Новітнє вчення про тлумачення правових актів

§ 30. Правові норми, текстуально закріплені і текстуально не закріплені (закріплені логічно) в актах законодавства

Переважну частину нормативного змісту актів законодавства складають не ті норми, які закріплені в них текстуально (прямо або непрямо), а норми, які закріплені в актах законодавства лише логічно. Такі правові норми виявляються при тлумаченні за допомогою висновків ступеню, від попереднього правового явища до наступного або навпаки, від протилежного. Текстуально не закріплені правові норми випливають також із контексту відповідних нормативних положень.

1. Проблема поділу правових норм на текстуально закріплені і текстуально не закріплені (закріплені лише логічно) в актах законодавства, подальшого поділу цих двох родів правових норм на види та виявлення особливостей кожного із цих видів правових норм є центральною проблемою теорії тлумачення нормативно-правових актів. Проте цей поділ правових норм послідовно здійснений тільки у дисертації В. М. Коваля[113]. По суті сьогодні з правовими нормами, текстуально не закріпленими в актах законодавства, не вміє працювати практично ніхто.

Нове знання, яке здобуте авторами цього видання і яке ґрунтується на класифікації правових норм за критерієм способів їх закріплення в актах законодавства і виявлення їх при тлумаченні, з розумінням і доброзичливо сприймається у суддівському середовищі. Лише одного разу суддя апеляційного суду не зрозумів, для чого йому читають лекцію «про ази юриспруденції, коли він вирішує найскладніші справи». У відповідь він почув, що дійсно його, як і його колег, образно можна порівняти із столяром, що виготовляє столи виключно за допомогою однієї сокири. Але ж столи краще виготовляти за допомогою не тільки сокири, а й багатьох інших інструментів і обладнання. Це може звучати дещо образливо. Тому зауважимо, що знань та навичок роботи з відповідними інструментами судді не отримують в університетах, оскільки і в науці відповідні знання відсутні, а науковці розмову на цю тему в кращому випадку відхиляють (якщо і взагалі не заперечують значення таких інструментів).

2. Ставлення науки до проблеми виявлення при тлумаченні правових норм, що лише логічно закріплені в нормативно-правових актах, просто дивує. З одного боку, у філософії права помічено, що «інтерпретація у її герменевтичному розумінні можлива лише щодо текстів, яким властива змістова подвійність: певна система значень артикульована у них (текстах) первісно й з огляду на це — очевидна, проте за цією очевидністю приховується вторинна система значень, для якої перша є формою репрезентації»[114]. З іншого боку, дослідження згаданої у цій цитаті вторинної системи значень не опустилось від філософського рівня до рівня теорії права, а тим більше, — до галузевих юридичних досліджень. Ті наукові результати, які отримав Є. В. Васьковський при дослідженні вторинної системи значень положень актів законодавства на рубежі XIX та XX століть, не були розвинуті. Non progredi est regredi. І ось уже в науці з’являються думки про те, що використання при тлумаченні актів законодавства висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного і навпаки, ступеню є перевертаннями, що спотворюють зміст відповідних нормативних положень.

Тому уже тут на конкретному прикладі покажемо можливості використання методологічного інструментарію з метою виявлення правових норм, які текстуально в актах законодавства не закріплені, але вмішуються в них логічно, і вирішення правових колізій між такими та іншими правовими нормами.

Відповідно до п. 1 частини першої ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються «права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина». Це конституційне положення опрацьоване не найкраще, бо навіть надає діяльності держави спрямованості, що певною мірою є протилежною тій, яка закріплена у ст. 3 Конституції: права і свободи людини і громадянина встановлюються виключно законами, а обов’язки громадянина встановлюються виключно законами тільки основні. Отже, обов’язки громадянина, що не належать до категорії основних, можуть встановлюватись і підзаконними актами. Крім того, наведене конституційне положення виключає встановлення прав та обов’язків людини і громадянина Конституцією. У зв’язку з цим С. В. Шевчук пише, що «саме на такому підході, керуючись принципом парламентського суверенітету, наполягають народні депутати України. Так, у юридичному документі «Засади державної політики України в галузі прав людини» ... підкреслюється «визнання верховенства права, за яким проголошення і реалізація прав і основних свобод людини і громадянина засновані лише на законі»[115].

Ще одна проблема пов’язана з тим, що в ст. 58 Конституції йдеться про порядок доведення до відома населення не тільки законів, а й інших нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян, у той час як відповідно до ст. 92 Конституції права людини і громадянина визначаються виключно законами.

Тут міститься цілий клубок колізій, вирішення яких без використання належного методологічного інструментарію перетворює правотлумачну діяльність у діяльність сільського товарознавця, який єдино за допомогою органів почуття (органоліптично) визначає якість товарів, отриманих від постачальників. Використання методологічного інструментарію має бути наступним і дає такі результати.

За допомогою висновку ступеню із п. 1 частини першої ст. 92 Конституції виявляється правова норма, згідно якої, якщо права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначаються законами, то Конституцією вони можуть визначатись тим більше. У такий спосіб усувається суперечність між п. 1 частини першої ст. 92 Конституції і численними положеннями Конституції України, якими встановлюються права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а претензії народних депутатів на парламентський суверенітет виявляються такими, що суперечать Конституції.

Із ст. 58 Конституції, що визначає порядок доведення до відома населення не тільки законів, а й інших нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян, за допомогою висновку від наступного правового явища (оприлюднення нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян) до попереднього виявляється правова норма, яка логічно закріплена в цьому положенні і згідно якої такі нормативно-правові акти, що не є законами, але визначають права і обов’язки громадян, можуть бути.

Із п. 1 частини першої ст. 92 Конституції України за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої іншими нормативно-правовими актами, ніж закони, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначатись не можуть. Ця правова норма виявлена за допомогою висновку від протилежного із нормативного положення, що містить слово виключно. Відтак вона здатна до конкуренції тією ж мірою, що і текстуально закріплені правові норми. Таку ж здатність до конкуренції мають і правові норми, що виявляються за допомогою висновків від наступного правового явища до попереднього і навпаки. Це стосується і правової норми, що логічно закріплена в ст. 58 Конституції. Отже, у даному випадку існує колізія між двома правовими нормами, що мають однакову юридичну силу; (що виключає застосування правила про порядок вирішення ієрархічних колізій у законодавстві), однакову сферу дії (що виключає застосування для вирішення колізії правила про перевагу спеціальної правової норми), однакову здатність конкурувати при правозастосуванні. Диспозиції правових норм, про які йдеться, є несумісними. Логічних засобів вирішення таких колізій не існує. Вони повинні вирішуватись за допомогою принципу верховенства права, зокрема ст. 3 Конституції, що визначає спрямованість діяльності держави. Отже, права і свободи людини і громадянина, обов’язки громадянина можуть визначатись і законами, і підзаконними актами. Автори цього видання запрошують тих науковців, які заперечують конструктивність використання методологічних засобів при тлумаченні нормативно-правових актів, до дискусії про засоби вирішення колізій між конституційними положеннями, які вище згадувались.

§ 31. Виявлення логічно закріплених правових норм, що випливають із контексту

За допомогою логічного тлумачення положень актів законодавства виявляються текстуально не закріплені в них правові норми (ті норми, які випливають із контексту і заперечення яких порушує логіку відповідних законодавчих положень). У судовій практиці при цьому посилаються на «смисл» або на «зміст» відповідних нормативних положень. Але посилання на «смисл» чи на «зміст» набуло невиправдано широких масштабів, що виключає можливість використання цих слів для позначення операцій з нормативним текстом, про які йдеться.

1. Приклад логічного розвитку юридичного тексту, що тлумачиться, виявлення текстуально не закріпленого, але закріпленого логічно у юридичному документі змісту, ми находимо в практиці архаїчного Риму. Римлянин склав заповіта, в якому написав: якщо після моєї смерті народиться син, то він має отримати дві третини спадкового майна, а решту має успадкувати дружина; якщо ж народиться дочка, то вона має отримати одну третину спадкового майна, а решту — дружина. До Ювенція Цельза (друга половина І — перша половина II століття н. е.) такі заповіти вважались недійсними. Ю. Цельз дійшов висновку, що такий заповіт має вважатись дійсним, а спадкове майно підлягає поділу на сім часток, одна із яких повинна спадкуватись дочкою, дві — дружиною, а чотири — сином[116]. Це — дійсно, словами Ф. К. ф. Савіньї, великий зразок минулого, бо така інтерпретація заповіту відповідала логіці, яка закладена в ньому і відповідно до якої дочка (якщо вона народиться) мала отримати в порядку спадкування певну частку спадкового майна; дружина мала отримати удвічі більше, тобто дві частки, а син (якщо він народиться) — удвічі більше, ніж дружина, тобто чотири частки. Усього — сім часток, на які треба було розділити спадкове майно, щоб розподілити його відповідно до волі заповідача, що логічно вміщувалась у заповіті, хоч текстуально в ньому і не була виражена.

Такого заповіту можна скласти і сьогодні. Якщо події будуть розвиватись так, як у наведеному випадку, тлумачити заповіт треба буде так же, як і в цьому випадку. Це — логічний розвиток положення правового акта, який (розвиток) здійснюється шляхом врахування контексту.

2. Логічного розвитку шляхом врахування контексту потребують положення Цивільного кодексу про віндикаційний позов. В епоху видання Законів XII таблиць, коли сторона пред’являла позов про витребування рухомої речі, річ повинна була знаходитись в місці вирішення спору, а сторони здійснювали певні формальні дії щодо речі. За таких умов виключалась сама постановка питання про можливість витребування речей, визначених родовими ознаками. Зараз таких формальностей, як в архаїчному Римі, цивільне законодавство України не передбачає. Але ж і не встановлюється, що пред’явлення віндикаційного позову можливе тільки щодо речей, визначених родовими ознаками. Навпаки, встановлюється, що власник має право на витребування майна, яке в ч. 1 ст. 190 ЦК визначається досить широко («майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки»). Передбачається також можливість витребування грошей: у ст. 389 ЦК («гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача») логічно закріплена правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої у недобросовісного набувача (володільця) гроші можуть бути витребувані. При цьому ніяких застережень у ст. 389 ЦК не робиться, що дає підставу для висновку про те, що будь-які гроші можуть бути витребувані у недобросовісного набувача (володільця). Це відповідає тексту ст. 388, 389 ЦК. Якщо гроші можуть бути витребувані із чужого незаконного володіння, то за аналогією це правило слід поширити і на інше майно, визначене родовими ознаками.

