Інферно

Розділ 61

«Ленґдон вирушає до Женеви?»

Доктор Елізабет Сінскі почувалася зле, запаморочення посилювалося, бо її гойдало на задньому кріслі мікроавтобуса, який, вирвавшись із Флоренції, мчав тепер до приватного летовища на околиці міста.

«А до чого тут Женева? Це якесь безглуздя», — подумала доктор Сінскі.

Єдиною важливою обставиною було те, що в Женеві розташовувалася штаб-квартира Всесвітньої організації охорони здоров’я. «Невже Ленґдон зібрався мене там шукати?» Це також не мало сенсу, бо він, безперечно, знав, що Елізабет Сінскі перебуває у Флоренції.

Раптом її вразила інша думка.

«О Господи… Невже Цобріст спрямував удар на Женеву?»

Цобріст був людиною, схильною до символізму, і намір знищити штаб-квартиру ВООЗ мав — треба визнати — певну елегантність, зважаючи на тривалу боротьбу науковця з цією організацією. Але якщо схиблений генетик вибрав Женеву як майбутнє вогнище поширення чуми, то це невдалий вибір. Порівняно з іншими великими містами Женева була географічно ізольована, до того ж о цій порі року там було ще вельми холодно.

Більшість епідемій чуми спалахували в перенаселених теплих середовищах. Женева розташовувалася на висоті понад тисяча футів над рівнем моря, тому була малопридатним місцем для розпалювання епідемії. «Хоч яку б сильну ненависть відчував до мене Цобріст».

Отже, питання залишалося нерозв’язаним. Чому Ленґдон вирішив податися до Женеви? Химерний вибір американським професором пункту призначення став іще одним рядком у списку його непоясненних вчинків, які почалися вчора ввечері. І, попри зусилля, Сінскі не знаходила для цих вчинків хоч якихось раціональних пояснень.

«На чиєму ж він боці?»

Так, Елізабет Сінскі знала його лише кілька днів, але вона зазвичай добре розбиралася в людях, тому відмовлялася повірити, що такого чоловіка, як Роберт Ленґдон, можна спокусити грошима. «Однак учора ввечері він перервав контакт. А тепер бігає туди-сюди, наче якийсь агент-оперативник, що відбився від рук. Невже його вдалося переконати, що вчинки Цобріста можна виправдати з якоїсь схибленої точки зору?»

Від цієї думки в неї кров у жилах похолола.

«Ні, — запевнила вона себе. — Я надто добре знаю його репутацію: він вище за це».

Уперше Елізабет Сінскі зустрілася з Робертом Ленґдоном чотири дні тому в салоні транспортного літака С-130, який випотрошили й переробили під координаційний центр ВООЗ.

Коли літак приземлився на летовищі Генском-Філд за приблизно п’ятнадцять хвилин їзди до Кембриджа в штаті Массачусетс, було кілька хвилин на восьму. Сінскі не знала, чого чекати від уславленого науковця, із яким зв’язалася по телефону, але була приємно здивована, коли Ленґдон упевнено піднявся по трапу в хвіст літака й невимушено з нею привітався.

— Ви, наскільки я розумію, доктор Сінскі? — Ленґдон міцно потис їй руку.

— Професоре, для мене велика честь познайомитися з вами.

— Та це для мене велика честь. Спасибі вам за все, що робите для людства.

Ленґдон виявився високим чоловіком із приємною зовнішністю міського мешканця та низьким голосом. Сінскі збагнула, що в той момент на ньому був його викладацький одяг: твідовий піджак, брюки кольору хакі та туфлі-мокасини, і це було цілком зрозуміло, бо Ленґдона фактично висмикнули з університету без будь-якого попередження. Окрім того, він був значно молодшим і фізично міцнішим на вигляд, аніж вона собі уявляла. Це лише зайвий раз нагадало Елізабет про її власний вік. «Я йому майже в матері годжуся».

Вона втомлено всміхнулася Ленґдону.

