Інферно

Розділ 55

Легенда каже, що, потрапивши всередину баптистерію Сан-Джованні, людина просто фізично не може не поглянути вгору. І Ленґ­дон, попри те що вже бував тут багато разів, знову відчув містичний потяг до цього приміщення й дозволив погляду піднятися до стелі.

Високо-високо вгорі дах баптистерію сходився аркою з боків на вісімдесят футів. Стеля блищала й мерехтіла, наче складена з жаристого вугілля. Її відполірована янтарно-золота поверхня нерівно віддзеркалювала довколишнє світло смальтовими кахлями, яких налічувалося понад мільйон, — то були малесенькі шматочки мозаїки, вирізані вручну зі склоподібного кварцу й розташовані шістьма концентричними колами, у яких зображені біблійні сцени.

Підкреслюючи красу пишної верхньої частини приміщення, природне світло пронизувало темний простір крізь центральне округле вікно — приблизно так, як у римському Пантеоні. Ефект природного світла посилювався за допомогою низки високих і вузьких вікон у глибоких впадинах, що кидали потоки світла, такого сконцентрованого й густого, наче воно було твердим, схожим на бруси, що підпирали конструкцію під кутом, який безперервно змінювався.

Заглиблюючись із Сієнною в приміщення, Ленґдон милувався легендарною мозаїкою на стелі — то було багатошарове зображення раю та пекла, дуже схоже на описане в «Божественній комедії».

«Данте Аліґ’єрі бачив усе це ще дитиною, — подумав Ленґдон. — То було натхнення, яке прийшло згори».

Тепер Ленґдон зосередив увагу на центральному елементі мозаїки. Витаючи над головним вівтарем, здіймався вгору Ісус Христос заввишки двадцять сім футів. Він судив спасенних та проклятих.

Праворуч від Ісуса праведники здобували у винагороду вічне життя.

Однак ліворуч від Нього грішників каменували, підсмажували на гострих палях, а ще їх пожирали всілякі потворні істоти.

Цими тортурами керував велетенський сатана, зображений на мозаїці у вигляді пекельного звіра-людожера. Ленґдон завжди внутрішньо зіщулювався, дивлячись на цю фігуру, яка понад сімсот років тому витріщалася вниз на малого Данте Аліґ’єрі, налякавши його і врешті надихнувши зобразити диявола як істоту, що зачаїлася в завершальному колі пекла.

На моторошній мозаїці вгорі рогатий диявол поглинав людину, починаючи з її голови. Ноги жертви, звисаючи з рота сатани, метлялися приблизно так само, як і ноги грішників, закопаних по пояс головою донизу в восьмому колі Дантового пекла.

«Lo ‘mperador del doloroso regno (Імператор похмурого царства)», — подумав Ленґдон.

Із вух сатани виповзали, звиваючись, два здоровенні змії, які також пожирали грішників, створюючи враження, наче сатана має три голови — точнісінько так, як зобразив його Данте у завершальній пісні свого «Пекла». Понишпоривши в пам’яті, Ленґдон пригадав уривки образів, створених Данте.

На голові він мав аж три обличчя…

Три підборіддя вкрились пінистою кров’ю…

Три його роти працювали, наче жорна…

Що перемелювали грішників по три за один раз.

Ленґдон знав, що троїстість сатани мала символічне значення: це цілковито урівнювало його з потрійною міццю Святої Трійці.

Ленґдон, споглядаючи це жахливе зображення, намагався уявити враження, яке воно справляло на молодого Данте, коли той роками ходив на службу до цієї церкви й бачив, як сатана витріщається на нього щоразу, коли він молився. Однак цього ранку Ленґдон мав бентежне відчуття, що диявол витріщається саме на нього.

Він швидко опустив погляд на балкон другого поверху баптистерію та на галерею — єдине місце, звідки жінкам дозволялося спостерігати за обрядом хрещення, а потім глянув ще нижче, на підвішену гробницю антипапи Іоанна XXIII, чиє тіло спочиває на стіні, наче печерний відлюдник або помічник фокусника, на якому останній демонструє трюк левітації.