Але із контексту ст. 388 ЦК випливає, що це законодавче положення допускає витребування тільки речей, що визначені індивідуальними ознаками. Правда, це потребує деякого уточнення визначення речей, визначених індивідуальними ознаками, як речей незамінних (ч. 1 ст. 184 ЦК). Усі речі, які можна індивідуалізувати, є речами, визначеними індивідуальними ознаками, хоч би єдиною ознакою, за якою їх можна індивідуалізувати, були, наприклад, вибиті на них індивідуальні номери, які речі індивідуалізують, а на їх споживчі якості не впливають. Таке корегування змісту понять, визначених у законі, є цілком припустимою логічною операцією, оскільки контекст має перевагу перед текстом. Отже, із контексту ст. 387, 388 ЦК випливає, що майно, позов про витребування якого пред’явлено, повинне бути індивідуалізоване. Власнику дається право витребувати «своє» майно. Оскільки «кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень...» (ч. 1 ст. 60 ЦПК), власник повинен доказати, що він витребовує «своє» майно. Якщо ж він не надасть доказів того, що витребуване майно для нього є «своїм», тобто не індивідуалізує це майно, не вкаже на ознаки, які виокремлюють його із роду, до якого воно належить, суд не зможе задовольнити позов про витребування майна. Із ст. 388 ЦК також випливає, що тут йдеться про майно, яке індивідуалізоване в судовому процесі.

Повертаючись до ст. 389 ЦК слід звернути увагу на те, що можливість витребування грошей із чужого незаконного володіння, передбачена цією статтею, контекстом ст. 387-389 ЦК обмежується до можливості витребування грошових знаків, які власник зуміє індивідуалізувати шляхом вказівки на номери грошових знаків чи за допомогою інших доказів. Проте слід враховувати, що відповідно до спеціальної правової норми, яка прямо випливає із ч. 2 ст. 1062 ЦК, особа, кошти якої помилково зараховані на рахунок іншої особи-вкладника в банку, має право пред’явити якраз позов про витребування цих коштів відповідно до ст. 388 ЦК. Підстав для того, щоб не застосовувати цю правову норму, немає.

3. Правова норма, що випливає із контексту, повинна чітко проглядатись у тексті. Ця вимога тим більше повинна дотримуватись тоді, коли правова норма, що виводиться із контексту, конкурує з іншою правовою нормою. Проте Конституційний Суд України в одному із рішень конкретне положення Конституції протиставив контексту всієї Конституції: «Тлумачення положень частин першої та другої статті 27 Конституції Україні в контексті всіх інших положень Конституції України як єдиного цілісного документа дає підстави стверджувати, що вони не припускають смертної кари як виду покарання»[117]. Тут конкретні положення Конституції з метою вирішення колізії не були протиставлені іншим, а зразу ж стали розглядатись у широкому контексті, що не має ознаки формальної визначеності. У той же час найближчий зв’язок контекстом між частинами першою та другою ст. 27 Конституції, контекст, що має ознаку формальної визначеності, не був врахований. На нашу думку, у такий спосіб тлумачити нормативні положення та вирішувати колізії між ними не можна.

§ 32. Врахування контексту і висновок від протилежного як методологічні інструменти вирішення колізій у законодавстві

Пов’язаність нормативних положень контекстом дає можливість вирішити колізії між ними шляхом врахування контексту і виключає застосування з метою вирішення колізій висновку від протилежного та правила, відповідно до якого правова норма, що у такий спосіб логічно закріплена в положенні законодавства, зазвичай не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам.

І. Відповідно до п. 1 ст. 17 Загальної декларації прав людини «кожна людина має право володіти майном як одноосібно, так і разом з іншими»[118]. П. 2 тієї ж частини встановлює: «Ніхто не може бути свавільно позбавлений свого майна». Якби у пункті другому не було слова «свавільно», то положення обох наведених пунктів логічно бездоганно узгоджувались би. Але це слово у пункті другому є, що породжує колізію між цими двома пунктами. Виникає питання про те, як же цю колізію вирішити. Є два варіанти.

Перший: зробити висновок від протилежного із п. 2 ст. 17 Загальної декларації прав людини і виявити у такий спосіб правову норму, відповідно до якої допускається позбавлення людини майна, але не свавільно, а на підставі закону і рішення суду. Такі правові норми, як це буде показано в одній із наступних глав, не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Отже, правова норма, яка логічно закріплена в п. 2 ст. 17, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої несвавільне позбавлення людини майна допускається, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 17 Загальної декларації прав людини, що надає особі беззастережне право володіти майном. Відчувається, однак, логічна небездоганність результатів, отриманих за наслідками такого тлумачення: все-таки ч. 2 ст. 17 забороняється не будь-яке, а тільки свавільне позбавлення майна. Не міг правотворчий орган тут же після закріплення права на володіння майном формулювати правило, що і взагалі є непотрібним, бо із права володіти майном і так логічно випливає, що відбирати це майно, тобто порушувати право володіння ним не можна.

Тому треба використати інший інструмент для вирішення колізії, про яку йдеться, врахувати контекст, логічну пов’язаність двох нормативних положень, що аналізуються. Врахування контексту дає підстави стверджувати, що п. 1 ст. 17 Загальної декларації прав людини слід читати так, як начебто до нього додано слова «з урахуванням п. 2 цієї статті». Якби ці слова у пункті першому ст. 17 були, зникли б будь-які сумніви в тому, що цей пункт не виключає застосування пункту другого. Але слова «з урахуванням п. 2 цієї статі» в пункті першому ст. 17 замінює контекст. Отже, відповідно до п. 1 ст. 17 Загальної декларації прав людини кожен має право володіти своїм майном з урахуванням винятків, що випливають із п. 2 цієї ж статті.

2. Пов’язані контекстом і положення першого і другого речень першого абзацу ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права»). Якби пов’язаності контекстом не було, то правова норма, яка логічно закріплена у другому реченні, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, можливе позбавлення особи майна, не застосовувалась би усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в першому реченні. За наявності такої пов’язаності перше речення слід тлумачити так, як начебто до нього додано слова «за винятками, що випливають із положення другого речення цього абзацу». Насправді у першому реченні таких слів немає, вони замінюються контекстом.

Подібно до викладеного пов’язані контекстом і положення першого та другого речення частини четвертої ст. 41 Конституції («ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним»). Ця пов’язаність контекстом замінює слова «з урахуванням положення першого речення цієї частини», які могли бути додані до положення другого речення цієї частини, але не додані. Оскільки перевагу при формулюванні цих конституційних положень було надано прагненню проголосити лозунг, декларацію, що з лінгвістичної точки зору має ознаки вишуканої словесності, потреби їх формальної визначеності були відсунуті на другий план.

3. Пов’язаними контекстом є також положення першого та другого речень п. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права[119] («право на життя є невід’ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом»), з одного боку, і положення третього речення цього ж пункту («ніхто не може бути свавільно позбавлений життя»), — з іншого. Якби такої пов’язаності не було, то правова нора, яка логічно закріплена в третьому реченні, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої несвавільне позбавлення життя допускається, не могла б застосовуватись усупереч правовим нормам, що текстуально закріплені у перших двох реченнях п. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Але пов’язаність контекстом між правовими нормами, про які йдеться, є. Унаслідок наявності цієї пов’язаності перше речення п. 1 треба тлумачити так, яка начебто до нього додано слова «за винятками, що випливають із положення третього речення цього пункту». Цих слів у першому реченні п. 1 насправді немає, їх замінює контекст.

Аналогічний зміст має і ст. 27 Конституції («кожна людина має невід’ємне право на життя.... Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини»), яка повинна тлумачитись так же, як і п. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, тобто з урахуванням контексту.

§ 33. Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку a fortiori

За допомогою висновку ступеню (a fortiori) коректно виявляються правові норми у тих випадках, коли відносини, на які передбачається поширити дію диспозиції певної правової норми, не мають будь-яких відмінностей, що були б перешкодою для поширення на ці відносини зазначеної диспозиції, а навпаки, мають відмінності, які відповідно до логіки законодавства обумовлюють першочергове поширення цієї диспозиції на вказані відносини.

1. Цей висновок позначається як висновок — «від більшого до меншого і від меншого до більшого (argumenta a majori ad minus, а minori ad majus)». Є. В. Васьковський зазначає на те, що за допомогою такого висновку формулюються наступні положення: 1) особа, яка управнена чи зобов’язана до більшого, є управненою чи зобов’язаною до меншого; 2) особі, якій заборонено менше, заборонено і більше; 3) те, що є необхідним для меншого, є необхідним і для більшого. Є. В. Васьковський звертає також увагу на те, що предмети або відносини, що порівнюються, повинні мати подібну сторону, яка за певних умов могла б у них стати тотожною, тобто, стисло кажучи, що вони мають бути однорідними, інакше висновок a fortiori є неприпустимим. Так, честь є більш важливим благом, ніж майно. Однак з того, що діти не можуть у судовому порядку захищати себе від приниження їх честі та образ з боку своїх батьків (ст. 168 т. X ч. 1), не випливає, що вони не вправі висувати до батьків і позовів про майно. Честь і майно — різнорідні блага, що не мають спільних сторін, неспіврозмірні, так що їх за жодних умов не можна було б визнати рівними, а тому не можна і порівнювати[120].

Сутність умовиводу a fortiori може бути показана на прикладі, що наводився в літературі XIX століття. Біля входу до зали для пасажирів була вивішена табличка: «Вхід собакам заборонено». Вожатий з ведмедем сміло зайшов до зали. Службовець, який побачив його, виводить його із зали, а вожатий рішуче проти цього заперечує. Кожен із цих двох використовує на своє виправдання різні аргументи. Вожатий використовує argumentum a contrario: вхід заборонено собакам, отже, — ведмедям заходити можна. Службовець використовує висновок за аналогією: ведмідь є твариною, як і собака. Уявляється, що логічним було б зробити висновок a fortiori: якщо заборонено входити до зали з собаками, то з ведмедями — і поготів.

Цьому способу прямого випливання «не пощастило» більш за все. Ще в XIX столітті висловлювалась думка про те, що такі умовиводи мають «сумнівні достоїнства». Проти плідності цих умовиводів виступає радянський і сучасний російський теоретик права А. Ф. Черданцев[121]. Видається, що ці критичні висловлювання обумовлені виключно недостатньою роботою відповідних науковців з нормативним матеріалом. Якщо ж працювати над нормативним матеріалом, то висновок а fortiori слід визнати конструктивним і необхідними.

У цій роботі здійснюється спроба дати інтерпретацію висновку, про який йдеться.

