Інферно

Розділ 75

— Мабуть, у нього серцевий напад! — вигукнула Сієнна.

Ленґдон поквапився до лікаря Ферріса, який крижем розпластався на підлозі, важко хапаючи ротом повітря.

«Що з ним сталося?!» Їхнє становище вмить знову стало гранично критичним. Унизу з’явилися переслідувачі, на підлозі конвульсивно сіпався Ферріс, і Ленґдон на якусь мить розгубився, не знаючи, куди бігти й що робити.

Сієнна схилилась над Феррісом, послабила його краватку й відірвала кілька ґудзиків у верхній частині сорочки, щоб йому легше дихалося. Та коли сорочка Ферріса розійшлася на грудях, Сієнна відсахнулася й тривожно скрикнула, а потім затулила рота рукою й позадкувала, не відводячи вирячених очей від його грудей.

Ленґдон теж побачив те, що побачила вона.

Шкіра на грудях Ферріса мала жахливий колір: на грудній клітці розрослася зловісна чорно-синя пляма завбільшки з грейпфрут. Ферріс мав такий вигляд, наче в нього влучило гарматне ядро.

— Це внутрішня кровотеча, — сказала Сієнна, кинувши на Ленґдона шокований погляд. — Недивно, що йому цілий день важко дихалося.

Ферріс повернув голову, намагаючись щось сказати, але з його рота вирвалося лиш хрипке сичання. Поруч скупчувалися туристи, і Ленґдон відчув, що ситуація от-от стане неконтрольованою.

— Там унизу солдати, — попередив він Сієнну. — Я не знаю, як вони нас знайшли.

Вираз подиву і страху на обличчі Сієнни швидко змінився на гнів, і вона кинула на Ферріса лютий погляд.

— Ви брехали нам — так чи ні?

Ферріс спробував був знову щось сказати, але не спромігся й звуку видати. Сієнна швидко обшукала кишені Ферріса, витягнула його телефон і гаманець і, швидко поклавши їх до власної кишені, знову кинула на лікаря вбивчий погляд.

Цієї миті якась літня італійка проштовхнулася крізь натовп і сердито закричала на Сієнну.

— L’hai colpito al petto! — І жінка зробила енергійний жест, притиснувши кулак до грудей.

— Ні! — відрізала Сієнна. — Від штучного дихання він помре! — Вона обернулася до Ленґдона. — Роберте, нам треба вшиватися звідси. Негайно.

Ленґдон поглянув униз на Ферріса, який відчайдушно й благально вчепився в нього поглядом, наче намагаючись передати щось важливе.

— Ми не можемо кинути його ось так! — мовив Ленґдон із ноткою паніки в голосі.

— Повір мені, — сказала Сієнна. — Це не серцевий напад. І ми тікаємо. Негайно!

Натовп оточував їх дедалі щільнішим кільцем, і деякі туристи вже гукали по допомогу. Сієнна вхопила Ленґдона за руку й несподівано сильно потягнула його геть від хаосу, на свіже повітря балкона.

На якусь мить Ленґдона засліпило — то сонце сідало за західний край майдану Сан-Марко, заливаючи увесь балкон золотистим світлом. Сієнна повела Ленґдона ліворуч терасою другого поверху, звиваючись поміж туристів, що вийшли на балкон помилуватися копіями коней Сан-Марко.

Вони кинулися бігти вздовж фасаду базиліки й побачили лагуну. У ній увагу Ленґдона привабив дивний силует — надсучасна яхта, схожа на якийсь футуристичний військовий корабель.

Не встиг він замислитися, що то могло бути, як Сієнна знову різко звернула ліворуч, огинаючи по балкону південно-західний кут базиліки в напрямку Паперових дверей — прибудови, яка сполучала базиліку з Палацом дожів; двері назвали так через те, що на них чіпляли укази, аби їх читала публіка.

