Новітнє вчення про тлумачення правових актів

§ 55. Історичні, законодавчі і логічні підстави правила «lex posterior derogat priori»

Перевага при правозастосуванні надається нормативно-правовому акту, прийнятому пізніше. Це правило за своїм юридичним значенням поступається правилам про перевагу при правозастосуванні нормативно-правових актів вищої юридичної сили і про перевагу спеціальної правової норми. Тому раніше прийнятий нормативно-правовий акт вищої юридичної сили має перевагу при правозастосуванні перед пізніше прийнятим нормативно-правовим актом меншої юридичної сили, а спеціальна правова норма, встановлена раніше прийнятим нормативно-правовим актом, підлягає переважному застосуванню перед загальними нормами, що встановлені пізніше прийнятим нормативно-правовим актом того ж ієрархічного рівня.

1. Правило «lex posterior derogat priori» відоме з часів римського права і його визнання в різний час і в різних країнах ґрунтується не на прямо виявленій волі законодавців (хоч відомі випадки законодавчого закріплення цього правила тлумачення і застосування нормативно-правових актів), а на логіці законодавства, яке, хоч і складається із численних окремих нормативно-правових актів, утворює певну єдину систему. За наявності суперечності між нормативно-правовими актами одного й того ж ієрархічного рівня, прийнятими різного часу, логічно було б надати перевагу тій волі правотворчого органу, яку він виявив у пізніше прийнятому нормативно-правовому акті.

Правда, за сучасних умов, що існують в Україні, наведена думка ставиться під сумнів деякими положеннями Конституції України. Справа в тому, що правотворчі органи, безсумнівно, належать до державних органів, які відповідно до частини другої ст. 19 Конституції повинні діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. А частина друга ст. 6 Конституції покладає на органи законодавчої, виконавчої і судової влади обов'язок здійснювати «свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до закону». Здійснювати повноваження «відповідно до закону» — це стосовно правотворчих органів означає не приймати нормативно-правові акти, які б суперечили чинним актам законодавства того ж ієрархічного рівня. Виникає думка визнати, зокрема закони в частині, в якій вони суперечать раніше прийнятим законам, такими, що прийняті всупереч частині другій ст. 6 і частині другій ст. 19 Конституції і не підлягають застосуванню.

§ 56. Проблема зворотної дії закону у часі

Неможливість зворотної дії у часі законів та інших нормативно-правових актів (крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи) не виключає застосування нового закону чи іншого акта законодавства до правовідносин, що виникли раніше, якщо ці правовідносини продовжують існувати після набрання чинності новим законом чи іншим актом законодавства. Але цей закон чи інший акт законодавства визначає права, обов’язки і відповідальність учасників правовідносин, що виникли раніше, тільки за умови, що юридичний факт — безпосередня підстава суб’єктивного права, юридичного обов’язку чи відповідальності, виник після набрання чинності відповідним законом чи іншим актом законодавства. Якщо юридичний факт має триваючий характер, то новий закон застосовується при визначенні прав, обов’язків і відповідальності з моменту набрання ним чинності.

1. Частина перша ст. 58 Конституції України встановлює, що «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи». Конституційний Суд України в рішенні у справі «про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів»[186] витлумачив наведене конституційне положення у такий спосіб, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). Це тлумачення повністю відповідає змісту наведеного конституційного положення та заголовку розділу II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України, до якого (розділу) включене положення, про яке йдеться.

Що стосується застосування до юридичних осіб, держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад правила про неприпустимість зворотної дії у часі законів та інших нормативно-правових актів, то це є можливим, але така можливість ґрунтується не на ст. 58 Конституції, а на засаді правової визначеності, яка включає до себе правило про неприпустимість зворотної дії у часі законів та інших нормативно-правових актів, входить до змісту принципу верховенства права і застосовується з урахуванням особливостей, що мають враховуватись при застосуванні принципу верховенства права. Частина перша ст. 58 Конституції не поширюється на юридичних осіб також у частині надання зворотної дії у часі законам та іншим нормативно-правовим актам, що пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Проте Конституційний Суд дійшов висновку про те, що в законі може бути зазначено на те, що встановленим ним нормам, що скасовують або пом’якшують відповідальність юридичних осіб, надається зворотня дія у часі. Ця правова позиція суперечить правовій нормі, яка логічно закріплена в частині першій ст. 58 Конституції, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої правові норми, що скасовують або пом’якшують відповідальність юридичних осіб, не мають зворотної дії у часі. Зазначена правова норма виключає встановлення будь-якими нормативно-правовими актами, у тому числі законами, правових норм, які б надавали зворотної дії у часі актам, що пом’якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Це стосується і ч. 2 ст. 5 ЦК («акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи»).

2. До прийняття Конституції України існувала успадкована від радянських часів практика, за якої одночасно з прийняттям закону приймалась постанова про порядок введення в дію відповідного закону. Для ілюстрації згадаємо Постанову Верховної Ради України від 15 листопада 1996 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про космічну діяльність», Постанову Верховної Ради України від 01 жовтня 1996 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за правопорушення в галузі зв’язку», Постанову Верховної Ради України від 30 жовтня 1996 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні».

3. Як основний термін для позначення правового явища, про яке йдеться, у Конституції України став використовуватись термін «набуття чинності». Цей термін використовується в абзацах першому («сільські, селищні, міські ради та голови цих рад після набуття чинності Конституцією України здійснюють визначені нею повноваження до обрання нового складу цих рад у березні 1998 року»), другому («районні та обласні ради, обрані до набуття чинності цією Конституцією, здійснюють визначені нею повноваження до сформування нового складу цих рад відповідно до Конституції України»), третьому («районні в містах ради та голови цих рад після набуття чинності цією Конституцією здійснюють свої повноваження відповідно до закону») п. 8 розділу XV «Перехідні положення» Конституції стосовно самої Конституції.

Термін «набуття чинності Конституцією» використовується також в абзаці другому («судді всіх судів в Україні, обрані чи призначені до дня набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені»), третьому («судді, повноваження яких закінчилися в день набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження протягом одного року») п. 12 розділу XV «Перехідні положення» Конституції.

У той же час у Конституції України стосовно одного із її положень використовується термін «вводиться в дію». Так, у п. 11 розділу XV «Перехідні положення» Конституції зазначається на те, що «частина перша статті 99 цієї Конституції вводиться в дію після введення національної грошової одиниці — гривні». Використовуються також слова «введення в дію» («прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства — до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування») (п. 9 розділу XV «Перехідні положення Конституції»).

Стосовно певного кола указів Президента у Конституції зазначається на те, що вони «вступають в дію». Можливо, це пов’язане з тим, що встановлена певна умова, за якої такі укази «вступають в дію»: «Такий указ Президента України вступає в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань» (абзац другий п. 4 розділу XV «Перехідні положення Конституції»).

Здається, що в Конституції використане все багатство української мови для того, що надати тексту Конституції ознаки вишуканості, а самій Конституції — ознаки твору вишуканої словесності. Для позначення одного й того ж юридичного явища у Конституції використовуються слова «набуття чинності», «набрання чинності», «введення в дію», «вступає в дію».

Термін «набрання чинності» найбільш часто вживається як стосовно законів, так і окремих його частин:

«Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, крім частини першої статті 29, яка набирає чинності з 1 січня 2011 року, частини другої статті 29, яка набирає чинності з 1 січня 2012 року, та частини третьої статті 29, яка набирає чинності з 1 січня 2013 року» (п. 1 розділу X «Прикінцеві положення» Закону «Про культуру»);

«Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2011 року, крім підпункту 8 частини першої статті 1, підпунктів 7 та 8 (в частині пред’явлення посвідчення застрахованої особи), 9 частини другої статті 6, абзацу другого підпункту 1 частини третьої статті 20, статті 22 цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2014 року» (п. 1 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування»);

«Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, крім пункту 3 розділу І цього Закону, який набирає чинності з 1 січня 2010 року» (п. II Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо організації статистичних спостережень» від 5 березня 2009 року).

Проте вживання одного й того ж терміну («набрання чинності) двічі (чи більше разів) в одному й тому ж нормативному тексті перестало влаштовувати законодавця. Тому стосовно законодавчих актів у цілому він став використовувати термін «набирає чинності», а стосовно окремих його положень — термін «вводиться в дію» (п. 2 Закону «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо визначення органів опіки та піклування і уточнення категорії осіб, над якими встановлюється опіка та піклування»). При цьому не «введені в дію» положення не можуть діяти, хоч закон у цілому і набрав чинності. Проте з'явились і закони в цілому, що «набрали чинності», але не були введені в дію, а тому і не діяли до їх введення в дію, хоч і набрали чинності.