2. Використання висновку a fortiori обумовлене тією обставиною, що законодавство є певною єдиною системою, окремі елементи якої повинні бути логічно узгодженими. Висновок a fortiori є одним із засобів такого узгодження. Неприйнятним було б тільки застосування тих правових норм, які виявлені з використанням такого висновку і які покладають на особу (фізичну чи юридичну) обов’язки перед державою, Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою, у тому числі ті, що пов’язані з кримінальною чи адміністративною відповідальністю. Аргументи на користь такого твердження є наступними. Стан наукової розробки проблем тлумачення правових актів і обумовлене ним використання (невикористання) висновку ступеню дає підстави стверджувати, що зони застосування цього висновку є, певною мірою, зонами правової невизначеності. За існування цих зон відповідає держава, а їх наявність — це порушення державою принципу верховенства права, до змісту якого входить засада правової визначеності. Якщо держава допускає існування нормативних положень, що потребують використання при їх тлумаченні висновку ступеню, вона зобов’язана забезпечити, у тому числі шляхом здійснення відповідних освітніх програм для суд дів, що дали б їм змогу оволодіти цим інструментом логічного опрацювання нормативних положень. Сьогодні ступінь досягнення правової визначеності є незадовільним у цілому, і виривати із контексту одну проблему використання висновку ступеню було б неправильним. Але там, де держава покладає на осіб обов’язки перед нею ж, вона повинна поступитися і не наполягати на тому, що положення, якими встановлюються обов’язки осіб перед державою, Автономною Республікою Крим і територіальними громадами, у тому числі пов’язані з покладанням на фізичних осіб кримінальної чи адміністративної відповідальності, повинні тлумачитись з використанням висновку ступеню.

3. За допомогою висновку ступеню (a fortiori) виявляються правові норми, що закріплені в актах законодавства логічно, текстуально вони не закріплені, але вони складають невід’ємну частину змісту нормативного тексту. Це — окремі правові норми, а не складова частина тих норм, із яких вони виведені за допомогою висновку ступеню. Є. В. Васьковський розглядав правові норми, що виявляються за допомогою висновку ступеню, як один із видів правових норм, що виявляються шляхом логічного розвитку правових норм[122]. Проте належного розуміння тієї обставини, що за допомогою висновку ступеню виявляються повноцінні правові норми, на цей час не виявляє навіть В. А. Белов, який добре вивчив теоретичний спадок Є. В. Васькоьського. Ст. 183 ЦК РФ, що передбачає наступне схвалення правочину, вчиненого представником, він витлумачив у такий спосіб, що тим більше можливе схвалення відповідним органом юридичної особи правочину, вчиненого (виконавчим) органом юридичної особи, і зазначив, що це є застосуванням ст. 183 ЦК РФ за аналогією[123]. Але ж є різниця між застосування закону за аналогією і застосуванням правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку ступеню: такі норми здатні на рівних конкурувати з іншими правовими нормами, а застосування закону за аналогією можливе тільки за наявності прогалин у законодавстві.

Але недостатнє розуміння висновку ступеню має загальний характер. С. А. Муромцев, характеризуючи перетворення в римському цивільному праві, що почалося в І столітті нової ери, звернув увагу і на новий порядок тлумачення договорів і законів. Проте думки С. А. Муромцева з цього приводу є дещо суперечливими. Він писав і про тлумачення законів «за смислом»[124], і про відхід від формалізму та пошук намірів сторін правочинів, і про тлумачення двозначних формулювань договорів відповідно до намірів сторін з метою забезпечення справедливості[125]. Але ж тлумачення за смислом більш точно повинне інтерпретуватись як врахування контексту, використання висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного або навпаки, ступеню. Без такої диференціації слова «тлумачення за смислом» втрачають будь-яку визначеність. Термін «пошук намірів сторін» також потребує уточнення, бо пошук таких намірів у тексті договору не виходить за межі концепції волевиявлення, а пошук намірів за межами цього тексту -— це концепція волі, що передбачає пошук змісту волі як у тексті договору чи закону, так і за їх межами. Останнє є неприйнятним. Що стосується справедливості, то принаймні на сьогодні — це окрема проблема, хоч поглиблене проникнення у зміст договору чи закону на відміну від формалізму епохи прийняття Законів XII таблиць історично було значним кроком до справедливості.

За таких умов С. А. Муромцев[126] лише описує спір з приводу духовного заповіту Капунія на користь свого сина, якщо він народиться впродовж найближчих 10 місяців. Якщо ж син народиться і помре до досягнення повноліття, то заповідач призначав своїм спадкоємцем Курія. Вийшло так, що син у Капунія не народився. С. А. Муромцев пише, що такий випадок заповітом не передбачений. Це твердження потребує уточнення. Текстом заповіту такий випадок дійсно не був передбачений. Але ж логічно у змісті заповіту він був врахований: якщо Курій призначався спадкоємцем на випадок, коли син Капунія, на народження якого мав надію останній, не доживе до повноліття, то тим більше Курій мав бути спадкоємцем за заповітом, якщо ніхто не народився взагалі. О. А. Беляневич охарактеризувала рішення суду у цій справі як віднайдена судом воля заповідача[127]. Але суд віднайшов волевиявлення заповідача, яке, правда, текстуально в заповіті не виражене, а в змісті заповіту логічно було присутнє.

4. Сьогодні використання висновку ступеню не має такого загального значення, як використання при тлумаченні правових актів висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного і навпаки. І все ж у цьому параграфі буде показано, що положення правових актів, які потребують використання при їх тлумаченні висновку ступеню, є непоодиноким. Є свідчення і того, що використання висновку ступеню у судовій практиці інколи набуває істотної гостроти.

Так, Конституційний Суд України при прийнятті одного і з рішень не ставив прямо питання про співвідношення скасування прав і свобод людини і громадянина і їх обмеження[128]. Але суддя Конституційного Суду України Д. Д. Лилак висловив щодо цього рішення окрему думку, в якій він зазначив, що ст. 22 Конституції забороняє змінювати Конституцію, якщо ці зміни передбачають скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина. Що стосується скасування і обмеження законами прав і свобод, встановлених законами, то частина третя ст. 22 Конституції України забороняє при прийнятті нових законів або внесених змін до чинних законів лише звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Скасування прав і свобод, встановлених законами, Конституція не забороняє. У такий спосіб Д. Д. Лилак виявив належну увагу і високу повагу до відповідних конституційних положень, подав гарний урок усім своїм колегам, але тільки в частині букви. Проте він не виявив ні уваги, ні поваги до логіки частини третьої ст. 22 Конституції. У цьому конституційному положенні текстуально закріплена правова норма, зміст якої вище наводився. Тільки цю норму і помітив вельми поважний суддя Конституційного Суду. Але ж у цьому законодавчому положенні вміщується і логічно закріплена в ньому норма. Вона виявляється при тлумаченні за допомогою висновку ступеню: якщо забороняється звужувати зміст і обсяг встановлених законом прав та обов'язків, то тим більше забороняється їх скасовувати. Це — окрема правова норма, яка текстуально в частині другій ст. 22 Конституції не закріплена, але закріплена у цьому конституційному положенні логічно. Питання про те, чи слід визнавати такі правові норми — це все те ж застаріле питання, що йде від часів Законів XII таблиць. Якщо слідувати жорсткому формалізму тих часів, то, звичайно, треба визнати, що наведена окрема думка відповідає Конституції. Але сьогодні нормативно-правові акти читають інакше і процес відходу від жорсткого формалізму почався ще в епоху римського права.

Далі ми наведемо цілу низку нормативних положень, що потребують використання при їх тлумаченні висновку ступеню, з метою показати, що цей висновок не є якоюсь химерою, а є реальним практичним інструментом логічного опрацювання нормативного тексту.

5. Без висновку ступеню не можна задовільно витлумачити положення ч. 2 ст. 81 ЗК[129] («іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності»), ч. 3 цієї ж статті («іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; в) прийняття спадщини») і ч. 4 тієї ж статті («землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню»). Ч. 2 ст. 81 ЗК допускає можливість набуття іноземцями і особами без громадянства права власності на два види земельних ділянок. У ч. 3 ст. 81 ЗК встановлюються підстави набуття іноземцями та особами без громадянства права власності на земельні ділянки. При цьому дається посилання на ч. 2 ст. 81 ЗК. Це свідчить про те, що на підставах, передбачених ч. 3 ст. 81 ЗК іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності тільки на земельні ділянки двох видів, на які вказується в ч. 2 ст. 81 ЗК. Отже, з підстав, передбачених ч. 3 ст. 81 ЗК, іноземці та особи без громадянства не можуть набувати права власності на земельні ділянки інших видів, ніж зазначені в ч. 2 ст. 81 ЗК (висновок від протилежного). Тим більше зазначені особи не можуть набувати права власності на такі (не передбачені ч. 2 ст. 81 ЗК) земельні ділянки на інших підставах, ніж передбачені ч. 3 ст. 81 ЗК), це — висновок ступеню.

Здавалося б, що у викладений спосіб група суспільних відносин щодо набуття іноземцями та особами без громадянства права власності на землю урегульована спеціальними правовими нормами. Але законодавець вирішив інакше. У ч. 4 ст. 81 ЗК він встановлює: «Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню». Із цього законодавчого положення випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку іноземців та осіб без громадянства здійснити відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, прийнятих у спадщину) до попереднього виявляється правова норма, згідно якої в порядку спадкування іноземці та особи без громадянства все-таки можуть набувати права власності в порядку прийняття спадщини не тільки на земельні ділянки, зазначені в ч. 2 ст. 81 ЗК, а й на землі сільськогосподарського призначення. Це — спеціальна правова норма, бо вона стосується відносин щодо набуття прав власності тільки на одній підставі (прийняття спадщини) і тільки на один вид земель (сільськогосподарського призначення). Та обставина, що ця правова норма виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, не перешкоджає її переважному застосуванню перед правовою нормою, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного із ч. 2 ст. 81 ЗК і відповідно до якої іноземці і особи без громадянства не можуть набувати прав власності на інші види земельних ділянок, ніж ті, на які зазначається у ч. 2 ст. 81 ЗК.

У свою чергу із правової норми, що виявляється за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього при тлумаченні ч. 4 ст. 81 ЗК, за допомогою висновку ступеню виявляється ще одна правова норма, відповідно до якої іноземці і особи без громадянства тим більше можуть отримувати в порядку прийняття спадщини землі несільськогосподарського призначення, на які не зазначається у ч. 2 ст. 81 ЗК. Логічна бездоганність висновку ступеню при цьому ґрунтується на забороні передачі у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам і іноземним державам земель сільськогосподарського призначення (ст. 22 ЗК): раз ті землі, що спеціально оберігаються від передання іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам, іноземним державам у власність, можуть переходити у власність іноземців і осіб без громадянства в порядку прийняття спадщини, то тим більше іноземці і особи без громадянства можуть отримувати в порядку спадкування землі несільськогосподарського призначення, хоч би вони і не підпадали під дію ч. 2 ст. 81 ЗК. Оскільки право власності при цьому отримується на підставі ч. 4 ст. 81 ЗК, то у разі отримання іноземцями і особами без громадянства в порядку прийняття спадщини права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, не зазначені в ч. 2 ст. 81 ЗК, ці земельні ділянки підлягають відчуженню відповідно до ч. 4 ст. 81 ЗК і з дотриманням правил ст. 145 ЗК.

