Інферно

Розділ 57

Peccatum… Peccatum… Peccatum…

Сім літер Р, написаних на зворотному боці маски, враз наштовхнули Ленґдона на думку про «Божественну комедію». На мить він уявно повернувся на віденську сцену, де читав лекцію під на­звою «Божественний Данте: символи пекла».

— І ось ми з вами спустилися, — сказав він голосом, посиленим через гучномовці, — крізь дев’ять кіл пекла до цент­ру Землі й зіштовхнулися сам на сам із сатаною.

Із цими словами Ленґдон продемонстрував декілька слайдів із зображенням сатани в різних мистецьких творах: на «Мапі пекла» Боттічеллі, мозаїці флорентійського баптистерію та лячного чорного демона, чиє хутро замастилося темно-червоною кров’ю його жертв, — таким зобразив його художник Андреа ді Чоне.

— Ми з вами, — продовжив Ленґдон, — спустилися кудлатими грудьми сатани, пішли у зворотному напрямку, коли сила тяжіння змінилася, і виринули з похмурого підземного світу… щоби знов узріти зорі.

Ленґдон демонстрував слайди, аж поки не дійшов до зображення, яке показував раніше: то було відоме полотно Доменіко ді Мікеліно з флорентійського собору, на якому Данте в червоній мантії стояв під стінами Флоренції.

— Якщо уважно придивитися, то ці зорі можна побачити.

І Ленґдон показав на зоряне небо, що вигнулося дугою над головою Данте.

— Як бачите, небеса утворює низка з дев’яти концентричних сфер довкола Землі. Ця дев’ятишарова конструкція раю покликана врівноважувати дев’ять кіл підземного царства. Як ви, мабуть, уже помітили, число дев’ять часто повторюється в Данте.

Ленґдон зробив паузу й відсьорбнув води, даючи публіці можливість перевести дух після моторошного спуску до пекла й запаморочливого сходження до світла.

— Отже, зазнавши жахів пекла, ви, напевне, відчуваєте бажання якомога швидше вирушити до раю. На жаль, у світі Данте не все так просто. — Він театрально зітхнув. — Для того щоби піднятися до раю, ми всі маємо — як у переносному розумінні, так і в буквальному — видертися на гору. — І Ленґдон показав на полотно Мікеліно. На обрії, за фігурою Данте, здіймалася до небес самотня конічна гора. Її оповивала спіраллю стежина, що щільними уступами піднімалася вгору. Цих уступів-витків спіралі було дев’ять. Тією стежиною важко видряпувалися жалюгідні голі фігурки, зазнаючи на своєму шляху всіляких покарань.

— Це гора Чистилище, — оголосив Ленґдон. — І, як це не сумно, важке й виснажливе сходження дев’ятьма колами є єдиним шляхом із глибин пекла до пишноти раю. І ви маєте змогу бачити, як цей шлях долають розкаяні душі… і кожна з них платить сумірну ціну за конкретний гріх. Заздрісники мають іти із зашитими очима, щоби не мати змоги заздрити; пихаті мають нести на спинах важкі камені, щоб ті притискали їх низько до землі в смиренні; ненажерливі мусять іти до раю без питва й харчів, щоб зазнавати болісних мук голоду; а хтиві мають видряпуватися до раю крізь пекуче полум’я, щоб очиститися від полум’я пристрасті, яке спалює їх зсередини. — Ленґдон зробив паузу. — Але, перш ніж вам гарантують великий привілей іти цією горою й очищатися від власних гріхів, ви мусите поговорити ось із цим індивідом.

Ленґдон увімкнув слайд, що зображав великим планом один із фрагментів полотна Мікеліно, де біля підніжжя гори Чистилища сидів на троні крилатий янгол. Біля його ніг низка розкаяних грішників очікувала своєї черги бути допущеними до шляху, який вів догори. Як це не дивно, янгол тримав у руках довгий меч, вістрям якого штрикав першого чоловіка в черзі.

— Хто з вас знає, що робить цей янгол? — вигукнув Ленґдон.

— Штрикає когось мечем у голову? — спитав хтось із залу.

— Ні.

— Штрикає когось в око? — озвався ще один голос.

— Знову ні.

Аж ось почувся впевнений голос обізнаної людини:

— Пише в того чоловіка на лобі.

Ленґдон усміхнувся.

— Схоже, хтось у цьому залі добре вчив твори Данте в школі.

Він знову кивнув на полотно.

— Авжеж, можна подумати, що янгол штрикає того бідолаху мечем у лоба, але це не так. У поемі Данте янгол, який стоїть на варті біля входу в чистилище, пише дещо вістрям меча на лобах тих, хто хоче потрапити до раю. «І що ж він пише?» — можете поцікавитися ви.

Ленґдон зробив ефектну паузу.

— Як це не дивно, він пише єдину літеру… яка повторюється сім разів. Чи знає хто-небудь із присутніх, яку літеру він пише сім разів на Дантовому лобі?

— Літеру Р! — вигукнув голос із публіки.

Ленґдон усміхнувся.

— Авжеж. Літеру Р. Ця літера Р означає «peccatum», тобто латиною «гріх». А те, що вона написана сім разів, є символом septem pecatta mortalia, відомих також, як…

— Сім смертних гріхів! — вигукнув інший голос.

— Чудово. Отже, лише здолавши всі щаблі чистилища, можна спокутувати свої гріхи. Із кожним рівнем, на який ви сходите, янгол стирає одну з літер Р на вашому чолі, тож коли ви доберетеся до вершини, усі сім Р на вашому лобі будуть зчищені, а ваша душа очиститься від усіх гріхів. — Ленґдон підморгнув. — Недарма це місце зветься чистилищем.