Нарешті, звернемо увагу і на обставину, що є досвід використання поряд з терміном «набрання чинності» терміну «застосування»: «Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування і застосовується з 30 листопада 2010 року та діє до 1 січня 2011 року» (ст. 6 Закону «Про деякі питання організації бюджетного процесу у 2010 році»). Термін «застосовується» використовується тут у суто матеріально-правовому значенні: застосовується до правовідносин, що виникли з 30 листопада 2010 р. Отже, термін «застосування» не означає нічого іншого, ніж «набрання чинності», і з дня набрання чинності акти законодавства «регулюють» відповідні відносини.

5. Момент набрання чинності нормативно-правовими актами не визначається будь-якими загальними правилами. Тому цей момент зазвичай слід визначати із застосуванням за аналогією частини четвертої — шостої ст. 9 Митного кодексу.

Отже, якщо нормативно-правовий акт набирає чинності через певну кількість днів після його опублікування, то цей строк обчислюється з 0 годин дня, наступного за датою офіційного опублікування, і закінчується о 24 годині останнього дня відповідного строку. Якщо строк набрання чинності нормативно-правовим актом визначено вказівкою на день його офіційного опублікування, цей акт вважається чинним з 24 години зазначеного дня. Якщо строк набрання чинності нормативно-правовим актом визначено вказівкою на конкретну дату, цей акт вважається чинним з 0 годин зазначеної дати.

6. У ч. 3 ст 5 ЦК розкривається зміст правила про неприпустимість зворотної дії у часі актів цивільного законодавства: «Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності». Проте стосовно самого Цивільного кодексу це правило формулюється в п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу дещо в інший спосіб: «Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності» Аналогічне положення встановлене п. 4 розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу стосовно цього Кодексу. Нетрудно помітити різницю між формулюванням ч. 3 ст. 5 ЦК, з одного боку, і формулюванням п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу і п. 4 розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу, — з іншого. Якщо перше із названих формулювань не допускає застосування акта цивільного законодавства до тих прав та обов’язків, що виникли до набрання чинності цим актом, то два наступні формулювання допускають таке застосування, якщо тільки зазначені права та обов’язки продовжують існувати після набрання чинності відповідним Кодексом. Як видається, підстав для такого диференційованого підходу у законодавця не було. Але ж при застосуванні відповідних законодавчих актів думці науковців ніяк не може бути надана перевага перед текстом законодавчого акта. І все ж виникає питання про те, що ж означає формулювання «застосування нового закону до прав та обов’язків, що виникли раніше». Це не означає можливості будь-яких змін змісту чи обсягу цих прав та обов’язків, їх зміст і обсяг визначається раніше чинним законом. Зміна цих прав та обов’язків, порядок їх виконання визначається законом, що діє на момент зміни чи виконання. Але ж це не означає застосування нового закону до прав та обов’язків, що виникли раніше, а застосування до юридичних фактів закону, який є чинним на день настання цих фактів. Тому правила п. 4 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу, п. 4 розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу повинні застосовуватись з урахуванням їх дійсного юридичного змісту. Отже, загальним, таким, що поширюється на всі акти цивільного законодавства, є правило, відповідно до якого новий акт цивільного законодавства застосовується до тих прав та обов’язків, що виникли після набрання ним чинності, і до тих юридичних фактів, що настали після набрання чинності таким актом.

Покажемо це на прикладі правовідносин, у межах яких інвалід отримав у користування автомобіль. Згідно з Порядком забезпечення інвалідів автомобілями[187] право користування автомобілем виникає у інваліда з моменту його отримання останнім. Але це не означає, що в цей же момент виникли усі інші права та обов’язки, що передбачені зазначеним Порядком, у тому числі право членів сім’ї на отримання автомобіля у власність у разі смерті інваліда. Це право виникає на підставі юридичного факта — смерті інваліда відповідно до законодавства, що було чинним на день смерті. На момент отримання інвалідом автомобіля Порядок передбачав перехід автомобіля у власність членів сім’ї у разі смерті інваліда. Пізніше, однак, була затверджена нова редакція названого Порядку[188], якою можливість переходу автомобіля у власність членів сім’ї була обмежена. У цьому випадку було б неправильно визначати права та обов’язки членів сім’ї за законодавством, що діяло в момент надання автомобіля інваліду в користування. У цей момент виникли відповідні правовідносини в цілому, а право членів сім’ї виникло в день смерті інваліда. Формулювання «новий акт законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності», що в різних варіантах використовується в законодавчих актах, слід тлумачити з урахуванням зв’язку прав та обов’язків як наступних правових явищ з юридичними фактами, на підставі яких ці права та обов’язки виникли, як попередніх правових явищ. Якщо новий акт законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли після набрання чинності цим актом, то цей акт має застосовуватись і з метою оцінки відповідного факту як юридичного та визначення тих прав та обов’язків, які виникають, змінюються чи припиняються на його підставі.

Юридичним фактом, що має триваючий характер, є користування річчю на підставі договору найму. На підставі цього юридичного факту виникають відповідні обов’язки наймача. Їх зміст визначається законодавством, що діяло в період користування. Це ж стосується і правовідносин щодо постачання енергії чи інших ресурсів через приєднану мережу. У разі, якщо тарифи на такі ресурси регулюються, то при їх зміні нові тарифи застосовуються з дня, встановленого нормативно-правовим актом, яким тарифи затверджені, а якщо цей день не встановлено, — з дня набрання чинності зазначеним нормативно-правовим актом. При цьому раніше укладений договір застосовується в частині, в якій він не суперечить нормативно-правовим актам, у тому числі і тому акту, яким затверджені нові тарифи. Застосування договору усупереч нормативно-правовим актам, прийнятим у період його дії, допускається тільки тоді, коли можливість відступлення в договорі від таких нормативно-правових актів допускається відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК, сторони чітко виявили волю відступити від акта цивільного законодавства, а саме відступлення не суперечить нормам публічного права (у цивільно-правовому договорі допускаються відступлення від норм цивільного, а не публічного права).

Юридичними фактами, що породжують, змінюють, чи припиняють права та обов’язки відповідно до законодавства, яке було чинним на день настання відповідного юридичного факту, є, зокрема, сплив чи настання певного строку, настання терміну.

7. Відповідно до абзацу п’ятого п. 1 розділу XIX «Прикінцеві положення» Податкового кодексу, розділ III цього Кодексу «Податок на прибуток підприємств» набрав чинності з 1 квітня 2011 р. Це погоджується з підпунктом 2 п. 2 того ж розділу, відповідно до якого Закон «Про оподаткування прибутку підприємств» втратив чинність з 1 квітня 2011 р.

Повстало питання про те, як визначається обсяг об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств за результатами господарської діяльності у першому кварталі 2011 р. Із абзацу першого п. 1 підрозділу 4 «Особливості справляння податку на прибуток підприємств» розділу XIX «Перехідні положення» Податкового кодексу ми дізнаємося тільки про те, що доходи і витрати другого кварталу 2011 р. і наступних податкових періодів визначаються на підставі цього Кодексу: «Розділ III цього Кодексу («Податок на прибуток підприємств. — Авт.) застосовується під час розрахунків з бюджетом починаючи з доходів і витрат, що отримані і проведені з 1 квітня 2011 р...». Отже, під час розрахунків з бюджетом за перший квартал 2011 р. доходи і витрати визначаються відповідно до Закону «Про оподаткування прибутку підприємств». Але ж розрахунок об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств передбачає вирішення не тільки питання про склад і обсяг доходів і витрат, а й питання про врахування від’ємного значення об’єкта оподаткування у попередньому податковому періоді. Це останнє питання вирішується відповідно до загального правила про день набрання чинності Податковим кодексом. При цьому слід враховувати, що новий закон застосовується до правовідносин, що виникли раніше, тільки в частині прав та обов’язків, котрі виникли на підставі юридичних фактів, які виникли після набрання чинності цим законом. Ні Закон «Про оподаткування прибутку підприємств», ні Податковий кодекс не допускають, щоб обсяг об’єкта оподаткування і розмір податку, що підлягає сплаті, визначався з урахуванням юридичних фактів, що мали місце після спливу податкового періоду, за який визначається обсяг об’єкта оподаткування і розмір податку. Отже, і питання про обсяг об’єкта оподаткування і податкового зобов’язання платника податків повинне вирішуватись на підставі тих же актів законодавства, що застосовуються до юридичних фактів. Це стосується і врахування чи неврахування від’ємного значення об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств за результатами 2010 р. при визначенні оподатковуваного прибутку в першому кварталі 2011 р. Це питання має вирішуватись відповідно до правових норм, що встановлені Законом «Про оподаткування прибутку підприємств», а не Податковим кодексом. Ч. 22.4 ст. 22 цього Закону встановлювала: «У 2011 році сума від’ємного значення, яка відповідно до абзацу першого цього пункту не була врахована у складі валових витрат, та від’ємне значення об’єкта оподаткування, яке виникло у 2010 році, підлягають включенню до складу валових витрат у порядку, встановленому статтею 6 цього Закону, без обмежень, встановлених цим пунктом». Отже, від’ємне значення об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств за результатами 2010 р. враховується при визначенні обсягу об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств у першому кварталі 2011 р.