6. Без використання висновку ступеню не може бути задовільно витлумачена ч. 1 ст. 231 ГК («законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається»). У цьому законодавчому положенні текстуально закріплюється правова норма, яка забороняє в господарському договорі змінювати розмір штрафних санкцій, встановлений законом. Однак тут немає відповіді на запитання про те, чи можна в господарському договорі встановити умову, якою б виключалось застосування штрафних санкцій, встановлених законом стосовно даного виду зобов’язань. Жорстко формальне тлумачення цього законодавчого положення буде таким, що таку умову в господарському договорі встановлювати можна. Але при цьому ігнорується правова норма, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 231 ГК: якщо забороняється змінювати в господарському договорі розмір штрафних санкцій, встановлених законом, то тим більше забороняється встановлювати в господарському договорі умови, що виключають застосування штрафних санкцій, встановлених законом щодо даного виду зобов’язань. Інша справа, що такі умови господарських договорів не є нікчемними, вони є оспорюваними, а тому підлягають застосуванню за відсутності позову про визнання їх недійсними.

7. Частина п’ята ст. 75 ГК встановлює: «державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об’єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами... Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України». Правова норма, яка текстуально закріплена в цьому законодавчому положенні, не поширюється на казенні підприємства. Але ж метою цієї правової норми, як це випливає із її контексту, є обмеження права державного комерційного підприємства розпоряджання майном, яке закріплено за таким підприємством і є в державній власності. Ця мета має бути тим більше притаманною правовим нормам, що встановлюють правовий режим майна, яке закріплено за казенними підприємствами на праві оперативного управління. Тому, якщо майно державного комерційного підприємства, що належить до основних фондів, які не є повністю амортизованими, може списуватись з балансу лише за згодою органу, до сфери якого входить дане підприємство, то тим більше це правило має застосовуватись до казенних підприємств. Це стосується і застосування прискореної амортизації основних фондів.

8. Низка положень Цивільного кодексу (ч. 1 ст. 131; ч. 2 ст. 149; ч. 5 ст. 166) встановлює однотипні правила, якими допускається звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства, у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, звернення стягнення на пай члена виробничого кооперативу «тільки» в разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Правові норми, які текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях, не можуть застосовуватись у випадках відсутності у учасника господарського товариства, члена кооперативу іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Але ж незастосування цих правових норм до зазначених випадків порушує логіку законодавчих положень. Тому слід дійти висновку про те, що в цих положеннях логічно закріплюються правові норми, що дозволяють звернення стягнення на частку учасника в складеному капіталі повного товариства, у статутному капіталі товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю у разі відсутності іншого майна у учасника відповідного господарського товариства або у члена кооперативу. Ці правові норми виявляються при тлумаченні за допомогою висновку ступеню: якщо звернення стягнення допускається у разі недостатності майна, то тим більше воно повинне допускатись за відсутності майна.

9. Специфіка правових приписів, про які тут йдеться, обумовлюється тим, що вони ґрунтуються на логічній тотожності правових явищ у частині, що відповідає меті положення нормативно-правового акта, із якого такий припис випливає. Покажемо це на прикладі тлумачення формулювань «якщо інше не випливає із закону (законодавства)».

Відповідно до ч. 1 ст. 528 ЦК виконання обов’язку може бути покладене боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. Виникає питання про те, чи може застосовуватись правовий припис, який прямо встановлений законом чи підзаконним актом та покладає на боржника обов’язок виконувати зобов’язання особисто, маючи на увазі, що в попередньому викладенні було задовільно доведено, що поняття випливання (непрямого встановлення) правових приписів відповідно до термінології законодавства не охоплює собою прямого встановлення правових приписів. Відповідь на це питання має бути дана з використанням висновку a fortiori. Якщо із закону чи підзаконного нормативного акту може випливати обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто, то тим більше такий обов’язок може бути встановлений таким актом прямо.

Метою ч. 1 ст. 528 ЦК є, зокрема, залишення відкритою можливості встановлення іншого варіанту правового регулювання, ніж передбачений ч. 1 ст. 528 ЦК, актами цивільного законодавства, в тому числі і підзаконними. Але при цьому зазначається на те, що інші варіанти правового регулювання мають випливати із актів законодавства. Як було показано в одній із попередніх глав цього розділу, випливання — це лише відповідно до термінології чинного законодавства один із способів встановлення правових приписів. Іншим таким способом є пряме встановлення правових приписів. З точки зору мети ч. 1 ст. 528 ЦК немає абсолютно ніякої різниці, інший варіант правового регулювання буде встановлений прямо актами законодавства чи буде випливати із таких актів. Ця різниця з’явилась би, якби у ч. 1 ст. 528 ЦК замість слова «випливає» вживались слова «прямо встановлено». Останні слова обмежують техніко-юридичні засоби встановлення правових приписів. Слово «випливає» гранично розширює вибір техніко-юридичних засобів встановлення правових приписів. Тому до слова «випливає», що вживається в ч. 1 ст. 528 ЦК, як логічно тотожне за критерієм мети цього законодавчого положення слід прирівняти слово «прямо встановлено». Зворотна логічна операція — визнання випливання правових приписів тотожним прямому встановленню правових приписів, якщо закон передбачає можливість прямого встановлення якогось правового припису, суперечила б меті відповідного законодавчого положення, бо, зазначаючи на пряме встановлення, законодавець має на меті обмежити коло техніко-юридичних засобів встановлення певного правового явища.

Аналогічним чином слід тлумачити і подібні формулювання абзацу другого ч. 1 ст. 28 ЦК («ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить»); ч. 2 ст. 328 ЦК («право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону...»); ч. 3 ст. 397 ЦК («фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону...»); ч. 2 ст. 530 ЦК («боржник має виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства»); ч. 1 ст. 915 ЦК («перевезення, що здійснюється юридичною особою, вважається перевезенням транспортом загального користування, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої цій організації, випливає, що вона має здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи»); ч. 3 ст. 1088 ЦК («безготівкові розрахунки провадяться через банки, інші фінансові установи (далі — банки), в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлено видом безготівкових розрахунків»); ч. 1 ст. 194 ГК («управнена особа зобов’язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою — безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов’язання не випливає обов’язок сторони виконати зобов’язання особисто»); ч. 4 ст. 203 ГК («господарське зобов’язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов’язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов’язання»); ч. 2 ст. 294 ГК («товарний склад є складом загального користування у разі якщо із закону, інших правових актів або виданого суб’єкту господарювання дозволу (ліцензії) випливає, що він зобов’язаний приймати на зберігання товари від будь-якого товароволодільця»); ст. 27 Закону «Про міжнародне приватне право» («якщо така організація діє на території України, до її діяльності застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин»); ст. 7 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» («іноземці та особи без громадянства мають право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі ж права і обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України»); ч. 3 ст. 10 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» («зазначені органи територіального регулювання зовнішньоекономічної діяльності створюються за погодженням з відповідними місцевими Радами народних депутатів України та в межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів державного регулювання України. Дії зазначених підрозділів (відділень) не повинні суперечити нормативним актам місцевих Рад народних депутатів України, за винятком випадків, коли такі дії передбачені або випливають із законів України») тощо.

10. «Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення» (ч. 3 ст. 551 ЦК). Якщо значне перевищення розміром неустойки розміру збитків визнається підставою зменшення розміру неустойки за рішенням суду, то тим більше підставою такого зменшення має бути відсутність збитків. Але і при цьому ознака значного перевищення має бути. Це означає, що при незначному розмірі неустойки та відсутності збитків на боці кредитора зменшення розміру неустойки є неможливим.

11. Відповідно до ч. 1 ст. 241 ЦК «правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання». Звідси випливає і при тлумаченні висновком a fortiori виявляється правовий припис, згідно з яким викладене правило застосовується і до випадків, коли правочин від імені особи вчинений за відсутності повноваження на представництво взагалі. Судова практика йде шляхом якраз такого застосування ч. 1 ст. 241 ЦК. Але ж таке правозастосування без посилання на висновок a fortiori видається пов’язаним або з нехтуванням буквою закону, або з протизаконним розширеним тлумаченням положень актів законодавства, або з недоречним застосуванням закону за аналогією.

12. Враховуючи особливості правових приписів, які непрямо закріплюються в актах законодавства та виявляються висновком a fortiori, та на підставі аналізу нормативно-правових актів, автори цієї книги стверджують, що такі правові приписи підлягають переважному застосуванню перед правовими приписами, які непрямо випливають із актів законодавства та виявляються при тлумаченні висновком а contrario).

«Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов’язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу» (ч. 4 ст. 1277 ЦК). Ст. 1231 ЦК вирішує питання про спадкування обов’язків відшкодувати майнову шкоду (збитки), моральну шкоду і сплатити неустойку. Тобто, вона не вирішує питання виконання договірних зобов’язань, в тому числі грошових зобов’язань, повернення безпідставно отриманого (питання виконання основних зобов’язань). Непрямо із ч. 4 ст. 1277 ЦК випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким територіальна громада не несе обов’язку виконання тих вимог кредиторів спадкодавця, які виходять за межі формулювань ст. 1231 ЦК (за межами додаткових зобов’язань). Але правовий припис, який непрямо випливає із положень актів законодавства і при тлумаченні виявляється висновком a contrario, не може суперечити правилу, що непрямо випливає із положення акта цивільного законодавства і встановлюється висновком a fortiori. Якщо на територіальну громаду покладається обов’язок задовольнити вимоги, що складають зміст додаткових зобов’язань відшкодування збитків, моральної шкоди, сплати неустойки (зобов’язань, що є формою відповідальності), то тим більше територіальна громада несе обов’язок задовольнити вимоги, що складають зміст основних зобов’язань спадкодавця перед кредиторами (ми тут не зачіпаємо проблему виконання цих зобов’язань в натурі чи виплати відповідних грошових сум).

