Новітнє вчення про тлумачення правових актів

§ 96. Телеологічне тлумачення правових актів і норм

Цілі нормативно-правових актів і правових норм, що ними встановлюються, можуть закріплюватись в цих актах і в актах вищої юридичної сили. Цілі можуть закріплюватись текстуально і логічно. В останньому випадку вони випливають із контексту. Цілі правових актів і правових норм можуть також випливати із сутності і змісту суспільних відносин, які регулюються такими актами і нормами.

Якщо цілі правових норм закріплені в нормативно-правовому актів вищої юридичної сили, то телеологічне тлумачення таких норм здійснюється в першу чергу. У решті випадків телеологічне тлумачення здійснюється після текстуального і логічного опрацювання положень правових актів та їх системного тлумачення, якщо такими способами не вдалось з’ясувати зміст цих положень.

1. Телеологічне тлумачення полягає у врахуванні цілей нормативно-правових актів та їх окремих положень з метою з’ясування їх змісту. Воно є необхідним перш за все у тих випадках, коли певна мета правових положень, що тлумачаться, закріплюється в актах вищої юридичної сили, і цією метою обмежуються правотворчі повноваження органів, що уповноважені на видання відповідних правових актів. Так, ст 31 Конституції гарантує кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції і передбачає можливість встановлення законом винятків із цієї конституційної норми. Але при цьому свободу угляду законодавця конституцієдавець обмежує метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Якщо законодавець при встановленні винятків із ст. 31 Конституції вийде за межі мети, передбаченої цією статтею, цей виняток не може застосовуватись. Суд при наданні дозволу на вчинення дій, що передбачені загальним правилом ст. 31 Конституції, перевіряє відповідність зазначеній меті як закону, яким встановлено виняток із загального правила, так і індивідуального правового акта, який передбачається прийняти на підставі ст. 31 Конституції, закону і дозволу суду. У таких випадках здійснюється телеологічне тлумачення не ст. 31 Конституції, а відповідного закону та згаданого індивідуального правового акта.

Обмеження угляду правотворчих органів на регулювання певних суспільних відносин може здійснюватись актом вищої юридичної сили за допомогою вказівки на те соціальне благо «для» або «в інтересах якого» може здійснюватись таке регулювання. Це також є нормативним закріпленням мети правових норм, які будуть прийматись відповідно до згаданого акта вищої юридичної сили. Так, відповідно до абзацу першого ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод фізична і юридична особа мають право мирно володіти своїм майном. Проте визнається можливість прийняття державою таких законів, «які на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів». Зазначенням на загальні інтереси та на забезпечення здійснення відповідних платежів тут визначається мета правових норм, які можуть встановлюватись державами на виняток із наведеного вище загального правила, що передбачене абзацом першим ст. 1 Протоколу до Конвенції. Правда, тут мета закріплюється не як об’єктивний зв’язок правових положень з відповідним соціальним явищем, а як зв’язок суб’єктивний, який є необхідним для захисту відповідного соціального явища «на її (держави — Авт.) думку». Видається, що надання меті правових норм суб’єктивного характеру значною мірою перешкоджає ефективній дії зазначеної статті і, можливо, є наслідком неякісного перекладу.

Що стосується ст. 8, 9, 10, 11 Конвенції, то вони закріплюють відповідні права людини (свободи), допускають їх обмеження національними законами, якщо це є необхідним у демократичному суспільстві «в інтересах» чи «для» захисту певних соціальних благ. Це є закріпленням мети тих правових норм, які будуть встановлюватись державами в порядку обмеження прав, що передбачені зазначеними статтями. Тут мета правових норм розуміється як їх об’єктивний зв’язок з відповідними соціальними благами. Європейський Суд з прав людини при вирішенні відповідних справ неодмінно перевіряє, чи відповідають зазначеним цілям правові норми, що встановлюються державами в порядку обмеження прав людини (свобод), передбачених ст. 8, 9, 10, 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Формулювання, подібні до формулювань ст. 8, 9, 10, 11 Конвенції, встановлюються частиною другою ст. 32, частиною третьою ст. 34, частиною другою ст. 35, частиною третьою ст. 36, частиною другою ст. 39 Конституції. Менш категоричним, але аналогічним за юридичним змістом є формулювання частини другої ст. 44 Конституції («порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей»). Проте в Конституції України є і такі формулювання положень про можливість обмеження законом прав людини (свобод), які не пов’язують таку можливість певними цілями. Зокрема, відповідно до частини першої ст. 33 Конституції «кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом».

