Інферно

Розділ 74

«Схоже, тут саме повітря зіткане із золота».

Роберт Ленґдон за своє життя побував у багатьох розкішних соборах, але інтер’єр Золотої базиліки Сан-Марко завжди вражав його своєю неповторністю. Сторіччями вважалося, що навіть якщо просто дихати повітрям базиліки Сан-Марко, то неодмінно станеш багатшим. Це твердження мало сприйматися не лише метафорично, а й буквально.

Внутрішнє обличкування складалося з кількох мільйонів старовинних золотих кахлів, тож безліч пилинок, що висять у повітрі базиліки, і справді можуть бути часточками золота. Цей висячий золотий пил у поєднанні з яскравим сонячним світлом, що лилося у вікно із західного боку, створював жваву пульсуючу атмосферу, яка допомагала парафіянам як набувати душевного здоров’я, так і збагачуватися в цілком світському сенсі, бо якщо дихати глибше, то внутрішня поверхня ваших легень вкриватиметься позолотою.

У цю надвечірню годину сонце, пробиваючись крізь західне вікно, розкинуло проміння над головою Ленґдона, мов широке блискуче віяло або навіс із променистого шовку. Побожно вражений, Ленґдон мимоволі глибоко вдихнув — і відчув, як те саме зробили Сієнна та Ферріс поруч із ним.

— Куди тепер? — спитала Сієнна.

Ленґдон кивнув на сходи, що вели вгору. Музейний відділ церкви розташовувався на горішньому поверсі та містив обширну експозицію, присвячену коням Сан-Марко, яка, за переконанням Ленґдона, допомогла б їм швидко встановити особу того загадкового дожа, який відрізав коням голови.

Коли вони піднімалися нагору, він помітив, що Ферріс знову бореться з ядухою, і Сієнна спіймала його погляд — вона безперервно намагалася зробити це впродовж останніх хвилин. Із застережливим виразом обличчя вона ледь помітно кивнула в бік Ферріса й вимовила щось самими губами, та Ленґдон не зміг розібрати. Не встиг він перепитати її, як Ферріс озирнувся — і було запізно, бо Сієнна вже відвернулася й дивилася впритул на Ферріса.

— Ви в нормі, лікарю? — невимушено спитала вона.

Ферріс мовчки кивнув і пішов угору жвавіше.

«Талановита актриса, — подумав Ленґдон, — але все ж таки що вона хотіла мені сказати?»

Вийшовши на другий поверх, вони побачили під собою увесь обшир базиліки. Храм був збудований у вигляді грецького хреста, більш чіткої геометричної форми, аніж видовжені прямокутники собору Святого Петра чи собору Паризької Богоматері. Завдяки меншій відстані між західним притвором і вівтарем базиліки Сан-Марко створював враження міцності й тривкості, а також простоти й доступності.

Одначе, щоб не видатися аж надто доступним, вівтар церкви був відгороджений рядом колон і увінчаний неймовірним розп’яттям. Накритий елегантним ківорієм, він ніби хизувався Пала д’Oрo — однією з найкоштовніших вівтарних золотих прикрас у світі. Ця широка основа з золоченого срібла називалася «золотим полотном» лише в тому сенсі, що була сплавом усіх попередніх витворів — головним чином візантійської емалі, суцільно вплетеної в готичну раму. Прикрашений близько тисячею трьомастами перлинами, чотирма сотнями гранатів, трьома сотнями сапфірів, а також смарагдами, аметистами й рубінами, Пала д’Oрo вважався разом із кіньми Сан-Марко одним із найвизначніших скарбів Венеції.

В архітектурному сенсі слово «базиліка» означає будь-яку церкву в східному візантійському стилі, збудовану в Європі чи на Заході. Церква Сан-Марко, створена як копія юстиніанівської базиліки Святих Апостолів у Константинополі, була настільки східною за своїм стилем, що туристичні проспекти часто рекомендували її як цікаву альтернативу турецьким мечетям, багато з яких колись були візантійськими соборами, що їх згодом перетворили на мусульманські молитовні.

Хоча Ленґдон ніколи б не назвав базиліку Сан-Марко замінником мечетей, він таки визнавав, що коли хтось має пристрасть до візантійського мистецтва, то її можна задовольнити, відвідавши потаємний комплекс приміщень неподалік від правого трансепта цієї церкви, де зберігається так званий скарб Сан-Марко — надзвичайна колекція з двохсот вісімдесяти трьох ікон, прикрас і кубків, захоплених під час пограбування Константинополя.