8. Явищем, протилежним зворотній дії у часі актів цивільного законодавства, є дія акта законодавства, що втратив чинність, стосовно певного кола правовідносин. Відповідно до ст. 340 ПК до інвестора, що діє на території України на підставі договору про розподіл продукції, підлягає застосуванню «законодавство, чинне на момент укладення угоди, крім випадків, коли законом зменшується розмір податків чи зборів або податки і збори скасовуються. Закон, яким зменшується розмір податків чи зборів або податки і збори скасовуються, інвестором застосовується з дня набрання ним чинності». Правда, застосування цього законодавчого положення буде ставитись під сумнів із-за того, що держава гарантувала зазначеним інвесторам застосування законодавства, чинного на момент укладення угоди, «до прав та обов’язків інвестора при виконанні податкових зобов’язань, визначених угодою про розподіл продукції». Із контексту ст. 340 ПК, в останньому реченні якої йдеться про розміри податків і зборів, можна зробити висновок про те, що слова «до прав та обов’язків інвестора при виконанні податкових зобов’язань» слід тлумачити як «до відносин щодо оподаткування діяльності, що здійснюється на підставі договору про розподіл продукції». Слід також враховувати, що угодою про розподіл продукції податкові зобов’язання встановлюватись не можуть.

§ 57. Визначення закону, прийнятого пізніше

Пізніше прийнятий нормативно-правовий акт визначається за днем його прийняття, що вказується в офіційній його публікації. День набрання чинності нормативно-правовим актом на застосування правила про перевагу пізніше прийнятого нормативно-правового акта не впливає. Визначення часу прийняття закону чи нормативно-правового акта в межах дня не може вплинути на визнання таких актів прийнятими раніше чи пізніше.

Внесення змін і доповнень до нормативно-правового акта не перетворює весь цей нормативно-правовий акт у пізніше прийнятий, а тому — і такий, що підлягає переважному застосуванню перед раніше прийнятими нормативно-правовими актами того ж ієрархічного рівню. Пізніше прийнятими є тільки зміни і доповнення, дата внесення яких визначається за датою прийняття нормативно-правового акта, яким внесені зміни та доповнення. Внесення змін та доповнень до закону шляхом викладення його в новій редакції означає, що прийнято новий закон, який має перевагу перед законами, прийнятими раніше (до дня прийняття закону про внесення змін і доповнень до певного закону шляхом викладення його у новий редакції).

1. Перш за все вибір нормативно-правового акта, що підлягає переважному застосуванню у разі так званих хронологічних колізій, передбачає встановлення дня його прийняття. Це — не трудно, оскільки в офіційній публікації нормативно-правових актів завжди зазначається на дату їх прийняття. Визначення цієї дати є суто формальною процедурою. Закон слід вважати прийнятим з моменту фіксації волевиявлення Верховної Ради, бо закони «приймає» Верховна Рада (п. 3 частини першої ст. 85 Конституції), а після голосування та його фіксації Верховна Рада уже не здійснює будь-яких дій щодо закону. Проте не виключається будь-яке інше законодавче вирішення питання про день прийняття закону — цього права Верховну Раду позбавити неможливо.

Зазвичай проблема колізій між нормативно-правовими актами одного й того ж ієрархічного рівня, що прийняті одного дня, видається надуманою. І таке твердження має достатні підстави. Все ж один раз законодавець нагадав про актуальність цієї проблеми. Йдеться про прийняття 16 лютого 2003 року Цивільного і Господарського кодексів. Виникає думка звернутись до документів Верховної Ради, встановити, який із цих законодавчих актів було прийнято пізніше, та зробити висновок про переважне застосування цього законодавчого акта перед іншим за критерієм послідовності (часу прийняття) кожного із цих кодексів. Ще один варіант — питання про перевагу одного законодавчого акта перед іншим із-за відсутності офіційної інформації про час прийняття одного та іншого законодавчих актів вирішити за номером, що присвоєний кожному із цих актів.

Однак кожний із цих варіантів вирішення питання про можливість надання переваги при правозастосуванні одному чи іншому із названих кодексів є неприйнятним. Нормативно-правові акти підлягають застосуванню у такому вигляді, як вони доведені до відома населення. Раз інформація про час, з точністю до години та хвилини, коли було прийнято нормативно-правовий акт, офіційно не доводиться до відома населення, то ця інформація не може мати будь-якого значення для тлумачення і застосування Цивільного і Господарського кодексів, а отже, — і для вирішення колізій між цими законодавчими актами. Використання при тлумаченні і застосуванні нормативно-правових актів інформації про час їх прийняття впродовж дня було б використанням джерел, зовнішніх щодо відповідних актів, а це є неприпустимим (за винятками, що мають нормативну або логічну підстави, чи випливають із судової практики, що є обов’язковою в силу зазначення на це в законі, чи пов’язані з визнанням законом чинного положення з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами), бо порушує засаду правової визначеності, що є складовою частиною принципу верховенства права.

Що стосується номера, який присвоюється нормативно-правовим актам, то за ним час прийняття (раніше чи пізніше) акта встановити неможливо із-за відсутності об’єктивного зв’язку між часом прийняття нормативно-правового акта і присвоєним йому номером. Крім того, слід враховувати і ту обставину, що є практика прийняття законів пакетами, тобто практика прийняття двох чи декількох законів одним актом голосування. У таких випадках номер, що присвоюється законодавчому акту, об’єктивно не може свідчити про прийняття його раніше чи пізніше іншого. Та і метою присвоєння номерів нормативно-правовим, у тому числі і законодавчим, актам є не визначення пріоритетів таких актів, а їх індивідуалізація.

Отже, підстав визначати раніше і пізніше прийняті нормативно-правові акти серед актів, прийнятих одного дня, немає. Нормативно-правові акти, що були прийняті одного дня, слід вважати актами, прийнятими одночасно, а колізії між ними, зокрема між Цивільним і Господарським кодексами за критерієм часу прийняття вирішуватись не можуть.

Перевага при правозастосуванні має надаватись нормативно-правовим актам, прийнятим пізніше, а не тим, які пізніше набрали чинності. Це випливає із значення нормативно-правових актів як таких, що за змістом є волевиявленням правотворчих органів: пізніше волевиявлення може скорегувати більш раннє волевиявлення, але більш раннє волевиявлення не може бути перешкодою для іншого, більш пізнього волевиявлення.

Правильне розуміння критерія, за яким визначається пізніше прийнятий закон, має важливе значення, особливо у випадках, коли між днем прийняття нормативно-правового акта та днем набрання ним чинності проходить значний проміжок часу. Так, Господарський кодекс України було прийнято 16 січня 2003 р., а введено в дію 1 січня 2004 р. У проміжок часу між прийняттям Господарського кодексу та введенням його в дію було прийнято велику кількість законів, що встановлювали норми господарського права. Усі вони підлягали і підлягають переважному застосуванню перед Господарським кодексом України, хоч би вони і набрали чинності раніше, ніж цей Кодекс.