У наведених тут випадках телеологічне тлумачення правових норм і індивідуальних правових приписів здійснюється в першу чергу. Якщо буде виявлена невідповідність таких норм і приписів цілям, закріпленим у нормативно-правовому акті вищої юридичної сили, немає будь-якого сенсу у подальшому тлумаченні цих норм і приписів.

2. Поширеною є правотворча практика, за якої в нормативно-правовому акті визначається його мета, мета соціальних утворень, про які йдеться в цьому акті, чи тих правових заходів, які ними передбачаються.

Так, у ч. 1 ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачається, що його метою є захист «інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими».

У частині першій ст. 3 Закону «Про кооперацію» визначена мета такого соціального утворення як кооперація: «Метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю».

У ч. 2 ст. 50 КК визначається мета кримінального покарання: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами».

При правотлумаченні і правозастосуванні мета нормативно-правових актів і правових норм, закріплена у такий спосіб, може враховуватись, але тільки в останню чергу, коли використані до цього прийоми тлумачення не дали можливості вирішити колізію між відповідними нормативними положеннями чи з’ясувати зміст таких положень.

3. Проте у більшості випадків цілі нормативно-правових актів нормативно не закріплюються. Наука і вітчизняна судова практика стосовно таких випадків пропонують для встановлення цілей правових норм використовувати матеріали законопроектної діяльності, протоколи засідань законодавчого органу, інші зовнішні до нормативно-правового акту, що тлумачиться, джерела. Ця думка висловлювалась до Є. В. Васьковського, підтримувалась ним[306] і визнається на цей час у науці і судовій практиці. Такі думки і практика є неприйнятними. Значна частина депутатів при прийнятті закону, можливо, мала на увазі зовсім інші цілі, ніж суб’єкт законодавчої ініціативи, і голосувала за прийняття закону зовсім з інших міркувань. Тому нормативно не закріплені цілі, які висловлювались авторами проекту акта законодавства чи особами, які приймали (видавали) нормативно-правовий акт, не можуть враховуватись при тлумаченні таких актів.

Наукова думка, правотворчий і правозастосовний досвід врахування зовнішніх джерел при тлумаченні нормативно-правових актів ідуть із сфери міжнародного права. П. 1 ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів приписує тлумачити міжнародні договори, зокрема «у світлі... мети договору». При цьому слід враховувати, що в цьому пункті, який приписує тлумачити міжнародні договори у світлі мети відповідного договору, про мету йдеться після того, як сформульовані такі приписи: 1) загальний припис тлумачити договори сумлінно; 2) припис надавати термінам звичайного значення; 3) припис надавати термінам такого значення в контексті міжнародного договору; 4) припис тлумачити міжнародні договори в світлі їх об’єктів. Європейський Суд з прав людини допускає врахування таких зовнішніх джерел як при тлумаченні правових актів взагалі, так і при виявленні їх цілей. Зокрема, М. де Сальвіа зауважив, що Європейська конвенція з прав людини потребує ключів, що можуть спрямувати суб’єкта тлумачення до того, щоб точно визначити зміст норм, що в ній формулюються. Провідне місце у такому спрямуванні належить телеологічному і еволюційному тлумаченню[307].

Але використання цього досвіду при тлумаченні актів вітчизняного законодавства видається в основному неприйнятним. Не дивлячись на той розвиток, який отримало міжнародне право, воно не утворює такої завершеної системи як національне право. Тому у сфері міжнародного права існує більше прогалин, ніж у праві національному, що і спонукає звертатись до зовнішніх джерел з метою з’ясування цілей міжнародних договорів. Що стосується національного законодавства, то воно відривається від своїх творців і існує як самостійне соціальне явище, для з’ясування цілей якого немає будь-якої необхідності у зверненні до зовнішніх джерел. З огляду на викладене слід критично оцінити настанову судам при застосуванні положень законів ураховувати цілі і намір законодавця (п. 4 розділу II Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів[308]).