— Дякую, що прийшли, професоре.

Ленґдон кивнув на похмурого помічника, якого Сінскі послала по нього.

— Ваш приятель фактично не залишив мені часу на роздуми.

— От і добре. Саме за це я плачу йому гроші.

— Гарний амулет, — зауважив Ленґдон, роздивляючись її прикрасу. — Лазурит?

Сінскі кивнула й поглянула на свій амулет із синього каменю, зроблений у вигляді відомого символу змії, обвитої довкола вертикального жезла.

— Це сучасний символ медицини. Ви, безперечно, знаєте, що він називається кадуцей.

Ленґдон раптом різко підняв голову, наче хотів щось сказати.

Вона почекала.

— Я слухаю.

Та, вочевидь, Ленґдон, здолавши інстинктивний імпульс, після нетривалого роздуму вирішив змінити тему. Він ввічливо всміхнувся й спитав:

— Отже, чому я тут?

Елізабет обвела жестом імпровізовану конференц-зону довкола стола з іржостійкої сталі.

— Сідайте, будь ласка. Я хочу дещо вам показати.

Ленґдон легкою ходою підійшов до стола, і Елізабет помітила, що професор начебто був заінтригований перспективою взяти участь у таємних зборах, але ставився до цього абсолютно спокійно. «Переді мною чоловік, якому комфортно у власній шкірі». І їй подумалося, а чи буде його поведінка так само невимушеною, коли він дізнається, навіщо його сюди запросили.

Елізабет всадовила Ленґдона, а потім без будь-якої передмови показала йому предмет, який її група конфіскувала з банківського сейфа у Флоренції менш ніж дванадцять годин тому.

Ленґдон довго роздивлявся маленький різьблений цилінд­рик, а потім коротко описав те, що вона вже й так знала. Цей предмет — давня циліндрична печатка, за допомогою якої можна робити відбитки. На циліндрі виднілося моторошне зображення триголового сатани з єдиним словом: «Saligia».

— Saligia, — сказав Ленґдон, — це латинський термін, котрий означає…

— Сім смертних гріхів, — продовжила Елізабет. — Так, про це ми вже дізналися.

— Добре… — мовив Ленґдон здивованим голосом. — А чи є якась причина, чому вам захотілося показати мені цю печатку?

— Узагалі-то, є. — Сінскі взяла циліндр і сильно потрусила його. Усередині зацокотіла кулька-активатор.

Ленґдон спантеличено поглянув на неї, та не встиг нічого спитати, як кінчик циліндра засвітився, і Елізабет направила його на гладеньку ізоляційну поверхню на стіні переробленого літака.

Ленґдон стиха присвиснув і наблизився до спроєктованого зображення.

— Боттічеллі, «Мапа пекла», — мовив він. — Написана під враженням від Дантового «Пекла». Хоча смію висловити здогадку, що ви про це також дізналися.

Елізабет кивнула. Вона зі своєю командою вже знайшла в інтернеті цю картину, автором якої, на її подив, виявився Боттічеллі — художник, більше відомий яскравими й ідеалістичними полотнами «Весна» та «Народження Венери». Сінскі подобалися обидва ці твори, незважаючи на те що їхньою темою були родючість та народження життя, які зайвий раз нагадували їй про власну трагічну нездатність зачати дитину — єдину печаль у її загалом успішному й надзвичайно продуктивному житті.

— Я сподівалася, — сказала Елізабет, — що ви розкажете мені про символізм, прихований у цьому полотні.

Уперше за весь вечір на обличчі Ленґдона з’явився роздратований вираз.

— І для цього ви мене сюди покликали? А мені ж начебто сказали, що це надзвичайно важлива й термінова справа.

— А ви таки розкажіть мені про символізм.

Ленґдон зітхнув, вгамовуючи роздратування.

