Інферно

Розділ 52

Відомий як церква Данте, святий храм Санта-Маргеріта де Черкі є скоріше капличкою, а не церквою. Малесенька однокімнатна молитовня — популярне місце паломництва шанувальників творчості Данте, які побожно ставляться до неї як до священної будівлі, де сталися дві визначні події в житті поета.

Згідно з легендою, саме в цій церкві Данте вперше побачив Беатріче Портінарі — жінку, яку він покохав із першого погляду й за якою тужив усе своє життя. Але Беатріче вийшла заміж за іншого чоловіка, і це завдало Данте великого душевного болю. А потім вона померла молодою — у двадцять чотири роки.

Саме в цій церкві кілька років по тому Данте обвінчався з Джеммою Донаті, жінкою, котра, навіть за свідченням великого письменника і поета Боккаччо, не стала для Данте доброю супутницею життя. Попри те що у них народилися діти, чоловік і дружина не виявляли одне до одного великої симпатії, а після вигнання Данте жоден із них не палав пристрасним бажанням побачитися знову.

А великим коханням Данте на все його життя стала передчасно померла Беатріче Портінарі, яку поет майже не знав, однак його пам’ять про неї виявилася настільки потужною, що її привид став тією музою, котра надихнула Данте на великі твори.

У знаменитій збірці Дантової поезії «Нове життя» («La Vita Nuova») чимало віршів, у яких він співає хвалу «благословенній Беатріче». Іще більше хвалебної інтонації лунає в «Божественній комедії», де Беатріче зображена не інакше, як рятівниця поета, що веде його до раю. І в обох творах Данте тужить за своєю недосяжною прекрасною дамою.

Нині Дантова церква стала притулком для людей із розбитим серцем, які страждають від неподіленого кохання. Усипальниця молодої Беатріче розташована в цій церкві, а її проста гробниця стала місцем паломництва як шанувальників Данте, так і закоханих із розбитими серцями.

Ленґдон із Сієнною пробиралися ранковою старою Флоренцією до цієї церкви, і вулиці, якими вони йшли, ставали дедалі вужчими, аж поки не перетворилися на відомі в усьому туристичному світі вузенькі пішохідні проходи. Інколи там з’являвся якийсь місцевий автомобіль, що насилу протискався крізь цей лабіринт, змушуючи перехожих розпластуватися по стінах, щоби з ним розминутися.

— Церква отам за рогом, — сказав Ленґдон Сієнні, сподіваючись, що хтось із туристів у ній їм допоможе. Професор знав, що їхні шанси знайти доброго самаритянина зросли, бо Сієнна забрала в нього свою перуку та віддала його піджак. Вони знову стали такими, як були, перетворившись із підстаркуватого рокера й скінхеда на… університетського професора й гарненьку молоду жінку.

Ленґдон знов почувався у своїй стихії.

Коли вони ввійшли до ще вужчої вулички — віа дель Престо, — Ленґдон придивився до дверей. Знайти вхід до церкви завжди було непросто, бо сама будівля дуже маленька, не прикрашена нічим і встромлена поміж двома іншими спорудами. Можна дуже легко пройти повз і навіть не помітити її. Як не дивно, але цю церкву було легше знайти не очима, а вухами.

Одною з особливостей церкви Данте було те, що там часто проводилися концерти, а коли концертів не було, то в церкві вмикали записи попередніх концертів, щоби відвідувачі в будь-який час могли насолоджуватися музикою.

Як Ленґдон і передбачав, коли вони пішли вузенькою вуличкою, почулися тихі звуки музичного запису, які ставали дедалі гучнішими, аж поки він із Сієнною не зупинився перед непримітним входом. Єдиною підказкою того, що вони прийшли, куди треба, була маленька вивіска — пряма протилежність червоному транспаранту на музеї Данте. Ця вивіска скромно виголошувала, що перед ними церква Данте й Беатріче.

Коли Ленґдон із Сієнною ввійшли з вулиці до темного приміщення церкви, повітря стало прохолоднішим, а музика — гучнішою. Інтер’єр був суворим та простим… і навіть дещо скромнішим, аніж запам’яталося Ленґдону. Усередині була лишень купка туристів. Хтось ходив туди-сюди, хтось робив записи в книзі відвіду­вачів, хтось тихо сидів на лавах, слухаючи музику, або роздивлявся колекцію творів мистецтва.

