Інферно

Розділ 46

«La soffitta (горище)», — подумав Ленґдон. Найдивовижніше горище у світі. Повітря в порожнині відгонило старизною та цвіллю, наче багатовіковий гіпсовий пил став таким дрібним і легким, що вже не міг осісти донизу й натомість висів у повітрі. Широченне горище скрипіло й стогнало, і Ленґдону здавалося, наче він опинився в утробі якогось живого звіра.

Ступивши на тверде підґрунтя — дебелий кроквяний брус, він увімкнув ліхтарик, і промінь світла пронизав темряву.

Перед ними лежав, здавалося, безкінечний тунель, перетнутий дерев’яним павутинням трикутників та прямокутників, утвореним перехрещенням стовпів, брусів, дротів та інших конструктивних елементів, що складали невидимий скелет Залу п’ятисот.

Саме це величезне горище оглядав Ленґдон кілька років тому під час приватної екскурсії таємними ходами, пам’ять про яку була затуманена двома фужерами вина. У стіні кімнати з архітектурними моделями було прорізане схоже на буфет вікно, у яке відвідувачі, оглядаючи масштабовані моделі, могли, присвітивши ліхтариком, порівняти їх із реальними конструкціями.

Тепер, коли Ленґдон опинився на самому горищі, він страшенно здивувався, наскільки архітектура крокв палацу нагадувала аналогічну архітектуру старовинного сараю в Новій Англії: то була традиційна конструкція з вертикальних стовпів та підпорок, з’єднаних способом «стріла Юпітера».

Сієнна також пробралася в отвір і стала, тримаючи рівновагу, на брус поруч із Ленґдоном. Вона мала розгублений вигляд, наче втратила орієнтацію в просторі. Ленґдон поводив променем ліхтарика туди-сюди, щоби продемонструвати їй незвичайний ландшафт.

Дивитися з цього кінця вздовж всього горища було все одно, що вдивлятися крізь довгу шерегу рівнобедрених трикутників, які втискалися один в одного щільніше, що далі від спостерігача перебували, а в якійсь віддаленій точці зливалися й зникали зовсім. Дощатої долівки під ногами в Сієнни та Ленґдона не було, і незакриті горизонтальні підпорки скидалися на низку залізничних шпал.

Ленґдон показав прямо перед собою на довгий тунель і приглушеним голосом сказав:

— Це горище прямісінько над Залом п’ятисот. Якщо ми зможемо перебратися на протилежний бік, то я знаю, як дістатися Сходів герцога афінського.

Сієнна кинула скептичний погляд на лабіринт брусів і підпорок, що простягнувся перед ними. Єдиним способом пересування, який спадав на думку, було стрибати з підпорки на підпорку, як дітлахи стрибають зі шпали на шпалу на залізничній колії. Підпорки були великі, кожна складалася з численних брусків, скріплених залізними скобами в один дебелий сніп — доволі широкий, щоби на ньому можна було встояти, не втративши рівноваги. Однак проблема полягала в тім, що відстань між підпорками була надто великою, аби її можна було долати так, щоби не наражатися на небезпеку.

— Як же я перестрибну з одної підпорки на другу? — прошепотіла Сієнна. — Я не зможу.

Ленґдон також засумнівався, а падіння означало неминучу смерть. Він спрямував промінь ліхтарика на ділянку поміж підпорками.

За вісім футів під ними, причеплений на залізних штирях, висів запорошений горизонтальний покров — щось на кшталт підлоги, — який простягався на стільки, скільки сягало око. Ленґдон знав, що, попри свою позірну міцність, ця «підлога» складалася головним чином із напнутої тканини, покритої багаторічним пилом. То був зворотний бік підвісної стелі Залу п’ятисот: величезний обшир дерев’яних кесонів, котрі обрамляли тридцять дев’ять полотен Вазарі, установлених горизонтально конфігурацією «стьобана ковдра».

Сієнна показала на запилену «підлогу», що простяглася під ними.

— А може, спустимося й підемо отією поверхнею?

«Можна — якщо є бажання провалитися крізь одне з полотен Вазарі й гепнутися в Зал п’ятисот».

— Узагалі-то, є кращий вихід, — спокійно сказав Ленґдон, щоби не налякати Сієнну. І рушив підпоркою до цент­рального «хребта» горища.

Під час свого попереднього візиту, окрім вивчення горища крізь оглядове вікно у кімнаті моделей, Ленґдон дослідив його, пересуваючись пішки, коли увійшов сюди крізь двері з протилежного боку горища. Якщо його не зраджувала пам’ять, затуманена в той день вином, уздовж цент­рального «хребта» горища був міцний дощатий поміст, яким туристи мали змогу дістатися до великого оглядового майданчика в центрі цього замкненого простору.

Одначе коли Ленґдон добрався до центру підпорки, він виявив поміст, що аж ніяк не нагадував той, який запам’ятав під час тодішнього «турне».

«Скільки ж вина я випив того дня?»