Нарешті погляд Ленґдона опустився до прикрашеної декоративними кахлями долівки, яка, на думку багатьох, містить посилання на середньовічну астрономію. Він про­йшовся поглядом по вишуканих чорно-білих мереживах долівки і спрямував його в самісінький центр залу.

«Онде вона», — подумав він, знаючи, що дивиться тепер на ту саму точку, де в другій половині тринадцятого сторіччя хрестився Данте Аліґ’єрі.

— Я повернусь додому як поет… біля купелі, де мене хрестили, — сказав Ленґдон, і його голос відлунив у порожньому приміщенні. «Ось де вона».

Сієнна стривожено поглянула на центр підлоги, туди, куди показував Ленґдон.

— Але ж… там нічого немає.

— Немає, але було, — відповів професор.

Усе, що лишилося, — це велика восьмикутна панель червонувато-коричневого кольору. Цей навдивовижу простий восьмикутний майданчик чітко переривав мереживо більш вишукано спроєктованої долівки й нагадував не що інше, як велику залатану дірку, якою він, власне, і був.

Ленґдон швидко пояснив, що початкова купіль баптистерію — то велика восьмикутна чаша, розташована в самісінькому центрі приміщення. Сучасні купелі є зазвичай чашами, піднятими над рівнем підлоги, а тодішні купелі більше відповідали буквальному значенню слова font — «криниця» чи «фонтан», — тож це був глибокий басейн із водою, у який учасників обряду хрещення можна було занурювати. Ленґдон уявив собі, як голосно верещали малюки у цьому кам’яному приміщенні, коли їх опускали у великий басейн із крижаною водою, що стояв колись посеред цього залу.

— Хреститися тут було холодно й страшно, — сказав Ленґдон. — Справді обряд переходу з одного стану до іншого. Інколи навіть небезпечний. Згідно з декотрими історичними джерелами, Данте колись стрибнув у купіль, щоби врятувати дитя, яке тонуло. Та хай там як, у шістнадцятому сторіччі початкову купіль замурували.

Очі Сієнни стривожено забігали приміщенням.

— Але якщо купелі тут уже давно немає… то куди Іґнаціо сховав маску?!

Ленґдон зрозумів її тривогу. Бо в цій масивній споруді не бракувало схованок — за колонами, статуями, гробницями, у нішах, на вівтарі та навіть під стелею.

Проте Ленґдон почувався навдивовижу впевнено, коли повернувся й поглянув на двері, крізь які вони щойно вві­йшли до баптистерію.

— Ми маємо почати отам, — сказав він, показуючи на ділянку під стіною праворуч від Брами раю.

На високій платформі біля дверей виднівся високий восьмикутний цоколь із різьбленого мармуру, схожий на маленький вівтар або службовий стіл. Його поверхня була вирізьблена так вишукано, що нагадувала перламутрову камею. Цей мармуровий цоколь мав полірований дерев’яний верх діаметром приблизно три фути.

Ідучи слідком за Ленґдоном до цієї конструкції, Сієнна завагалася. Коли вони піднялися сходами й наблизилися до неї, пройшовши за огорожу, жінка аж охнула, здогадавшись, що саме перед собою бачить.

Ленґдон усміхнувся.

«Це не вівтар і не стіл». Поліроване дерево виявилося лядою, яка затуляла порожнисту конструкцію.

— Це купіль? — спитала вона.

Ленґдон кивнув.

— Якби Данте хрестили сьогодні, то зробили б це саме в цій чаші. — Не марнуючи часу, він увібрав повні легені повітря, поклав долоні на дерев’яну ляду і, приготувавшись її підняти, відчув збудливе поколювання в пучках.

Міцно вхопившись за краї ляди, Ленґдон підняв її і зсунув убік, а потім, обережно стягнувши з мармурової основи, поклав на підлогу біля купелі. Професор зазирнув у темну порожнину два фути завширшки.

Від моторошної картини, яку він там побачив, у Ленґдона перехопило дух, і він важко ковтнув слину.

Із темряви на нього дивилося обличчя мертвого Данте Аліґ’єрі.