4. Оскільки цілі нормативно-правових актів і правових норм нормативно закріплюються нечасто, а використання для їх виявлення зовнішніх джерел є неприйнятним, вони переважно повинні виявлятись із контексту відповідних нормативних положень, а також із сутності і змісту суспільних відносин, які цими положеннями регулюються.

Мета правових норм виявляється із контексту, зокрема при тлумаченні частини другої ст. 19 Конституції («органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»). Із цього конституційного положення випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть діяти за відсутності підстави і повноважень, встановлених Конституцією або законами, та за відсутності визначених Конституцією та законами способів їх дій. Це, зокрема, буквально означає, що державні органи не повинні захищати права і інтереси людини і громадянина за відсутності визначених Конституцією і законами підстави, повноваження і способу дій. Таке тлумачення частини другої ст. 19 Конституції повністю відповідає її букві. Проте лінгвістичним тлумаченням не може вичерпуватись інтерпретація цього конституційного, положення. Треба далі здійснити логічне тлумачення, врахувати контекст, зв’язок частини другої ст. 19 Конституції з частиною першою тієї ж статті («правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством»). Цей зв’язок дає можливість виявити мету правової норми, що формулюється в частині другій ст. 19 Конституції: обмежити можливість державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти усупереч правам і інтересам кожного.

У світлі цієї мети стає помітною невідповідність частині другій ст. 19 Конституції дій державного органу та органу місцевого самоврядування у наступних випадках.

При перегляді раніше прийнятого судом рішення у зв’язку з встановленим Європейським Судом з прав людини порушенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд зазначив на наступне: «З аналізу положень чинного законодавства України, частиною якого є міжнародні договори, ратифіковані Україною, не вбачається, що до процесуальних повноважень суду належить перевірка обставин, встановлених в рішенні міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана в Україні».

Європейський Суд у своєму рішенні дійсно вказав на відсутність «прямого причинного зв’язку» між порушенням Конвенції і збитками, на які зазначав заявник та які він просив відшкодувати на його користь, але це не позбавляло національні судові органи права вирішити питання про завдані збитки. Суд ухилився від вирішення цього питання і послався на частину другу ст. 19 Конституції, витлумачивши її без врахування мети цієї частини і контексту ст. 19 Конституції.

З урахуванням викладеного слід зробити висновок про те, що суд, здійснюючи правосуддя та захищаючи права людини, особливо у випадках, коли це право порушене державою (а так було у справі, про яку йдеться) та коли факт порушення встановлено Європейським Судом з прав людини, не міг відмовити у захисті права, посилаючись на відсутність процесуального повноваження перевіряти обставини, встановлені в рішенні міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, та на частину другу ст. 19 Конституції України. Суду надається загальне повноваження на розгляд відповідних спорів і, якщо не встановлено інше спеціальним законом, суд вправі перевіряти обставини, що мають значення для вирішення справи, хоч би вони і були встановлені Європейським Судом з прав людини, якщо це необхідно для захисту прав особи. Оскільки спеціальними положеннями законодавчих актів, що регулюють процесуальні відносини, обставинам, які встановлені міжнародними судовими установами, не надається преюдиційного значення, національний суд вправі перевіряти ці обставини. Більше того, навіть визнання таких обставин преюдиційними фактами не виключає, за загальним правилом, їх спростування, а лише звільняє від доказування цих обставин (ст. 72 КАС; ст. 61 ЦПК; ст. 35 ГПК). При цьому частина п'ята ст. 35 ГПК визнання фактів встановленими (такими, що мають преюдиційне значення) називає припущенням, яке може бути спростоване в загальному порядку).

Частина друга ст. 19 Конституції дійсно жорстко обмежує повноваження, підстави та способи дії державних органів. Але ці обмеження стосуються тих аспектів правопорядку, у яких повноваження та дії державних органів протистоять кожному (всім). Якщо ж йдеться про відносини, у яких державний орган захищає право особи (кожного), яке порушене, в тому числі державою, то обмеження, встановлені частиною другою ст. 19 Конституції, не можуть бути визнані чинними, бо тоді стане неможливим захист прав кожного, що випливають із частини першої ст. 19 Конституції. Суд у згаданому випадку кваліфікував частину другу ст. 19 Конституції як таку, що регулює відносини між державою та державними органами, що призвело до прийняття помилкового рішення.