13. Частина третя ст. 99 ЦК встановлює: «Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов’язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов’язків». Чи можна застосовувати цей правовий припис до керівника і заступника керівника виконавчого органу товариства? Так, можна. Якщо можливе усунення від виконання своїх обов’язків членів виконавчого органу товариства, то тим більше можуть бути усунені керівник і заступник керівника товариства. Усунення від виконання обов’язків означає звільнення з роботи. Отже, звільнення з роботи керівника, заступника керівника, члена виконавчого органу товариства можливе за наявності не тільки підстав, передбачених законодавством про працю (у відповідних випадках — контрактом, укладеним відповідно до частини третьої ст. 21 КЗпП), а й безпосередньо на підставі ч. 3 ст. 99 ЦК.

Аналогічним чином на керівника, заступника керівника органу юридичної особи поширюється чинність ч. 4 ст. 92 ЦК («якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі»).

14. Відповідно до ч. 1 ст. 1214 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, відповідає за допущене нею погіршення майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. «Відповідає... за допущене... погіршення майна» — це диспозиція правової норми, яка сформульована в ч. 1 ст. 1214 ЦК та з урахуванням ч. 1 ст. 22 і ч. 1 ст. 1166 ЦК має тлумачитись як покладення на зазначену особу обов’язку відшкодувати шкоду, що виникла на боці власника майна в результаті погіршення майна. Гіпотезу цієї правової норми складають погіршення майна та інші обставини, на які зазначається у ч. 1 ст. 1214 ЦК. Із ч. 1 ст. 1214 ЦК непрямо випливає і висновком a fortiori при тлумаченні виявляється ще одна гіпотеза, відповідно до якої особа, яка безпідставно набула майно, відповідає також і за допущену нею втрату майна. Якщо ж за допомогою висновку а fortiori не виявити правовий припис, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 1214 ЦК, то виникне нелогічна ситуація: особа, яка безпідставно набула майна, відповідає за його погіршення, але не відповідає за його втрату, а застосування ч. 1 ст. 1214 ЦК набуває вульгарно-бюрократичного характеру.

15. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється «якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан». Буквально умовою зупинення перебігу позовної давності є перебування у складі Збройних Сил України однієї із сторін (або позивача, або відповідача). Але із п. 4 ч. 1 ст. 263 ЦК непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється ще один правовий припис, відповідно до якого підставою зупинення позовної давності є одночасне перебування і позивача, і відповідача у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан (якщо для зупинення перебігу позовної давності достатньо перебування однієї із сторін у складі Збройних Сил, то тим більше позовна давність зупиняється в разі перебуванні у складі Збройних Сил обох сторін спору).

16. Підставою для скасування постанови або ухвали в адміністративній справі є «порушення норм матеріального або процесуального права, що привело до неправильного вирішення справи або питання» (п. 4 ст. 202 КАС). Цей правовий припис застосовується у разі порушення норм або матеріального, або процесуального права. Якщо п. 4 ст. 202 КАС тлумачити буквально, його не можна застосовувати за наявності одночасного порушення норм матеріального і норм процесуального права. Але із ч. 4 ст. 202 КАС непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється правовий припис, згідно з яким це законодавче положення підлягає застосуванню і до випадків порушення норм і матеріального і процесуального права (якщо рішення або ухвала суду підтягають скасуванню у разі порушення норм або матеріального, або процесуального права, то тим більше вони підлягають скасуванню при порушенні норм і матеріального, і процесуального права).

17. «Юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істотну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа буде прямо чи опосередковано володіти чи контролювати 10, 25, 50 та 75 відсотків статутного капіталу банку чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, зобов’язана отримати письмовий дозвіл Національного банку України» (частина перша ст. 34 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Зазначення на відповідні показники за допомогою висновку a fortiori слід тлумачити так, що письмового дозволу Національного банку потребує придбання істотної участі, яке веде до володіння (чи контролю) десятьма або більше, двадцятьма п’ятьма або більше, п’ятдесятьма або більше, сімдесятьма п'ятьма або більше відсотками статутного капіталу банку. Якщо не звернутись до висновку a fortiori, то неможливо задовільно мотивувати застосування положення про 75 відсотків до випадків, коли особа прямо чи опосередковано володіє 80 відсотками чи контролює 80 відсотків статутного капіталу банку.

18. «У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник розглядає у п’ятнадцятиденний термін обґрунтоване письмове подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником» (частина перша ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Встановлено також, що «орган первинної профспілкової організації повідомляє роботодавця про прийняте рішення у письмовій формі у триденний термін після його прийняття.

У разі пропуску цього терміну вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору» (частина четверта тієї ж статті). Як бачимо, зазначені наслідки настають тільки у разі пропуску триденного строку, встановленого для повідомлення про прийняте рішення. Виникає питання про те, які ж наслідки тягне неприйняття такого рішення чи нерозгляд письмового подання роботодавця у встановлений строк, коли повідомлення роботодавця про це законом не передбачене і втрачає будь-який сенс. Відповідь на це питання має бути дана із використанням висновку a fortiori: якщо прийняте виборним органом первинної профспілкової організації рішення про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору не перешкоджає звільненню працівника, якщо роботодавець не був повідомлений про прийняте рішення впродовж трьох днів після його прийняття, то тим більше звільненню не може перешкоджати неповідомлення роботодавця про прийняте рішення у зв’язку з неприйняттям рішення протягом п’ятнадцяти днів чи нерозглядом письмового подання роботодавця в зазначений строк. При цьому право на звільнення у роботодавця виникає зі спливом вісімнадцяти днів, що складаються із зазначених вище п’ятнадцятиденного і триденного строків.

Зроблений висновок підтверджується ще одним висновком a fortiori. Необґрунтована відмова виборного органу первинної профспілкової організації у згоді на звільнення, тобто порушення вимоги закону про обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення, дає роботодавцю право на звільнення працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (частина шоста ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Тим більше такою підставою має бути визнане невиконання вимоги закону про розгляд письмового подання роботодавця у встановлений строк, коли відповідне подання роботодавця і взагалі не розглядалось впродовж встановленого строку, не здійснювалась спроба вирішити питання та обґрунтувати відмову у наданні згоди на звільнення працівника.

19. «Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору» (частина друга ст. 38 КЗпП). Із наведеного правила судова практика зробила висновок, що знайшов відображення в абзаці другому п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів»[130]: «Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП)». Але в навчальній, науково-методичній і науково-практичній літературі і судовій практиці ніколи не пояснювалось, у який же спосіб із наведеного законодавчого положення, яке з фактом продовження працівником роботи після закінчення строку попередження пов’язує позбавлення права власника або уповноваженого ним органу звільнити працівника з роботи за раніше поданою заявою, зроблено висновок про наявність у працівника, який подав заяву про звільнення, права відкликати цю свою заяву. Очевидно, цей висновок зроблено за допомогою висновку a fortiori: якщо працівник, який не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору після закінчення строку попередження про звільнення, не може бути звільнений з роботи за раніше поданою заявою, то тим більше не може бути звільнений з роботи за раніше поданою заявою працівник, який до спливу строку попередження відмовився від волевиявлення на розірвання трудового договору за власним бажанням, відкликав свою відповідну заяву.

20. У судовій практиці вважають за прийнятне ігнорувати ту обставину, що надане власникові (уповноваженому ним органу) право на розірвання трудового договору з працівниками у зв’язку з перепрофілюванням підприємства, установи, організації (п. 1 частини першої ст 40 КЗпП) не обмежується будь-якими правилами, оскільки частина третя ст. 36 КЗпП («у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40)») до випадків перепрофілювання підприємства, установи, організації не застосовується і застосування її за аналогією є неможливим, оскільки аналогія застосовується у разі неврегульованості відносин, а в даному випадку вони врегульовані пунктом 1 частини першої ст. 40 КЗпП.

Грамотно проблема застосування стосовно випадків перепрофілювання підприємства п. 1 частини першої ст. 40 і частини третьої ст. 36 КЗпП вирішується шляхом застосування висновку a fortiori. Реорганізація більш істотно, ніж перепрофілювання, впливає на трудові відносини, оскільки реорганізація юридичної особи може означати навіть її припинення. І все ж реорганізація дає власникові чи уповноваженій ним особі право на розірвання трудового договору на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП лише у разі скорочення загальної чисельності або штату працівників. Тим більше не може бути допущене розірвання трудового договору на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП у разі перепрофілювання підприємства, якщо при цьому не здійснюється скорочення штату або чисельності працівників. Нам скажуть, що подібні справи так і вирішувались на практиці без тлумачення відповідних правових приписів висновком a fortiori. Але ж незастосування висновку a fortiori означало б, що здійснюється задовільно не вмотивоване відступлення від букви закону. Застосування висновку a fortiori в такому випадку не пов’язане з відступленням від букви закону, а означає лише кваліфіковану інтерпретацію законодавчих положень.

21. У листі Комітету Верховної Ради України з питань правової політики до Конституційного Суду в зв’язку з розглядом справи про звільнення судді з адміністративної посади зазначалося на те, що положення частини п’ятої ст. 20 раніше чинного Закону «Про судоустрій України», яке надає Президенту України право звільняти суддів з адміністративних посад, «не узгоджується з гарантованим Конституцією України принципом незалежності суддів». У відповідь на це суддя Конституційного Суду В. Д. Бринцев в окремій думці у цій справі зауважив, що Президент України наділений повноваженням призначати суддів на посади вперше та звільняти таких суддів з посад. «Статус судді, — пише В. Д. Бринцев, — у порівнянні із статусом голови (заступника голови) суду є більш значущим і відповідальним. Тому виглядає нелогічним, — мати право наділяти головними повноваженнями (судді) і не мати право, також на п’ятирічний термін, наділити додатковою функцією (адміністративними повноваженнями) цього ж самого суддю»[131]. Ці аргументи могли б бути більш чіткими, якби при викладенні окремої думки було використано висновок a fortiori: якщо конституцієдавець вважає, що гарантований Конституцією принцип незалежності суддів не порушується повноваженням Президента призначати суддів на посади вперше, то тим більше цей принцип не може порушуватись повноваженням Президента призначати суддів на адміністративні посади, оскільки повноваження судді є соціально значно більш значущими, ніж повноваження голови чи заступника голови суду.

22. Прикладом, який тут буде викладатись, особливо наглядно підкреслюється та обставина, що без врахування правових приписів, які непрямо випливають із актів законодавства та виявляються при тлумаченні висновком на підставі неповної логічної тотожності (a fortiori), правозастосування втрачає правовий характер і набуває ознак бюрократичного, грубого і навіть вульгарного позитивізму.