Ленґдон із задоволенням констатував, що цього дня в базиліці було відносно тихо. Людей і досі залишалося багацько, але принаймні з’являлося хоч якесь місце для маневру. Петляючи поміж групами туристів, професор провів Сієнну та Ферріса до західного вікна, де відвідувачі могли відійти вбік і побачити коней на другому поверсі. Ленґдон мав упевненість, що їм удасться встановити особу венеціанського дожа, про якого йшлося в поемі Цобріста, але його й досі турбувало запитання, що робити потім, після того як вони знайдуть дожа. «Шукати його гробницю? Його статую?» Для цього знадобиться чиясь допомога, враховуючи, що сотні статуй містилися в самій церкві й у підвальному приміщенні, а ще вздовж північного крила базиліки розташовувалися гробниці з куполами.

Ленґдон помітив молоду жінку-гіда, яка щось пояснювала групі туристів, і ввічливо перервав її:

— Вибачте. А Етторе Віо сьогодні тут?

— Етторе Віо? — Жінка підозріливо глянула на Ленґдона. — Sì, сerto, ma… — Раптом вона замовкла, і її очі приязно засвітилися. — Lei è Robert Langdon, vero? (Ви ж Роберт Ленґдон?)

Ленґдон терпляче всміхнувся.

— Sì, sono io. Чи можна поговорити з Етторе?

— Sì, sì! — Жінка жестом закликала свою групу трохи зачекати і швидко кудись пішла.

Ленґдон і хранитель музею Етторе Віо якось з’явилися разом у короткометражному документальному фільмі про базиліку і відтоді підтримували контакт.

— Етторе написав книгу про цю базиліку, — пояснив Ленґдон Сієнні. — Навіть не одну, а декілька.

Сієнну й досі нервувала присутність Ферріса, який тепер від них ні на крок не відходив, коли Ленґдон повів їх до західного вікна, звідки можна було побачити коней Сан-Марко. Коли вони підійшли до вікна, у променях надвечірнього сонця показалися силуети м’язистих кінських крупів. А на балконі другого поверху туристи насолоджувалися близьким контактом із кіньми та видовищною панорамою майдану, яка звідти розгорталася.

— Он вони! — вигукнула Сієнна й показала рукою на двері, що вели на балкон.

— Вони, та не зовсім вони, — сказав Ленґдон. — Коні, яких ми бачимо на балконі, насправді є копіями. А справжні коні Сан-Марко зберігаються всередині заради цілості й безпеки.

Ленґдон повів Сієнну та Ферріса коридором до добре освітленої ніші, де аналогічна кінська група з чотирьох жеребців виступала риссю з-під цегляної арки.

Ленґдон кивнув на статуї.

— Оце і є оригінали.

Щоразу, коли Ленґдон бачив коней зблизька, він мимоволі милувався, як детально скульптор проробив їхню мускулатуру. Розкішна золотисто-зелена мідянка, яка вкривала скульптури, лише посилювала ефект тремтливої шкіри, під якою грали м’язи. Для Ленґдона вигляд цих чотирьох коней, збережених у прекрасному стані, завжди був нагадуванням про необхідність і важливість дбайливого ставлення до великих творів мистецтва.

— Їхні хомути… — сказала Сієнна, кивнувши на декоративні грудні хомути довкола кінських ший. — Ти казав, що їх додали згодом? Щоби сховати шви?

Ленґдон уже розповідав Сієнні та Феррісу про дивний факт «відрізаних голів», про який він дізнався з вебсторінки ARCA.

— Вочевидь, так, — відповів професор, підходячи до інформаційного плаката, що висів поруч.

— Роберто! — гукнув позаду доброзичливий голос. — Ти мене ображаєш!

Ленґдон обернувся й побачив Етторе Віо — жвавого сивочолого чоловіка в блакитному костюмі та в окулярах, що кріпилися до золотого ланцюжка на шиї; він проштовхувався до них крізь натовп.

Ленґдон усміхнувся й потис чоловікові руку.

— Дозволь порадувати тебе, Етторе: ти маєш прекрасний вигляд. А це мої друзі — Сієнна Брукс і лікар Ферріс.

Етторе привітався з ними і, відступивши убік, оглянув Ленґдона.

— Уже подорожуєш із лікарями? Ти що, захворів? А твій одяг? Здумав стати італійцем?

— Ні те, ні інше, — усміхнувся Ленґдон. — Я прибув сюди по певну інформацію про коней.

На обличчі Етторе відбилася заінтригованість.

— А хіба є що-небудь, чого ще не знає уславлений професор Ленґдон?

Ленґдон розсміявся.

— Я хотів би дізнатися більше про те, як цим коням відрізали голови, коли перевозили їх сюди під час хрестових походів.

Етторе Віо глянув на Ленґдона так, наче той щойно спитав у нього про геморой в англійської королеви.

— Сили небесні, Роберте, — прошепотів він, — у нас не заведено про це говорити. Якщо ти хочеш побачити відрізані голови, то я можу розповісти тобі про знаменитого Карманьйолу, якому відрубали голову, або…

— Етторе, я хочу знати, який із венеціанських дожів відрізав ці голови.