Аналогічної помилки припустився і господарський суд, коли не тільки послався на те, що Господарський процесуальний кодекс не передбачає застосування закону за аналогією, а й зазначив, що він не має права в порушення частини другої ст. 19 Конституції діяти за відсутності повноваження (застосовувати закон за аналогією), встановленого Конституцією або законом. По-перше, суд неправильно витлумачив частину другу ст. 19 Конституції, яка перешкод для захисту прав людини державними органами, зокрема судом не встановлює. По-друге, принцип верховенства права, який не допускає правової невизначеності, а тому визнає можливість застосування аналогії закону з метою подолання ситуацій правової невизначеності, за юридичною силою у відповідній частині є вищим будь-якого конституційного чи законодавчого положення.

Особа побудувала об’єкт нерухомості. Суд визнав право власності особи на цей об’єкт. Особа звернулась до міського управління архітектури з клопотанням присвоїти об’єкту нерухомості поштову адресу і отримала відповідь, що може бути віднесена до шедеврів бюрократичного жанру: управління архітектури є органом місцевого самоврядування, а тому відповідно до частини другої ст. 19 Конституції вправі діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією і законами України. Ні Конституція, ні закони не встановлюють повноваження управління архітектури присвоювати об’єктам нерухомості поштові адреси. При цьому поважний орган місцевого самоврядування не повідомив, який же орган присвоює поштові адреси, а де-факто впродовж десятків років цю функцію виконувало якраз управління архітектури.

5. Якщо цілі правових норм текстуально в нормативно-правових актах не закріплені і не можуть бути виявлені із контексту, вони повинні виявлятись виходячи із сутності і змісту суспільних відносин, які цими нормами регулюються. Такий досвід є. Так, Конституційний Суд України в одному із своїх рішень дійшов такого висновку: «Визначаючи зміст положення пункту 1 ч. 3 ст. 1 Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», слід виходити із цілей прийняття Закону, його соціально-економічного змісту, порівняльного аналізу як усіх редакцій положень Закону, що потребують тлумачення, так і внесених інших змін до Закону, з урахуванням проведення державної податкової та соціальної політики» (рішення Конституційного Суду у справі про патентування підприємницької діяльності)[309]. При цьому метою названого Закону на підставі матеріалів справи було визнано «залучення до оподаткування доходів суб’єктів підприємницької діяльності від тих видів діяльності, щодо яких існували труднощі з визначенням достовірної суми доходів і тим самим створювались умови для уникнення сплати податків». Як встановлення мети названого Закону слід визнати і посилання в мотивувальній частині рішення Конституційного Суду у цій справі на думку народних депутатів, яку Суд сприйняв без будь-якого аналізу: «Надання пільг щодо придбання торгового патенту для підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі та державних аптек незалежно від сфери їх діяльності, на думку народних депутатів України, сприятиме цим суб’єктам підприємництва у здійсненні на певному рівні, в тому числі шляхом перерозподілу прибутку, функцій стосовно забезпечення відповідних категорій населення, зокрема сільського, військовослужбовців і членів їх сімей, пенсіонерів, інвалідів, необхідними товарами споживання, ліками тощо. Це відповідатиме виконанню завдань соціальної держави, якою проголошено Україну (стаття 1 Конституції України), щодо створення гідних умов для життя людини, забезпечення захисту її соціально-економічних прав, функціонування ефективної системи соціальних послуг (статті 13,46,48,49 Конституції України)».

Таке визначення цілей Конституційним Судом викликає зауваження із-за розрізнення суб’єктів, стосовно яких ці цілі переслідуються. Підприємств і організацій Укоопспілки мета залучення до сплати податків не стосується, а державних підприємств, крім військової торгівлі та аптек, — стосується. Мета створення умов для соціальної діяльності підприємств Укоопспілки, військової торгівлі та аптек стосується, а інших підприємств — ні. Тож унаслідок рішення Конституційного суду певні суб’єкти підприємницької діяльності отримали право на пільги незалежно від місця здійснення торговельної діяльності, а інші — не отримали такої пільги, хоч би вони здійснювали торгівлю виключно у селах. Це свідчить про те, що телеологічне тлумачення є надзвичайно складним способом тлумачення, яким фахівці мають прагнути оволодіти. Видається, що якраз характер тлумачення законодавчого положення, про яке йдеться, став причиною внесення до нього змін Законом «Про внесення зміни до статті 1 Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”» від 23 лютого 2006 р.