Йдеться про різне тлумачення підпункту «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 раніше чинного Закону «Про податок на додану вартість»: «Бюджетному відшкодуванню підлягає... частина від’ємного значення (зобов’язання з податку на додану вартість— Авт.), яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів (послуг) у попередньому податковому періоду постачальникам таких товарів (послуг)». В одному випадку суд дійшов висновку про те, що при визначенні суми бюджетного відшкодування не може враховуватись сума податку на додану вартість, яка сплачена у податковому періоді, що передував згаданому попередньому податковому періоду. Це суворо відповідало закону, який було прочитано судом жорстко буквально з ознаками позитивізму, на який вище зазначалось. Позивач обурювався судовим рішенням і характеризував законодавче положення, на підставі якого йому було відмовлено у задоволенні позову та яке вище було процитоване, як неживе та технократичне.

Інший суд те ж законодавче положення витлумачив у такий спосіб: «За смислом підпункту «а» п. 7.7.2 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» при визначенні суми бюджетного відшкодування слід враховувати податок на додану вартість, сплачений позивачем у складі ціни товарів не тільки у попередньому податковому періоді, а й у всіх податкових періодах, що передували попередньому податковому періоду; за умови, що раніше ці суми або взагалі не включались до податкового кредиту або не враховувались при визначенні суми бюджетного відшкодування». Якщо уважно вчитатись у цей фрагмент судової постанови та порівняти його з попередньою постановою, то можна побачити, як у наведеному фрагменті судової постанови завдяки інтуїції досвідчених суддів оживає буква закону, як вона позбавляється ознак технократизму і набуває ознак раціоналізму, соціальності, цивілізованості, справедливості.

Але ж звертає на себе увагу, що правова за змістом остання постанова суду була прийнята без опори на науку, на основі інтуїції з посиланням на смисл закону. Ця постанова суду набула б ознаки науковості, якби суд у такий спосіб мотивував своє рішення: «Підпункт «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» приписує при визначенні суми бюджетного відшкодування враховувати податок на додану вартість, сплачений платником такого податку у складі ціни товарів у попередньому податковому періоді. Із цього положення непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється правовий припис, згідно з яким податок на додану вартість, сплачений платником податку на додану вартість у періоди, що передували податковому періоду, який у підпункті «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» позначений як попередній, тим більше має враховуватись при визначенні суми бюджетного відшкодування, заявленої платником податків за звітний податковий період, за умови, коли платник податку на додану вартість або взагалі раніше не скористався правом на податковий кредит або не враховував податок на додану вартість, сплачений у періоди, що передували попередньому податковому періоду, при визначенні суми бюджетного відшкодування».

Викликає інтерес, як законодавець відреагував на недостатню визначеність, якої набуло положення підпункту «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 раніше чинного Закону «Про податок на додану вартість» унаслідок відсутності методології тлумачення актів законодавства. Законом «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» у цьому пункті слова «у попередньому податковому періоді» були замінені на слова «у попередніх податкових періодах». Це ж формулювання використовується у п. «а» ч. 200.4 ст. 200 ПК.

23. Слід враховувати, що Європейський Суд з прав людини застерігає проти невиправданого використання висновку ступеню. У рішенні в одній із справ Суд зазначив: «Конвенція дозволяє за наявності певних умов деякі вельми суворі форми поводження з людьми, такі як смертна кара... тоді як у той же час вона забороняє інші, які порівняно із смертною карою можуть розглядатись як відносно м’які, наприклад, «незаконне» затримання на короткий період часу (п. 1 ст. 5) або висилка громадянина із його країни (п. 1 статті 3 Протоколу 4 до Конвенції). Можливість піддати особу одній із форм поводження, що зазначені першими, не означає можливості піддати тим видам поводження, що згадані другими, навіть якщо вона згодна чи не протидіє цьому»[132]. Але ж тут йдеться про застосування висновку ступеню, коли воно не відповідає логіці відповідних нормативних положень.

§ 34. Врахування контексту з метою виявлення змісту формально недостатньо визначених положень

Шляхом врахування контексту виявляється зміст формально недостатньо визначених положень нормативно-правових актів.

1. Перегляд рішень касаційних судів відповідно до п. 1 ст. 355 ЦПК здійснюється у разі «неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах». Такі ж підстави встановлені п. 1 ст. 116 ГПК, п. 1 сі 237 КАС, п. 1 ст. 458 КПК. У цих законодавчих положеннях формально недостатньо визначеним є поняття «подібних» правовідносин. Абстрактно розмірковуючи, подібними можна називати такі правовідносини, на які поширюються одні й ті ж самі правові норми. Крім того, відповідно ч. 8 ст. 8 ЦПК, ч. 7 ст. 9 КАС подібними є врегульовані певними правовими нормами відносини і ті відносини, на які не поширюється чинність зазначених правових норм і які внаслідок цього залишались не врегульованими, хоч за всіма юридично значущими ознаками не врегульованих відносин, на них належало поширити чинність згаданих правових норм. Але і наведені абстрактні міркування, і та подібність відносин, яка є підставою застосування закону за аналогією, не дають можливості зрозуміти зміст терміну «подібні» (правовідносини), який тут аналізується.

Недостатньо визначеним є і поняття «неоднакове» (застосування норми матеріального прав), оскільки ця неоднаковість може бути обумовлена і тим, що судами були встановлені різні обставини, за яких в одних випадках вона була застосована в один спосіб, а в іншому — у протилежний, і тим, що правова норма була витлумачена в одних випадках в один спосіб, а в інших — у протилежний.

Тому слід звернутись до контексту відповідних законодавчих положень (далі наводиться аналіз деяких положень глави 3 розділу X Цивільного процесуального кодексу, маючи на увазі, що такі ж положення містяться у Господарському процесуальному, Кримінальному процесуальному кодексах і в Кодексі адміністративного судочинства).

Із п. 5 ч. 2 ст. 360¹ ЦПК ми дізнаємось про те, що при підготовці справи до розгляду у Верховному Суді здійснюються зазначені у цій статті, а також «інші заходи, необхідні для вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми матеріального права». Отже, є завдання «усунути розбіжності». Крім того, судове рішення, що приймається Верховним Судом, повинне містити висновок про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин (ч. 2 ст. 3 604 ЦПК). Звідси ми дізнаємося про те, що Верховний Суд має визначатись стосовно того, яке застосування відповідної норми матеріального права є правильним, а яке — неправильним. З урахуванням викладеного слова «у подібних правовідносинах» слід розуміти як у відносинах, на які поширюється одна й та ж норма матеріального права, за фактичних обставин, що вимагали однакового (і правильного) застосування цієї норми і не допускали розбіжностей у її застосуванні. Слова «неоднакове застосування» у контексті глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу слід тлумачити як розбіжності у розумінні правової норми. Якщо ж неоднакове застосування правової норми обумовлене тим, що судами першої та апеляційної інстанцій встановлені різні обставини, які вимагали різного застосування певної норми матеріального права, то таке різне застосування не підпадає під дію п. 1 ст. 355 ЦПК.

В одній із справ, що була предметом перегляду у Верховному Суді України, банк посилався на неоднакове застосування ч. 2 ст. 642 ЦК («якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом»). Малось на увазі, що в одних справах касаційна інстанція дійшла висновку про те, що до договору відповідно до ч. 2 ст. 642 ЦК внесені зміни в частині процентної ставки, а в справі, рішення у якій оскаржувалось, касаційна інстанція дійшла протилежного висновку. Тут мало місце різне застосування ст. 642 ЦК, оскільки в одних випадках касаційні суди зробили висновок про те, що сторони уклали угоду (договір) про внесення змін до кредитного договору, а в іншому — про те, що сторони таку угоду (договір) не уклали. Але при цьому не було ні розбіжностей в застосування норми матеріального права, ні неправильного її застосування. А різне її застосування було обумовлене не різним її тлумаченням і розумінням, а різними фактичними обставинами, що були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, які мають повноваження встановлювати обставини справ та оцінювати докази.

2. Наявність тісного логічного зв’язку між частинами тексту нормативно-правового акту, навіть у різних структурних частинах однієї статті чи пункту, дає можливість правотворчому органу виключити певні слова із наступної частини тексту, маючи на увазі, що в силу логічного зв’язку слід враховувати слова, які вживаються в попередньому реченні чи частині тексту. Так, у другому реченні частини третьої ст. 62 Конституції України встановлюється: «Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь». Якщо це положення тлумачити у логічному відриві від положення, сформульованого в першому реченні частини третьої ст. 62 Конституції України (вирвати із контексту цієї статті), то воно має бути поширене на всі випадки, коли для виникнення, зміни або припинення прав, обов’язків та відповідальності осіб необхідне встановлення наявності вини. Але із логічного зв’язку положення другого речення частини третьої ст. 62 Конституції України з положенням першого речення цієї ж частини слід зробити висновок, що положення другого речення поширюються тільки на випадки, коли особа обвинувачується. Термін «обвинувачення» вживається переважно в кримінально-процесуальному праві. Те, що термін «обвинувачення» розуміється в ст. 62 Конституції саме так, підтверджується частинами першою і другою ст. 62 Конституції України. Отже, із логічного зв’язку положення другого речення частини третьої ст. 62 Конституції України з положенням першого речення цієї частини, з частинами першою ті другою ст. 62 Конституції України слід зробити висновок про те, що правило про тлумачення сумнівів щодо доведеності вини особи на користь останньої поширюється тільки на кримінально-процесуальні відносини і не може поширюватись навіть на ці відносини у частині цивільного позову. Не може поширюватись це положення і на відносини щодо притягнення особи до адміністративної відповідальності.

3. Частина перша ст. 137 КЗпП встановлює: «Суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений». Із першого речення наведеного законодавчого тексту можна зробити висновок про те, що при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, суд може відхилитись від прямої дійсної шкоди як у бік збільшення, так і в бік зменшення. Але друге речення цього тексту слід тлумачити як конкретизацію першого. А тому відхилення від прямої дійсної шкоди в бік збільшення є неприпустимим.

4. Частиною другою ст. 98 ЦК встановлюється: «Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом... Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п’ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом».

В абзаці першому ч. 2 ст. 98 ЦК не тільки встановлюється більшість, що має право прийняти відповідне рішення, а й визначається базовий показник, від якого визначається більшість від числа присутніх учасників, зрозуміло, за наявності кворуму, встановленого законом. У положеннях абзацу другого ч. 2 ст. 98 ЦК встановлюється тільки необхідна більшість, а від якого базового показника вона має визначатись, — не встановлюється. Але із логічного зв’язку між абзацами першим та другим ч. 2 ст. 98 ЦК слід зробити висновок про те, що базовий показник для обчислення більшості у випадках, передбачених абзацом другим ч. 2 ст. 98 ЦК, має прийматись той же (кількість присутніх), який передбачений абзацом першим цієї ж частини.