Замість міцної конструкції, здатної витримати велику кількість туристів, професор побачив мішанину ріденьких дощок, покладених перпендикулярно через бруси, — такий собі примітивний поміст, більше схожий на канат через провалля, а не на місток.

Скоріш за все, отой міцний поміст для туристів, що починався з протилежного боку, доходив лише до центрального оглядового майданчика. А звідти туристи, певно, поверталися тим самим маршрутом. Цей імпровізований хиткий поміст, який бачили перед собою Сієнна та Ленґдон, призначався, вочевидь, для технічних працівників, що обслуговувати решту горища.

— Наче йти тоненькою планкою, — сказав Ленґдон, із сумнівом поглянувши на вузенькі дошки.

Сієнна знизала плечима, і бровою не повівши.

— Не гірше, ніж у Венеції в повеневий сезон.

Ленґдон збагнув, що вона мала рацію. Під час його останньої дослідницької подорожі до Венеції п’яца Сан-Марко опинилася на один фут під водою, і від готелю «Даніелі» до базиліки він ходив дерев’яними дошками, покладеними на шлакобетонні блоки та перевернуті відра. Звісно, перспектива намочити мокасини була нічим порівняно з можливі­стю провалитися крізь один із шедеврів Ренесансу і вбитися, впавши на долівку Залу п’ятисот.

Викинувши цю думку з голови, Ленґдон став на вузьку дошку, сподіваючись, що удавана впевненість, з якою він це зробив, допоможе Сієнні позбутися страху, який міг критися в її душі. Однак коли він долав першу дошку, серце його несамовито калатало. Коли ж Ленґдон дійшов до середини, дерево зловісно заскрипіло під його вагою. Не зупиняючись, він поквапився вперед, добрався до протилежного боку й нарешті опинився у відносній безпеці на другій підпорці.

Ленґдон полегшено зітхнув і повернувся присвітити ліхтариком для Сієнни й сказати їй кілька заспокійливих слів. Та її не треба було ані заспокоювати, ані підбадьорювати. Щойно промінь освітив дошку, вона легко рушила з надзвичайною прудкістю. Дошка ледь-ледь прогнулася під її тендітним тілом, і за кілька секунд жінка вже стояла поруч із Ленґдоном на другій підпорці.

Збадьорившись, професор обернувся й посвітив на наступний перехід. Сієнна почекала, поки він перебрався на протилежний бік і присвітив ліхтариком, а потім перебралася сама й стала біля нього. У такому незмінному ритмі вони пішли далі — дві фігури, що рухалися одна за одною у світлі єдиного ліхтарика. Знизу крізь тонку стелю чулося квакання поліцейських рацій. Ленґдон дозволив собі злегка всміхнутися. «Ми витаємо над Залом п’ятисот, невагомі та невидимі».

— То як, Роберте, — прошепотіла Сієнна. — Іґнаціо сказав тобі, де шукати маску?

— Сказав… але якось зашифровано. — Ленґдон швидко пояснив, що Іґнаціо, вочевидь, не хотів «бовкнути» на автовідповідач місцезнаходження маски, тому поділився цією інформацією дещо закодовано. — Він згадав про рай, певно, натякаючи на завершальну частину «Божественної комедії». А якщо дослівно, то він сказав: «Парадіз, двадцять п’ять».

Сієнна підняла голову й поглянула на нього.

— Напевне, він мав на увазі двадцять п’яту пісню.

— Згоден, — мовив Ленґдон. Canto, тобто пісня, приблизно дорівнювала розділу, а слово це походило від усної традиції «співати» епічні поеми. «Божественна комедія» містила загалом рівно сто пісень, розділених на три частини.

Пекло — 1—34.

Чистилище — 1—33.

Рай — 1—33.

«Рай, двадцять п’ять, — подумав Ленґдон, шкодуючи, що його ейдетична пам’ять не є настільки потужною, щоби втримати увесь текст. — Я навіть приблизно його не пам’ятаю — нам треба знайти примірник тексту».

— Тут іще одне, — продовжив Ленґдон. — Останнім Іґнаціо сказав мені таке: «Брама для тебе відчинена, але мусиш поспішати». — Він замовк і поглянув на Сієнну. — Напевне, у пісні двадцять п’ять міститься натяк на конкретне місце тут, у Флоренції. Можливо, на якусь будівлю з брамою.

Сієнна нахмурилася.

— Але в цьому місті є, мабуть, десятки брам.

— Так, і саме тому нам треба перечитати пісню двадцять п’ять із частини «Рай». — Він усміхнувся їй і з ноткою надії в голосі спитав: — А ти часом не знаєш усю «Божественну комедію» напам’ять?

Сієнна отетеріло витріщилася на нього.

— Чотирнадцять тисяч рядків архаїчною італійською, які я читала ще малою дитиною? — Вона похитала головою. — Це у вас, професоре, ненормальна пам’ять, а я просто лікар.