Проте в іншому випадку Конституційний Суд дійшов висновку про те, що мету правової норми визначити взагалі неможливо. У рішенні в справі про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу Конституційний Суд послався на те, що ні положення Закону «Про вищу освіту», ні позиції органів державної влади не дають змогу визначити мету встановлення таких вікових обмежень[310]. Суддя В. М. Шаповал в окремій думці зауважив, що доцільно було б врахувати цілі пільгового пенсійного забезпечення наукових (науково-педагогічних) працівників, до яких належать керівники цих закладів. Однією із таких цілей у ст. 24 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» називається «систематичне оновлення наукових кадрів». Але визначати мету правових норм в порядку аналогії закону, як видається, було б неправильним. Визначення мети правової норми у цьому випадку слід було здійснити виходячи із сутності і змісту відповідних відносин, а із ст. 24 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» можна отримати тільки певну підказку. Правда, у такій підказці не було будь-якої необхідності, бо мета правової норми була очевидною, якщо звернутись до суспільних відносин та побачити панування геронтократії у сфері, про яку йдеться.

Ще в одному рішенні Конституційний Суд не помітив також очевидну мету правових норм, що повинна була визначатись, виходячи із сутності і змісту відповідних суспільних відносин. Йдеться про рішення Конституційного Суду України у справі щодо строків перебування на посту Президента України[311]. Л. Д. Кучма вперше обирався Президентом України до прийняття Конституції України, а тому з’явилась думка про те, що перший строк його перебування на посту Президента України не може зараховуватись при застосуванні частини третьої ст. 103 Конституції України, відповідно до якої «одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд». Відсутність в Україні нормативно закріплених правил тлумачення нормативно-правових актів, в тому числі і положень Конституції не давала можливості зробити однозначний висновок з метою вирішення справи. За таких умов Конституційний Суд визнав, що «особа, яку вперше було обрано Президентом України за Конституцією України в 1999 році, має право балотуватися на чергових виборах Президента України у 2004 році». Суддя Конституційного Суду В. М. Шаповал в окремій думці звернув увагу на те, що Конституційний Суд проігнорував один із способів тлумачення Конституції, яким є цільовий (телеологічний) спосіб. Суддя Конституційного Суду М. Д. Савенко також зазначив в окремій думці на те, що Конституційний Суд «мав застосувати телеологічне тлумачення і з’ясувати мету положення частини третьої статті 103 Конституції України».

Але ж ця мета не сформульована в Конституції чи іншому законі. Тому вона мала бути встановлена, виходячи із сутності і змісту відповідних відносин. Обмеження строків перебування однієї особи на посту Президента України має очевидну об’єктивну ціль: не допустити отримання однією особою таких важелів впливу на окремих людей і суспільство, які створили б передумови для узурпації державної влади. А про отримання відповідною особою таких важелів свідчили одностайні висновки науковців провідних наукових установ України на користь цієї особи, які (висновки) були надані в Конституційний Суд. Але Конституційний Суд не дав телеологічного тлумачення частини третьої ст. 103 Конституції України. Тим самим у зв’язку із внесенням змін до Конституції України відкрилась можливість для неврахування і надалі строку перебування на посту Президента України особи, яка була обрана Президентом до внесення змін до Конституції, що стосуються повноважень Президента України.

У рішенні в справі про смертну кару Конституційний Суд спочатку зазначає на невідповідність смертної кари цілям покарання. З цим можна було б погодитись, якби не та обставина, що на час розгляду справи Конституційним Судом у ст. 22 чинного на той час Кримінального кодексу[312] цілі будь-якого кримінального покарання були чітко визначеними. Такими були виправлення та перевиховання засуджених, а також попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (часткова і загальна превенція). Перші дві цілі (виправлення і перевиховання засуджених) положеннями Кримінального кодексу, якими встановлюється смертна кара, переслідуватись не можуть. Але ж цілі попередження злочинів смертна кара служить. І про це свідчить досвід різних народів і країн, і різних часів. І не було ніяких підстав для твердження про те, що всі цілі покарання, на які зазначалось у ст. 22 КК України 1960 р., мають переслідуватись усіма видами покарань, що передбачені цим Кодексом.

