Інферно

Розділ 93

А в лагуні агент Брюдер закляк мов укопаний. Попереду, на вкритій водою долівці резервуара у світлі його галогенного ліхтарика щойно блиснув якийсь металічний предмет. Затамувавши дух, агент Брюдер обережно ступив крок уперед, боячись збурити воду. Тепер крізь гладеньку, мов скло, поверхню води він бачив титановий прямокутник, прикручений до підлоги.

Цобрістова чума.

Вода була така прозора, що він навіть зміг розібрати завтрашню дату й супровідний текст.

У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ

СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

«Подумай добряче, не поспішай, — сказав собі Брюдер, відчувши, як його впевненість зростає. — Ми ще маємо кілька годин до завтра, щоб це зупинити».

Згадавши відео, зняте Цобрістом, агент Брюдер легенько повів променем ліхтарика ліворуч від титанової таблички, шукаючи поглядом розчинний мішок на мотузці. Промінь поволі освітив темну воду — і Брюдер приголомшено напружив очі, вдивляючись у те місце, де мав бути мішок.

Але мішка не було.

Він повів променем іще лівіше, спрямувавши його точнісінько на те місце, де мішок з’явився на відео.

І однаково нічого немає.

«Але ж… він був саме там!»

Брюдер зціпив зуби, ступив іще один обережний крок уперед і повільно обвів променем усю прилеглу ділянку.

Мішка ніде не було. Лише титанова дошка.

На одну коротку мить у Брюдера блиснула надія, що, можливо, ця погроза з боку схибленого генетика була, як і багато речей у наші дні, всього-на-всього ілюзією.

«Невже все це була містифікація? Може, Цобріст хотів нас полякати?»

І раптом він побачив його.

Ліворуч від дошки, ледь видима на дні лагуни, лежала обм’якла мотузка. Мляво коливаючись, вона нагадувала у воді мертвого черв’яка. На дальньому кінці мотузки вид­нілася маленька пластмасова пряжка, з якої звисали обривки розчинного пластику.

Брюдер утупився немиготливим поглядом у розшарпані мощі прозорого мішка. Вони трималися кінця мотузки, наче потріпаний вузлик повітряної кульки, яка луснула.

Правда, поволі проникаючи до його свідомості, стиснула Брю­деру груди.

«Ми спізнилися».

Він уявив, як підводний мішок розчиняється й розривається на шматки… а його смертоносне начиння поширюється у воді… а потім бульбашками виходить на поверхню лагуни.

Тремтячим пальцем Брюдер вимкнув ліхтарик і хвилину постояв у темряві, намагаючись зібрати докупи свої думки.

І ті думки швидко обернулися на молитву.

«Боже, поможи нам усім».

***

— Агенте Брюдер! Повторіть іще раз! — крикнула Сінскі в рацію, спустившись для кращого прийому до половини сходового колодязя. — Я не зрозуміла!

Вона відчула теплий вітерець, що війнув сходами до відчинених дверей угорі.

Надворі, поза будівлею, зачаїлася щойно прибула спецгрупа, очікуючи вказівок Брюдера та намагаючись тримати своє захисне обладнання подалі від чужих очей.

— …порваний мішок… — затріщав у рації Сінскі голос Брюдера, — вивільнив… вміст…

«Що?!» Сінскі, молячись Богу, щоб вона неправильно зрозуміла Брюдера, кинулася ще нижче сходами.

— Повторіть! — наказала вона, наблизившись до підніжжя сходів, де музика оркестру звучала гучніше.

Цього разу голос Брюдера чувся значно чіткіше.

— …і повторюю: інфекція потрапила у воду!

Сінскі гойднулася і мало не впала у прохід до печери біля підніжжя сходів. «Як же це могло трапитися?!»

— Мішок розчинився! — гучно гаркнув голос Брюдера. — Зараза потрапила у воду!

Доктора Сінскі пробив холодний піт; вона підняла очі й спробувала вмістити у свідомості широкий підземний світ, який щойно розкинувся перед нею. Крізь червонувату імлу вона побачила обшир води, з якої стирчали сотні колон. Однак перш за все побачила людей.

Сотні людей.

Сінскі увіп’ялася поглядом у натовп, який не підозрював: усі вони опинилися в смертоносній підземній пастці, яку влаштував їм Цобріст.

Директорка ВООЗ зреагувала інстинктивно.

— Агенте Брюдер, негайно піднімайтеся нагору. Ми почнемо екстрену евакуацію людей.

Реакція Брюдера була миттєвою.

— У жодному разі! Заблокуйте вихід! Ніхто звідси не вийде!

Як директорка Всесвітньої організації охорони здоров'я, Елізабет Сінскі звикла, що її накази виконували беззапереч­но. Тому на мить жінці здалося, що вона неправильно зрозуміла слова командира спецгрупи. Заблокувати двері?!

— Докторе Сінскі! — крикнув агент Брюдер, перекриваючи шум оркестру. — Ви мене чуєте? Заблокуйте двері до бісової матері!

Брюдер іще раз повторив команду, але це вже було непотрібно. Сінскі знала, що він каже слушно. Перед лицем можливої пандемії локалізація була єдиним ефективним засобом.

Сінскі інстинктивно простягла руку й стиснула лазуритовий амулет. «Пожертвуй небагатьма, щоб врятувати багатьох». Із рішучістю, що наростала, вона піднесла до рота рацію.

— Вас зрозуміла, агенте Брюдер. Я віддам наказ заблокувати двері.

Сінскі вже повернулася спиною до жахливої печери й зібралася віддати команду заблокувати двері, як раптом відчула в натовпі якесь заворушення.