5. «Видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

На момент видачі переказного векселя особа, зазначена у векселі як трасат, або векселедавець простого векселя повинні мати перед трасантом та/або особою, якій чи за наказом якої повинен бути здійснений платіж, зобов’язання, сума якого має бути не меншою, ніж сума платежу за векселем.

Умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов’язково відображається у відповідному договорі, який укладається в письмовій формі...» (частини перша-третя ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні»). При розгляді справи судом частина третя ст. 4 названого Закону була витлумачена так, що вона допускає можливість проведення розрахунків із застосуванням векселів незалежно від наявності умов, передбачених частинами першою та другою цієї ж статті. Це — неправильне тлумачення. Воно обумовлене неврахуванням логічних зв’язків між частиною третьою ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні», з одного боку, та частинами першою та другою цієї ж статті, — з іншого. Якщо ці зв’язки врахувати, то слід визнати, що із названої статті випливає, що розрахунки із застосуванням векселів допускаються тільки за наявності умов, передбачених частинами першою, другою і третьою ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні».

6. «Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого» (ч. 5 ст. 1187 ЦК). Можливі два варіанти тлумачення умислу потерпілого, про який йдеться у наведеному законодавчому тексті: 1) цей умисел може розумітися як умисне порушення певної вимоги актів законодавства (формальне порушення). Так, особа, повністю усвідомлюючи протиправність дій, що порушують правила дорожнього руху, та бажаючи порушити ці правила, може здійснити таке порушення, не усвідомлюючи можливість настання шкідливих наслідків або не бажаючи їх настання; 2) цей умисел може означати усвідомлення протиправності дій чи бездіяльності, передбачення можливості настання шкідливих наслідків та бажання їх настання. У наведеному законодавчому тексті йдеться про умисел потерпілого, яким завдано шкоду. Оскільки у ч. 5 ст. 1187 ЦК йдеться про відшкодування шкоди, логічно зробити висновок про те, що цей умисел має полягати у завданні потерпілим шкоди собі, а не в здійсненні формального порушення.

7. Якщо тлумачити ч. 2 ст. 790 ЦК («плата за прокат речі, що сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривалості фактичного користування річчю») буквально, то «тривалість фактичного користування річчю» можна зрозуміти досить широко. Але тлумачення ч. 2 ст. 790 ЦК з урахуванням її логічного зв’язку з частиною першою цієї ж статті («наймач має право відмовитися від договору прокату і повернути річ наймодавцеві у будь-який час») дає підстави для висновку про те, що до тривалості фактичного користування річчю не включається час від дня дострокового повернення речі наймачем наймодавцеві до закінчення строку договору (у разі дострокового повернення речі).

8. «Перебіг позовної давності щодо вимог наймодавця починається з моменту повернення речі наймачем, а щодо вимог наймача — з моменту припинення договору найму» (ч. 2 ст. 786 ЦК). Якщо буквально тлумачити ч. 2 ст. 786 ЦК, то чинність цього положення слід поширити на всі вимоги, що випливають із правовідносин щодо найму.

І такий висновок буде відповідати заголовку ст. 786 ЦК. Але врахування логічного зв’язку ч. 2 ст. 786 ЦК з положенням частини першої тієї ж статті («до вимог про відшкодування збитків у зв’язку з пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачеві, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення речі застосовується позовна давність в один рік») дає підстави для висновку про те, що позовна давність обчислюється відповідно до правил ч. 2 ст. 786 ЦК тільки у випадках пред’явлення вимог про відшкодування збитків у зв’язку з пошкодженням предмета найму та про відшкодування витрат на поліпшення речі. Як раз таке роз’яснення дає Вищий господарський суд в інформаційному листі «Про деякі питання практики застосування статей 785 та 786 Цивільного кодексу України»[133]. Але за традицією, що склалась, Вищий господарський суд не дає посилання на зв’язок контекстом ч. 1 і ч. 2 ст. 786 ЦК, а вказує: «За змістом приписів частини першої і частини другої ст. 786 ЦК України...».

9. Коригуванню шляхом логічного тлумачення підлягає абзац третій ч. 3 ст. 1197 ЦК («якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості»). Справа в тому, що тут некоректно використані формулювання «на момент» і «не працював». До речі, у ч. 2 ст. 1195 ЦК використовується ще менш коректний вираз «в момент» в поєднанні з формулюванням «особа... не працювала». Із логічного зв’язку абзацу третього ч. 3 ст. 1197 ЦК з попереднім текстом цієї ж статті ми бачимо, що тут йдеться не про роботу в даний момент, а про перебування у трудових правовідносинах. Це підтверджується і зазначенням в абзаці третьому ч. 3 ст. 1197 ЦК на «заробіток до звільнення». Отже, в будь-який момент до звільнення з роботи потерпілий вважається таким, що працював. У такий же спосіб слід тлумачити і ч. 2 ст. 1195 ЦК.

10. Відповідно до частини другої ст. З Закону «Про господарські товариства» «підприємства, установи та організації, які стали учасниками товариства, не ліквідуються як юридичні особи». «Не ліквідуються» — це буквально має означати «не можуть бути ліквідовані аж до того моменту, коли вони втратять статус учасників господарських товариств». Але із логічного зв’язку цього законодавчого положення з частиною першою цієї ж статті («засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавчими актами України») слід зробити висновок про те, що частина друга ст. 3 Закону «Про господарські товариства» не визнає набуття підприємством, установою, організацією статусу учасника господарського товариства юридичним фактом, який є підставою ліквідації цього підприємства (організації’).

11. Буквальне тлумачення другого речення ч. 1 ст. 241 ЦК («правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання») дає безглуздий висновок, бо виходить, що особа є представником правочину. Якщо ж врахувати логічний зв’язок наведеного тексту з текстом першого речення ч. 1 ст. 241 ЦК, то дефект формулювання другого речення усувається, оскільки таке врахування дає підстави для висновку, що в другому реченні під словом «він» слід розуміти не «правочин», як це випливає із тексту другого речення, а «представник», як це видно із логічного зв’язку другого речення з першим.

12. Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» можлива відмова в переведенні на іншу роботу з мотивів інвалідності, якщо переведення «загрожує погіршенню здоров’я» інваліда. У наведеній цитаті міститься очевидна помилка, бо треба було написати загрожує «погіршенням» здоров’я, а не «погіршенню». Ця помилка виправляється за допомогою логічного тлумачення ч. 2 ст. 17 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Зроблений висновок підтверджується офіційним перекладом цього Закону на російську мову, опублікованим у Відомостях Верховної Ради України. Тут наведене формулювання перекладене як (російською мовою) «угрожает ухудшением».

13. В п. 5 ст. 17 Закону «Про Центральну виборчу комісію» вживається вираз «обов’язкові... рекомендації». Якщо це — рекомендації, то вони не можуть бути обов’язковими. А якщо вони обов’язкові, то це — уже не рекомендації. Ця суперечність усувається наданням переваги слову, зміст якого є більш визначеним. Таким є слово «обов’язкові». Якщо законодавець зазначив на обов’язковість рекомендацій, то це означає, що такі рекомендації також бувають.

§ 35. Використання логічного тлумачення для з’ясування змісту нормативних положень, при формулюванні яких правотворчий орган припустився помилки

Логічне тлумачення використовується для з’ясування змісту нормативних положень, у тексті яких правотворчий орган припустився помилки. У той же час слід враховувати, що в окремих випадках недоліки нормативних текстів є настільки істотними, що зрозуміти думку правотворчого органу неможливо, а це виключає застосування відповідних положень нормативно-правових актів.

1. Помилки в текстах нормативно-правових актів зустрічаються, хоч і не дуже часто. Ці помилки можуть бути підставою для висновку про неможливість застосування відповідних нормативних положень тільки у тих випадках, коли для з’ясування змісту цих положень суб’єкт тлумачення змушується перебрати на себе функції правотворчого органу. У решті випадків слід докласти максимум зусиль, щоб зрозуміти думку правотворчого органу, висловлену у нормативному акті, у якому міститься помилка.

Один раз законодавець помилився і замість формулювання «120 відсотків облікової ставки Національного банку України», написав «120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України» (п. 16.4.1 ч. 16.4 ст. 16 раніше чинного Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами). Помилка перетворила відповідний законодавчий текст у безглуздий набір слів. Але в подальшій законодавчій діяльності вона була відтворена у ст. 19 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» при внесені змін до цього Закону Законом від 6 жовтня 2005 р.[134]. Тепер цей набір слів включений, зокрема до ч. 129.4 ст. 129 Податкового кодексу. Ця помилка не може бути підставою для висновку про те, що відповідні положення ст. 19 Закону «Про соціальну захищеність інвалідів в Україні» та Податкового кодексу застосуванню не підлягають, бо відповідно до логіки текстів цих положень вони не можуть означати чогось іншого, крім як «120 відсотків облікової ставки Національного банку України». Так ці положення і слід тлумачити з метою правозастосування.

2. Зустрічаються випадки, коли в актах законодавства помилково вживаються певні терміни. Так, у ст. 346 (ч. 1), 348 (ч. 1), 349 (ч. 2) ГК вживається термін «позичка». Значення терміну «позичка» випливає із ст. 827 ЦК, у якій дається логічно несуворе визначення поняття договору позички. Оскільки договір позички може бути і господарським, то розуміння терміну «позичка», яке випливає із ст. 827 ЦК, має використовуватись і при тлумаченні норм господарського права. Але цілком очевидно, що таке розуміння терміну «позичка» у контексті ст. 346, 348, 349 ГК є безглуздим. Виявивши цю помилку законодавця, суб’єкт правотлумачення не повинен робити висновок про неможливість застосування цих законодавчих положень, а повинен докласти усіх зусиль до того, щоб зрозуміти думки законодавця, які він виклав у зазначених положеннях. Із контексту згаданих статей цілком очевидно, що тут йдеться не про «позичку», а про «позику», як розуміння цього останнього терміну випливає із ст. 1046 ЦК.

3. Відповідно до ч. 2 ст. 144 ГК «право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом». Диспозиція правової норми, що формулюється в цьому законодавчому положенні, визначає день, з якого виникає право на майно (не тільки право власності, а й будь-яке речове право). Таким днем є день реєстрації майна чи прав на нього. Гіпотеза цієї правової норми сформульована невдало. Додаткове речення «що підлягає державній реєстрації», як це випливає із контексту ч. 2 ст. 144 ГК, відноситься і до слова «право», і до слова «майно», хоч при цьому дієслово (присудок) «підлягає» вжито в однині. Проте із контексту ч. 2 ст. 144 ГК досить чітко видно, що диспозиція правової норми, яка тут формулюється, застосовується у випадках, коли державній реєстрації підлягає майно або речове право на нього.

