Інферно

Розділ 81

Розташоване на сході, неподалік від видовищної церкви Фрарі, ательє П’єтро Лонґі завжди було одним із найголовніших у Венеції постачальників історичних костюмів, перук та аксесуарів. До списку його клієнтів входять кінокомпанії, театральні трупи, а також впливові громадяни, які довіряють професійним працівникам ательє таку важливу справу, як добирання вбрання для найекстраординарніших балів венеціанського карнавалу.

Клерк зібрався був замкнути ательє на ніч, коли двері гучно дзенькнули дзвіночками. Він підняв голову й побачив, що всередину буквально увірвалася приваблива молода білявка із зачіскою «кінський хвіст». Вона важко дихала, наче пробігла кілька миль, а її карі очі були скажені й перелякані. Жінка швидко підійшла до прилавка.

— Мені треба поговорити з Джорджо Венчі, — захекано сказала вона.

«А кому не хотілося б поговорити з ним? — подумав клерк. — Але побачитися з чарівником вдається далеко не кожному».

Джорджо Венчі, головний дизайнер ательє, творив свою магію з-за куліс, він рідко розмовляв із клієнтами, а без попередньої домовленості не розмовляв узагалі. Джорджо, як чоловікові багатому й впливовому, пробачалися декотрі вияви ексцентричності, включно з його жагою до самотності. Він харчувався на самоті, літав на самоті й при цьому безперервно скаржився на все більшу кількість туристів у Венеції. Він був не з тих, хто полюбляв товариські компанії.

— Вибачте, — відказав клерк із натренованою усмішкою. — Боюся, синьйора Венчі тут немає. Може, я зможу чимось вам допомогти?

— Джорджо тут, — безапеляційно заявила жінка. — Його квартира нагорі. Я бачила, що там горить світло. Я його подруга. Це терміново.

Очі незнайомки палали енергією й настійливістю. «Подруга? Оце так заява!»

— А можна мені сказати Джорджо ваше ім’я?

Жінка взяла з прилавка смужку паперу й нашкрябала на ній кілька літер і цифр.

— Просто віддайте йому ось це і все, — сказала вона, подаючи клерку папірець. — І, будь ласка, покваптеся. Я маю обмаль часу.

Клерк, вагаючись, відніс записку нагору й поклав її на обертальний стіл, біля якого сидів Джорджо, напружено схилившись над швацькою машинкою.

— Синьйоре, — звернувся він до дизайнера. — Тут до вас дехто прийшов. Каже, що це терміново.

Не відриваючись від роботи й не підводячи очей, чоловік простяг руку, узяв папірець і прочитав текст.

Швацька машинка заторохтіла й зупинилася.

— Пустіть її до мене негайно, — наказав Джорджо й порвав аркуш на дрібнесенькі шматочки.

Розділ 82

Масивний С-130 ще не завершив набирати висоту, коли повернув на південний схід і загуркотів над Адріатикою. А на його борту Роберт Ленґдон одночасно почувався й затиснутим у тісному просторі, і цілковито розгубленим — його пригнічувала відсутність вікон і спантеличували всі ті питання без відповідей, які вихором кружляли в голові.

«Ваш медичний стан, — сказала йому Сінскі, — є дещо серйознішим, аніж проста рана голови».

Від думки про те, що ще вона йому скаже, у Ленґдона пришвидшився пульс, однак наразі Елізабет Сінскі була зайнята — обговорювала зі спецгрупою стратегію локалізації чуми. Брюдер сидів поруч і розмовляв по телефону з відповідними державними установами стосовно Сієнни Брукс, контролюючи їхні дії, спрямовані на встановлення її місцезнаходження.

Сієнна…

Ленґдон і досі намагався осмислити щойно почуте про те, що жінка була вплутана у всю цю історію — і до того ж у вкрай непростий спосіб. Коли літак вирівнявся, набравши висоту, маленький чоловічок, який називав себе Начальником, перетнув салон і сів напроти, склавши долоні хаткою під підборіддям і стуливши ниточкою губи.

— Доктор Сінскі попросила мене поінформувати вас… спробувати внести прояснення у вашу ситуацію.

«Невже цей чоловік зможе сказати щось таке, що хоч трохи пояснить увесь цей хаос?» — подумав Ленґдон.