2. Слід мати на увазі, що внесення змін до нормативно-правового акта не перетворює весь такий акт у пізніше прийнятий і такий, положення якого підлягають переважному застосуванню перед раніше прийнятими нормативно-правовими актами такої ж юридичної сили. Перевага при правозастосуванні надається лише пізніше прийнятому нормативно-правовому акту, яким внесено зміни до раніше прийнятого акта тобто тим положенням, які включаються до раніше прийнятого нормативно-правового акта. Так, Законом від 20 грудня 2006 р. слова «один рік» у ч. 2 ст. 793 ЦК були замінені словами три роки. Це не може означати, що вся ч. 2 ст. 793 ЦК стала пізніше прийнятим законом. Перевага при правозастосуванні за правилом «lex posterior derogat priori» мають лише слова «один рік». Решта тексту ч. 2 ст. 793 ЦК має силу законодавчого акта, прийнятого 16 січня 2003 р. (у цей день було прийнято Цивільний кодекс).

§ 58. Конкуренція між раніше встановленими спеціальними нормами і пізніше встановленими загальними нормами

Спеціальна правова норма, встановлена раніше прийнятим нормативно-правовим актом, підлягає переважному застосуванню перед загальною правовою нормою, встановленою пізніше прийнятим нормативно-правовим актом того ж ієрархічного рівня.

1. Правило «lех posterior derogat priori», поза будь-яким сумнівом, не може конкурувати з правилом «lex superior derogat legi inferiori» (з урахуванням деяких нюансів застосування останнього правила, про які вище уже йшлося). Лише впливом радянського досвіду можна пояснити протилежні твердження, що зустрічаються в науковій літературі. Тому про застосування правила «lex posterior derogat priori» доречно говорити тільки з метою вирішення колізій між правовими нормами, що встановлені нормативно-правовими актами одного й того ж ієрархічного рівня.

Правило «lex posterior derogat priori» не може також конкурувати з правилом «lех spesialis derogat generali». Тому спеціальні правові норми підлягають переважному застосуванню перед загальними правовими нормами того ж ієрархічного рівня, що встановлені нормативно-правовими актами, прийнятими як раніше чи одного й того ж дня, так і пізніше. Проте поширеною є думка, відповідно до якої новий закон виключає застосування раніше прийнятих законодавчих актів, у тому числі і спеціальних норм, встановлених такими актами. Це обумовлено виключно тим, що зазвичай називається основне правило «lех posterior derogat priori», але не уточнюється, що спеціальні правила раніше прийнятих законодавчих актів підлягають переважному застосуванню перед загальними правилами пізніше прийнятого закону. Так, в абзаці третьому п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі»[189] вказується: «Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статі 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той із них, який прийнято пізніше...».

Подібно до цього в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про банкрутство» зазначається: «У випадках колізії нормативних приписів Закону та співвідносних норм інших законів судам слід керуватися роз’ясненнями Конституційного Суду України..., викладеними в пункті 3 мотивувальної частини його Рішення від 3 жовтня 1997 р. № 4-рп про набуття чинності Конституцією України. У цьому Рішенні КСУ роз’яснено: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасується однопредметний акт, який діяв у часі раніше». Відповідні роз’яснення КСУ слід застосовувати і до інших законів, приписи яких інакше, ніж Закон, мають протягом визначеного в них строку регулювати окремі питання» (абзац дев’ятий п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про банкрутство»[190]).

2. Згідно ч. 1 ст. 91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду (ч. 2 ст. 91 ЦК). Встановлюється також, що певні види діяльності юридична особа може здійснювати тільки за умови одержання спеціального дозволу (ліцензії) (ч. 3 ст. 91 ЦК). Але ж загальновизнано, що набуття чинності Цивільним кодексом не вплинуло на визнання спеціальною правоздатності: 1) банків (ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність»); 2) страховиків (їх цивільна правоздатність жорстко обмежується ст. 2 Закону «Про страхування»); 3) довірчих товариств (їх правоздатність жорстко обмежується ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства»); 4) торговців цінними паперами (їх цивільна правоздатність жорстко обмежується Законом «Про цінні папери та фондовий ринок»); 5) депозитаріїв, зберігачів цінних паперів та реєстраторів іменних цінних паперів (ст. 2 Закону «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»); 6) фондових бірж (ст. 24, 26 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»); 7) товарних бірж (ст. 1 Закону «Про товарну біржу»); 8) торгово-промислових палат (ст. 2 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні); 9) кредитних спілок (ст. 1 Закону «Про кредитні спілки»); 10) професійних спілок (ст. 35 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»); 11) релігійних організацій (ст. 3 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»); 11) творчих спілок (ст. 90 Закону «Про професійних творчих працівників і творчі спілки»); 12) благодійних організацій (ст. 1 Закону «Про благодійництво та благодійні організації»); 13) організацій роботодавців (ст. 1, 5 Закону «Про організації роботодавців»); 14) об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ст. 1,4 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку»).

Цілком зрозуміло, що висновок про втрату чинності переліченими та іншими положеннями законів України, якими по суті створюється ринкова інфраструктура в країні, суперечив би принципу верховенства права (частина перша ст. 8 Конституції), а тому такий висновок був би неприйнятним. Отже, встановлення ч. 1 ст. 91 ЦК загального правила, яке не передбачає надання юридичним особам приватного права спеціальної правоздатності, не привело до втрати чинності численними положеннями актів цивільного законодавства, якими встановлюється спеціальна цивільна правоздатність окремих видів юридичних осіб. Це правило слід застосовувати і в інших випадках виявлення колізії між спеціальними правовими нормами, з одного боку, та загальними правовими нормами, встановленими пізніше прийнятими нормативно-правовими актами, — з іншого.

3. Правило про збереження чинності спеціальними правовими нормами при прийнятті нового нормативно-правового акта того ж ієрархічного рівня, що встановлює загальні правові норми, які по-іншому регулюють відповідні відносини, використовується також для вирішення наступних колізій.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК «суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі». Проте абзацом другим ч. 5 ст. 216 ЦК встановлюється, що суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Ця колізія вирішується на користь спеціальної правової норми, що встановлена положенням абзацу другого ч. 5 ст. 216 ЦК, хоч Цивільний кодекс прийнято раніше.

4. Відповідно до частин шостої, сьомої ст. 29 Закону «Про кооперацію», прийнятого 10 липня 2003 р., при ліквідації кооперативу «майно кооперативу, що залишилося після задоволення вимог кредиторів кооперативу, здійснення виплат членам кооперативу паїв та виплат на паї, кооперативних виплат, оплати праці, розрахунків з кооперативним об’єднанням, членом якого він є, розподіляється між членами кооперативу у порядку, визначеному статутом», а «майно неподільного фонду не підлягає поділу між його членами і передається за рішенням ліквідаційної комісії іншій (іншим) кооперативній організації (кооперативним організаціям). При цьому у рішенні повинні бути визначені напрями використання зазначеного майна». Ці правові норми є загальними, оскільки поширюються на всі види кооперативів. Порівняно з ними правова норма, що встановлена ч. 5 ст. 165 ЦК («майно, що залишилося після ліквідації виробничого кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу»), є спеціальною, бо поширюється тільки на виробничі кооперативи. Перевага при правозастосуванні надається спеціальній правовій нормі, хоч вона і встановлена раніше прийнятим законодавчим актом.

5. Згідно з ч. 3 ст. 14 Закону «Про угоди про розподіл продукції» «дія угоди про розподіл продукції може бути припинена достроково лише в порядку і на умовах, передбачених цим Законом та угодою про розподіл продукції». Ця спеціальна правова норма підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, що встановлена ч. 2 ст. 651 ЦК, відповідно до якої договір може бути достроково розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору іншою стороною.

Можна прогнозувати рішучі заперечення проти надання переваги при правозастосуванні спеціальним правовим нормам, які встановлені раніше прийнятими законодавчими актами і про які вище йшлося. Але ж логіка законодавства є єдиною, а порушувати її з інтуїтивних міркувань було б неправильним.

6. Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК «якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)». Але абзац перший п. 1 ст. 83 ГПК надає господарському суду повноваження при прийнятті рішення «визнати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству». Це право господарського суду не пов’язується із запереченням дійсності договору його стороною чи іншою заінтересованою особою. Але текстуально закріплена в абзаці першому п. 1 ст. 83 ГПК правова норма поширюється тільки на господарські суди. Відтак за критерієм сфери дії вона має визнаватись спеціальною і такою, що підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, що встановлена ч. 3 ст. 215 ЦК. Та обставина, що Цивільний кодекс прийнято пізніше, а сама правова норма, що встановлена абзацом першим п. 1 ст. 83 ГПК, є рудиментом соціалістичних уявлень про правове регулювання господарських і господарсько-процесуальних відносин, не може бути аргументом проти переважного застосування текстуально закріпленої в цьому законодавчому положенні спеціальної норми господарського процесуального права і логічно закріпленої тут же спеціальної норми господарського права, що виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (процесуального повноваження суду) до попереднього матеріально-правового явища (визнання договору недійсним).

