Інферно

Розділ 47

А на майдані, посеред хаосу, спричиненого прибуттям поліції, у затінку лоджії Ланці стояв чоловік середнього віку, з великою цікавістю спостерігаючи за довколишньою метушнею. На чоловікові були окуляри «Плюм Перис», краватка з тканим малюнком і маленький золотий цвяшок у вусі.

Спостерігаючи за біганиною, він спіймав себе на тому, що знову чухає потилицю. Учора в чоловіка з’явився висип, який, схоже, погіршувався, перетворюючись на маленькі прищі на підборідді, шиї, щоках і над очима.

Коли він поглянув на свої нігті, то помітив кров. Він ді­став із кишені хустку й витер пальці та криваві прищі на шиї та щоках.

І знову повернувся поглядом до двох чорних мікроавтобусів, які припаркувалися поряд із палацом. У тому з них, що стояв ближче, на задньому кріслі сиділи двоє.

Один був озброєним військовим у чорному.

Другою була немолода, але надзвичайно красива срібноволоса жінка з синім амулетом.

Схоже, вояк готував шприц для підшкірних ін’єкцій.

***

Сидячи в мікроавтобусі, доктор Елізабет Сінскі окинула байдужим поглядом палац, роздумуючи, як могло статися, що криза дійшла до такої жахливої стадії.

— Мадам, — почувся поруч низький голос.

Елізабет запаморочено повернулася до вояка, що за нею на­глядав. Він підтримував її однією рукою за передпліччя, а в другій стискав шприц.

— Не рухайтеся.

Гостра голка вдарила жінці в шкіру й проштрикнула її.

Вояк зробив ін’єкцію.

— А тепер можете знову спати.

Коли Елізабет уже заплющувала очі, їй здалося — і вона могла присягнутися, — що побачила чоловіка, який стежив за ними із затінку. Чоловік у дизайнерських окулярах і краватці, які зазвичай носять студенти-першокурсники. Його обличчя було червоне й вкрите висипом. На мить Елізабет здалося, що знає його, але, коли вона розплющила очі, щоби поглянути на нього ще раз, чоловік уже зник.

Розділ 48

У темряві горища Ленґдона та Сієнну розділяли двадцять футів широкого простору. Планка, пролетівши вісім футів і впавши на дерев’яну раму полотна Вазарі «Апофеоз», грюкнула й затихла. Великий ліхтар, який і досі випромінював світло, покоївся на полотні, утворюючи невеличку ґулю, як камінець на брезенті.

— Та планка, що позаду тебе… — прошепотів Ленґдон. — Ти зможеш покласти її так, щоби вона сперлася на брус, на якому я стою?

Сієнна оглянула планку.

— Ні, бо протилежний край упаде на полотно.

Саме цього й боявся Ленґдон; їм тільки цього бракувало: щоби дошка прорвала полотно Вазарі й впала з гуркотом униз.

— Я дещо придумала, — прошепотіла Сієнна, рушивши вбік по підпорці до бокової стіни. Ленґдон також рушив за променем ліхтаря; кожен наступний крок ставав дедалі небезпечнішим, бо вони віддалялися від його світла. Добравшись до стіни, вони опинилися майже в суцільній темряві.

— Отам, — прошепотіла Сієнна, показуючи на щось невиразне під ними. — По краю каркаса. Він має кріпитися до стіни. Він має витримати мене.

Не встиг Ленґдон заперечити, як Сієнна вже злізла з підпор­ки, використовуючи опорні балки як драбину. А потім обережно спустилася на край дерев’яного кесона. Він скрипнув, але витримав. Потихеньку просуваючись кесоном під стіною, Сієнна рушила до Ленґдона так, наче йшла по карнизу хмарочоса. Кесон знову скрипнув.

«Лід тонкий, — подумав Ленґдон. — Тримайся біля берега».

Коли Сієнна вже пройшла половину шляху, наближаючись до підпірки, де він стояв у темряві, Ленґдон відчув нову надію на те, що, може, їм і вдасться вчасно вибратися звідси.

Раптом десь попереду в темряві грюкнули двері, і він почув швидкі кроки, що наближалися перехідним місточком. Ось показався промінь світла, який рушив крізь темряву, з кожною секундою наближаючись до нього. Ленґдон відчув, як надія покинула його. Хтось ішов до них основним місточком, перекриваючи шлях до втечі.

— Сієнно, не зупиняйся, — прошепотів він, інстинктивно зреагувавши. — Іди далі, увесь час тримаючись стіни. На дальньому кінці — вихід. Я тим часом відверну увагу.

— Ні! — гаряче зашепотіла Сієнна. — Вернися, Роберте!