За винятком вівтаря з розписами художника Нері ді Біччі, присвяченими Мадонні, майже всі оригінальні мистецькі твори в цій каплиці замінили творами сучасними, котрі стосувалися двох знаменитостей — Данте й Беатріче. Саме це й було головною причиною відвідування цієї церкви туристами. На більшості картин зображувався Данте з пристрасним тужливим поглядом під час його першої зустрічі з Беатріче, коли поет, за його власним зізнанням, закохався з першого погляду. Ці картини дуже різнилися за художньою цінністю, і більшість із них, на думку Ленґдона, були недоречними й позбавленими смаку. На одному з таких полотен знаменитий червоний каптур із відкоченими навушниками мав вигляд, наче Данте поцупив цю річ у якогось Санта-Клауса. Проте повтор теми тужливого погляду поета на його музу Беатріче не залишав жодного сумніву, що це була церква зболеного кохання — нездійсненного, неподіленого та нереального.

Ленґдон інстинктивно повернувся ліворуч і поглянув на скромну гробницю Беатріче Портінарі. Головним чином саме до неї приходили люди, але подивитися не стільки на гробницю, скільки на той предмет, що стояв біля неї.

То був плетений із лози кошик.

І цього ранку, як і завжди, простий кошик із лози стояв біля гробниці Беатріче. І, як і завжди, цього ранку він був повний складених смужечок паперу — то були рукописні послання відвідувачів самій Беатріче.

Беатріче Портінарі стала такою собі святою покровителькою закоханих, які народилися під нещасливою зіркою, і, за легендою, написані від руки молитви до Беатріче слід було покласти до кошика в надії, що вона стане заступницею дописувача і, можливо, спонукає когось палкіше кохати його, або вкаже авторові чи авторці послання, як знайти справж­нє кохання, або навіть допоможе прохачеві забути померлу кохану людину.

Багато років тому Ленґдон, страждаючи від творчих мук під час написання наукового твору з історії мистецтва, за­йшов до цієї каплички й поклав до кошика послання, у якому прохав Дантову музу не знайти йому істинне кохання, а пролити на нього частину того натхнення, яке дало змогу Данте написати свій фоліант.

Співай в мені, музо, й розповідай історію вустами моїми…

Перший рядок Гомерової «Одіссеї» видався йому тоді доречним вираженням власного благання, і Ленґдон потайки вірив, що він і справді викресав у Беатріче іскру божественного натхнення, бо після повернення додому написав ту книгу з надзвичайною легкістю.

— Scusate! (Вибачте!) — раптом почувся голос Сієнни, що голосно відлунив у тісному приміщенні церкви. — Potete ascoltarmi tutti? (Ви не могли б мене всі послухати?)

Ленґдон різко крутнувся й побачив, що то Сієнна звернулася до туристів, які розбрелися по церкві, і вони витріщилися на неї з осторогою й легким переляком.

Сієнна мило всміхнулася й спитала по-італійськи, чи ніхто, бува, не має при собі примірника Дантової «Божественної комедії». Дехто з туристів похитав головою, дехто підозріло зиркнув на неї, і тоді Сієнна поставила це саме запитання англійською, але результат теж був негативним.

Немолода жінка, яка протирала вівтар, суворо засичала на Сієнну й приклала до рота палець — мовчи, мовляв.

Сієнна повернулася до Ленґдона й нахмурилася, немов питаючи: «Ну, і що тепер?»

«Оптовий» підхід, до якого вдалася Сієнна, попрохавши допомоги відразу у всіх відвідувачів, був зовсім не тим, що хотів зробити Ленґдон, але він мусив визнати, що очікував-таки на позитивну реакцію на її прохання. Під час поперед­ніх відвідин цієї церкви він запам’ятав, що тут не бракувало туристів, які читали «Божественну комедію», насолоджуючись повним зануренням у творчість Данте та його життя.

Але сьогодні було інакше.

Ленґдон спрямував погляд на літню подружню пару, що сиділа у фронтальній частині каплиці. Голова старого сильно нахилилася вперед, його підборіддя торкалося грудей — вочевидь, він крадькома дрімав. Але жінка, що сиділа поруч, навпаки, мала надзвичайно жвавий вигляд, а з-під її сивого волосся тягнулися донизу білі дроти навушників.

«О, проблиск надії», — подумав Ленґдон і рушив проходом до подружжя. Як він і сподівався, ті характерні дротинки навушників тягнулися до айфона, що лежав у жінки на колінах. Відчувши, що на неї дивляться, жінка підвела голову й висмикнула навушники із вух.