7. Згідно ч. 1 ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» «право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника». Ч. 2 ст. 429 ЦК встановлює: «Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт; та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором». При вирішенні колізії між цими законодавчими положеннями слід враховувати, що визначення і службового винаходу (службової корисної моделі), і роботодавця, і службових обов’язків, і доручення роботодавця у ст. 1 названого вище Закону свідчать про те, що сфера дії ч. 1 ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не виходить за межі ч. 2 ст. 429 ЦК. Отже, у ч. 1 ст. 9 цього Закону формулюється норма, що є спеціальною у відношенні до правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 429 ЦК. Відтак правова норма, що текстуально закріплюється у ч. 1 ст. 9 названого Закону, підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 2 ст. 429 ЦК. Цьому не перешкоджає та обставина, що Цивільний кодекс прийнято пізніше. У такий же спосіб вирішується колізія між ч. 2 ст. 429 ЦК, з одного боку, і ч. 1 ст. 8 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» («право на одержання патенту має роботодавець, якщо промисловий зразок створено у зв’язку з виконанням службових обов’язків чи доручення роботодавця, за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачено інше. Роботодавець повинен укласти письмовий договір з автором і за його умовами видати винагороду автору відповідно до економічної цінності промислового зразка та іншої вигоди, одержаної роботодавцем від промислового зразка»), ч. 2 ст. 7 Закону «Про охорону права на топографії інтегральних мікросхем» («автор топографії ІМС, створеної у зв’язку з виконанням службових обов’язків чи за спеціальним дорученням роботодавця, зобов’язаний подати роботодавцю письмове повідомлення про створену ним топографію ІМС разом з матеріалами, що відображають топографію ІМС досить ясно і повно»).

§ 59. Зазначення в законі на його переважне застосування перед законами, які будуть прийняті пізніше

Зазначення на те, що закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматись відповідно до певного законодавчого акта, не можуть позбавити правотворчі органи права приймати в майбутньому нормативно-правові акти, що по-іншому врегульовують суспільні відносини, якщо тільки при цьому не порушується правило про субординацію нормативно-правових актів.

1. З'ясувати значення включення до певного законодавчого акту положення про його переважне застосування перед законами, які будуть прийняті пізніше, можна тільки з урахуванням правотворчої та судової практики, що склалась впродовж десятиріч. Тому слід звернутись до досвіду; що накопичений з часів радянської кодифікації кінця 60-х — 70-х років. Можливо, радянський законодавець більше був стурбований забезпеченням відповідності союзному законодавству законодавства союзних республік, але при прийнятті низки основ законодавства Союзу РСР і союзних республік (земельного законодавства, законодавства про охорону здоров’я, законодавства про працю, законодавства про шлюб та сім’ю тощо) законодавець вказував на необхідність видання законодавчих актів Союзу РСР і союзних республік у відповідності з основами.

Ця практика була запозичена Україною. До деяких кодексів, прийнятих в Україні, були включені положення про те, що пізніші законодавчі акти повинні прийматись відповідно до кодексів. Особливо наполегливо законодавець настоював на перевазі податкових законів перед іншими законами, які будуть прийняті у майбутньому та, можливо, будуть суперечити податковим законам. Однак законодавець сам не утримався у встановлених ним для себе ж рамках і став встановлювати законодавчі положення, які суперечать кодексам (законам), що вимагають зазначеної відповідності. Врешті-решт і судова практика звернула увагу на відсутність конституційних підстав для надання одному законодавчому акту переваги перед іншими тільки в силу зазначення в ньому на таку перевагу (постанова Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України[191]).

З цією правовою позицією слід погодитись з огляду на те, що положення про перевагу певного закону перед іншими (майбутніми) законами з часом були знецінені перш за все правотворчою практикою.

Проте при прийнятті Податкового кодексу законодавець знову сформулював законодавчі положення, які можуть бути інтерпретовані як спроба надати переваги при правозастосуванні цьому Кодексу перед законодавчими актами, що будуть прийняті в майбутньому Так, ч. 1. 1 ст. 1 ПК встановлює, що цей Кодекс «визначає вичерпний перелік податків і зборів». Отже, іншими законодавчими актами не можуть встановлюватись будь-які податки і збори. Серед актів податкового законодавства ч. 3.1 ст. 3 ПК називає Конституцію, цей Кодекс, Митний кодекс та інші закони з питань митної справи, відповідні міжнародні договори, нормативно-правові акти, прийняті на підставі та на виконання Податкового кодексу. Будь-які закони можуть увійти до цього переліку тільки за умови, що вони охоплюються формулюванням «нормативно-правові акти, прийняті на підставі та на виконання цього Кодексу». Якщо ж вони цим формулюванням не охоплюються, будь-які закони не можуть належати до податкового законодавства. Ст. 2 ПК («зміна положень цього Кодексу може здійснюватися виключно шляхом внесення змін до цього Кодексу»), хоч і є беззмістовною і сформульованою вкрай недбало, все ж свідчить про прагнення законодавця надати переваги цьому Кодексу перед іншими законами. Але і цього законодавцеві видалось замало. Тому в ч. 7.3 ст. 7 ПК було встановлено, що «будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства».

В умовах такої законодавчої практики судам розумно було б виконувати ту роль, для якої вони призначені, та послідовно надавати переваги при правозастосуванні пізніше прийнятим законам, хоч би ними і порушувались обмеження на законодавчу діяльність, що були встановлені раніше прийнятими законодавчими актами. Стосовно наведених положень Податкового кодексу судова гілка влади повинна повести себе так, як вона повела себе стосовно положення ч. 2 ст. 4 ЦК, згідно якої актами цивільного законодавства визнаються закони, які «приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу»: воля законодавчої гілки влади, виражена в законі, є обов’язковою для судової; якщо ж воля законодавчої гілки є непослідовною, суперечливою, судова влада повинна керуватись волею, вираженою в пізніше прийнятому законі.

З цього приводу наведемо думку експерта однієї із міжнародних організацій Р. Кніппера, який зазначає на те, що ніякий закон не може присвоїти собі особливий ранг, а тим більше, — зарані встановити рамки для майбутніх законів. Спробою такого роду, далі вказує автор, є, наприклад ст. 3 ГК РФ[192] і ст. 3 Модельного цивільного кодексу СНД, відповідно до яких майбутні закони повинні підпорядковуватись Цивільному кодексу[193].

§ 60. Обтяжені хронологічним компонентом колізії між правовими нормами, сфери дії яких частково не співпадають

Колізії між текстуально закріпленими несумісними правовими нормами, які встановлені нормативно-правовими актами одного й того ж ієрархічного рівня, прийнятими різного часу, і сфери дії яких частково співпадають, вирішуються за правилом про перевагу правових норм, що встановлені пізніше прийнятим нормативно-правовим актом.

1. Ні наука, ні судова практика не знайшли шляхів раціонального вирішення такого роду колізій, оскільки підходять до їх вирішення від визначення кожної із конкуруючих текстуально закріплених в законодавстві норм спеціальною в одному відношенні і загальною — в іншому. Уже цим підходом закривається шлях до раціонального вирішення такого роду колізій. Вони вирішуються інтуїтивно, а логічні міркування, які при цьому викладаються у наукових роботах чи в судових рішеннях у порядку їх мотивування, утворюють лише антураж, покликаний прикрити суто інтуїтивне вирішення відповідної колізії.

На підтвердження цієї думки звернемось до однієї із правових позицій, опрацьованих судами.

Відповідно до частини другої ст. 15 Закону «Про товарну біржу» «угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню». Частина четверта цієї ж статті встановлює, що «угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі». До внесення до Закону «Про товарну біржу» змін Законом від 20 травня 2010 р.[194] на товарних біржах дозволялось укладати угоди (договори) щодо нерухомого майна. Це призвело до виникнення колізій між наведеними положеннями Закону «Про товарну біржу» і відповідними положеннями Цивільного кодексу 1963 р., а пізніше — Цивільного кодексу 2003 року. При вирішенні спорів суди не стали вдаватись до логічного аналізу, до відповідних логічних операцій, а суто інтуїтивно дійшли висновку про те, що Закон «Про товарну біржу» є спеціальним нормативно-правовим актом щодо визначення правових умов створення і діяльності товарних бірж на території України і загальним стосовно укладення договорів. З питання укладення договорів спеціальними є норми, що встановлені Цивільним кодексом. За правилом про перевагу спеціальної правової норми суди дійшли висновку про те, що застосуванню підлягає спеціальна норма, що текстуально закріплена в ст. 657 ЦК, відповідно до якої «договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі». Отже, було зроблено висновок про те, що договори купівлі-продажу нерухомого майна, укладені на товарній біржі, підлягають нотаріальному посвідченню.