Та Ленґдон уже пішов назад по підпорці до «хребта» горища, залишивши Сієнну в темряві; вона мало-помалу рухалася вздовж бокової стіни на вісім футів нижче за нього.

Коли Ленґдон дійшов до центру горища, на підняту оглядову платформу виступив невиразний силует із ліхтариком у руці, зупинився біля низьких перил і спрямував промінь ліхтаря прямо в очі Ленґдону.

Світло було сліпучим, і Ленґдон відразу ж підняв руки вгору — мовляв, здаюся, не стріляйте.

Більш вразливе становище годі й уявити: він балансував на висоті, намагаючись втримати рівновагу, над Залом п’ятисот, засліплений яскравим променем ліхтаря.

Ленґдон чекав або на постріл, або на якийсь владний наказ, але не почув нічого, окрім тиші. За мить промінь світла відвернув від його обличчя й помацав темряву позаду нього, вочевидь, шукаючи щось інше… або когось іншого. Коли світло припинило сліпити йому очі, Ленґдон зміг роздивитися нечіткий силует, що заступав йому шлях до втечі. То була струнка жінка, вдягнута у все чорне. Він анітрохи не сумнівався, що під її бейсболкою сховалося шпичасте волосся.

М’язи Ленґдона інстинктивно напружилися, а перед його очима поплив образ конаючого на долівці шпиталю лікаря Марконі.

«Вона таки знайшла мене. І прийшла, щоби завершити роботу».

Ленґдону блискавично пригадалися грецькі пірнальники, що проминали точку неповернення і, замість виходу з тунелю, потрап­ляли до кам’яного мішка, із якого не було виходу.

Убивця знову спрямувала промінь Ленґдону в обличчя.

— Пане Ленґдон, — прошепотіла вона. — А де ваша подруга?

По спині в Ленґдона пробіг холодок. «Ця потвора прийшла, щоб застрелити нас обох».

Ленґдон навмисне поглянув у темряву, у протилежний від Сієнни бік, звідки вони щойно прийшли.

— Вона не має жодного стосунку до всього цього. Вам потрібен я.

Ленґдон молив Бога, щоби Сієнна не зупинялася і йшла далі вздовж бокової стіни. Якщо їй вдасться непомітно прокрастися повз оглядову платформу, вона зможе оминути «шпичасту» жінку ззаду й вийти на головний поміст, щоб добратися до дверей.

Убивця знову повела променем, освітлюючи за Ленґдоном порожнє горище. Коли ліхтар на мить припинив сліпити його, Ленґдон побачив постать, що кралася в темряві позаду жінки в чорному шкіряному костюмі.

«О Господи, ні!»

Сієнна й справді пробиралася брусом до центральної частини кроквяної конструкції, але, на жаль, вона рухалася лише за якихось десять ярдів від нападниці.

«Сієнно, ні! Ти надто близько! Вона тебе почує!»

А тим часом промінь знову засліпив очі Ленґдону.

— Послухайте мене уважно, професоре, — прошепотіла вбивця. — Якщо хочете жити, раджу довіритися мені. Моє завдання скасували. Тому я не маю резону робити вам зле. Ми з вами в одному човні, і я навіть знаю, як вам допомогти.

Та Ленґдон її майже не слухав, бо всі його думки зосере­дилися на Сієнні, яка, ледь видима у профіль, прудко видряпувалася на поміст за оглядовим майданчиком у небезпечній близькості до жінки з пістолетом.

«Тікай! — спробував він подумки передати Сієнні наказ. — Геть звідси до бісової матері!»

Однак Сієнна, на превелику тривогу Ленґдона, нікуди не тікала, а навпаки — низенько присіла й мовчки вдивлялася в темряву.

***

Ваєнта мацала поглядом темряву позаду Ленґдона. «Куди ж вона, в чорта, поділася? Вони що — розділилися й пішли кожен окремо?»

Ваєнті якось треба було зробити так, щоби ці двоє втікачів не потрапили до рук Брюдера. «Бо це моя єдина надія».

— Сієнно?! — наважилася звернутися до неї Ваєнта хрипким шепотом. — Якщо ти чуєш мене, то слухай уважно. Ти ж не хочеш, щоб вас спіймали люди, які по вас приїхали. Вони не стануть церемонитися й домовлятися. Я знаю, як звідси втекти. Я зможу вам допомогти. Довіртеся мені.

— Довіритися тобі? — виклично спитав Ленґдон, і голос його несподівано став достатньо гучним, щоби його почули всі, хто був неподалік. — Ти ж убивця!

«Сієнна десь поруч, — здогадалася Ваєнта. — Ленґдон промовляє до неї… намагаючись застерегти».