Положення ч. 2 ст. 144 ГК не погоджується з положеннями Цивільного кодексу, якими не пов’язується виникнення права власності на майно, яке (майно) підлягає державній реєстрації, з моментом чи днем його (майна) реєстрації. Але ж ч. 2 ст. 144 ГК поширюється тільки на суб’єктів господарювання. Відтак ця частина встановлює спеціальну норму, що підлягає застосуванню до таких суб’єктів у разі, коли вони створюють чи придбавають на підставі договорів майно, що підлягає державній реєстрації.

Залишилось тільки нагадати, що державній реєстрації підлягають: 1) морські торговельні судна. У ст. 26 КТМ[135], п. 5 Порядку ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України[136] зазначається на те, що реєстрація суден, у тому числі річкових, є державною; 2) повітряних суден. У ст. 39 Повітряного кодексу реєстрація повітряних суден не називається державною, проте зазначається, що їх реєстрація здійснюється шляхом внесення запису до Державного реєстру цивільних повітряних суден. Звідси можна зробити висновок по те, що реєстрація повітряних суден є державною. У той же час нормативно-правові акти, що передбачають реєстрацію джерел іонізуючого випромінювання, зброї, транспортних засобів, не називають таку реєстрацію державною. Отже, право власності чи інше речове право на такі речі виникає у загальному порядку, що визначається цивільним законодавством, а право власності на морські та річкові судна, на повітряні судна, що придбаваються суб’єктами господарювання, виникає з моменту їх реєстрації відповідно до законодавства.

4. Відповідно до ч. 5 ст. 188 ГК «якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду». Якщо тлумачити це законодавче положення буквально, то в частині застереження «якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду» воно не може застосовуватись, бо суд не має повноваження встановлювати строк набрання чинності прийнятим ним рішенням. Але ж із контексту цього законодавчого положення чітко видно, що в ньому йдеться про строк (термін), у який договір вважається зміненим або розірваним. То і наведене застереження стосується цього строку (терміну), який може бути визначений судом.

5. Невдале розташування слів у реченнях тексту нормативно-правових актів стало повсякденним явищем. Навіть в кодифікованих законодавчих актах такі недоліки зустрічаються часто. Ще більше їх у інших законах. Годі і говорити про підзаконні акти! Кожного разу при виявленні таких недоліків виникає необхідність використовувати адекватні засоби тлумачення, щоб надати відповідному положенню акта законодавства розумного змісту.

У Цивільному кодексі України помилка в розташуванні слів у реченні допущена уже в ч. 1 ст. 1: «Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників». Синтаксичне тлумачення цього законодавчого положення дає підстави для висновку про те, що всі особисті немайнові та майнові відносини є цивільними, але цивільним законодавством регулюються не всі такі відносини, а тільки ті із них, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Це суперечить класичним уявленням про цивільні відносини, що визнаються у всьому світі, і веде до невизначеності уже ст. 2 ЦК, яка встановлює коло учасників цивільних відносин. Лише системне тлумачення ст. 2 ЦК, її порівняння з положеннями Цивільного кодексу, які визначають цивільну правосуб’єктність фізичних і юридичних осіб, держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад дає підстави для висновку про те, що перелічені тут особи є учасниками тих цивільних відносин, які регулюються цивільним законодавством.

У словосполученні «особисті немайнові та майнові відносини» (ч. 1 ст 1 ЦК) також невдало розставлені слова. Це розташування слів дає підстави слово «особисті» відносити і до слова «немайнові», і до слова «майнові» (відносини). Спеціалісти в галузі цивільного права добре знають, що такого явища як «особисті майнові відносини» в суспільстві не існує. Тому в них не виникає питань стосовно тлумачення словосполучення, яке тут аналізується. Але ж Цивільний кодекс читають не тільки спеціалісти в галузі цивільного права. Тому наведене словосполучення слід замінити на одне із таких: «майнові та особисті немайнові відносини» або «особисті немайнові, а також майнові відносини».

Невдало розташоване підрядне речення «що визначена на час виконання цієї вимоги» у частині першій ст. 7 Закону «Про іпотеку»: «За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання». Складається враження, що цитоване підрядне речення («що визначена на час виконання цієї вимоги») відноситься до слів «в частині». Лише логічний аналіз частини першої ст. 7 Закону «Про іпотеку» (порівняння окремих частин тексту цієї частини з іншими частинами; порівняння цього положення з відносинами, яке воно регулює) дає підстави для висновку про те, що цитоване підрядне речення належить віднести до слова «вимогу». Уникнути ситуації правової невизначеності на стадії законотворчості було дуже просто. Для цього треба було у цитованому законодавчому тексті після слова «договором» поставити крапку, а потім написати: «Розмір цієї вимоги визначається на день її виконання, включаючи...», а далі за текстом.

6. Законом від 24 травня 2007 р.[137] частина перша ст. 5 Закону «Про металобрухт» була доповнена реченням такого змісту: «Перелік обладнання та устаткування, які необхідно мати спеціалізованому або спеціалізованому металургійному переробному підприємству та їх приймальним пунктам, визначається центральним органом виконавчої влади з питань промислової політики при здійсненні операцій з металобрухтом у порядку, встановленому законодавством». У цьому законодавчому тексті з урахуванням розташування слів та словосполучень, словосполучення «при здійсненні операцій з металобрухтом» відноситься до слів «центральним органом виконавчої влади з питань промислової політики», але такий висновок надає цитованому тексту безглуздого характеру. Виявивши цей недолік законодавчого тексту, його слід піддати логічному тлумаченню та поставити словосполучення «при здійсненні операцій з металобрухтом» в кінець додаткового речення «які необхідно мати спеціалізованому або спеціалізованому металургійному переробному підприємству та їх приймальним пунктам». У такий же спосіб другому реченню частини першої ст. 5 Закону «Про металобрухт» надається ознака розумності.

7. Частина 4 ст. 1197 ЦК встановлює: «Якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни». Гіпотеза правової норми, що формулюється в ч. 4 ст. 1197 ЦК, обмежена обставинами, які названі в дужках, що не можна визнати обґрунтованим. Але текст цього законодавчого положення не дає будь-яких підстав для того, щоб шляхом його логічного тлумачення розширити коло обставин, що складають гіпотезу відповідної правової норми. Проте таке розширення не можна повністю виключати, якщо ч. 4 ст. 1197 ЦК тлумачити з урахуванням принципу верховенства права.

8. Текст ч. 323.1 ст. 323 ПК («платниками збору є водокористувачі — суб’єкти господарювання незалежно від форми власності: юридичні особи, їх філії, відділення, представництва, інші відокремлені підрозділи без утворення юридичної особи (крім бюджетних установ), постійні представництва нерезидентів, а також фізичні особи-підприємці, які використовують воду, отриману шляхом забору води з водних об’єктів (первинні водокористувачі) та/або від первинних або інших водокористувачів (вторинні водокористувачі), та використовують воду для потреб гідроенергетики, водного транспорту і рибництва») є занадто ускладненим, так що законодавець сам утратив контроль над ним і наприкінці цитованого положення слова «використовують воду для потреб гідроенергетики, водного транспорту і рибництва» приєднав до попереднього тексту сполучником «та», хоч це треба було зробити за допомогою сполучника «або». Це дає підстави для висновку про те, що платниками збору за спеціальне використання води є суб’єкти господарювання, які отримують воду та використовують її для потреб гідроенергетики, водного транспорту і рибництва. Але такий висновок спростовується контекстом розділу XVI «Збір за спеціальне використання води» Податкового кодексу. У ч. 324. 4 ст. 324 ПК законодавець в 11 пунктах описує випадки, в яких збір за спеціальне використання води, отриманої шляхом збору з водних об’єктів або від інших водокористувачів, не справляється. І ці випадки ніяк не пов'язані з потребами гідроенергетики, водного транспорту і рибництва. Це є підставою для висновку про те, що платниками збору за використання води є особи, які зокрема використовують воду, отриману шляхом її забору з водних об’єктів або від інших водокористувачів для будь-яких потреб, як це передбачено загальним правилом ч. 323.1 ст. 323 ПК.

9. У той же час у законодавстві зустрічаються і такі положення, зміст яких при тлумаченні виявити неможливо. Тому у відповідних випадках законодавчі положення застосовуватись не можуть.

Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 1122 ЦК умова договору, відповідно до якої користувач має право продавати товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно певній категорії покупців (замовників) або виключно покупцям (замовникам), які мають місцезнаходження (місце проживання) на території, визначеній у договорі» (ч. 3 ст. 1122 ЦК). Можна догадуватись, що у наведеному положенні в кінці не надруковані слова «є нікчемною», перед якими має стояти кома. Але ця догадка є недостатньою для того, щоб дійти висновку про те, що ч. 3 ст. 1122 ЦК має тлумачитись з додатком «є нікчемною». З таким же успіхом можна стверджувати, що у наведеному тексті недостає слів «підлягає визнанню недійсною за рішенням суду». Можливі й інші варіанти. Більш прийнятним було б зробити висновок про те, що у ч. 3 ст. 1122 ЦК не формулюється закінчена думка, а тому вона не підлягає застосуванню до будь-яких відносин.

«Виконавець зобов’язаний відшкодувати замовнику реальні збитки у межах ціни робіт, в яких виявлено недоліки, якщо договором встановлено, що вони підлягають відшкодуванню в межах загальної ціни робіт за договором» (абзац перший ч. 2 ст. 900 ЦК). Логічний аналіз цього формулювання дає певні підстави для висновку про те, що в ньому пропущена частка «не» (між словами «договором» та «встановлено»). Але ж таке тлумачення не відповідало б букві цього законодавчого акта, оскільки не виключається і таке, що в його тексті пропущено не одне слово, а декілька, які надавали смисл всьому абзацу першому ч. 2 ст. 900 ЦК. Частину цитованого тексту до слова «якщо» слід визнати такою, що формулює правову норму, яка підлягає застосуванню. Частина тексту після слова «якщо» застосуванню не підлягає внаслідок наявності дефекту, що надає тексту характеру безглуздого.

Відповідно до п. 3 частини третьої ст. 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є «забезпечення доведеності вини». Це конституційне положення не має ознаки формальної визначеності в частині, що стосується гіпотези вірогідної правової норми. Надати такої ознаки наведеному конституційному тексту шляхом його логічного, системного та інших видів тлумачення неможливо. Тому п. 3 частини третьої ст. 129 Конституції застосуванню взагалі не підлягає.