Кінцевий висновок судів є правильним, але він був зроблений суто інтуїтивно. Що стосується аргументів «загальна-спеціальна правова норма», то це був антураж, бо ці аргументи кінцевий висновок і не підтверджували, і не спростовували.

Раціональне вирішення колізії, про яку йдеться, передбачало перш за все констатацію тієї обставини, що диспозиції наведених вище правових норм, що текстуально закріплені в прийнятих різного часу законодавчих актах, є несумісними. Сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в частинах другій і третій ст. 15 Закону «Про товарну біржу», з одного боку, і правових норм, що текстуально закріплені в ст. 657 ЦК, — з іншого, частково співпадають. Названі тут першими дві правові норми поширюються на відносини щодо укладення договорів тільки на товарній біржі. Відтак сфера їх дії є вужчою, ніж сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 657 ЦК.

З іншого боку, сфера дії правових норм, що встановлюються Законом «Про товарну біржу», була ширшою, бо вони поширювались на договори купівлі-продажу будь-якого товару, бо до внесення змін до Закону «Про товарну біржу» Законом від 20 травня 2010 р. на товарній біржі не заборонялось укладати договори купівлі-продажу нерухомого майна, а правова норма, що текстуально закріплена в ст. 657 ЦК, поширювалась тільки на договори купівлі-продажу нерухомого майна.

За викладених умов колізія, що про яку йдеться, не могла вирішуватись за правилом про перевагу спеціальної правової норми. Це правило є неналежним інструментом вирішення даної колізії. Вона має вирішуватись за правилом про перевагу правової норми, встановленої нормативно-правовим актом, прийнятим пізніше. Отже, до 1 січня 2004 р. питання про нотаріальне посвідчення чи непосвідчення договорів купівлі-продажу нерухомого майна, якщо такі договори укладались на товарній біржі, повинне було вирішуватись на користь правових норм, які текстуально закріплені в ст. 15 Закону «Про товарну біржу» (а не ст. 227 ЦК Української РСР 1963 р.). Після набрання чинності Цивільним кодексом 2003 року ця колізія повинна вирішуватись на користь цього Кодексу, оскільки він був прийнятий пізніше, ніж Закон «Про товарну біржу».

2. Несумісними є правові норми, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 429 ЦК («майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором») і ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права» [69] («виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем»). Сфери дії цих двох правових норм частково співпадають. Ч. 2 ст. 429 ЦК поширюється на всі об’єкти інтелектуальної власності, а ч. 2 ст. 16 названого Закону — тільки на об’єкти авторського права. З іншого боку, ч. 2 ст. 16 цього Закону поширюється на об’єкти авторського права, створені не тільки в порядку виконання службових (трудових) обов’язків, а й в порядку виконання цивільно-правового договору, а ч. 2 ст. 429 ЦК — тільки на об’єкти, створені у зв’язку з виконанням трудового договору. Отже, сфери дії кожної із правових норм, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 429 ЦК і в ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права», співпадають лише частково, а в решті виходять одна за межі іншої.

Оскільки ці дві текстуально закріплені правові норми є несумісними, колізія між ними в частині співпадання сфер їх дії вирішується на користь правової норми, що встановлена пізніше прийнятим законодавчим актом, тобто на користь правової норми, текстуально закріпленої в ст. 429 ЦК. Отже, ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права» не може застосовуватись усупереч ст. 429 ЦК, а авторське право на службовий твір належить працівникові (автору) і роботодавцеві (як інше не передбачено договором).

Якби сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права», не виходила за межі правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 429 ЦК, перша із названих правових норм визнавалась би спеціальною у відношенні до другої і застосовувалась би переважно перед нею. Але сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права», включає і відносини щодо створення об’єкта авторського права у зв’язку з виконанням цивільно-правового договору. Відтак вона виходить за межі сфери дії правової норми, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 429 ЦК, а ці дві правові норми не співвідносяться як спеціальна і загальна.

Подібно до викладеного вирішується і колізія між правовими нормами, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 430 ЦК («майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором») і ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права». Ці дві правові норми є несумісними. Сфери їх дії співпадають частково, а в решті виходять одна за межі іншої. Відтак колізія між цими правовими нормами вирішується на користь правової норми, текстуально закріпленої у пізніше прийнятому законодавчому акті.

Для вирішення колізій між ст. 429, 430 ЦК з одного боку, і ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права» не було необхідності звертатись до правових норм, які закріплені в цих законодавчих положеннях та виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Цим не заперечується та обставина, що такі правові норми є невід’ємною частиною змісту зазначених законодавчих положень. Але використання висновку від протилежного у випадках, що розглядаються, та виявлення у такий спосіб правових норм, що логічно закріпляються у згаданих законодавчих положеннях, не впливає на кінцеві результати тлумачення. Тому використання висновку від протилежного для з’ясування співвідношення між ст. 429, 430 ЦК, з одного боку, і ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права», з іншого, можливо тільки в навчальних цілях, для того, щоб впевнитись у тому, що зазначені колізії були правильно вирішені раніше без використання зазначеного висновку з використанням правила «lех posterior derogat priori».

§ 61. Обтяжені хронологічним компонентом колізії між положеннями законодавства, що текстуально закріплюють сумісні правові норми, сфери дії яких частково співпадають

Обтяжені хронологічним компонентом колізії між положеннями законодавства, які текстуально закріплюють сумісні правові норми одного й того ж ієрархічного рівня, прийнятими різного часу, і сфери дії яких частково співпадають, вирішуються за допомогою висновку від протилежного. При цьому правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із положення, що встановлене раніше прийнятим нормативно-правовим актом, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що текстуально закріплена в пізніше прийнятому акті законодавства. А правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із правової норми, текстуально закріпленої в пізніше прийнятому акті законодавства, застосовується переважно перед правовою нормою, яка текстуально закріплена в раніше прийнятому акті законодавства.

1. Частково співпадали сфери дії правової норми, яка текстуально закріплена в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру» і відповідно до якої адвокат має право «запитувати та отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань», і правової норми, яка текстуально закріплена в ст. 28 раніше чинного Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень». Первісна редакція цього Закону допускала можливість надання відповідних відомостей «лише» особам, зазначеним у цьому Законі. Крім того, первісна редакція цієї статті встановлювала, що до приведення у відповідність із цим Законом раніше прийняті нормативно-правові акти застосовуються в частині, в якій вони не суперечать ньому Закону. Оскільки раніше чинний Закон «Про адвокатуру» було прийнято раніше, то не виникало сумнівів, що цей Закон не може застосовуватись усупереч Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень». За таких умов інформація із Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень на запити адвокатів не видавалась.

11 лютого 2010 р. була прийнята нова редакція Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», із ч. 3 ст. 28 якої було виключено слово «лише» (в положенні про коло осіб, що мають право на отримання інформації із зазначеного вище Державного реєстру), а із заключних положень цього Закону — застереження про застосування раніше прийнятих нормативно-правових актів лише в частині, в якій вони не суперечать цьому Закону. Виникало питання про те, як тепер мала вирішуватись колізія між Законом «Про адвокатуру» і Законом «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Застосувати з цією метою правило про переважне застосування спеціальної правової норми було неможливо, оскільки правові норми, про які йдеться, не співвідносились як спеціальна і загальна. Гіпотеза норми, що формулювалась у ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру», виходила за межі гіпотези норми, що формулюється в ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», бо поширювала право адвокатів отримувати документи та їх копії без обмеження їх кола і кола юридичних осіб, що зобов’язані видавати документи та їх копії. У свою чергу правова норма, що формулюється в ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень» поширюється на осіб, що зазначені у цій частині, тобто гіпотеза цієї правової норми виходить за межі гіпотези правової норми, яка встановлена статтею 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру».