«Не серцевий напад?» Образ чорно-синіх грудей Ферріса й досі не йшов у Ленґдона з голови, і йому раптом стало страшно почути з вуст Сієнни справжній діагноз. Більше того, схоже, щось змінилося й Сієнна більше не довіряла Феррісу. «Може, саме тому вона й намагалася раніше піймати мій погляд?»

Сієнна раптом різко загальмувала, зупинилася і, перегнувшись через елегантну балюстраду, вдивилася в оточений аркадами шматочок майдану Сан-Марко далеко внизу.

— Чорт забирай, — сказала вона. — Ми — на більшій висоті, аніж я гадала.

Ленґдон витріщився на неї.

— Ти що, здумала стрибнути?

На обличчі Сієнни з’явився переляканий вираз.

— Ми не можемо дозволити їм спіймати нас, Роберте.

Ленґдон повернувся до базиліки й придивився до важких дверей із кованого заліза та скла, розташованих прямо позаду них. Туристи заходили й виходили, і якщо розрахунок Ленґдона виявиться правильним, то вони, пройшовши крізь ці двері, знову опиняться в музеї з тильного боку церкви.

— Вони перекриють усі виходи, — сказала Сієнна.

Ленґдон швидко обдумав усі варіанти втечі й зупинився лише на одному.

— Здається, я дещо помітив усередині, і це може допомогти нам розв’язати проблему.

Іще навіть не встигнувши осмислити те, що він щойно задумав, Ленґдон швидко повів Сієнну назад до базиліки. Вони обминули музей по периметру, намагаючись залишатися невидимими посеред численних туристів, багато хто з яких уже зацікавлено поглядав по діагоналі через відкритий центральний неф туди, де довкола Ферріса почалася штовханина. Ленґдон встиг помітити сердиту італійку, яка показувала двом військовим на балкон, вочевидь, розповідаючи, у якому напрямку вони із Сієнною втекли.

«Маємо поспішати», — подумав Ленґдон, уважно обдивляючись стіни, і нарешті помітив те, що шукав, біля великої експозиції гобеленів.

Пристрій на стіні був жовтого кольору й мав червоний застережний напис: «ALLARME ANTINCENDIO».

— Пожежна сигналізація? — спитала Сієнна. — Оце і є твій план?

— Ми зможемо вислизнути разом із натовпом. — Ленґдон простяг руку й схопився за важіль сигналізації. І нічого не сталося. Спершу зробивши, а потім уже подумавши, він рвонув важіль униз і побачив, як механізм акуратно розчавив маленький скляний циліндрик усередині.

Але суцільного гармидеру з диким завиванням сирен, на який сподівався Ленґдон, так і не сталося.

Тиша.

Він смикнув знову.

І знову тиша.

Сієнна глянула на нього так, наче він схибив.

— Роберте, ми — в кам’яному соборі, напханому туристами! Ти гадаєш, що ця пожежна сигналізація спрацює навіть тоді, коли якийсь хуліган-жартівник…

— Аякже! Протипожежні закони в Сполучених Штатах…

— Ти в Європі. Ми маємо менше правників, аніж у США. — Вона показала Ленґдону за спину. — А часу маємо ще менше.

Ленґдон обернувся до скляних дверей, крізь які вони щойно проскочили, і побачив двох військових, що поспішали з балкона, обдивляючись усе довкола чіпкими очима. Ленґдон упізнав одного з них — то був той самий мускулистий агент, який вистрелив у них, коли вони тікали з будинку Сієнни на трициклі.

Майже не маючи вибору, Ленґдон та Сієнна вислизнули з поля зору переслідувачів і заскочили до критих спіральних сходів, які спускалися до першого поверху. Добігши до сходового майданчика, вони сховалися в затінку сходового колодязя.

У храмі кілька військових стояли на варті біля виходів і пильно вдивлялися в натовп.

— Якщо ми вийдемо з колодязя, то вони нас помітять, — сказав Ленґдон.

— Ці сходи ведуть іще нижче, — прошепотіла Сієнна, кивнувши на ланцюг із табличкою «ACCESSO VIETATO», що перегороджував сходи під ними. А за ланцюгом сходи спускалися ще крутішою спіраллю й зникали в непроглядній темряві.