— Докторе Сінскі, узагалі-то кажучи, якщо вам хочеться ді­знатися про якусь конкретну картину, то краще звернутися до того музею, де зберігається оригінал. У нашому випадку це буде Апостольська бібліотека у Ватикані. Там працює ціла низка прекрасних іконописців, котрі…

— Ватикан терпіти мене не може.

Ленґдон кинув на неї ошелешений погляд.

— І вас також? А я гадав, що лише мене.

Сінскі сумно всміхнулася.

— ВООЗ переконана, що поширення контрацепції є одним із ключових моментів забезпечення здоров’я у всьому світі — і для боротьби з хворобами, що передаються статевим шляхом, як СНІД, і для загального контролю народжуваності.

— А Ватикан вважає інакше.

— Саме так. Вони витратили купу зусиль і фінансових ресурсів, аби переконати країни третього світу в тім, що контрацепція — це зло.

— Та отож. — Ленґдон усміхнувся з виглядом знавця. — Хто, як не купка сторічних старців-холостяків, знає краще за всіх у світі, як слід займатися сексом?

Із кожною секундою професор викликав в Елізабет дедалі більшу симпатію.

Вона потрясла циліндрик, щоби перезарядити його, а потім знову спрямувала зображення на стіну.

— Професоре, а тепер придивіться уважніше.

Ленґдон підійшов до зображення і вдивлявся в нього, поволі присуваючись іще ближче. Раптом він зупинився як укопаний.

— Дивно. Картину явно змінили.

«Ти диви, як він швидко це помітив!»

— Так, її змінили, і я хочу, щоби ви пояснили мені, що ці зміни означають.

Ленґдон замовк, пильно оглядаючи зображення, з особ­ливою пильністю придивляючись до десяти літер, які утворювали напис «catrovacer»… потім його погляд ковзнув до чумної маски… а потім — до химерної цитати по краю картини, згідно з якою істину можна було побачити лише «очима смерті».

— Хто це зробив? — настійливо спитав Ленґдон. — І звідки взялася саме ця картина?

— Узагалі-то, що менше ви знатимете, то краще. Я сподіваюся, ви спроможетеся проаналізувати ці зміни і розкажете нам, що вони означають. — І вони кивнула на робочий столик у кутку.

— Тут? Зараз?

Елізабет знову кивнула.

— Я знаю, що це нахабство з мого боку, але мені навіть важко пояснити вам, наскільки для нас це важливо. — Вона зробила паузу. — Можливо, це питання життя і смерті.

Ленґдон уважно подивився на неї.

— Розшифрування змін, внесених у картину, може зайняти певний час, але якщо для вас це так важливо…

— Дякую… — перервала Сінскі професора, щоб він часом не передумав. — Може, ви хотіли б кому-небудь зателефо­нувати?

Ленґдон похитав головою і відповів, що планував провести цей вік-енд у тихій самотності.

Прекрасно. Сінскі всадовила Ленґдона за стіл із проєктором, папером, ручкою та переносним комп’ютером, що мав захищений супутниковий зв’язок. Ленґдона вкрай ошелешило те, що ВООЗ раптом зацікавилася зміненою картиною Боттічеллі, але він, виявляючи повагу до цієї організації, старанно взявся за роботу.

Доктор Сінскі гадала, що професор годинами вивчатиме картину без видимого конкретного результату, тому вирішила тим часом зробити дещо з власної роботи. Час від часу директорка ВООЗ чула, як Ленґдон трусив проєктор і щось записував у блокноті. Та не минуло й десяти хвилин, як Ленґдон поклав ручку й заявив:

— Cerca trova.

Сінскі здивовано втупилася в нього поглядом.

— Перепрошую?

— Cerca trova, — повторив він. — «Шукай — і знайдеш». Ось про що йдеться в цьому закодованому написі.

Сінскі поквапилася до стола, сіла поруч і стала з цікаві­стю слухати розповідь Ленґдона про те, що рівні Дантового пекла переінакшили і що коли повернути їх на попереднє місце, то в результаті вийде вислів італійською: «Сerca trova».

