Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Передмова

Якщо література в широкому розумінні означає «твори письменності»[1], то акти законодавства — це літературні твори. Їх особливість випливає із об’єктивно існуючої потреби в об’єднанні цих творів, поки вони є чинними актами законодавства, в єдину систему. Надання сукупності цих творів ознаки системності є надзвичайно складною задачею. Тому твердження провідного радянського теоретика права С. С. Алєксєєва про те, що система права за своїм характером наближається до органічних систем[2], є лише побажанням на майбутнє, яке (побажання) обумовлено загальною рисою теорії права, що завжди тяжіла до філософської проблематики та до формулювання теоретичних положень без належного осмислення нормативного матеріалу, ніколи не була «нормативною», тобто системою теоретичних положень, що сформульовані на основі дослідження емпіричних явищ (нормативно-правових актів, правовідносин, практики правозастосування тощо). Навпаки, теорія права завжди виходила із загальних уявлень про право, законодавство, про те, якими вони повинні бути, а нормативно-правові акти теоретикам права були потрібні єдино для того, щоб на їх положеннях проілюструвати правильність своїх абстрактних висновків.

Викладеним не заперечується значення загальних теоретичних, у тому числі філософських, положень для дослідження законодавства, але ж оспорюється виправданість таких методів дослідження теоретико-правових проблем, коли філософські положення лише доповнюються теоретико-правовими положеннями дещо нижчого рівня узагальнення, стосовно яких (положень) термін «узагальнення» взагалі не можна застосовувати, бо насправді ніяких узагальнень (руху від конкретного через особливе до загального) немає. Є тільки набір міркувань на підфілософському рівні. Потім такі теоретико-правові положення переносяться до підручників з теорії права, оволодівають розумом майбутніх юристів, які до кінця своєї професійної кар’єри не можуть зрозуміти, як же використати з практичною метою засвоєні на студентській лаві теоретичні положення.

Отже, всупереч теоретичним уявленням положення актів законодавства на цей час не є системним явищем, а утворюють певну сукупність. І все ж цій сукупності притаманна певна внутрішня логіка, оскільки зазначена сукупність є результатом свідомої діяльності людей. Задача юристів-фахівців, що працюють у сфері правозастосування (а таких — абсолютна більшість), полягає у пізнанні зазначеної логіки. Але цьому їх ніхто і ніколи не навчав. З часів римського права відомі правила «lex posterior derogat priori» і «lex specialis derogat generali». З розвитком законодавства ці правила були доповнені ще одним, відповідно до якого в умовах поділу актів законодавства за критерієм їх ієрархічного рівня перевага при правозастосуванні має надаватись актам вищої юридичної сили («lex superior derogat inferiori»). У римському праві і суспільстві ідея субординації нормативно-правових актів не була розвинута. Як писав С. А. Муромцев, юридична сила преторського едикту не відрізнялась від юридичної сита норми закону[3]. «Римські юристи в практиці допускали повну рівність цивільного права (права квіритів, права, встановленого римськими законами — Авт.) і преторського права; вони дозволяли цьому останньому навіть скасовувати перше, але не визнавали такої рівності відкрито і не хотіли преторський порядок називати правом»[4].

На сьогодні це — практично і весь арсенал засобів, який використовується при тлумаченні актів законодавства.

Усі відчувають недостатність цього арсеналу. Спроби створити юридичну герменевтику, що ґрунтується на раціональному підґрунті, здійснювались в епоху пізнього середньовіччя і пізніше аж до кінця XIX століття, але не були доведені до логічного завершення. Тому німецький науковець-юрист ф. К. ф. Савіньї, класик світової юридичної думки, якого вважають основоположником юридичної герменевтики, та його учень і послідовник німецький науковець Г. Ф. Пухта вважали цю саму юридичну герменевтику лише мистецтвом. Наш співвітчизник Є. В. Васьковський спростував цю думку на самому початку XX століття[5]. Але пізніше раціональна теорія тлумачення актів законодавства, створена Є. В. Васьковським, практично не розвивалась. Потужне логіко-юридичне вчення, створене Є. В. Васьковським, могло бути використане для широких емпіричних досліджень та подальшої розробки методології тлумачення нормативно-правових актів. Але так не сталося. До 1917 року, складається враження, ні науковці, ні практики не встигли усвідомити значення вчення, створеного Є. В. Васьковським. Після 1917 року у нашій країні, як кажуть, уже було не до того.

