Інферно

Розділ 30

Ленґдон і Сієнна скористалися цією можливістю.

Поки м’язистий військовий дубасив у дерев’яні двері, вони встигли заповзти вглиб грота і тепер занишкнули в його найдальшій, останній печері. Невеличку камеру прикрашали груба мозаїка й сатири, а в центрі стояла статуя Венери-купальниці на повний зріст. Немовби відчуваючи ситуацію, Венера знервовано озиралася через плече.

Ленґдон і Сієнна сховалися з дальнього краю вузького цоколю скульптури й тепер вичікували, час від часу поглядаючи на округлий сталагміт, що видирався найвіддаленішою стіною грота.

— Підтверджено, що інших виходів немає! — гукнув на­дворі хтось із вояків. Він говорив англійською з легким акцентом, який Ленґдон не міг визначити. — Відсилайте безпілотник назад. А я тим часом перевірю цю печеру.

Ленґдон відчув, як напружилося тіло Сієнни поруч.

За кілька секунд у гроті загупали важкі чоботи. Кроки швидко перетнули першу камеру, а потім зазвучали гучніше в другій, наближаючись до них.

Ленґдон та Сієнна притиснулися одне до одного.

— Агов! — почувся віддалік чийсь голос. — Ми їх засікли!

Кроки в гроті завмерли.

Ленґдон почув, як хтось біжить по гравію до печери.

— Їх упізнали! Є ідентифікація! — повідомив захеканий голос. — Щойно ми розмовляли з двома туристами. Кілька хвилин тому чоловік і жінка питалися, як пройти до Галереї костюма… це аж у західному крилі.

Ленґдон поглянув на Сієнну, і йому здалося, що вона слабко всміхнулася.

Перевівши дух, військовий продовжив:

— Виходи із західного боку мали заблокувати в першу чергу, тому є висока ймовірність того, що з парку вони нікуди не поділися. Ми загнали їх у пастку.

— Виконуйте своє завдання, — наказав військовий, що стояв ближче до них. — І повідомте тої ж миті, коли успішно завершите його.

По гравію квапливо з хрускотом віддалилися кроки; почувся звук гелікоптера, який знову злетів угору, і… запала благословенна тиша.

Ленґдон уже був зібрався визирнути з-за цоколю, коли Сієнна схопила його за руку, притримуючи. Вона притисла до рота палець і показала на людиноподібну тінь, яка вид­нілася на тильній стіні. Командир групи й досі стояв на вході до печери.

«Чому він затримався?»

— Брюдер на зв’язку, — раптом сказав він. — Ми загнали їх у кут. Невдовзі я передам вам підтвердження.

М’язистий тип дзвонив по телефону, і його голос звучав бентежно близько, наче він стояв поруч. Порожнина грота діяла, мов параболічний мікрофон, збираючи увесь звук і концентруючи його в тильній частині.

— Тут ще одне, — додав Брюдер. — Є нова інформація від слідчих. Виявилося, що квартира тої жінки була в суб­оренді. Мінімум меблів. Точно на короткий термін. Ми знайшли біорурку, але проєктора в ній не було. Повторюю: проєктора в ній не було. Ми припускаємо, що він і досі в Ленґдона.

Ленґдон відчув на спині холодок, коли військовий назвав його ім’я.

Кроки стали гучнішими, і Ленґдон збагнув, що чоловік рушив углиб грота. Та його ході бракувало рішучої зосере­дженості, яка відчувалася в ній декілька хвилин тому; схоже, він походжав, роздивляючись грот і розмовляючи по телефону.

— Авжеж, так і є, — сказав військовий. — Слідчі також підтвердили, що був єдиний вихідний дзвінок, зроблений незадовго до того, як ми увірвалися до квартири.

«То був мій дзвінок до американського консульства, — здогадався Ленґдон, пригадавши розмову з консулом і швидку появу вбивці зі шпичастим волоссям. Та жінка, здавалося, зникла, але їй на зміну прибула група навчених і добре озброєних вояків. — Нам від них ніколи не втекти».

Тепер звук кроків лунав на відстані футів зо двадцять і поволі наближався. Чоловік увійшов до другої печери, і якби він пройшов до тильної стіни, то неодмінно помітив би Ленґдона із Сієнною, що заховалися за вузьким цоколем скульптури.

— Сієнна Брукс, — раптом сказав чоловік, і його слова пролунали чітко й гучно.

Сієнна, яка сиділа, притиснувшись до Ленґдона, аж сіпнулася й підняла очі, явно очікуючи побачити над собою вояка, який витріщався на неї. Але там нікого не було.

— Вони вивчають її портативний комп’ютер, — продов­жив голос із відстані якихось десяти футів. — Мені ще не доповідали, але не підлягає сумніву, що саме з цієї машини Ленґдон заходив у свою гарвардську електронну скриньку.

Зачувши цю новину, Сієнна повернулася до Ленґдона й ошелешено вирячилась на нього. У її очах відбився шок… і недовіра.

Ленґдон був спантеличений не менше, ніж вона.