«Шукай — і знайдеш? — подумала Елізабет. — Оце і все, що хотів сказати мені цей безумець?» Фраза звучала як прямий виклик. Бентежний спогад про останні слова цього маніяка, сказані під час їхньої зустрічі в штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків, знову постав у її пам’яті: «Що ж, тоді вважаймо, що наша гра почалася».

— Бачу, ви пополотніли, — сказав Ленґдон, задумливо дивлячись на неї. — Наскільки я розумію, ви не такого результату очікували?

Сінскі опанувала себе й поправила на шиї амулет.

— Не зовсім так. Скажіть… а вам не здається, що ця мапа пекла закликає мене шукати й знайти?

— Так. Cerca trova.

— А там не йдеться, де я маю шукати?

Ленґдон потер руки й замислився, а тим часом біля стола збиралися працівники ВООЗ, цікаві до інформації.

— Прямо про це не йдеться, ні… хоча я маю досить добре уявлення про те, де вам слід почати.

— Тоді розкажіть мені, — сказала Сінскі з несподіваною для Ленґдона настійливістю.

— У такому разі, що ви скажете про Флоренцію в Італії?

Сінскі стиснула губи, щосили намагаючись не виказати своєї реакції. Однак її підлеглі, схоже, власну реакцію приховувати не збиралися й обмінялися ошелешеними поглядами. Один із них вихопив телефон, щоб кудись дзвонити. А другий мерщій гайнув у двері до носової частини літака.

Ленґдон розгубився.

— Я щось не так сказав?

«Безумовно», — подумала Сінскі.

— А чому ви сказали «Флоренція»?

— Cerca trova, — відповів він, швидко пригадавши давню таємницю, пов’язану з фрескою Вазарі в Палацо Веккіо.

«Отже, Флоренція», — подумала Сінскі, почувши все, що їй треба. Вочевидь, то не було простим збігом обставин, що її заклятий ворог стрибонув униз і розбився на смерть лишень за кілька кварталів від Палацо Веккіо у Флоренції.

— Професоре, — сказала вона, — коли я показала вам свій амулет і назвала його кадуцеєм, ви помовчали, немовби збирались щось сказати, але потім завагалися і, вочевидь, передумали. Що саме ви збиралися сказати?

Ленґдон похитав головою.

— Нічого. То пусте. Інколи мої професорські звички стають надокучливими й надмірними.

Сінскі прискіпливо глянула йому у вічі.

— Я питаю вас тому, що хочу знати, чи можу довіряти вам. Що ви хотіли сказати?

Ленґдон проковтнув слину і прокашлявся.

— Не знаю, чи це важливо, але ви сказали, що ваш амулет є давнім символом медицини, і це правда. Та коли ви назвали його кадуцеєм, то зробили поширену помилку. Кадуцей має дві змії довкола жезла й крильця вгорі. А на вашому амулеті одна змія й немає крилець. Ваш символ називається…

— …жезл Асклепія.

Ленґдон здивовано схилив голову набік.

— Саме так.

— Знаю. Просто я перевіряла вашу правдивість.

— Перепрошую?

— Мені було цікаво, чи скажете ви правду, хоч якою б неприємною вона не була.

— Схоже, цей іспит я провалив.

— Не робіть цього більше. Абсолютна чесність — це єдиний спосіб, у який ми зможемо разом над цим працювати.

— Разом працювати? А хіба ми ще не скінчили?

— Ні, професоре, ще не скінчили. Мені треба, щоб ви полетіли зі мною до Флоренції і допомогли мені дещо знайти.

Ленґдон отетеріло витріщився на неї.

— Сьогодні увечері?

— Боюсь, що так. Згодом я розповім вам, наскільки критичною є ситуація, що склалася.

Ленґдон похитав головою.

— Неважливо, що ви мені скажете. Я не хочу летіти до Флоренції.

— Я теж не хочу, — похмуро сказала вона. — Та, на жаль, наш час спливає.