«Негарна ідея, — подумав Ленґдон. — Мабуть, там підземелля, що не має виходу».

А Сієнна вже перебралася через ланцюг і намацувала шлях у темряві.

— Тут відчинено, — прошепотіла вона знизу.

Ленґдона це не здивувало. Підземелля базиліки Сан-Марко відрізнялося від багатьох схожих будівель тим, що було такою собі каплицею з регулярними богослужіннями у присутності мощей святого Марка.

— Схоже, я бачу природне світло! — прошепотіла Сієнна.

«А хіба таке можливе?» Ленґдон спробував пригадати попередні відвідини цього святилища й здогадався, що Сієнна, вочевидь, бачила lux eterna — електричне світло, що безперервно горіло над гробницею святого Марка в центрі склепу. Утім, зачувши, як згори до них наближаються, гупаючи, кроки, Ленґдон облишив роздуми. Він швидко переступив через ланцюг, намагаючись не зачепити його, намацав долонями шорстку поверхню кам’яної стіни, проминув поворот — і зник унизу.

Сієнна чекала на нього біля підніжжя сходів. За нею в темряві ледь виднівся склеп. То була приземкувата підземна камера з лячно низькою стелею, яку підтримували стародавні колони та цегляні арки. «На цих підпорках покоїться вага всієї базиліки», — подумав Ленґдон, на якого вже накочувався напад клаустрофобії.

— Я ж казала тобі, — прошепотіла Сієнна, і її гарненьке обличчя освітило притлумлене природне світло. Вона показала на кілька маленьких аркових фрамуг, розташованих у верхній частині стіни.

«Світлові колодязі», — збагнув Ленґдон, спочатку забувши, куди вони потрапили. Ці колодязі, призначені для забезпечення доступу світла та свіжого повітря до тісного підземелля, виходили в глибокі шахти, що круто спускалися з майдану Сан-Марко. Віконне скло посилювали міцні залізні ґрати у вигляді п’ятнадцяти сполучених кружалець, і хоча Ленґдон припускав, що ці ґрати можна витягнути зсередини, це було б непростим завданням, зважаючи ще й на те, що віконця розташовані на висоті плечей. Та навіть якщо припустити, що їм вдасться якось проникнути крізь вікно до шахти, вибратися з неї однаково неможливо, оскільки глибина кожної шахти сягала десяти футів, а згори вони були замкнені важкими захисними ґратами.

У тьмяному світлі, що пробивалося крізь віконця, склеп святого Марка нагадував залитий місячним сяйвом ліс: густий гай колон, схожих на стовбури дерев, що кидали на долівку довгі й густі тіні. Тезко базиліки спочивав у кам’яному саркофазі за вівтарем, перед яким виднілися ряди стільців, призначених для тих нечисленних щасливців, яким випало бути запрошеними на службу сюди, до серця християнського світу Венеції.

Збоку від Ленґдона раптом замерехтіло слабке світло, він обернувся й побачив Сієнну, що тримала телефон Ферріса з освітленим екраном.

Ленґдон спантеличено роззявив рота.

— Наскільки я пам’ятаю, Ферріс сказав, що батарейка його телефона розрядилася!

— Він збрехав, — сказала Сієнна, натискаючи на кнопки. — Збрехав багато про що. — Вона уставилася в телефон похмурим поглядом. — Немає сигналу. Я хотіла з’ясувати місцезнаходження гробниці Енріко Дандоло. — Вона поквапилася до світлового колодязя й підняла телефон високо над головою, сподіваючись спіймати сигнал.

«Енріко Дандоло», — задумався Ленґдон, бо не мав можливості поміркувати про цього дожа раніше, оскільки їм терміново довелося тікати. Незважаючи на халепу, у яку вони щойно вскочили, їхній прихід до базиліки прислужився своїй меті: встановити особу віроломного дожа, який відрізав коням голови та… забрав кості сліпої.