Неподалік показалася жінка в чорній паранджі; вона мчала до Сінскі запрудженим пішохідним помостом, розштовхуючи людей. Здавалося, ця жінка із запнутим обличчям бігла на Елізабет, до виходу.

«За нею хтось женеться, — здогадалася директорка ВООЗ, побачивши чоловіка, який біг навздогін. А потім аж заклякла. — Та це ж Ленґдон!»

Сінскі різко перевела погляд на жінку в паранджі, яка швидко наближалася, вигукуючи щось турецькою всім, хто був на пішохідних помостах. Сінскі турецької не знала, але, судячи з панічної реакції людей, її слова справили ефект вигуку «Пожежа!» в заповненому вщент театрі.

Хвилі паніки прокотилися натовпом, і раптом виявилося, що вгору сходами помчали не лише жінка в паранджі та Ленґдон.

Туди помчали всі.

Сінскі повернулася спиною до цієї картини панічної втечі й загукала в сходовий колодязь своїй спецгрупі.

— Замкніть двері! — несамовито волала вона. — Локалізуйте резервуар! НЕГАЙНО!

На той момент, коли Ленґдон, послизнувшись на повороті, вискочив з-за рогу до сходового колодязя, Сінскі вже піднялася до половини сходів.

Видираючись нагору, вона несамовито кричала, щоб зачинили двері. Сієнна Брукс біг­ла за нею слід у слід, хоча мокра паранджа сильно їй заважала.

Стрибаючи за ними вгору, Ленґдон відчув, як позаду накочується припливна хвиля переляканих любителів музики.

— Заблокуйте вихід! — знову крикнула Сінскі.

Довгі ноги Ленґдона долали три сходинки за один крок, і він швидко наздоганяв Сієнну. Він побачив, як угорі важкі стулчасті двері резервуара поволі повертаються всередину.

Надто повільно.

Сієнна обігнала Сінскі, схопила її за плече і, відштовх­нувшись від неї для прискорення, з новою силою несамовито рвонула до виходу. Сінскі поточилася й упала на коліна, а її улюблений амулет вдарився об цементні сходи й розколовся навпіл.

Придушивши в собі інстинктивне бажання зупинитися й допомогти жінці підвестись, Ленґдон проскочив повз неї й кинувся до горішнього сходового майданчика.

Тепер його відділяло від Сієнни лише кілька футів, він ось-ось мав наздогнати її, але вона вже вискочила на майданчик, а двері зачинялися надто повільно. Не стишуючи бігу, Сієнна прудко вигнула своє тендітне тіло й проскочила боком до вузького отвору між стулками дверей.

Вона вже була наполовину просунулася крізь двері, як раптом паранджа зачепилася за засув, різко зупинивши втікачку, і та застрягла поміж половинками дверей за пів кроку до свободи. Поки вона панічно звивалася, щоб вивільнитися, Ленґдон викинув вперед руку і схопив її паранджу за відвислу складку. Міцно затиснувши її в руці, він смикнув паранджу назад, намагаючись затягнути Сієнну всередину, але та несамовито заборсалася — і раптом Ленґдон виявив, що тримає в руці лишень мокрий жмут тканини.

Двері з розмаху вдарилися об цей жмут, мало не повідбивавши Ленґдону руки. Тепер зіжмакана паранджа застрягла у дверях, заважаючи людям, які штовхали їх з боку вулиці, міцно зачинити їх.

Крізь вузеньку щілину Ленґдон помітив, як Сієнна Брукс помчала через пожвавлену вулицю на її протилежний бік, виблискуючи лисою головою у світлі вуличних ліхтарів. На ній були той самий светр і ті самі сині джинси, які вона носила цілий день, і Ленґдона раптом обпалило гостре відчуття, що його зрадили.

Це відчуття тривало лишень якусь мить. Раптом страшна сила вдарила Ленґдона об двері, загрожуючи розчавити його.

То потік охоплених панікою людей досяг горішнього майданчика сходів.

Сходовий колодязь відлунив криками жаху й розпачу, а внизу звуки симфонічного оркестру розладналися й перетворилися на какофонію. Ленґдон, відчув, як тиск на його спину зростає, бо зростала кількість людей у вузькому просторі перед дверима. Його боляче притиснули грудною кліткою до дверей.

А потім двері вибухнули, розчинилися назовні, і Ленґдона викинуло в нічне повітря, наче корок із пляшки шампанського. Перечепившись через тротуар, він мало не випав на вулицю. А позаду, вирвавшись із-під землі, вихлюпнув потік людей. Вони нагадували мурах, що тікали з отруєного мурашника.

Зачувши звуки хаосу, агенти спецгрупи з’явилися з-по­за будівлі. Їхнє повне захисне екіпірування та респіратори лишень посилили паніку.

Ленґдон відвернувся і, примружившись, глянув через вулицю, шукаючи поглядом Сієнну. Але, окрім автомобілів, фар та метушні, не побачив нічого.

Раптом на якусь мить на вулиці ліворуч блиснула в темряві бліда плоть лисої голови. Рвонувши людним тротуаром, вона звернула за ріг будинку й зникла.

Ленґдон безпорадно озирнувся, шукаючи поглядом Сінскі, поліцію або ж агента спецгрупи, на якому б не було важкого й громіздкого захисного костюма.

Нікого й нічого.

Ленґдон збагнув, що опинився сам-один.

І без зайвих вагань кинувся слідком за Сієнною.

***

А далеко внизу, у найглибшій впадині резервуара стояв по груди у воді самотній агент Брюдер.

Темряву печери пронизали звуки суцільного гармидеру — то охоплені панікою туристи та музиканти проштовхнулися до виходу й помчали сходами вгору.

«Двері не вдалося заблокувати, — із жахом усвідомив Брюдер. — Локалізація зазнала фіаско».