6. Без врахування цілі не може бути задовільно витлумачене наступне положення частини третьої ст. 5 Закону «Про охорону праці»: «До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи». Але ж висновок психофізіологічної експертизи може бути не тільки позитивним, а й негативним. То в який же спосіб треба витлумачити наведене положення Закону «Про охорону праці», щоб стверджувати, що це положення передбачає наявність позитивного висновку психофізіологічної експертизи? Його треба витлумачити з урахуванням цілі даного законодавчого положення. Його об’єктивна ціль полягає в тому, щоб не допустити до виконання відповідних робіт осіб, що не мають необхідних для їх виконання психофізіологічних якостей або мають такі психофізіологічні якості, які несумісні з виконанням таких робіт. Тому частину третю ст. 5 Закону «Про охорону праці» слід розуміти так, що вона вимагає, щоб працівники, які виконують роботи підвищеної небезпеки або роботи, які потребують професійного добору, мали висновок психофізіологічної експертизи про можливість виконання ними таких робіт.

§ 97. Основний зміст історичного тлумачення актів законодавства

Історичне тлумачне полягає у врахуванні при тлумаченні актів законодавства світового історичного правового досвіду, змін у суспільних відносинах, що відбулися з моменту прийняття нормативно-правового акта, а також змін у правовій системи.

Воно є допоміжним способом тлумачення, який повинен матися на увазі в перебігу всього процесу тлумачення, а також застосовується після мовного і логічного опрацювання нормативних положень і вирішення колізій між правовими нормами шляхом їх системного тлумачення.

1. Зазвичай в юридичній літературі йдеться про історичний спосіб тлумачення нормативно-правових актів. Ще на початку минулого століття до найбільш відомого енциклопедичного видання була включена стаття про історичне тлумачення законів[313]. Є. В. Васьковський, що в той же час видав свою фундаментальну роботу, присвячену тлумаченню актів цивільного законодавства, також використовував термін «історичне тлумачення»[314].

Термін «історичне тлумачення» використовується в роботах Ю. М. Тодики[315], П. Ю. Недбайла[316], О. Ф. Черданцева[317], П. С. Елькінд[318], А. С. Піголкіна[319], О. Ф. Скакун[320]. М. С. Кельман і О. Г. Мурашин перевагу надають терміну «історико-політичне тлумачення», «історико-політичний спосіб тлумачення»[321].

Європейський Суд з прав людини використовує термін «еволюційне» тлумачення». Еволюційне у вітчизняній літературі позначається як динамічне тлумачення. Хоч у науковій літературі інколи динамічне тлумачення, ототожнюється з об’єктивною теорією тлумачення (теорією волевиявлення, текстуалізму) на противагу статичному тлумаченню, що ототожнюється із суб’єктивною теорією тлумачення (теорією волі).

§ 98. Врахування світового правового досвіду як один із проявів історичного тлумачення актів законодавства

Врахування світового правового досвіду при тлумаченні актів законодавства необхідне в перебігу всього правотлумачного процесу. Без врахування цього аспекту історичного тлумачення воно перетворюється в непрофесійну діяльність.

1. Та наука, на якій виросли фахівці-юристи, що сьогодні інтерпретують нормативно-правові акти, це — наука радянська. Її не слід ігнорувати, але ж і некритичне її сприйняття було б неправильним, особливо з огляду на те, що комуністична ідеологія лише формально визнавала наступництво марксистсько-ленінського вчення по відношенню до історичної світової (в т. ч. правової) думки. Насправді, комуністичні ідеологи прагнули укоротити історичну пам’ять, щоб вона не сягала далі Маркса та Енгельса в глибину віків, а також не допустити її відхилення вбік.

Тому історичне тлумачення в угоду комуністичній ідеології зводилось радянською правовою наукою до співпоставлення норм права з раніше чинними нормами, вивчення матеріалів законодавчих органів, соціально-політичних обставин, за яких приймався закон, та практики його застосування[322]. З таким розумінням історичного (історико-політичного) тлумачення погоджувались А. С. Піголкін[323] і О. Ф. Черданцев[324], які лише доповнювали зміст історичного тлумачення зазначенням на необхідність врахування мети закону[325]. У подібний спосіб історико-політичне тлумачення розуміла і П. С. Елькінд[326]. Ю. М. Тодика досліджував проблеми тлумачення Конституції і законів України уже в умовах, коли ідеологічний тиск на науковців не здійснювався. Подекуди здійснювався лише адміністративний тиск. Але традиції та уявлення, що сформувались десятками років, долати непросто. Тому Ю. М. Тодика також не побачив необхідності у поглибленні розуміння історичного тлумачення нормативно-правових актів[327].