Ленґдон і гадки не мав, якою мовою розмовляла та жінка, але всесвітнє поширення айфонів, айпедів та айподів спричинилося до появи лексикону, не менш поширеного у світі, аніж універсальні фігурки чоловіка та жінки, що «прикрашали» громадські туалети.

— Айфон? — спитав Ленґдон, удавано замилувавшись пристроєм, який лежав у жінки на колінах.

Обличчя старенької відразу ж освітилося усмішкою, і вона з гордістю кивнула.

— Така корисна й розумна штучка, — прошепотіла вона з британським акцентом. — Це мені син подарував. Я слухаю повідомлення зі своєї електронної пошти. Ви уявляєте? Я слухаю повідомлення з електронки! Цей маленький безцінний прилад фактично читає їх мені! А з моїм поганим зором це така підмога!

— Я також маю айфон, — сказав, усміхаючись, Ленґдон, обережно сідаючи біля жінки, щоби не сполохати її сплячого чоловіка. — Але минулої ночі я примудрився його загубити.

— О, яка трагедія! А ви не намагалися увімкнути послугу «знайди свій айфон»? Мій син каже, що…

— Який же я дурний, я навіть не здогадався ту послугу активувати. — Ленґдон засоромлено глянув на жінку й обережно і невпевнено почав: — Якщо це вас не надто потурбує, чи не могли б ви позичити мені ваш айфон на хвилину? Мені треба дещо подивитися в інтернеті. Це мені дуже допомогло б.

— Та які проблеми, звичайно ж! — Витягнувши навушники, жінка подала йому пристрій. — Нема питань. От бідолаха.

Ленґдон подякував їй і взяв айфон. Поки старенька щось туркотіла про те, як було б жахливо, якби загубився її айфон, Ленґдон розгорнув ґуґлівське пошукове вікно й натиснув кнопку мікрофона. Коли пристрій пискнув один раз, Ленґдон чітко начитав шуканий рядок: «Данте, “Божественна комедія”, “Рай”, пісня двадцять п’ять».

Жінка здивувалася, бо, певно, іще не знала про таку властивість айфона. Коли на маленькому екрані з’явилися результати пошуку, Ленґдон крадькома зиркнув на Сієнну, яка гортала якийсь рекламний проспект біля кошика із записками до Беатріче.

Неподалік від того місця, де стояла Сієнна, у затінку навколішки напружено молився чоловік у краватці, низько нахиливши голову. Ленґдон не бачив обличчя незнайомця, але його серце стиснулося жалем до цього самотнього чоловіка, який, вочевидь, втратив свою кохану і прийшов сюди по втіху.

Ленґдон знову зосередив увагу на айфоні, і через кілька секунд знайшов посилання на цифровий варіант «Божественної комедії», доступ до якого був безкоштовний, бо той ресурс призначався для загального користування. Коли сторінка розгорнулася саме на пісні двадцять п’ять, Ленґдон зізнався сам собі, що глибоко вражений можливостями нових технологій. «Час мені кинути бути таким снобом і твердолобим прихильником книжок у шкіряних палітурках, — подумав він. — Ці електронні книжки також є по-своєму корисними».

Старенька занепокоєно спостерігала за його діями, а потім обережно натякнула на високі розцінки за пошук в інтернеті на закордонних ресурсах. Ленґдон зрозумів, що «вік­но можливостей» розчинилося для нього ненадовго, і тому цілковито зосе­редився на вебсторінці, яка з’явилася перед його очима.

Текст був дрібний, але тьмяне освітлення в церкві зробило його більш читабельним на підсвіченому екрані. Ленґдон із задоволенням пересвідчився, що випадково надибав на переклад Мандельбаума — популярний сучасний варіант, автором якого був покійний професор Аллен Мандельбаум. За цей блискучий переклад він отримав найвищу нагороду Італії — президентський хрест ордена «Зірка італійської солідарності». Хоча порівняно з перекладом Лонгфелло тексту Мандельбаума бракувало поетичності, він вирізнявся тим, що був значно зрозумілішим.

«Сьогодні чіткість є важливішою для мене, аніж поетичність», — подумав Ленґдон, сподіваючись швидко знайти в тексті посилання на конкретне місце у Флоренції, де Іґнаціо Бусоні сховав посмертну маску Данте.

Малесенький екран айфона міг показувати лише шість рядків одночасно, і поки Ленґдон читав, йому пригадався увесь пасаж. На початку пісні двадцять п’ятої Данте згадував саму «Божественну комедію» і те, яких фізичних зусиль вартувало йому її написання, а потім висловлював надію, що, можливо, ця божественна поема зможе пом’якшити нелюдську жорстокість вигнання, яке не дозволяло йому повернутися до улюбленої Флоренції.