Колізія між цими двома правовими нормами мала вирішуватись на користь правової норми, що встановлена Законом «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» з урахування наступного. Правові норми, які текстуально закріплені в законодавчих положеннях, про які йдеться, є сумісними за змістом диспозиції. Сфера дії цих правових норм у частині, у якій вони визначаються об’єктом правовідносин (видами інформації), співвідносяться як рід (інформація, про яку йдеться у ст. 6 Закону «Про адвокатуру») і вид (інформація, про яку йдеться у ст. 6 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень). Але це не дає підстав для твердження про те, що ці конкуруючі правові норми співвідносяться як загальна і спеціальна, бо сфери дії цих правових норм визначається також колом суб’єктів, на яких їх дія поширюється. Ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру» поширювалась на правовідносини між адвокатами, з одного боку, і підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями, — з іншого. Ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» поширюється на правовідносини між органами, що здійснюють державну реєстрацію, та особами, що перелічені у цій статті. Отже, ці сфери за критерієм кола суб’єктів є різними, і не співпадають у будь-який частині. Проте для вибору способу вирішення колізії між правовою нормою, що текстуально була закріплена в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру», і правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», достатньо того, що сфери дії цих правових норм співпадають лише частково (у частині інформації, що міститься у згаданому Державному реєстрі), а в решті сфера дії кожної із тих правових норм виходить за межі дії іншої конкуруючої норми.

Для вирішення практичного аспекту колізії між правовими нормами, про які йдеться (таким є питання про право адвокатів запитувати і отримувати інформацію із Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень), із ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, відповідно до якої інші, ніж зазначені в цій статті, особи не мають права на одержання інформації із названого вище Державного реєстру. Це — правова норма, що встановлена пізніше, ніж правова норма, текстуально закріплена в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру».

У ній виражена пізніше сформована законодавцем його воля. Відтак правова норма, що логічно закріплена в ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, підлягала переважному застосуванню перед правовою нормою, текстуально закріпленою в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру».

5 липня 2012 р. було прийнято Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». П. 1 ч. 1 ст. 20 цього Закону надає адвокатам право завертатись з адвокатськими запитами, у тому числі щодо тримання копій документів до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань. Ця права норма підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, яка логічно закріплена в ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», виявляється за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої іншим особам, крім названих у цій статті, інформація із Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень не повинна видаватись. Правова норма, що встановлена п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», підлягає переважному застосуванню за двома критеріями: 1) хронологічним; 2) за критерієм переваги текстуально закріпленої правової норми перед правовою нормою, яка логічно закріплена в положенні акта законодавства, що не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

2. Сумісними є також правові норми, що текстуально закріплені ч. 1 в ст. 284, ч. 3 ст. 293 ГК, з одного боку, і ч. 1 ст. 10, ч. 3 ст. 26 Закону «Про оренду державного і комунального майна». Сфери дії кожної із перших двох правових норм частково співпадають із сферою дії конкуруючих правових норм. А колізії між ними вирішуються з урахуванням наступного.

У ч. 1 ст. 284 ГК («істотними умовами договору оренди є: об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу») визначаються істотні умови господарського договору оренди.

У ч. 1 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» визначаються істотні умови договору оренди державного і комунального майна («істотними умовами договору оренди є: об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань, якщо їх нарахування передбачено законодавством; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов’язань; забезпечення виконання зобов’язань — неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об’єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов’язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна»). Сфери дії текстуально закріплених у цих законодавчих положеннях правових норм частково співпадають: одна із них поширюється на всі господарські договори оренди, у тому чисті і на господарські договори оренди державного і комунального майна, але не поширюється на договори оренди, що не є господарськими, у тому числі не поширюється на договори оренди державного і комунального майна, в яких орендарями є особи, що не є суб’єктами господарювання. Друга із цих правових норм поширюється тільки на договори оренди державного і комунального майна, але орендарями за такими договорами можуть бути не тільки суб’єкти господарювання, а й інші учасники цивільних відносин. Диспозиції цих правових норм дещо відрізняються, але є сумісними.

Колізія між цими правовими нормами вирішується за допомогою висновку від протилежного із ч. 1 ст. 284 ГК, що встановлює більш вузьку диспозицію, ніж диспозиція правової норми, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна». У такий спосіб виявляється правова норма, відповідно до якої інші умови не є істотними для господарського договору оренди, у тому числі оренди державного і комунального майна. Ця правова норма встановлена пізніше прийнятим законодавчим актом. Вона є несумісною з правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 1 ст. 10 названого вище Закону. Отже, відсутність у Господарському договорі оренди державного і комунального майна умов, які не визнаються істотними статтею 284 ГК, але визнаються істотними статтею 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» не є підставою для висновку про те, що господарський договір оренди державного і комунального майна є неукладеним.

Подібно до цього вирішується і колізія між правовими нормами, текстуально закріпленими в ч. 3 ст. 293 ГК («договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу») і в ч. 3 ст. 26 Закону «Про оренду державного і комунального майна» («договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов’язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України»). Із ч. 3 ст. 293 ГК слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, згідно з якої з інших підстав, ніж передбачені цим законодавчим положенням, у тому числі з підстави, встановленої ч. 3 ст. 26 названого Закону, договір оренди державного і комунального майна може бути достроково розірваним. Ця правова норма є несумісною з правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 3 ст. 26 Закону «Про оренду державного і комунального майна», і підлягає переважному застосуванню до господарських договорів оренди державного і комунального майна за хронологічним критерієм вирішення юридичних колізій. Отже, господарський договір оренди державного і комунального майна не може бути достроково розірваний з підстави, передбаченої ч. 3 ст. 26 названого вище Закону.

§ 62. Обтяжені хронологічним компонентом колізії між загальними і спеціальними правовими нормами, одна із яких закріплена текстуально, а інша закріплена логічно і виявляється при тлумаченні з допомогою висновку від протилежного

Якщо сфера дії однієї текстуально закріпленої правової норми, що встановлена раніше, і сфера дії іншої текстуально закріпленої правової норми, встановленої пізніше, співвідносяться як рід і вид (тобто перша із цих правових норм є загальною, а інша — спеціальною), а диспозиції цих норм є різними, але сумісними, то застосування кожної із цих правових норм не може виключити застосування іншої. У той же час за допомогою висновку від протилежного із диспозиції кожної із цих правових норм виявляються логічно закріплені правові норми, що є несумісними з конкуруючими правовими нормами. Правова норма, виявлена за допомогою висновку від протилежного із диспозиції загальної текстуально закріпленої правової норми, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що є спеціальною, текстуально закріпленою, незалежно від часу встановлення цих правових норм. Правова норма, що виявлена за допомогою висновку від протилежного із текстуально закріпленої спеціальної правової норми, що встановлена раніше, не виключає застосування пізніше встановленої загальної текстуально закріпленої правової норми. Правова норма, що виявлена за допомогою висновку від протилежного із текстуально закріпленої спеціальної правової норми, встановленої пізніше, виключає застосування раніше встановленої текстуально закріпленої загальної правової норми.

1. Колізія між ч. 2 ст. 785 ЦК («якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення») і ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі» («у разі невиконання орендарем обов’язку щодо умов повернення орендодавцеві земельної ділянки орендар зобов’язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки») за допомогою інтуїтивного чи органолептичного тлумачення узагалі не може бути однаково вирішена двома чи декількома фахівцями. За допомогою наведеного вище правила вона вирішується однозначно. Отже, із загальної правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 785 ЦК, за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої невиконання наймачем обов’язку щодо повернення речі (предмета договору найму) не тягне інших цивільно-правових наслідків, ніж ті, що передбачені ч. 2 ст. 785 ЦК. Але це — правова норма, що є загальною (бо поширюється на будь-які зобов’язання найму, у тому числі і найму (оренди) землі) і встановленою раніше (порівняно з правовою нормою, що встановлена ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі»). До того ж вона закріплена тільки логічно і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Тому вона не може виключити застосування спеціальної норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі». Отже, прострочення повернення земельної ділянки у зв’язку з закінченням строку її оренди тягне обов’язок орендаря відшкодувати збитки, завдані орендодавцю.

