Інферно

Розділ 89

Коли Місрат вів їх нагору, Ленґдон помітив на обличчях Брю­дера й Сінскі тривогу. Бо, звісно ж, підніматися на другий поверх начебто було безглуздям. Перед очима Ленґдона безперервно прокручувалося відео, яке Цобріст зняв у підземеллі… а також документальний фільм про затоплені водою ділянки під Святою Софією.

«Нам треба спускатися вниз!»

Утім, навіть якщо це справді була гробниця Енріко Дандоло, вони не мали вибору, окрім як виконувати вказівки Цобріста. «У позолоченому мусейоні мудрості святої ти стань навколішки, приклавши вухо до землі, і слухай звуки дзюркотливої води…»

Коли вони нарешті добралися до другого поверху, Місрат повів їх праворуч, до краю балкона — звідти розгортався вид на собор унизу, від якого перехоплювало дух, але Ленґдон зосереджено дивився поперед себе.

Місрат знову гарячково й емоційно заговорив про мозаїку «Деісус», але Ленґдон його не чув.

Він побачив свою ціль.

Гробницю Дандоло.

Вона постала перед ним такою, якою він запам’ятав її, — прямокутною плитою з білого мармуру, вмонтованою в поліровану кам’яну підлогу й огороджену стовпчиками з ланцюгами.

Ленґдон підбіг до неї й уважно поглянув на викарбуваний напис.

HENRICUS DANDOLO

Коли до нього приєдналися решта, Ленґдон швидко взявся до дій: переступивши через огороджувальний ланцюг, підійшов до мармурової плити усипальниці, Місрат голос­но заперечував, та Ленґдон його не слухав і швидко став навколішки, немов готуючись помолитися побіля ніг зрадливого дожа.

А потім він зробив те, що вичавило з Місрата крики жаху: поклав долоні на пласку поверхню гробниці й схилився додолу. Ленґдон здогадався, що збоку скидалося, наче він вклонявся Мецці. Цей демарш зовсім збив Місрата з пантелику, гід враз замовк, і в усій будівлі запанувала всеохопна тиша.

Глибоко вдихнувши, Ленґдон повернув голову праворуч і потихеньку приклав ліве вухо до гробниці. Його плоть відчула холод каменя.

Звук, який він почув і який відлунював крізь камінь знизу, був чітким і ясним як день.

Господи милосердний.

Ленґдону здалося, що то до нього долітають звуки фіналу Дантового «Пекла».

Професор повільно повернув голову й ошелешено поглянув на Сінскі та Брюдера.

— Я чую її, — прошепотів він. — Чую дзюрчання води.

Брюдер перескочив через ланцюг, став навколішки біля Ленґ­дона й прислухався. А через хвилину енергійно закивав.

Тепер, коли вони почули звук води, яка текла внизу, залишилося єдине питання: «Куди вона тече?»

Свідомість Ленґдона раптом заполонили картини напівзатоп­леної печери, що купалася в лячнуватому червоному світінні… десь попід ними.

Спустися вглиб осілого палацу…

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр…

Занурений в криваві води

Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

Коли Ленґдон підвівся й переступив назад через загорожу, Місрат витріщився на нього з гнівом, тривогою та докором. Та Ленґ­дон був майже на фут вищим за свого турецького візаві.

— Місрате, — почав Ленґдон. — Вибачте. Як ви бачите, ситуація дуже незвична. Я не маю часу все пояснювати, але хочу поставити вам одне вкрай важливе запитання щодо цієї споруди.

Місрат через силу кивнув.

— Гаразд.

— Тут, на гробниці Дандоло, можна чути, як під каменем кудись тече струмок. Нам треба знати, куди саме тече ця вода.

Місрат похитав головою.

— Не розумію. Звуки води можна почути під долівкою в будь-­якому місці Ая-Софії.

Усі аж заціпеніли.

— Так, — продовжив Місрат. — Особливо коли йде дощ. Ая-Софія має дах площею приблизно сто тисяч квадратних футів, які треба осушувати, і цей процес часто розтягується на кілька днів. Зазвичай не встигне скінчитися дренаж, як починається новий дощ. Тому звуки води є тут вельми звичним явищем. Можливо, вам відомо, що Ая-Софія стоїть на великих порожнинах, заповнених водою. Нещодавно навіть фільм документальний зняли, в якому…

— Так, так, — сказав Ленґдон, — але чи не знаєте ви, куди конкретно тече вода, дзюркотіння якої можна почути отут, біля гробниці Енріко Дандоло?

— Звісно, що відомо, — відповів Місрат. — Вона тече туди, куди стікає вся вода з Ая-Софії, — до міського резервуара.

— Ні, — заявив Брюдер, переступаючи через огорожу гробниці. — Ми не шукаємо міський резервуар. Ми шукаємо велике підземне приміщення, де, здогадно, є колони.

— Так, — сказав Місрат. — Ото і є міський резервуар — велике підземне приміщення з колонами. Вельми приголомш­лива конструкція, мушу вам сказати. Її збудували в шостому сторіччі, щоб тримати в ній запаси міської води. Нині там води лише приблизно чотири фути завглибшки, але…

— Де він?! — суворо спитав Брюдер, і його голос відлунив у безлюдному залі.

— Резервуар? — перелякано спитав Місрат. — За квартал звідси, неподалік від східного крила цієї будівлі. — І він махнув рукою, показуючи назовні. — Він називається Єребатан-сараї.

— Сараї? — задумливо спитав Ленґдон. «Це як Топкапи-­сараї?» Коли вони їхали сюди, то всюдисущі дороговкази на Топкапи-­сараї повсякчас траплялися їм на очі. — Але… а чи не означає «сараї» палац?

Місрат кивнув.

— Так, означає. Назва нашого давнього резервуара — Єребатан-сараї. Це означає «осілий, або вгрузлий, палац».