— Як я вже намагався пояснити раніше, — почав Начальник, — основна частина цієї вкрай неприємної історії почалася тоді, коли мій агент Ваєнта дочасно затримала вас. Ми не мали уявлення, наскільки результативною була ваша діяльність у плані допомоги доктору Сінскі й чи багато ви встигли їй розповісти. Але ми боялися, що коли директорка ВООЗ дізнається про місцезнаходження проєкту, який наш клієнт найняв нас охороняти, то вона його конфіскує або знищить. Ми мали знайти його ще до того, як це зробить вона, тому ви були потрібні нам, щоб виконати роботу для нас… а не для доктора Сінскі. — Начальник замовк і постукав пальцями об пальці. — На жаль, ми вже розкрили свої карти… і ви, цілком зрозуміло, відмовилися з нами розмовляти, бо не довіряли нам.

— І за це вона вистрелила мені в голову? — гнівно спитав Ленґдон.

— Ми придумали план, як змусити вас повірити нам.

Ленґдон розгубився.

— А хіба можна змусити когось вірити вам після того, як ви цю людину затримали й допитали?

Засмаглий чоловік нервово завовтузився.

— Професоре, чи знаєте ви про таке сімейство хімічних речовин, як бензодіазепіни?

Ленґдон похитав головою.

— Це тип препаратів, що використовуються, окрім іншого, для лікування посттравматичного стресу. Можливо, вам відомо, що коли хтось переживає якусь жахливу подію на кшталт автокатастрофи чи зґвалтування, то навіть довгочасні спогади про це можуть безперервно мучити й виснажувати постраждалу особу. А за допомогою бензодіазепінів нейронауковці мають тепер можливість лікувати посттравматичні стреси фактично ще до того, як вони почалися.

Ленґдон мовчки слухав, не в змозі вгадати, куди виведе ця розмова.

— Під час формування спогадів, — продовжив Начальник, — нещодавні події утримуються у вашій оперативній короткочасній пам’яті приблизно дві доби, а потім мігрують до постійної, довгочасної пам’яті. Використовуючи нові сполуки бензодіазепінів, можна легко «освіжити» короткочасну пам’ять… фактично стерши її вміст іще до того, як спогади про нещодавні події встигнуть мігрувати до «комори» довгочасної пам’яті. Наприклад, якщо жертві насильницького нападу ввести бензодіазепін впродовж кількох годин після такого нападу, то спогади про нього можна усунути назавжди, тому травма вже не поселиться у її психіці. Єдиною вадою цього методу лікування є те, що пацієнт втрачає геть усю пам’ять про кілька днів свого життя.

Ленґдон витріщився на чоловічка, не вірячи в почуте.

— То це ви спричинили в мене амнезію?!

Начальник винувато зітхнув.

— На жаль, це так. Хімічно спричинена амнезія. Дуже безпечний спосіб. Він позбавляє людину декотрих нещодавніх спогадів. — Начальник помовчав. — У непритомному стані ви щось промимрили про чуму, і ми зробили припущення, що то на вас вплинули зорові образи, випромінювані отим проєктором. Ми навіть близько уявити собі не могли, що Цобріст створив чуму. — Начальник знову кілька секунд помовчав, а потім продовжив: — Ви також увесь час мимрили щось типу «Very sorry… very sorry…»

«Vasari». Ото, напевне, було і все, про що він встиг здогадатися після перегляду зображення з проєктора. Cerca trova.

— Але… мені здавалося, що амнезія сталася через рану голови. Хтось вистрелив у мене.

Начальник похитав головою.

— Ніхто у вас не стріляв, професоре. Ніякої рани у вас не було.

— Що?! — Ленґдон інстинктивно помацав пальцями шви і набряк на потилиці. — Тоді що це, в біса, таке?! — І з цими словами він підняв на голові волосся, оголивши виголену ділянку.

— Це частина створеної ілюзії. Ми зробили маленький надріз на вашому скальпі й одразу ж наклали на нього шви. Ви мали повірити, що на вас напали.

«Так це не рана від кулі?»

— Коли ви прокинулися, — вів далі Начальник, — нам хотілося, щоб ви повірили в те, що якісь люди намагаються вбити вас… що ви в смертельній небезпеці.