«Так он як вони вирахували нас! — Тоді він про це не здогадався. — Але ж мені просто була потрібна інформація!» Не встиг професор хоч якось вибачитися, як в очах Сієнни з’явився непроникний вираз і вона відвернулася від нього.

— Так точно, — сказав військовий, зупинившись біля входу до третьої печери, футів за шість до Сієнни та Ленґдона. Іще два кроки — і він їх неодмінно помітить.

— Саме так, — заявив чоловік, ступаючи ще крок. Раптом він зупинився. — Зачекайте хвилинку.

Ленґдон заклякнув, чекаючи неминучого викриття.

— Зачекайте, я вас погано чую, — сказав військовий і повернувся на кілька кроків у другу печеру. — Поганий зв’я­зок. Тепер кажіть… — Він слухав кілька секунд, а потім відповів: — Так, згоден, але ми принаймні знаємо тепер, із ким маємо справу.

І після цієї фрази його кроки віддалилися, захрускотіли по гравію й зовсім стихли.

Плечі Ленґдона полегшено обм’якли, і він обернувся до Сієнни, очі якої палахкотіли сумішшю гніву й страху.

— Ти брав мій комп’ютер?! — гнівно спитала вона. — Щоб перевірити свою електронну пошту?

— Вибач… Я думав, ти мене зрозумієш… Мені треба було ді­знатися, чи…

— Саме через це вони нас і знайшли! І тепер вони знають, хто я!

— Вибач, Сієнно… я не думав, що… — і Ленґдон замовк, приголомшений почуттям власної провини.

Сієнна відвернулася, мовчки уп’явшись поглядом в опук­лий сталагміт під тильною стіною грота. Цілу хвилину ні­хто з них і слова не вимовив. Ленґдон подумав, чи звернула Сієнна увагу на особисті папери, що лежали стосом на столі, — програмку п’єси «Сон літньої ночі» і вирізки з газет про те, яким вундеркіндом вона була. «Чи запідозрила вона, що я їх передивився?» Якщо й запідозрила, то нічого про це не казала, а Ленґдон і без того мав тепер серйозну проблему, щоб наважитися про це заговорити.

— Вони знають, хто я, — повторила Сієнна таким слабким голосом, що Ленґдон ледь розчув. За останні пів хвилини вона кілька разів глибоко вдихнула, немов намагаючись усвідомити цей новий для себе факт. Аж раптом Ленґдон відчув, що її рішучість від цього лише зміцніла.

Сієнна рвучко підвелася.

— Нам треба йти. Вони швидко виявлять, що в Галереї костюма нас немає.

Ленґдон також підвівся.

— Іти — але ж куди?

— До Ватикану.

— Перепрошую?

— Я нарешті зрозуміла, що ти мав на увазі, коли казав, що місто Ватикан схоже на сади Боболі. — І з цими словами Сієнна вказала на маленькі сірі двері. — Це вхід, правда?

Ленґдон кивнув.

— Узагалі-то, це вихід, але спочатку мені здалося, що спробувати варто. На жаль, ми не можемо ним скористатися. — Ленґдон достатньо добре чув розмову військового з охоронцем, щоби збагнути, що цей варіант відпадає.

— Але якщо нам вдасться пройти, — сказала Сієнна з ледь помітною пустотливістю, яка знову повернулася до її голосу, — то чи знаєш ти, що це означатиме? — На її губах на мить з’явилася слабка усмішка. — Це означатиме, що сьогодні нам двічі допоміг один художник епохи Відродження.

Ленґдон мимоволі розсміявся, бо кілька секунд тому в нього виникла така сама думка. «Вазарі, Вазарі».

Усмішка Сієнни розпливлася аж до вух, і він збагнув, що вона простила йому, принаймні поки що.

— Гадаю, що це знак згори, — заявила жінка напівжартома. — Нам треба пройти крізь ті двері.

— Гаразд… Ми ввійдемо й пройдемо повз охоронця — ти так собі це уявляєш?

Сієнна хруснула пальцями й рушила до виходу з грота.

— Ні, я збираюся з ним поговорити. — Вона зиркнула назад на Ленґдона, і він помітив, що в її очах знов палахкотить вогонь. — Довіртеся мені, професоре, я можу бути вельми переконливою, коли треба.

***

У маленькі сірі двері знов загупали.

Гучно й невблаганно.

Охоронець Ернесто Руссо аж застогнав від злості. На­певне, повернувся той химерний військовий із крижаним поглядом, але повернувся він дуже невчасно.

Трансляція футбольного матчу тривала: призначили додатковий час, «Фіорентіна» змушена була догравати вдесятьох і доля матчу висіла на волосинці.

А гупання не вгавало.

Ернесто був не дурень. Він збагнув, що сьогодні вранці стався якийсь негаразд — понаїхало поліції із сиренами й військових, але він завжди намагався триматися осторонь від справ, які не стосувалися його особисто.

Pazzo è colui che bada ai fatti altrui. (Тільки божевільні цікавляться чужими справами.)

