Інферно

Розділ 78

Ленґдон пішов слідком за чоловіком крізь лабіринт клаустрофобічних трюмних коридорів, а за ними вервечкою рушили Сінскі та вояки. Коли група наблизилася до сходів, Ленґдон подумав, що вони нарешті піднімуться до світла, але натомість спустилися ще нижче в трюм.

Тут, глибоко в нутрощах яхти, їхній проводир проминув офіс зі скляними кабінками, декотрі з яких були прозорі, а декотрі — затемнені. Усередині кожної такої звуконепроникної кабінки заповзято працювали люди, друкуючи щось на комп’ютерах чи розмовляючи по телефону. Ті, хто помітив групу, яка проходила повз них, були стривожені по­явою на кораблі чужих людей. Засмаглий чоловік заспокійливо кивнув їм і повів групу далі.

«Що це за місце?» — здивовано подумав Ленґдон, коли вони йшли крізь іще один лабіринт тісно розташованих робочих місць.

Нарешті хазяїн завів їх до великого конференц-залу, де помістилася вся група. Коли всі повсідалися, чоловік натиснув на кнопку, скляні стіни раптом засичали й стали непрозорими, немов запечатавши всіх присутніх усередині. Ленґдон аж сіпнувся — йому ще ніколи не доводилося такого бачити.

— Де ми? — нарешті спитав він настійливим тоном.

— Це моє судно «Мендаціум».

— «Мендаціум»? — перепитав Ленґдон. — Латинська назва псевдолога — грецькою обманник?

Чоловік не приховував здивування.

— Про це мало хто знає.

«Невелика честь», — подумав Ленґдон.

Мендасій був сумнівним і підступним божеством і керував псевдологами — демонами, які спеціалізувалися на фальшивках, брехні та всіляких фабрикаціях.

Чоловік витяг маленьку червону флешку й вставив її у стійку з електронним начинням у тильній частині кімнати. Великий плаский екран на рідких кристалах заблимав і ожив, а світильники вгорі згасли.

У напруженій тиші Ленґдон почув тихий плюскіт води. Спочатку йому здалося, що то плюскотить вода за бортом судна, але згодом збагнув, що звук іде з гучномовців у рідкокристалічному екрані. Поволі вималювалося зображення: волога стіна печери, освітлена червонуватим світлом, що погойдувалося, мов хвиля.

— Це відео створив Бертран Цобріст, — сказав господар судна. — І попросив мене оприлюднити його завтра на увесь світ.

Не вірячи власним очам, Ленґдон мовчки дивився це химерне й зловісне домашнє відео… якась печериста порожнина з лагуною, на поверхні якої виднілися маленькі хвильки… камера пірнає вглиб, до вкритої намулом долівки, до якої прикручено дошку з написом «У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ».

На дошці було ім’я Бертрана Цобріста.

А датою був завтрашній день.

О Господи! Ленґдон повернувся в темряві до Сінскі, але вона сиділа, безтямно втупившись у підлогу: вочевидь, жінка вже бачила це відео раніше й не мала сил дивитися його знову.

Ось камера звернула ліворуч, і ошелешений Ленґдон побачив, як у воді висить, погойдуючись, прозора пластикова куля з желатиноподібною жовто-коричневою рідиною. Схоже, ця делікатна конструкція не могла піднятися на поверхню, бо була прикріплена до дна.

«Що за чортівня?» — подумав Ленґдон, придивляючись до роздутого мішка. Здавалося, його в’язкий вміст потихеньку обертався й перемішувався… немов кипів.

Коли його блискавкою вдарила здогадка, Ленґдону аж дух перехопило.

«Це Цобрістова чума».

— Припиніть перегляд, — сказала Сінскі в темряві.

Зображення завмерло — прикріплений до дна пластиковий мішок погойдувався під водою: герметично запечатана хмара рідини, підвішена у просторі.

— Певно, ви здогадуєтеся, що то таке, — сказала Сінскі. — Питання полягає ось у чім: скільки ще часу вона перебуватиме в герметизованому стані? — Підійшовши до екрана, Сінскі показала на малесеньку позначку, що виднілася на прозорому мішку. — На жаль, оця позначка підказує нам, із чого цей мішок зроблений. Ви можете її прочитати?

Відчуваючи, як його пульс шалено заскакав, Ленґдон примружено поглянув на текст. То був фірмовий знак виробника: «Solublon®».

— Ця фірма — найбільший у світі виробник пластику, що розчиняється у воді, — сказала Сінскі.

У Ленґдона похололо в грудях.

— Ви хочете сказати, що цей мішок поволі… розчи­няється?

Сінскі похмуро кивнула.

— Ми вже зв’язалися з виробником і, на жаль, дізналися від нього, що вони виробляють десятки різних сортів пластмаси з розчинністю від приблизно десяти хвилин до десяти тижнів, залежно від призначення. На швидкість розчинності незначний вплив мають тип води та її температура, але не залишається сумнівів, що Цобріст ретельно врахував ці фактори. — Сінскі на мить замовкла, а потім продовжила: — Ми вважаємо, що цей мішок має розчинитися до…

— До завтра, — перервав її Начальник. — Завтрашній день — це дата, яку Цобріст обвів у моєму календарі. Цей день вказаний і на дошці під водою.

Ленґдон сидів у темряві, втративши дар мови.

— Покажіть йому решту, — сказала Сінскі.

Відео на великому екрані знову рушило вперед, і тепер камера показувала блискіт води та темну печеру. Ленґдон не сумнівався, що саме про це місце йшлося в поемі. «Лагуна, що не віддзеркалює зірок».