— Але мене справді намагалися вбити! — скрикнув Ленґдон, і всі присутні на борту літака здивовано поглянули на нього. — Я на власні очі бачив, як шпитального лікаря — лікаря Марконі — холоднокровно застрелили з пістолета!

— Це вам так здалося, — спокійно мовив Начальник. — Але насправді цього не було. Ваєнта працювала на мене. Вона мала чудові навички для такої роботи.

— Убивати людей?

— Ні, — спокійно відказав Начальник. — Вдавати, що вона вбиває людей.

Ленґдон ошелешено витріщився на засмаглого чоловіка, пригадуючи, як сивобородий лікар із кущастими бровами впав на підлогу, а з його грудей хлинула кров.

— Пістолет Ваєнти був заряджений сліпими патронами, — пояснив Начальник. — Він активував радіокеровані петарди, які розірвали пакет із кров’ю на грудях лікаря Марконі. До речі, він живий-здоровий.

Ленґдон аж очі заплющив, приголомшений почутим.

— А… кімната у шпиталі?

— Швидка імпровізація, — відповів Начальник. — Професоре, я знаю, що вам вкрай важко все це осягнути. Ми працювали швидко, ви були ще в запамороченому стані, тому все вийшло неідеально. Та воно й не мало бути ідеальним. Коли ви прокинулися, то побачили те, що ми хотіли, аби ви побачили: шпитальні декорації, кілька акторів і зрежисовану сцену нападу.

Ленґдон «поплив».

— Це те, чим займається моя компанія, — сказав Начальник. — Ми вміємо дуже вправно створювати ілюзії.

— А як же Сієнна? — спитав Ленґдон, отямившись і потираючи очі.

— Я опинився в непростій ситуації, тому прийняв рішення працювати з нею. Мій пріоритет полягав у тому, щоб захистити проєкт мого клієнта від доктора Сінскі, і в цьому наші із Сієнною бажання збігалися. Щоби втертися до вас у довіру, Сієнна врятувала вас від убивці й допомогла втекти пожежними сходами. Таксі, яке чекало надворі, також було нашим, і в його задньому склі також була вмонтована петарда для створення ефекту справжності під час вашої втечі. Таксі відвезло вас до квартири, яку нам довелося умеб­лювати нашвидкуруч.

«Жалюгідна квартирка Сієнни», — пригадав Ленґдон, тепер зрозумівши, чому помешкання мало такий вигляд, наче його меблі були куплені на гаражному розпродажі. Це пояснювало й дуже доречну появу Сієнниного «сусіда», у якого вона запозичила одіж, що напрочуд добре йому підійшла.

«Отже, усю цю історію зрежисували заздалегідь».

Фальшивим був навіть відчайдушний телефонний дзвінок Сієнниної подруги зі шпиталю. «Сієнно, це я, Данікова!»

— Коли ви телефонували до американського консульства, — пояснив Начальник, — то набрали телефон, який дала вам Сієнна. Насправді то був номер, що мав прямий вихід на мою яхту.

— Виходить, я до консульства навіть не дзвонив…

— Ні, не дзвонили.

«Залишайтеся там, де ви є, — настійливо прохав його фальшивий працівник консульства. — Я негайно по вас кого-небудь пришлю». А потім, коли з’явилася Ваєнта, Сієнна «доречно» помітила її по той бік вулиці й зробила висновок: «Роберте, уряд твоєї країни намагається вбити тебе! До представників влади звертатися не можна! Єдина твоя надія — це вирахувати, що означає отой проєктор».

Начальник і його загадкова організація — чорти б її побрали, якою б вона не була, — фактично перевербували Ленґдона, щоб він кинув працювати на Сінскі і працював на них. Ілюзія, яку вони створили, була бездоганною.

«Сієнна напрочуд вправно мене обдурила», — подумав Ленґдон більше із сумом, аніж із люттю. За той нетривалий час, поки вони були разом, у нього з’явилася до неї симпатія. А найтривожнішим було для Ленґдона отаке питання: «Як така розумна й добра людина, як Сієнна, могла віддати себе служінню Цобрісту і його маніакальній ідеї вирішення проблеми перенаселення?»

«Можу запевнити тебе без тіні сумніву, — якось сказала йому Сієнна, — що коли не вдатися до тих чи інших рішучих кроків, то нам як виду невдовзі настане кінець… Із математикою сперечатися безглуздо».

