вам, Сієнно. Я вірю кожному слову, яке ви мені сказали.

Загрузка...