Ленґдон виринув зі своїх спогадів і побачив, що Сієнна дивиться на нього, стоячи над купелею.

— Сім Р? — спитала вона, повертаючи його до дійсності й киваючи на посмертну маску Данте. — Кажеш, це послання підказує, що нам слід робити?

Ленґдон швидко розповів їй про Дантову гору Чистилище, про літери Р, що означають сім смертних гріхів, та процедуру їх зчищення з чола грішника.

— Зрозуміло, — продовжив Ленґдон, — що Бертран Цобріст як фанатичний прихильник Данте неодмінно знав про сім літер Р та процедуру їх зчищення з лоба грішника як спосіб наближення до раю.

Сієнна завагалася.

— Гадаєш, Бертран Цобріст намалював ці літери на масці, бо хотів, щоби ми… в буквальному сенсі стерли їх із неї? Ти це хочеш сказати?

— Наскільки я розумію, це…

— Роберте, навіть якщо ми зітремо їх, то як це нам допоможе? Ми ж тоді матимемо на руках абсолютно чисту маску!

— Може, — мовив Ленґдон і обнадійливо всміхнувся. — А може, й ні. Гадаю, тут є дещо більше, ніж бачить око. — І він кивнув на маску. — Пам’ятаєш, я казав тобі, що розбіжність кольорів лиця й звороту маски спричинена нерівномірністю їх старіння?

— Так.

— Можливо, я помиляюся, — сказав професор, — але різниця в кольорі є надто різкою, щоби це можна було пояснити нерівномірним старінням, до того ж фактура зворотного боку маски має зуби.

— Зуби?

Ленґдон продемонстрував їй, що поверхня на звороті була значно цупкішою, аніж на лицевому боці… і значно шорсткішою, як наждак. — У мистецьких колах таку шорстку фактуру називають «зуби», і художники воліють писати на поверхні із зубами, бо до неї краще пристає фарба.

— Щось я не кумекаю, куди ти хилиш.

Ленґдон усміхнувся.

— Ти знаєш, що таке гесо?

— Аякже, знаю. Художники користуються ним для ґрунтування полотен і… — Сієнна різко замовкла, вочевидь, здогадавшись, що мав на увазі Ленґдон.

— От-от, саме так, — сказав він. — Вони використовують гесо, щоби створити чисту й білу нерівну поверхню, а інколи — для того, щоби замалювати непотрібні зображення, якщо хочуть використати полотно наново.

Обличчя Сієнни світилося ентузіазмом.

— Отже, ти гадаєш, що Цобріст покрив зворотний бік маски оцим гесо?

— Тільки так можна пояснити наявність «зубів» і різку розбіжність у кольорах. Це може також пояснити, чому він хотів, щоби ми стерли ці сім Р.

Остання фраза Ленґдона остаточно спантеличила Сієнну.

— А ти понюхай, — сказав він, піднімаючи маску до її обличчя так, як піднімає облатку священник.

Сієнна скривилася.

— А гесо що, має запах мокрої псини?

— Не всяке гесо. Звичайне гесо пахне крейдою. А мокрою псиною пахне акрилове гесо.

— І що це означає?

— Це означає, що акрилове гесо розчинне у воді.

Сієнна схилила голову набік, і Ленґдону здалося, наче він чує, як у її голові завертілися коліщатка. Вона повільно перевела погляд на маску, потім раптом знову на Ленґдона, і її очі розширилися.

— Ти гадаєш, що під цим гесо щось сховане?

— Так, і це багато чого пояснило б.

Сієнна негайно взялася за краї восьмикутної дерев’яної ляди й частково відсунула її так, що збоку в отворі показалася вода. Вмочивши чистий рушник у купільну воду, вона простягнула його Ленґдону.

— Це маєш зробити ти.

Ленґдон поклав маску долілиць на ліву долоню й узяв мокрий рушник. Струснувши надлишок води, він торкався вологою тканиною внутрішнього боку Дантового чола, зволожуючи ділянку із сімома каліграфічними літерами Р. Після кількох дотиків професор знову занурив рушник у воду й продовжив. Чорне чорнило розпливалося.

— Гесо розчиняється, — збуджено сказав він. — А разом із ним зникає й чорнило.

Повторивши цей процес тричі, Ленґдон заговорив побожним та урочистим речитативом, який відлунив від стін баптистерію.

— Через хрещення Господь наш Ісус Христос звільнив тебе від гріха й покликав до нового життя за допомогою води й Святого Духа.

Сієнна витріщилася на Ленґдона так, наче той з’їхав із глузду.

Ленґдон знизав плечима.

— Ця цитата видалася мені доречною.

Жінка підкотила під лоба очі й повернулася до маски.

Ленґдон далі зволожував її поверхню, і під гесо показався шар початкового гіпсу, жовтий колір якого, на думку професора, був більш доречним для старовинного експоната. Коли зникла остання літера Р, він витер поверхню чистим лляним рушником і підняв маску так, щоби Сієнна оцінила результат його роботи.

Сієнна голосно зойкнула.

Точнісінько як і розраховував Ленґдон, під шаром гесо справді було сховано дещо: іще один шар каліграфічних літер. Їх виявилося дев’ять, і були вони написані просто на блідо-жовтій поверхні оригінального шару гіпсу.

Одначе цього разу літери утворювали слово.