Інферно

Розділ 69

Майдан Сан-Марко розташований у крайній південній точці венеціанського Гранд-каналу, де захищена протока виходить у широке море. Над цим вельми пожвавленим і тому небезпечним водним перехрестям бовваніє аскетична трикутна фортеця Догана да Мар — контора морської митниці, сторожова вежа якої колись охороняла Венецію від вторгнень іноземних загарбників. Нині вежу замінили масивним золотавим глобусом і флюгером у вигляді богині удачі — мінливі морські вітри безперервно змінюють напрямки, слугуючи морякам, які вирушають у далеке плавання, нагадуванням про непередбачуваність долі.

Коли Мауріціо скерував свій лискучий прудкий човен до кінця каналу, перед ними розгорнулося зловісне море з хао­тичними «рубаними» хвилями. Роберт Ленґдон уже не раз подорожував цим маршрутом — правда, головним чином на значно більших теплоходах вапорето, — але однаково занервував, коли їхній водний лімузин засіпався на неспокійних хвилях.

Щоб добратися до пристані біля майдану Сан-Марко, човен мав перетнути обшир лагуни, води якої були забиті сот­нями всіляких суден — від розкішних яхт і танкерів до приватних вітрильників і великих прогулянкових лайнерів. Ленґдону здалося, що вони виїжджають зі спокійної сільської дороги на широченну восьмирядну трасу.

Сієнна теж почувалася невпевненою, бентежно поглядаючи на височенний десятиповерховий прогулянковий лайнер, що проходив попереду на відстані трьохсот ярдів. Палуба судна кишіла пасажирами, які, притиснувшись до поруччя, фотографували майдан Сан-Марко з води. У збурених хвилях за кормою лайнера прямували валкою ще три, очікуючи свого шансу пройти повз найвідоміший ланд­шафт­ний знак Венеції. Ленґдон чув, що за останні роки кількість суден збільшувалася так швидко, що тепер прогулянкові лайнери йшли день і ніч нескінченною чередою.

Мауріціо за штурвалом вдивлявся у вервечку зустрічних лайнерів, а потім зиркнув ліворуч на критий причал неподалік.

— Я припаркуюся біля «Бару Гаррі», добре? — І він кивнув на ресторан, відомий тим, що там винайшли коктейль «Белліні». — А звідти до майдану Сан-Марко — три хвилини пішки.

— Ні, вези нас аж до самого майдану, — наказав Ферріс і вказав через лагуну на причали біля п’яца Сан-Марко.

Мауріціо невимушено знизав плечима.

— Як забажаєте. Тримайтеся!

Ревонули двигуни — і водний лімузин, підскакуючи на хвилястих брижах, вписався в один із фарватерів, позначених бакенами. Зустрічні прогулянкові лайнери були схожі на плавучі багатоквартирні будинки, і в їхньому кільватерному потоці інші судна кидало туди-сюди, мов маленькі шкаралупки.

На превеликий подив Ленґдона, багато гондол сміливо наважувалися на такий самий перехід. Їхні тендітні корпуси — приблизно сорок футів завдовжки й вагою близько тисячі чотирьохсот фунтів — виявилися напрочуд стійкими в бурхливих водах. Кожним таким суденцем керував упевнений у собі гондольєр, який міцно стояв на платформі з лівого боку корми в традиційній чорно-білій смугастій сорочці, стернуючи єдиним веслом, прикріпленим до правого планшира.

Коли вони проскочили повз одну з таких гондол, Мауріціо з гордістю показав на неї.

— Бачите оту металеву штуку на носі? — гукнув він через плече, показуючи на елегантну прикрасу, що стирчала з носової частини суденця. — То єдина металева деталь на гондолі, і називається вона феро ді пруа — «носова залізяка». Це символ Венеції!

Мауріціо пояснив, що ота схожа на гребінь конструкція в носовій частині кожної гондоли Венеції має символічне значення. Її вигнута форма уособлює Гранд-канал, шість зубів означають шість сестьєрі, тобто районів Венеції, а дов­гасте лезо стилізоване під шолом венеціанського дожа.

«Венеціанського дожа», — повторив Ленґдон, подумки повертаючись до того нелегкого завдання, яке вони мали виконати: розшукати віроломного венеціанського дожа, який відрізав коням голови й вирвав кістки сліпої.