— Цього ніколи не було, — відказав Етторе ображено. — Звісно, я знаю про чутки, але з історичної точки зору є вкрай обмаль інформації, щоб стверджувати, що якийсь дож це вчинив…

— Етторе, будь ласка, просвіти мене, — мовив Ленґдон. — Згідно з цими чутками — що то був за дож?

Етторе начепив окуляри й окинув Ленґдона поглядом.

— Що ж, як ідеться в чутках, підкреслюю — у чутках, наших улюблених коней привіз до Венеції її найрозумніший і найзрадливіший із дожів.

— Найзрадливіший?

— Так, це дож, який задурив людям голови, і вони подалися в хрестовий похід. — Етторе очікувально поглянув на Ленґдона. — Дож, який поплив до Єгипту за державний кошт, але потім змінив напрямок просування своїх військ і пограбував Константинополь.

«Справді схоже на віроломство», — подумав Ленґдон.

— І як же його звали?

Етторе насупився.

— Роберте, а я гадав, що ти ретельно вивчав світову історію.

— Так, але світ великий і його історія довга.

— Гаразд, тоді дам тобі останню підказку.

Ленґдон хотів був заперечити, але швидко збагнув, що то марна трата зусиль.

— Дож, якого ти шукаєш, прожив майже сторіччя, — сказав Етторе. — У ті часи то було справжнє чудо. Забобонні люди стверджували, що своїм довголіттям він завдячував тому, що свого часу вчинив акт геройства — забрав мощі святої Лючії з Константинополя і повернув їх до Венеції. Свята Лючія втратила очі, коли…

— Він вирвав кістки сліпої! — випалила Сієнна й поглянула на Ленґдона, який щойно подумав про те саме.

Етторе злегка отетеріло поглянув на Сієнну.

— У якомусь сенсі так.

Раптом Ферріс пополотнів, наче й досі не перевів дух після тривалого походу через майдан та сходження на другий поверх храму.

— Маю також додати, — сказав Етторе, — що той дож любив святу Лючію так сильно тому, що сам був сліпий. У віці дев’яноста років він стояв отут, на цьому самому майдані, і проповідував, закликаючи людей до хрестового походу, хоча сам уже анічогісінько не бачив.

— Я знаю, хто він, — сказав Ленґдон.

— Ще б пак! — усміхнувся Етторе.

Через те що його ейдетична пам’ять була краще пристосованою до зорових образів, а не вирваних із контексту ідей, здогадка прийшла до Ленґдона у вигляді мистецького твору — відомої ілюстрації Гюстава Доре, де був зображений зморшкуватий сліпий дож, який, здійнявши руки над головою, підбурює натовп узяти участь у хрестовому поході. І в пам’яті професора чітко постала назва цієї ілюстрації: «Дандоло закликає до хресто­вого походу».

— Енріко Дандоло, — заявив Ленґдон. — Дож, який жив вічно.

— Finalmente! (Нарешті!) — вигукнув Етторе. — Бачу, друже, що твій мозок старіє.

— Старіє… разом зі мною. А він тут похований?

— Хто, Дандоло? — Етторе похитав головою. — Ні, не тут.

— А де? — настійливо спитала Сієнна. — У Палаці дожів?

Етторе зняв окуляри й на мить замислився.

— Дайте хвилинку. Дожів було так багато, що я одразу не пригадаю…

Та не встиг Етторе відповісти, як раптом до них підбігла перелякана жінка-гід і щось прошепотіла йому на вухо. Етторе стривожено заціпенів, а потім поквапився до перил і поглянув униз, у храм. Через кілька секунд він обернувся й поглянув на Ленґдона.

— Я невдовзі повернуся! — гукнув Етторе й хутко пішов геть, не сказавши ні слова.

Спантеличений Ленґдон підійшов до перил і поглянув униз. «Що там сталося?»

Спершу він не помітив нічого, окрім туристів, що походжали туди-­сюди. Та через кілька секунд збагнув, що багато відвідувачів дивляться туди, куди дивився й він, — на парадний вхід, через який до базиліки щойно увійшла група військових у чорній уніформі і враз розсипалася віялом по притвору, перекриваючи всі ходи й виходи.

«Військові в чорному». Ленґдон інстинктивно стис руками перила.

— Роберте! — гукнула його Сієнна ззаду.

Але Ленґдон стояв, не зводячи очей із військових. «Як же вони нас знайшли?!»

— Роберте! — знову гукнула Сієнна, цього разу з неприхованою тривогою в голосі. — Щось трапилося! Допоможи мені!

Ленґдон відвернувся від поруччя, здивований тим, що Сієнна кличе його на допомогу.

«Куди ж вона поділася?»

І через секунду він побачив Сієнну та Ферріса. Перед кіньми Сан-Марко вона схилилась над лікарем Феррісом… А Ферріс упав додолу й бився в конвульсіях, хапаючись за груди.