У той же час за допомогою висновку від протилежного із ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі» виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої прострочення повернення земельної ділянки після закінчення строку договору оренди не тягне інших правових наслідків, крім тих, що передбачені цим законодавчим положенням. Отже, згідно цієї правової норми прострочення повернення орендарем земельної ділянки не тягне застосування загальної правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 785 ЦК. Це — пізніше виражена воля законодавця. Тому правова норма, в якій ця воля виражена, підлягає застосуванню, не дивлячись на те, що ця норма лише логічно закріплена в ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі» і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Якби ж хронологічна послідовність прийняття Цивільного кодексу і Закону «Про оренду землі» була протилежною, то і ця колізія вирішувалась би у протилежній спосіб. У такому випадку не було б логічних підстав для того, щоб правова норма, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі» і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, виключала застосування до відносин щодо оренди землі ч. 2 ст. 785 ЦК. Так, раніше встановлена спеціальна норма виключає застосування пізніше встановленої несумісної з неї загальної правової норми. Але ж це стосується тільки тієї раніше встановленої спеціальної норми, яка закріплена текстуально, і не стосується правової норми, що закріплена лише логічно і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

2. У такий же спосіб вирішується колізія між п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги», відповідно до якої «споживач зобов’язаний ... у разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги сплачувати пеню у встановлених законом чи договором розмірах», і ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом»). У цих законодавчих положеннях текстуально закріплюються відповідно спеціальна і загальна правові норми. Правова норма, закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону, є спеціальною, бо сфера її дії не виходить за межі сфери дії ч. 2 ст. 625 ЦК. Ці дві текстуально закріплені правові норми є сумісними, бо диспозиція кожної із них не перешкоджає застосуванню диспозиції іншої правової норми. У той же час із диспозиції кожної із цих правових норм за допомогою висновку від протилежного виявляються правові норми, що є несумісними з відповідними правовими нормами, що текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях.

Із п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, яка лише логічно закріплена у цьому законодавчому положенні і згідно якої інша відповідальність споживача у разі прострочення оплати житлово-комунальних послуг не наступає. У такий спосіб правова норма виявлена коректно, оскільки висновок від протилежного зроблено, хоч і не в межах найближчого роду (найближчим родом щодо пені відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК є неустойка), але в межах роду, до якого належить неустойка: таким родом є відповідальність за порушення зобов’язань, а неустойка як вид відноситься законодавцем і до роду забезпечення виконання зобов’язань (ч. 1 ст. 546 ЦК), і до роду відповідальності (наприклад, ст. 922 ЦК має заголовок «Відповідальність...», а йдеться в ній про штраф, повернення провізної плати і відшкодування збитків). Правова норма, виявлена за допомогою висновку від протилежного із положення п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону, як норма, що встановлена пізніше прийнятим законом, підлягає переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені ч. 2 ст. 625 ЦК, а споживачі житлово-комунальних послуг за прострочення оплати комунальних послуг не несуть іншої відповідальності, крім сплати пені. Такою є воля законодавця, виражена у пізніше прийнятому законі.

Проте Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України опрацювала іншу правову позицію. У постанові від 20 червня 2012 р. у справі про стягнення заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг Судова палата зазначила: «Закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення оплати за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, встановлених у ч. 2 ст. 625 ЦК України». Але ж у п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону закріплена не одна, а дві правові норми: одна — текстуально, а друга — логічно. Перша із цих норм є спеціальною у відношенні до норм, закріплених у ч. 2 ст. 625 ЦК. Але ця норма є сумісною з нормами, встановленими ч. 2 ст. 625 ЦК, а тому Судова палата могла зазначити на те, що вона не виключає застосування норм, встановлених ч. 2 ст. 625 ЦК. Друга із цих норм закріплена логічно, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і є несумісною із правовими нормами, встановленими ч. 2 ст. 625 ЦК. Цю колізію треба було вирішити з урахуванням того, що названий Закон прийнято пізніше, на користь правової норми, що логічно закріплена в цьому Закону. Проте Судова палата і не заперечила існування цієї норми, і не стала вирішувати колізію між цією правовою нормою та нормами, закріпленими в ч. 2 ст. 625 ЦК, тобто справу вирішила, а питання правотлумачення залишила відкритим. При цьому посилання на п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК («судовий наказ може бути видано, якщо... заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості» нічого не додавало до аргументів Судової палати, оскільки Цивільний процесуальний кодекс, як і Цивільний кодекс, було прийнято раніше, ніж Закон «Про житлово-комунальні послуги».

Якби Закон «Про житлово-комунальні послуги» було прийнято раніше, ніж Цивільний кодекс, то застосування правової норми, що логічно закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, усупереч загальної правовій нормі, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 625 ЦК, було б неможливим, бо раніше встановлена спеціальна норма має перевагу при правозастосуванні перед пізніше встановленою загальною правовою нормою тільки за умови, якщо ця спеціальна норма закріплена в нормативно-правовому акті текстуально або логічно, але тільки тоді, коли вона виявляється за допомогою висновків ступеню, від попереднього правового явища до наступного або навпаки, а також за допомогою висновку від протилежного, зробленого із нормативного положення, в якому вживаються слова «лише», «тільки», «виключно» або словосполучення «не інакше як».

Що стосується правової норми, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 625 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші наслідки у разі прострочення виконання грошового зобов’язання (крім тих, що передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК) не настають, то ця правова норма ніяк не може застосовуватись усупереч спеціальній правовій нормі, що текстуально закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги». Результат тлумачення змінився б на протилежний, якби Цивільний кодекс було прийнято пізніше, ніж названий Закон.

§ 63. Застереження про застосування раніше прийнятих законів в частині, в який вони не суперечать новому закону

Застереження в законах, відповідно до яких раніше прийняті законодавчі акти застосовуються в частині, в якій вони не суперечать новому закону, виключає подальше застосування не тільки загальних, а й спеціальних правових норм, що встановлені раніше прийнятим законом.

1. Як зазначалося вище, текстуально закріплені спеціальні правові норми, які встановлені раніше прийнятими актами законодавства, зберігають чинність при введенні в дію актів законодавства такої ж юридичної сили, які встановлюють загальні правові норми, що суперечать зазначеним спеціальним нормам. Але досить часто в законах зазначається на те, що законодавчі акти, прийняті раніше, підлягають застосуванню в частині, що не суперечить такому закону. Такі застереження були включені до законів «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (п. 3 розділу XIII «Прикінцеві положення»); «Про іпотеку» (п. 2 розділу VI «Прикінцеві положення»); «Про забезпечення вимоги кредиторів та реєстрацію обтяжень» (п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення»). Тут наведені тільки окремі приклади із законодавчої практики середини — кінця 2003 р. Справжня кількість законів, до яких включені застереження наведеного змісту, є значно більшою.

Включення таких застережень до нового закону виключає застосування спеціальних правових норм, що встановлені раніше прийнятими законодавчими актами, що суперечать новому закону.

2. Законодавець мав би виявляти більшу обачність при включенні застережень, про які йдеться, до крупних законодавчих актів, особливо кодифікованих, оскільки широта сфери дії таких актів і кількість законів, що можуть конкурувати із крупним законодавчим актом, до якого додане зазначене застереження, є значною, а законодавча практика свідчить про те, що в процесі законотворчості перевірка законопроекту на його відповідність раніше прийнятим законам не здійснюється. Проте до Кодексу адміністративного судочинства було включене положення, відповідно до якого «закони України та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із цим Кодексом діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу» (п. 13 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення»). У силу цього застереження до заяв про поновлення на роботі державних службовців мав застосовуватись строк тривалістю один рік, встановлений ч. 2 ст. 99 КАС. Судова практика, керуючись здоровим глуздом, стала застосовувати місячний строк, що встановленій частиною першою ст. 233 КЗпП. Але ж при цьому не давалось обґрунтування, чому частина перша ст. 233 КЗпП підлягає переважному застосуванню перед ч. 2 ст. 99 КАС. Воно не давалось тому, що його дати було неможливо. Законодавець дав чітку вказівку: не застосовувати раніше прийняті законодавчі акти усупереч Кодексу адміністративного судочинства. Немає будь-яких підстав стверджувати, що ця вказівка не поширюється на спеціальні правові норми, що встановлені раніше прийнятими законодавчими актами.

Колізія, про яку тут йшлося, була усунута при внесенні змін до Кодексу адміністративного судочинства Законом від 7 липня 2010 року[195]. Але до проекту Трудового кодексу застереження про застосування раніше прийнятих законів лише в частині, в якій вони не будуть суперечити Трудовому кодексу, таке застереження включене.

Що стосується правотворчої практики, то вона повинна була б відмовитись від подальшого використання застереження, про яке йдеться, оскільки воно лише дезорганізує суспільні відносини. Замість цього треба було б одночасно з прийняттям певного закону вносити зміни до раніше прийнятих законів, що значно спростило б вирішення колізій у законодавстві.