Ленґдон підняв погляд на берегову лінію, де до краю води підбирався невеличкий лісистий парк. На тлі безхмарного неба над його деревами бовванів червоний цегляний шпиль дзвіниці церкви Сан-Марко, а з нього, із запаморочливої висоти трьохсот футів, дивився вниз архангел Гавриїл.

У місті, де багатоповерхових будинків не було, бо ті мали схильність осідати у воду, височенна кампаніла Сан-Марко слугувала таким собі маяком для всіх, хто наважувався заходити до венеціанського лабіринту каналів і проток; заблукалому мандрівникові варто було лише підняти голову — і він міг легко повернутися до майдану Сан-Марко. Ленґдону й досі важко було повірити, що ця масивна вежа обвалилася тисяча дев’ятсот другого року, залишивши по собі величезну купу уламків на майдані Сан-Марко. Дивно, але єдиною жертвою тієї катастрофи став… кіт.

Гості Венеції мають змогу насолодитися її неповторною атмосферою в будь-якій із численних місцевих туристичних пам’яток, але для Ленґдона найулюбленішим місцем завжди була Ріва дельї Ск’явоні. Цю широку кам’яну набережну для прогулянок, що підходила до самісінької води, збудували з вичерпаного з дна намулу, і вона тягнулася від старовинного Арсеналу аж до майдану Сан-Марко.

Променадна набережна Ріва із затишними кафе, елегантними готелями й навіть приватною церквою Антоніо Вівальді починалася біля Арсеналу — давніх венеціанських суднобудівних верфей, — де свого часу повітря повнилося хвойним запахом живиці, коли суднобудівники покривали гарячим дьогтем свої хисткі суденця, щоб замазати в них щілини. Кажуть, що відвідини саме цих верфей надихнули Данте Аліґ’єрі додати ріки киплячого дьогтю до інструментарію тортур у своєму «Пеклі».

Погляд Ленґдона перемістився праворуч, ковзнув уздовж набережної Ріва й зупинився біля її ефектного краю. Там, у найдальшій південній точці майдану Сан-Марко, широкий тротуар зустрічався з широким морем. У венеціанську золоту добу те круте урвище гордо називали «краєм цивілізації».

Сьогодні ж та ділянка триста футів завдовжки, де майдан Сан-­Марко зустрічався з морем, була заставлена не менш ніж сотнею гондол, і гребінці їхніх залізних прикрас то підскакували, то опадали на тлі білих мармурових будівель.

Ленґдону й досі важко було збагнути, що колись це невеличке місто біля моря — лише вдвічі більше за Цент­ральний парк у Нью-Йорку — якимось чином спромоглося перетворитися на найбільшу й найбагатшу імперію Заходу.

Коли Мауріціо підвів човен ближче, Ленґдон побачив, що центральний майдан був затоплений людьми. Колись Наполеон на­звав майдан Сан-Марко світлицею Європи, і Ленґдону здалося, що до тієї світлиці припхалося надто багато гостей. Виникало враження, що майдан ось-ось осяде й піде під воду, не витримавши ваги своїх шанувальників.

— О Господи, — прошепотіла Сієнна, окидаючи поглядом натовпи людей.

Ленґдон не зрозумів, чи Сієнна сказала це через страх, що Цобріст навмисне вибрав таке залюднене місце, щоб спустити з повідка свою чуму, чи тому, що Цобріст мав рацію, наголошуючи на небезпеці перенаселення.

Щороку Венеція приймала запаморочливу кількість туристів — за оцінками, третину одного відсотка від усього населення світу. Наприклад, двотисячного року Венецію відвідало близько двадцяти мільйонів людей. Відтоді населення світу збільшилося на один мільярд, і тепер Венеція аж стогнала під вагою додаткових трьох мільйонів гостей на рік. Місто, як і сама планета Земля, мало обмежений простір, тож у якийсь момент не зможе завозити достатньо харчів, переробляти достатню кількість відходів чи знаходити достатньо ліжок для тих, хто забажає відвідати його.

Ферріс стояв поруч, але його погляд був спрямований не на суходіл, а на море — він оглядав усі зустрічні судна.

— Як ви почуваєтеся? — спитала Сієнна, обдивляючись його стурбовано.

Ферріс сіпнувся й повернув голову.

— Та нічого, усе нормально. Просто замислився. — Він обернувся й гукнув Мауріціо: — Припаркуйтеся якомога ближче до п’яца Сан-Марко.

— Нема проблем! — махнув рукою керманич. — За хви­лину-дві будемо там!