Ваєнта спробувала знову.

— Сієнно, ситуація ускладнилася, але я можу витягнути вас звідси. Задумайся, чи маєш ти варіанти. Ти в пастці, а отже, не маєш вибору.

— Вона має вибір, — голосно вигукнув Ленґдон. — І вона достатньо розумна, щоб утекти від тебе якомога далі.

— Усе змінилося, — наполегливо повторила Ваєнта. — Я не маю резону завдавати шкоди жодному з вас.

— Ти вбила лікаря Марконі! І я підозрюю, що це ти поранила мене в голову!

Ваєнта збагнула: цей чоловік ніколи не повірить, що вона не збирається його вбивати.

«Час розмов скінчився. Що б я не сказала, мені не вдасться переконати його».

Не вагаючись ані секунди, Ваєнта потягнулася до шкірянки й витягнула з кишені пістолет із глушником.

***

А Сієнна сиділа навпочіпки на помості, непорушно причаївшись у темряві за десять ярдів від нападниці, яка щойно говорила з Ленґдоном. Навіть у сутінках горища цю постать неможливо було сплутати з кимось іншим. Раптом Сієнна з жахом побачила, що жінка вихопила той самий пістолет, із якого застрелила лікаря Марконі.

«От-от стрельне», — подумала вона, спостерігаючи за рухами нападниці.

І справді — жінка в чорному ступила два лиховісні кроки до Ленґдона й зупинилася біля низьких перил, що оточували периметр оглядової платформи над «Апофеозом» Вазарі. Відстань між убивцею й Ленґдоном скоротилася до мінімуму. Вона підняла пістолет і націлила його професорові в груди.

— Болітиме якусь мить, не більше, — сказала вона. — Але це мій єдиний шанс.

Сієнна зреагувала інстинктивно.

***

Дошка під ногами Ваєнти несподівано затремтіла, і це змусило її трохи розвернутися під час пострілу. І коли вона натиснула на спусковий гачок, то вже знала, що в Ленґдона не поцілила.

Щось наближалося до неї ззаду.

І наближалося швидко.

Ваєнта крутнулася на п’ятах, розвернувши зброю на сто вісімдесят градусів назустріч нападнику, але тієї самої миті щось стрімко налетіло на неї, блиснувши в темряві білявим волоссям. Пістолет знову пшикнув, але нападниця, зігнувшись нижче рівня пістолетного ствола, врізалася в її тіло й надала йому потужного прискорення, спрямованого вгору. Ноги Ваєнти відірвалися від долівки, і вона сильно вдарилася попереком об низькі перила оглядової платформи. Та інерція від удару потягнула її назовні, через перила, і Ваєнта змахнула руками у відчайдушній спробі хоч за щось вчепитися, щоби не впасти, але було вже пізно. Вона перелетіла через перила.

Падаючи в темряві, Ваєнта приготувалася до удару об запилену долівку на вісім футів нижче платформи. Але, як не дивно, приземлення було м’якшим, аніж вона очікувала… наче на її шляху трапився матер’яний гамак, який тепер провиснув під її вагою.

Утративши орієнтацію в просторі, Ваєнта лежала на спині й дивилась на нападницю. А Сієнна Брукс дивилася на неї через перила. Ошелешена Ваєнта розтулила була рот, аби щось сказати, але раптом під нею почувся гучний тріск.

То розривалася тканина, яка її тримала.

І Ваєнта знову полетіла вниз.

Вона падала три довгі секунди, упродовж яких витріщалася в стелю з прекрасними картинами. У центрі полотна прямісінько над нею — у масивній круглій картині із зображенням Козімо Першого в оточенні херувимів на небесній хмаринці — тепер зяяла рвана діра.

А потім був несподіваний страшний удар — і увесь світ Ваєнти щез у непроникному мороці.

***

А вгорі, заклякнувши від несподіванки, Роберт Ленґдон стояв і дивився крізь діру в «Апофеозі» на великий зал унизу. На кам’яній підлозі Залу п’ятисот лежала жінка зі шпичастим волоссям, і під її головою швидко розтікалася калюжка крові. У руці вона і досі стискала пістолет із глушником.

Ленґдон підняв погляд на Сієнну, яка теж витріщалася вниз, приголомшена моторошною картиною на підлозі. На її обличчі відбився шок.

— Я не збиралася… я не хотіла…

— Ти зреагувала інстинктивно, — прошепотів Ленґдон. — Бо вона саме збиралася мене вбити.

Крізь прорване полотно знизу долетіли збентежені крики. Ленґдон потихеньку відвів Сієнну від перил.

— Нам не можна тут залишатися. Ходімо.