На жаль, Ленґдон ані найменшої гадки не мав, де була розташована гробниця Енріко Дандоло, не знав про це, напевне, й Етторе Віо. «Він знає кожен квадратний дюйм своєї базиліки, можливо, і Палацу дожів». Той факт, що Етторе не сказав йому одразу, де розташована гробниця Енріко Дандоло, свідчив про те, що, можливо, ця гробниця десь далеко від базиліки та Палацу дожів.

То де ж вона?

Ленґдон зиркнув на Сієнну: вона вже стояла на стільчику, який підсунула під один зі світлових колодязів, і, відімкнувши клямки на вікні, розчинила його і вставила телефон Ферріса всередину шахти.

Звуки з майдану Сан-Марко просочилися в склеп, і Ленґдон раптом подумав, що звідси, зрештою, має бути якийсь вихід. За стільцями виднівся ряд складаних крісел, тож професор придумав вставити один із них у світловий колодязь, щоб легше було вибратися. «Може, верхні ґрати відмикаються зсередини так само, як і ці, нижні?»

Ленґдон поквапився крізь темряву до Сієнни. Та не встиг професор зробити й кількох кроків, як потужний удар у голову відкинув його назад. Рухнувши на коліна, Ленґдон на мить подумав, що на нього напали. Але швидко збагнув, що це не так, і подумки дорікнув собі за те, що не зважив на ту обставину, що його фігура шість футів заввишки значно перевищувала висоту підземелля, збудованого понад тисячу років тому під середній зріст тодішньої людини. Стоячи навколішки й чекаючи, поки в голові припинять крутитися вогники, Ленґдон спіймав себе на тому, що втупився поглядом у якийсь напис на підлозі.

Sanctus Marcus.

Професор довго дивився на нього. У цьому рядку його вразило не саме ім’я святого Марка, а мова, якою воно було написане.

Латина.

Після занурення в сучасну італійську, яке тривало вже добу, Ленґдон був дещо дезорієнтований, побачивши ім’я святого Марка, написане латиною, але швидко пригадав, що ця мертва мова на час смерті святого Марка була розмовною в Римській імперії.

А потім Ленґдона вразила ще одна думка.

Упродовж тринадцятого сторіччя — у добу Енріко Дандоло та Четвертого хрестового походу — мовою владних кіл залишалася переважно латина. Венеціанського дожа, який уславив Римську імперію тим, що знову захопив Константинополь, ніколи б не поховали під ім’ям Енріко Дандоло… а натомість вдалися б до латинізованого варіанта його імені.

Henricus Dandolo.

Коли Ленґдон це збагнув, то його мов електричним струмом ударило. І хоча ця здогадка прийшла до професора тоді, коли він стояв на колінах, Ленґдон знав, що це не результат божественного натхнення. Скоріше то була не більш ніж візуальна «підказка», що різко спонукала його мозок поєднати ці дві обставини. Візуальний образ, який раптом вигулькнув із глибин пам’яті Ленґдона, був образом латинського імені Дандоло… викарбуваного на потертій мармуровій плиті, вмонтованій у красиву кахляну долівку.

Henricus Dandolo.

У Ленґдона аж дух перехопило, коли він уявив собі простий надгробок дожа. «Я там був». Точнісінько як і йшлося у поемі, Енріко Дандоло був похований у золоченому музеї — «мусейоні мудрості святої», — але це було не в базиліці Сан-Марко.

Осягаючи цю істину, Ленґдон повільно спинався на ноги.

— Не можу спіймати сигнал, — сказала Сієнна, вибравшись зі світлового колодязя і підходячи до нього.

— Уже не треба, — насилу вимовив Ленґдон. — Позолочений мусейон святої мудрості… — Він глибоко зітхнув. — Я… помилився.

Сієнна пополотніла.

— Тільки не кажи, що ми не в тому музеї.

— Сієнно, — прошепотів Ленґдон, і йому раптом стало зле. — Ми не в тій країні.