Водний лімузин уже порівнявся з майданом Сан-Марко, і праворуч від них забовванів, домінуючи над береговою лінією, пишний Палац дожів. Як ідеальний приклад венеціанської готичної архітектури цей палац був втіленням скромної елегантності. Позбавлений башточок і шпилів, притаманних європейським палацам, він був спроєктований як масивна прямокутна призма, щоб забезпечити якомога більше квадратних футів простору для розміщення чималенького урядового апарату венеціанського дожа та його обслуги.

Із боку моря масивна споруда з вапняку здавалася б надмірною через розміри, але цей ефект був вправно й ретельно притлумлений портиками, колонами, лоджією та різьб­ленням у вигляді чотирилисника. Зовні палац прикрашали геометричні візерунки по рожевому вапняку, що нагадали Ленґдону Альгамбру в Іспанії.

Коли човен підійшов до причалу, Ферріс, здавалося, занепокоївся через велику кількість людей перед палацом. На містку зібрався щільний натовп, і всі, хто там був, тицяли пальцями вниз, на вузенький канал, який розділяв дві великі секції Палацу дожів.

— На що вони там дивляться? — знервовано спитав Ферріс.

— Понте дей Соспірі, — відповіла йому Сієнна. — Це знаменитий венеціанський місток.

Ленґдон поглянув у тісну протоку й побачив прекрасний критий тунель, що випнувся дугою поміж двома будівлями. «Місток зітхань», — він пригадав фільм, який бачив у дитинстві, «Маленький роман», знятий за мотивами легенди про те, що коли двоє закоханих поцілуються під цим містком під час заходу сонця, коли б’ють дзвони базиліки Сан-Марко, то кохатимуть одне одного все життя. Цю надзвичайно романтичну легенду Ленґдон добре запам’ятав. І здавалося, до чого тут згадувати, що в тому фільмі одну з головних ролей грала чарівлива чотирнадцятирічна дебютантка, на ім’я Даян Лейн, у яку Ленґдон негайно й сильно закохався по-хлопчачому… Однак те кохання й досі нагадувало про себе.

Та через багато років Ленґдон із жахом дізнався, що Місток зітхань дістав таку назву не через зітхання пристрасті, а через зітхання горя і страждань. Виявилося, що той критий перехід слугував сполучною ланкою між Палацом дожів і в’язницею, де мучилися й помирали в’язні, а їхні зболені стогони долинали із заґратованих вікон, відлунюючи від стінок вузького каналу.

Колись Ленґдон побував у тій тюрмі і з подивом дізнався, що найжахливіші її камери були не ті, що розташовувалися на рівні води й часто затоплялися, а ті, що містилися на горішньому поверсі. Піомба — Олив’яна тюрма — називалася так, бо її дах вкривали олив’яні пластини, через що влітку там було страшенно спекотно, а взимку нестерпно холодно. Великий жуїр Казанова був в’язнем Піомби; звинувачений інквізицією в подружній зраді та шпигунстві, він провів там п’ятнадцять місяців, але втік, обманувши наглядача.

— Sta’attento! (Будь обережним!) — гукнув Мауріціо керманичу гондоли, яка щойно полишила вузенький люз біля берега, і скерував туди свій лімузин. Місце для стоянки знайшлося перед фасадом готелю «Даніелі», лише за сто ярдів від майдану Сан-Марко та Палацу дожів.

Накинувши линву на швартову тумбу, Мауріціо, схожий на актора, що прибув на кінопробу якогось бойовика, картинно зіскочив на берег. Міцно прив’язавши човен, він обернувся й подав руку, щоб допомогти пасажирам зійти на суходіл.

— Дякую, — сказав Ленґдон, коли мускулистий італієць висмикнув його на берег.

Слідком за ним пішов Ферріс; він мав якийсь відсторонений вигляд і раз у раз поглядав на море.

Останньою висаджувалася Сієнна. Коли диявольськи привабливий Мауріціо витяг її на суходіл, він пронизав Сієнну пристрасним поглядом, який начебто промовляв: «Тобі, дівчино, було б набагато цікавіше, якби я викинув отих двох у воду, а ми залишилися б із тобою на самоті». Але Сієнна проігнорувала цей натяк.

— Grazie, Мауріціо, — сказала вона байдужим тоном, увіп’явши погляд у Палац дожів, що виднівся неподалік.

А потім, не марнуючи часу, повела Ленґдона й Ферріса крізь натовп.