Що стосується країн континентальної та англо-саксонської систем права, то в них проблема однакового тлумачення актів законодавства була вирішена переважно зусиллями судової практики: великі зразки минулого і сьогодення, про які писав Ф. К. ф. Савіньї, замінили там раціональну теорію тлумачення, а тому гострої потреби в ній зараз немає. У пострадянських країн таких зразків, такого досвіду, який можна було б назвати великими зразками минулого і сьогодення, практично немає, а потреба в організації суспільства на правовій основі є. За таких умов в Україні, як і в інших пострадянських країнах, виникла гостра потреба в науково обґрунтованій методології тлумачення нормативно-правових актів. Тож треба повертатись до вчення Є. В. Васьковського та до наукових праць, у яких це вчення розвивалось, та на базі чинного законодавства і практики його застосування створювати новітнє вітчизняне вчення про тлумачення правових актів.

Інтерес до проблеми тлумачення нормативно-правових актів в радянській юридичній науці після п’ятдесятирічної перерви став появлятися в 60-ті роки минулого століття. Але дослідження, які стали проводитись, переважно не виходили за межі теорії права. Широкі емпіричні дослідження не здійснювались, а за їх відсутності теоретико-правові дослідження цієї проблематики здійснювались в умовах помітного відчуття «кисневого голоду». Окремі галузеві дослідження у свою чергу також уникали широкого аналізу емпіричного матеріалу і тяжіли до абстрактно-теоретичної проблематики. У такому стані дослідження проблем тлумачення нормативно-правових актів перебуває і на цей час.

Автори цього видання вивчили досвід наукового дослідження проблем тлумачення нормативно-правових актів. І це дало їм потужні засоби для власних досліджень. Але головне, що зробили автори цього видання, — це здійснення широких емпіричних досліджень, результати яких були викладені у цілій низці великих за обсягом публікацій (маються на увазі перш за все коментарі до трудового і цивільного законодавства, а також інші твори науково-практичної і теоретичної спрямованості). Узагальнення цих результатів дало можливість створити сучасне вчення про тлумачення нормативно-правових актів.

Автори висловлюють надію на те, що це видання стане настільною книгою для кандидатів на посади суддів, для суд дів, яким воно і адресується, а також для всіх юристів, що не виключає його використання як навчального посібника для студентів.

Появі цієї книги істотно сприяли п’ять тижневих семінарів, які були проведені в рамках Спільної програми Ради Європи і Європейського Союзу «Прозорість і ефективність судової системи України» і на яких обговорювались положення новітнього вчення про тлумачення правових актів. У зв’язку з цим автори висловлюють щиру вдячність за організацію семінарів:

Оскару Аларкону — керівникові програми «Прозорість і ефективність судової системи України»;

Поліні Казакевич — керівникові управління Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

Ірині Зарицькій — старшому раднику з юридичних питань програми «Прозорість і ефективність судової системи України».

Автори вдячні експерту Ради Європи Джону Ліптону за участь у всіх п'яти семінарах, присвячених обговоренню положень новітнього вчення про тлумачення правових актів. Висловлені Дж. Ліптоном думки і поради дали змогу авторам більшою мірою врахувати досвід тлумачення правових актів у країнах Європи, а також досвід міжнародних судових установ.

Автори дякують за участь у семінарах, за цінні пропозиції, рекомендації, зауваження, за підтримку ідеї створення і впровадження в судову практику новітнього вчення про тлумачення законів:

М. І. Балюку — судді Верховного Суду України;

М. Б. Гусаку — судді Верховного Суду України;

О. В. Гашицькому — судді Вищого адміністративного суду України;

О. В. Муравйову — судді Вищого адміністративного суду України;

М. І. Смоковичу — судді Вищого адміністративного суду України;

B. І. Співаку — судді Вищого адміністративного суду України;

Є. А. Усенко — судді Вищого адміністративного суду України;

О. А. Подоляк — судді Вищого господарського суду України;

C. О. Карпенко — судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ;

О. П. Касьяну — судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ;

М. М. Лагнюку — судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ;

В. В. Наставному — судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ;

Ю. Р. Трясуну — судді Апеляційного суду Автономної Республіки Крим;

Л. В. Матвійчук — судді Апеляційного суду Волинської області;

Л. А. Черненковій — судді Апеляційного суду Дніпропетровської області;

Н. С. Краснощоковій — судді Апеляційного суду Донецької області;

В. В. Городовенку — голові Апеляційного суду Запорізької області;

О. М. Кримській — судді Апеляційного суду Запорізької області;

О. В. Пнівчук — судді Апеляційного суду Івано-Франківської області;

Т. І. Приколоті — судді Апеляційного суду Львівської області;

О. Г. Журавльову — судді Апеляційного суду Одеської області;

О. М. Куріло — судді Апеляційного суду Харківської області;

Н. В. Шевцовій — заступнику голови Харківського апеляційного адміністративного суду;

Н. К. Височанській — заступнику голови Апеляційного суду Чернівецької області;

С. В. Лівінському — судді Апеляційного суду м. Севастополя.