Інферно

Розділ 12

«У консульстві знають, що я тут?»

Дізнавшись цю новину, Ленґдон відчув величезне полегшення. Пан Колінз, який назвався головним асистентом генерального консула, говорив рішучим тоном професіонала, але в його голосі звучало занепокоєння.

— Пане Ленґдон, нам слід поговорити негайно. І, ясна річ, не по телефону.

Ленґдону нічого не було ясно, але він не збирався переривати співрозмовника.

— Я накажу комусь із колег привезти вас якнайскоріше, — запевнив Колінз. — Де ви є?

Сієнна знервовано завовтузилася на стільці, слухаючи розмову через гучний зв’язок. Ленґдон заспокійливо кивнув їй, маючи намір ретельно дотримуватися плану, який вона склала.

— Наразі я в маленькому готелі, під назвою «Пенсіоне ла Фіорентіна», — відповів Ленґдон, зиркнувши через вулицю на неоковирний готель, який Сієнна показала йому кілька хвилин тому. І дав Колінзу вуличну адресу.

— Записав, — відповів старший адміністратор. — Нікуди не виходьте. Залишайтеся у своїй кімнаті. По вас при­їдуть дуже швидко. Номер ваших апартаментів?

— Тридцять один, — не змигнувши оком вигадав Ленґдон.

— Гаразд, протягом двадцяти хвилин по вас заїдуть. — Колінз стишив голос: — До речі, пане Ленґдон, може, із мого боку це прозвучить недоречно, але мені неодмінно треба знати… та річ і досі при вас?

«Та річ». Ленґдон відчув, що запитання, хоча й дещо завуальоване, стосувалося цілком конкретного предмета. Його погляд ковзнув до біоконтейнера, що лежав на кухонному столі.

— Так, пане. Та річ і досі при мені.

Було добре чути, як Колінз полегшено зітхнув.

— Коли ми не отримали від вас жодної звістки, то подумали… якщо чесно, то ми подумали, що сталося найгірше. Я радий, що ми помилилися. Будьте на місці. Нікуди не виходьте. Упродовж двадцяти хвилин по вас заїдуть. Вам у двері постукають.

І Колінз поклав слухавку.

Уперше після того, як він прокинувся в шпиталі, Ленґдон відчув, як його плечі розслабилися. «У консульстві знають, що відбувається, і невдовзі я матиму відповіді на мої запитання». Ленґдон заплющив очі й повільно випустив із легенів повітря, почуваючись майже в нормі. Головний біль несподівано вгамувався.

— Якісь шпигунські пристрасті та й годі, — сказала напівжартома Сієнна. — Ти що, таємний агент?

Наразі Ленґдон і сам не мав уявлення, хто він. Думка про те, що з його пам’яті можуть випасти два дні, а сам він опиниться в незбагненній ситуації, здавалася дикою, однак сталося те, що сталося: ось він тут сидить, а до його зустрічі з представником американського консульства в пошарпаному готелі лишилося двадцять хвилин.

«Що ж тут відбувається?»

Він підвів погляд на Сієнну, усвідомлюючи, що невдовзі їхні шляхи розійдуться, однак водночас відчуваючи, що в них лишилася якась незавершена справа. Він згадав бородатого лікаря, який помирав на шпитальній підлозі перед його очима.

— Сієнно, — прошепотів він. — Твій приятель… лікар Марконі… Це жахливо.

Вона мовчки кивнула.

— Мені страшенно шкода, що я тебе в це втягнув. Я знаю, що твій статус у шпиталі є непевним, а тут іще розслідування почнеться… — Голос Ленґдона затремтів і замовк.

— Усе нормально, — сказала вона. — Мені не вперше перебиратися на нове місце.

Із відстороненого погляду Сієнни Ленґдон зрозумів, що сього­дні вранці у її житті змінилося все. А життя Ленґдона також скидалося на хаос, однак він відчув, що всім серцем співчуває цій жінці.

«Вона мені життя врятувала, а я їй життя зіпсував».

Вони сиділи мовчки цілу хвилину, і атмосфера між ними ущільнювалася, наче обоє хотіли поговорити, але не мали що сказати. Зрештою вони були чужими людьми, і їхня нетривала й химерна подорож щойно добігла дорожньої розвилки, де кожен мав обрати власний шлях.

— Сієнно, — нарешті озвався Ленґдон, — коли я розберуся з консульством, то, можливо, тобі знадобиться моя допомога… Звертайся, будь ласка…

— Дякую, — прошепотіла вона й сумно відвела очі до вікна.

***

Поволі збігали хвилини, і Сієнна Брукс відсторонено дивилася в кухонне вікно, думаючи про те, що їй готує сього­днішній день. Хай там як, вона не сумнівалася, що її світ матиме наприкінці дня зовсім інакший вигляд.

Сієнна знала, що це, можливо, так адреналін на неї вплинув, але вона з подивом для себе виявила, що її вабить до цього американського професора. На додачу до своєї фізичної привабливості він, здавалося, ще й мав щире й добре серце. У якомусь далекому, іншому житті Роберт Ленґдон міг би навіть виявитися тим чоловіком, із яким їй захотілося б бути разом.

«Та він ніколи б не захотів бути зі мною, — подумала вона. — Бо я зіпсута».

Поки вона намагалася придушити емоції, щось за вікном впало їй в око. Вона стрімко підвелася і, притиснувшись обличчям до скла, увіп’ялася поглядом униз, у вулицю.

— Роберте, поглянь!

Ленґдон пильно поглянув униз на гладенький чорний мотоцикл BMW, який щойно з гуркотом підлетів до готелю «Пенсіоне ла Фіорентіна» і зупинився. Його водій був високий та дужий, у чорному шкіряному костюмі та шоломі. Коли ж він граціозно зіскочив із мотоцикла і зняв із голови блискучий шолом, то Сієнна почула, як Ленґдону перехопило подих.

Шпичасте волосся жінки неможливо було не впізнати.

Вона дістала вже знайомий пістолет, перевірила глушник і засунула його назад до кишені куртки. А потім, рухаючись із грацією смертельно небезпечного хижака, прослизнула до готелю.

— Роберте, — прошепотіла Сієнна голосом, що тремтів від страху. — Щойно уряд Сполучених Штатів послав декого, щоб тебе вбити.