Пісня XXV

Якщо так станеться… що ця свята поема,

Цей твір, написаний і небесами, і землею,

Через який я схуд за всі ці довгі рóки…

Якщо він зможе подолати ту жорстокість,

Яка мене до рідної домівки не пускає,

У ту кошару, де я спав малим ягням, оточений вовками злими…

У цьому пасажі згадувалася «рідна» Флоренція, домівка, за якою тужив Данте, пишучи свою «Божественну комедію», та Ленґдон не побачив у ньому жодного конкретного натяку на ту чи іншу точку в цьому місті.

— А що вам відомо про розцінки на скачування інформації? — спитала старенька, із тривогою поглядаючи на свій пристрій. — Пам’ятаю, що мій син сказав мені бути обережнішою з інтернет-пошуком за кордоном.

Ленґдон запевнив її, що на його пошук піде лише хвилина й сказав, що відшкодує витрати, але таки відчув, що вона не дасть йому прочитати до кінця всі сто рядків два­дцять п’ятої пісні.

Він швидко прогорнув текст до наступних шести рядків і прочитав далі:

Тоді вже з іншим голосом та з іншим золотим руном

Я повернусь додому як поет та надягну

Біля купелі, де мене хрестили, вінець лавровий;

Бо там я вперше увійшов до тої віри,

Що робить наші душі бажаними Господу,

А потім за ту віру мені Петро чоло вінцем прикрасив.

Ленґдон у загальних рисах також пригадав цей пасаж — нечіткий натяк на політичну угоду, яку запропонували Данте його вороги. Згідно з історичними джерелами, «вовки», котрі не пускали Данте до Флоренції, повідомили, що він зможе повернутися, якщо погодиться на публічний осуд: стане перед усіма парафіянами сам-один біля купелі в самій ряднині на голе тіло й таким чином визнає свою провину.

У пасажі, який Ленґдон щойно прочитав, Данте, відкинувши таку принизливу пропозицію, заявляє, що якщо й повернеться коли-небудь до купелі, де його хрестили, то не в ряднині винуватого чоловіка, а з лавровим вінцем поета.

Ленґдон уже був підніс палець, щоби прогорнути текст далі, але жінка раптом запротестувала й простягнула руку до айфона, бо, вочевидь, передумала, злякавшись високих розцінок.

Та Ленґдон ледь почув її. За якусь частку секунди, коли його палець іще не встиг торкнутися екрана, його погляд ковзнув рядком тексту поеми, і професор прочитав той рядок вдруге.

Я повернусь додому як поет та надягну

Біля купелі, де мене хрестили, вінець лавровий.

Ленґдон витріщився на ці слова, відчувши, що, намагаючись поспіхом знайти натяк на якесь конкретне місце, він мало не пропустив те, що кидалося у вічі в найперших рядках:

…Біля купелі, де мене хрестили…

У Флоренції була розташована одна з найвідоміших у світі купелей, яку понад сімсот років використовували для того, щоби омивати й хрестити маленьких флорентійців, серед яких був і Данте Аліґ’єрі.

Ленґдон швидко уявив собі споруду з тією купіллю. То була пишна восьмикутна будівля, яка багато в чому мала більший стосунок до небес, аніж сам собор Дуомо. «А чи встиг я прочитати все те, що слід було прочитати? — подумав Ленґдон. — Невже саме цю споруду мав на увазі Іґнаціо?»

У його голові спалахнув промінь золотистого світла, і в уяві постав прекрасний образ — приголомшлива бронзова брама, яка сліпуче сяяла в ранковому сонці.

«Тепер я знаю, що мені хотів сказати Іґнаціо!»

І через кілька секунд усі сумніви випарувалися, як роса на сонці, оскільки Ленґдон пригадав, що Іґнаціо Бусоні був одним із тих нечисленних обраних, які мали змогу ту браму замикати.

«Роберте… Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися».

Ленґдон віддав айфон жінці й щиро їй подякував.

А потім кинувся до Сієнни й збуджено прошепотів:

— Я знаю, про яку браму казав Іґнаціо! Про Браму раю!

Сієнна завагалася.

— Брама раю? А хіба вона не на небесах?

— Узагалі-то, — відповів Ленґдон, з іронічною посмішкою прямуючи до дверей, — якщо знати, де шукати, то вся Флоренція є раєм.