Вони пішли далі, і Ленґдону стало прикро, що Сієнна, незважаючи на все те, що їм довелося разом пережити, явно воліла приховувати правду про свій винятковий інтелект. Вона — просто лікар? Ленґдон не втримався й посміхнувся. «Найскромніший лікар у світі», — подумав він, пригадавши газетні вирізки про її надзвичайні здібності, здібно­сті, котрі, на жаль, — хоча й недивно, — не поширювалися на здатність пам’ятати в повному обсязі одну з найдовших в історії епічних поем.

Вони мовчки пішли далі й перетнули ще кілька підпорок. Нарешті Ленґдон побачив, як у темряві попереду обнадійливо вимальовується якийсь силует. Оглядовий майданчик! Хиткі й ненадійні дощечки, по яких їм довелося йти, вели прямісінько до значно міцнішої конструкції з перилами. Якщо вони виберуться на цю платформу, то зможуть скористатися міцним помостом і дійти аж до дверей із протилежного боку горища, від яких, наскільки пам’ятав Ленґдон, було дуже близько до Сходів герцога афінського.

Коли вони наблизилися до платформи, Ленґдон глянув униз на стелю, що висіла за вісім футів під ними. Наразі всі люнети були однакові. Однак наступний люнет був масивним і значно більшим за інші.

«Це полотно “Апофеоз Козімо Першого”», — подумав Ленґдон.

Цей широкий круглий люнет — найцінніше полотно Вазарі — був центральним у Залі п’ятисот. Ленґдон часто показував слайди цього твору своїм студентам, вказуючи на подібність із «Апофеозом Вашинґтона» в Капітолії США — то було скромне нагадування про те, що молода Америка запозичила в Італії значно більше, аніж просто ідею республіки.

Однак сьогодні Ленґдон був більше зацікавлений в тому, щоби якомога швидше проскочити «Апофеоз», а не досліджувати його. Пришвидшивши крок, він трохи повернув голову вбік, щоби пошепки сказати Сієнні, що вони майже прийшли.

Коли він це зробив, його права ступня стала не по центру планки, і мокасин, яким Сієнна розжилася в сусіда, майже не знайшов опори. Нога Ленґдона підвернулася, і він рвучко подався вперед, намагаючись швидкими кроками поновити рівновагу.

Але було надто пізно.

Коліна сильно вдарилися об дошку, а руки відчайдушно потягнулися вперед, намагаючись вхопитися за поперечину. Ліхтарик заторохтів у темряву під ними й упав на полотно, яке спіймало його, наче сіть.

Ленґдон різко відштовх­нувся ногами, і це допомогло йому з останніх сил долетіти до безпечної наступної підпірки, а тим часом дошка під ним зісковзнула й, пролетівши вниз вісім футів, з гучним тріском гепнулася на дерев’яний кесон, що оточував полотно «Апофеозу».

Звук відлунив через усе горище.

Переляканий Ленґдон зіп’явся на ноги й обернувся до Сієнни.

У тьмяному світлі ліхтарика, який лежав унизу на полотні, Ленґдон побачив Сієнну, яка стояла на підпірці, потрапивши в пастку й не маючи змоги перебратися до нього. Її очі сказали йому те, що Ленґдон уже й так знав. Шум упалої планки майже стовідсотково виказав їх.

***

Погляд Ваєнти підскочив до пишної стелі.

— На горищі пацюки? — знервовано пожартував чоловік із відеокамерою, коли вібруюче відлуння звуку покотилося вниз.

«Великі пацюки», — подумала Ваєнта, поглянувши на округлу картину в центрі стелі. З проміжку між кесонами опускалася маленька хмаринка пилу, і Ваєнта могла присягнутися, що побачила, як полотно злегка прогнулося… наче хтось натиснув на нього з протилежного боку.

— Може, то працівник поліції, стоячи на оглядовому майданчику, впустив пістолет, — сказав чоловік, придивляючись до гулі в полотні. — Як ви гадаєте, що вони там шукають? Уся ця колотнеча мене дуже цікавить.

— Оглядовий майданчик? — спитала Ваєнта. — А що, відвіду­вачам можна туди заходити?

— Аякже. — І чоловік кивнув на вхід до музею. — Відразу ж за тими дверима є двері, що ведуть до перехідного місточка на горищі. Звідти можна бачити крокви, спроєктовані Вазарі. Приголомшливе видовище.

Раптом у Залі п’ятисот знову відлунив голос Брюдера:

— Куди вони, в чорта, поділися?!

Як і його розлючений рик кілька хвилин тому, голос Брюдера пролунав із заґратованого вікна, розташованого високо на стіні ліворуч від Ваєнти. Вочевидь, Брюдер був у кімнаті за отим вікном… на цілий поверх нижче за пишну стелю Залу п’ятисот.

Ваєнта знову підняла очі на ґулю, що утворилася на полотні вгорі.

«Пацюки на горищі, — подумала вона. — Намагаються знайти вихід».

Подякувавши чоловікові з відеокамерою, Ваєнта швидко рушила до входу в музей. Двері були зачинені, але поліцейські бігали туди-сюди, тому в неї виникла надія, що вони не замкнені.

Авжеж, інтуїція її не підвела.