Ця сцена породжувала в уяві видіння з Дантового пек­ла… ріка Кокіт, яка тече печерами підземного царства.

Де б ця печера не була, її води обмежувалися крутими порослими мохом стінами, зробленими, як здогадувався Ленґдон, руками людини. Він відчував також, що камера показувала лише невеличкий куточок величезної підземної порожнини, і ця здогадка підкріплювалася наявністю слабеньких вертикальних тіней на стіні. Ці тіні були широкі, схожі на стовпи, розташовані на однаковій відстані.

«Колони», — здогадався Ленґдон.

Стеля цієї печери тримається на колонах.

Лагуна не в печері, а в масивній кімнаті.

Спустися вглиб осілого палацу…

Та не встиг Ленґдон і слова мовити, як його увагу привернула поява на стіні тіні… у вигляді людини з довгим, схожим на дзьоб носом.

Господи милосердний…

Примара озвалася, стишено заговорила, і її шепіт поплив поверхнею води в химерному поетичному ритмі.

Я — ваше спасіння. Я — Привид.

Такого жахливого фільму, як він дивився наступні кілька хвилин, Ленґдону ще ніколи не доводилося бачити. Маячня схибленого генія, чи то пак монолог Бертрана Цобріста, виконаний ним в образі чумного лікаря, повнився цитатами й посиланнями на Дантове «Пекло» й містив дуже чіткий і простий сенс: зростання народонаселення вийшло з-під контролю і майбутнє людства висить на волосинці.

А голос на екрані промовляв речитативом:

Якщо не робити нічого, це означатиме прискорення настання Дантового пекла… перенаселення й голоду… настання безладдя великого Гріха. Тому я вдався до рішучих кроків. Дехто відсахнеться, нажаханий, але за порятунок треба платити. Одного дня світ усвідомить і поцінує красу моєї пожертви.

І Ленґдон нажахано відсахнувся, коли на екрані різко з’явився сам Цобріст у костюмі чумного лікаря, а потім рвучко зняв маску. Професор вдивився в худе, виснажене лице й дикі зелені очі та збагнув, що нарешті побачив обличчя чоловіка, який став причиною цієї кризи. Цобріст розводився про кохання до якоїсь людини, яку називав своїм натхненником.

…передаю майбутнє у твої лагідні руки. Моя робота внизу завершена. І тепер мені настав час вибратися на світ угорі… і знову побачити зорі.

Коли відео скінчилося, Ленґдон збагнув, що останні слова Цобріста були майже копією останніх слів Данте в «Пеклі».

Сидячи в темряві конференц-залу, Ленґдон усвідомив, що весь страх, якого він натерпівся сьогодні, щойно кристалізувався в моторошну дійсність.

Тепер Бертран Цобріст мав обличчя… і мав голос.

Світильники в залі знову спалахнули, і професор побачив, як усі погляди очікувально націлилися на нього.

Елізабет Сінскі підвелася із закам’янілим виразом обличчя й нервово погладила свій амулет.

— Професоре, як ви самі бачите, часу в нас майже не лишилося. Єдиною доброю новиною є те, що нам наразі не повідомляли про виявлення патогенних збудників чи зафіксовані випадки захворювань, тому ми припускаємо, що отой розчинний мішок іще зберігає свою цілісність. Але ми не знаємо, де його шукати. Наша мета — нейтралізувати цю загрозу, помістивши мішок у контейнер до того, як він лусне. Звісно, ми це зможемо зробити лишень тоді, коли знайдемо той мішок.

Агент Брюдер підвівся й суворо поглянув на Ленґдона.

— Ми припускаємо, що ви прибули до Венеції тому, що дізналися: саме тут Цобріст і заховав свою чуму.

Ленґдон окинув поглядом людей, що зібралися в залі; їхні обличчя були тривожні й напружені, усі вони усвідомлювали навислу загрозу, усі сподівалися на чудо, і Ленґдон пошкодував, що не зможе їм розповісти нічого доброго.

— Ми — не в тій країні, — заявив професор. — Те, що ви шукаєте, розташоване майже за тисячу миль від Венеції.

***

Усі нутрощі Ленґдона аж завібрували, коли яхта «Мендаціум», низько ревучи потужними двигунами, рушила з широким розворотом назад у напрямку венеціанського аеропорту. А на борту яхти зчинився гармидер: Начальник кинувся віддавати накази підлеглим. Елізабет Сінскі вихопила мобільний і зателефонувала пілотам С-130, наказавши негайно приготувати літак до вильоту з аеропорту Венеції. А агент Брюдер засів за портативний комп’ютер подивитися, чи не зможе організувати яку-небудь міжнародну спецгрупу, щоб та виступила авангардом у пункті їхнього призначення.

За тридев’ять земель.

Віддавши необхідні розпорядження, Начальник повернувся до конференц-залу й настійно звернувся до Брюдера:

— Є якісь нові повідомлення від венеціанської міської влади?

Брюдер похитав головою.

— Жодного сліду. Пошуки тривають, але Сієнна Брукс наче крізь землю провалилася.

Ленґдон отетеріло витріщився на нього. «Вони шукають Сієнну?»

Сінскі завершила свій дзвінок і теж приєдналася до розмови:

— Не вдалося знайти її?

Начальник похитав головою.

— Якщо ви не проти, то, гадаю, ВООЗ за потреби може санкціонувати застосування сили для її затримання й перевезення сюди.

Ленґдон скочив на ноги.

— Чому?! Сієнна Брукс не має до цього жодного стосунку!

Начальник пронизав Ленґдона своїми темними очима.

— Професоре, доведеться мені дещо розповісти вам про пані Брукс.