— А оті статті про Сієнну? — спитав Ленґдон, пригадавши програмку шекспірівського театру і газетні вирізки про її запаморочливий коефіцієнт розумових здібностей.

— Вони справжні, — відповів Начальник. — Найкраща ілюзія виникає тоді, коли містить максимум реальності. У нас було обмаль часу, щоб усе організувати як слід, тому ком­п’ютер Сієнни та її особисті речі з реального життя — майже все, що ми мали. За нашим задумом, з усього того ви не повинні були побачити нічого, хіба що в тому разі, якби у вас виникли серйозні сумніви стосовно справжності її особи.

— І її комп’ютером я також не мав скористатися, — сказав Ленґдон.

— Так, саме тоді ми й втратили контроль над ситуацією. Сієнна уявити не могла, що спецгрупа Сінскі знайде її квартиру, тому, коли прибули військові, Сієнна запанікувала й зімпровізувала. Вона втекла з вами на мопеді, щоб підживити ілюзію. Я не мав іншого вибору, окрім дезавуювати Ваєнту, хоча вона порушила протокол і далі переслідувала вас.

— Вона мене мало не вбила, — заявив Ленґдон і розповів Начальнику про інцидент на горищі Палацо Веккіо, коли Ваєнта націлила пістолет йому в груди. «Буде боляче лише мить… але це мій єдиний вихід». Тоді Сієнна кинулася вперед, вдарила її, і Ваєнта, перелетівши через перила, впала на долівку залу й розбилася.

Начальник важко зітхнув і ненадовго замислився над тим, що сказав йому Ленґдон.

— Сумніваюся, що Ваєнта хотіла вас убити… бо її пістолет стріляє лише сліпими набоями. Її єдина надія реабілітувати себе полягала в тому, щоб узяти вас під контроль. Можливо, вона думала, що, коли вистрелить у вас сліпим патроном, ви зрозумієте, що вона — не вбивця і що все це ретельно спланована ілюзія.

Начальник помовчав, трохи подумав, а потім продовжив:

— Не буду гадати, чи насправді Сієнна хотіла вбити Ваєнту, чи лише хотіла завадити їй вистрелити. Але тепер я розумію, що знав Сієнну Брукс не так добре, як гадав.

«І я також», — погодився подумки Ленґдон, хоча, пригадавши вираз потрясіння й жалю на обличчі молодої жінки, усвідомив: те, що вона скоїла з агентом у чорному шкіряному костюмі, було, скоріш за все, помилкою.

Ленґдон відчув себе неприкаяним… і абсолютно самот­нім. Він повернувся до вікна, прагнучи поглянути на світ під крилом літака, але побачив лише стінку фюзеляжу.

«Треба вшиватися звідси».

— Із вами все гаразд? — спитав Начальник, занепокоєно поглянувши на Ленґдона.

— Ні, — відповів той. — Анітрохи не гаразд.

***

«Він буде в нормі, — подумав Начальник. — Просто й досі не перетравив нової реальності».

Американський професор мав такий вигляд, наче його щойно підхопив торнадо, покрутив і викинув в іноземній країні — контуженого й дезорієнтованого.

Особи, які опинялися під прицілом Консорціуму, мало коли усвідомлювали всю правду, сховану за зрежисованими подіями, свідками яких стали, а коли таки дізнавалися правду, то Начальника, зрозуміло, не було поруч із ними і йому ніколи не доводилося бачити наслідки прозріння. Але сьогодні, окрім вини, яку він відчував, на власні очі побачивши розгубленість і приголомшеність Ленґдона, на нього звалився тягар всепоглинального почуття відповідальності за поточну кризу.

«Я уклав угоду не з тим клієнтом. Із Бертраном Цобрістом. Я повірив не тій людині. Сієнні Брукс».

І тепер Начальник летів до ока бурі — до епіцентру того, що з великою імовірністю могло виявитися смертоносною чумою, яка мала потенціал перерости у всесвітню катастрофу. Якщо після всього цього йому вдасться лишитися живим, то, як підказувала інтуїція, для Консорціуму наслідки цих подій стануть фатальними. Почнуться безкінечні розслідування й звину­вачення.

«Невже все це скінчиться для мене саме так?»