З іншого боку, той військовий був якимось великим цабе, і не зважати на це було б, мабуть, нерозумно. Нині в Італії важко знайти роботу, навіть таку нудну, як ця. Зиркнувши востаннє на гру, Ернесто пішов до дверей, у які хтось гупав без упину.

Він і досі не міг звикнути до того, що йому платять лише за те, що він цілу добу сидить у крихітній конторці й дивиться телевізор. Двічі на день до його конторки з протилежного боку коридору прибувала група важливих відві­дувачів, які пішки долали шлях аж від галереї Уффіці. Ернесто зустрічав їх, відмикав залізні ґрати й пропускав гостей крізь маленькі сірі двері, за якими їхній візит і завершувався — у садах Боболі.

І тепер, коли гупання ставало настирливішим, Ернесто відчинив сталеві ґрати, пройшов повз них, потім знову зачинив і замкнув за собою.

— Sì? — гукнув він, перекрикуючи гупання і поспіша­ючи до сірих дверей.

Ані слова у відповідь. Але гупання тривало.

— Insomma! (Припиніть!) — Нарешті він відімкнув двері й рвучко відчинив їх, очікуючи побачити за ними той самий крижаний погляд, що й кілька хвилин тому. Але обличчя, яке показалося за дверима, виявилося значно привабливішим.

— Привіт, — сказала гарненька білявка, мило всміхаючись йому. Вона простягнула складений аркуш паперу, і Ернесто інстинктивно випростав руку, щоби взяти його. Тієї миті, коли охоронець збагнув, що то лише шматок паперу, піднятий із землі, жінка вхопила його зап’ястя й міцно натиснула великим пальцем на костисту зап’ястну точку під його долонею.

Ернесто здалося, що йому щойно відрізали ножем кисть. Гострий біль змінився затерплістю. Жінка ступила крок уперед і натиснула ще сильніше, знову запускаючи больовий шок у його руці. Ернесто гойднувся назад, намагаючись вивільнити руку, але ноги його отерпли і він важко опустився на коліна.

Усе решта трапилося за якусь мить.

На порозі відчинених дверей з’явився високий чоловік у темному костюмі; він прослизнув усередину і швидко зачинив за собою двері. Ернесто потягнувся був до рації, але лагідна рука натиснула точку на його потилиці, і його м’язи заціпеніли, а йому самому перехопило дух. Жінка витягнула рацію, а тим часом до них підійшов високий чоловік, стривожений її діями не менше, аніж сам Ернесто.

— Дим-мак, доторк смерті, — невимушено сказала білявка високому чоловіку. — Китайська наука про больові точки. Недаремно нею користуються вже три тисячі років.

Чоловік зачудовано поглянув на неї.

— Non vogliamo farti del male (Ми не зробимо тобі нічого поганого), — прошепотіла жінка, схилившись над Ернесто.

Тієї миті, коли тиск послабився, Ернесто спробував вирватися, але тиск швидко відновився — і його м’язи знов заклякли. Він зойкнув од болю, ледь спроможний дихати.

— Dobbiamo passare (Нам треба пройти), — сказала жінка і кивнула на сталеві ґрати, які Ернесто завбачливо замкнув за собою. — Dov’è la chiave? (Де ключ?)

— Non ce l’ho (Я не маю ключа), — ледь вичавив із себе охоронець.

Високий чоловік пройшов повз них і, наблизившись до ґрат, оглянув їхній механізм.

— Це шифрозамок, — гукнув він жінці, і в його голосі почувся американський акцент.

Жінка присіла біля Ернесто й пронизала його крижаним поглядом карих очей.

— Qual è la combinazione? (Яка комбінація?) — суворо спитала вона.

— Non posso! (Мені не дозволено розповідати!) — відказав охоронець.

У верхній частині його хребта щось кольнуло, і Ернесто відчув, як усе тіло оніміло. За мить він знепритомнів.

***

Прийшовши до тями, Ернесто кілька хвилин відчував, як свідомість то полишає його, то повертається. Йому пригадалася якась розмова… гострий біль… його кудись тягнули — а може, то йому здалося? Усе це перетворилося на розмиту пляму.

Коли в голові в нього остаточно прояснилося, Ернесто побачив дивну картину: його черевики стоять на підлозі, але без шнурків. І майже тієї самої миті усвідомив, що неспроможний рухатися.

Він лежав на боку зі зв’язаними руками й ногами, вочевидь, зв’язаними його шнурками. Він спробував був закричати, але з рота не вилетіло ані звуку, бо в рот запхали його ж шкарпетку. Однак справжній страх охопив його за секунду, коли він поглянув угору й побачив, що по телевізору транслюється футбольний матч.

«Я у своїй комірчині… за ґратами!»

Ернесто почув, як у коридорі віддаляються кроки. Звук поступово стих, і запала тиша.

«Цього не може бути!»

Якимсь чином та білявка переконала його зробити те, чого він ніколи не мусив робити: він виказав комбінацію замка на вході до знаменитого коридору Вазарі.