Історичний чинник при тлумаченні нормативно-правових актів перш за все диктує необхідність врахування історичного розвитку правової думки і законодавства, досвіду формування та розвитку ідеї, доктрини та принципу верховенства права, іншого правового досвіду. Не випадково у всьому світі юристи посилаються на досвід і висловлювання юристів Стародавнього Риму. Звертатись до цих великих зразків минулого рекомендував Ф. К. ф. Савіньї з метою заповнити той вакуум, який утворився внаслідок відсутності чи слабості науки тлумачення нормативно-правових актів. Якщо немає опори на цей досвід, результати тлумачення можуть отримати ознаки формальності, бюрократичності, образно кажучи, можуть утратити людське обличчя. Без опори на цей досвід відмова суспільства від комуністичної ідеології у сфері тлумачення і застосування актів законодавства втрачає ознаку змістовності.

Але повернення у такий спосіб до історичних коренів правосвідомості сучасного суспільства є непростим. Воно потребує перетворення науки і навчальних дисциплін історії права та історії політичних вчень у такий спосіб, щоб вони досліджували та висвітлювали процес виникнення та розвитку ідеї, доктрини та принципу верховенства права, процес проникнення цієї ідеї в законодавчу практику та практику тлумачення і застосування нормативно-правових актів. На такій підставі поступово буде формуватись правосвідомість, що має глибокі історичні корені. Така правосвідомість надасть історичному тлумаченню актів законодавства глибокого змісту.

У зв’язку з цим звертає на себе увагу та обставина, як Є. В. Васьковський інтерпретував історичне підґрунтя правових норм. Пояснюючи це явище (історичне підґрунтя), він писав про те, що віддалені коріння кримінально-правових положень, які встановлюють відповідальність за вбивство та крадіжку, лежать у десяти заповітах («не вбий», «не вкрадь»...), а найближчими джерелами цих кримінально-правових положень слугують положення законів, які їм передували, іноземні кодекси та наука права[328]. Це — гарна настанова юристам стосовно того, як треба підходити до історичного тлумачення нормативно-правових актів.

На необхідність пошуку глибоких історичних коренів змісту положень актів законодавства звертав увагу суддя Конституційного Суду М. І. Козюбра в окремій думці щодо рішення Конституційного Суду у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів: «Більш глибокому з’ясуванню питання, яке є предметом даного конституційного провадження, сприяло б, на мою думку, застосування Конституційним Судом України не тільки систематичного, а й історичного способу тлумачення.

Як свідчить історичний аналіз, загальне правило «закон зворотної сили не має», незважаючи на багатовікове існування, залишилось практично без змін. Проте виняток з цього правила в процесі історичного розвитку зазнав істотної еволюції. Протягом століть він стосувався виключно кримінального закону за умови, що він скасовував або пом’якшував покарання за злочин. Оскільки його суб’єктом визнається, як правило, фізична особа, то цілком логічно, що цей виняток пов’язувався з правами та свободами людини і громадянина. У такому традиційному вигляді його закріплено і в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини, зокрема у статті 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року.

Отже, історичне тлумачення нормативно-правових актів передбачає врахування впливу на зміст таких актів численних історичних чинників. Не може були залишеним поза увагою і радянський досвід. У цьому досвіді не все є поганим, хоч цей досвід потребує особливо критичного осмислення, оскільки він поряд з позитивним і досі здійснює потужний негативний вплив на практику тлумачення і застосування актів законодавства.

§ 99. Врахування соціального контексту при тлумаченні актів законодавства

Врахування соціального контексту є проявом історичного тлумачення актів і вимагає врахування усіх соціальних змін, що відбулися з моменту прийняття нормативно-правового акта, положення якого тлумачаться.

І. Слід заперечити проти такого розуміння соціального контексту, що не має історичного аспекту, а полягає, зокрема у морально-психологічному тиску на суд з боку засобів масової інформації, в акціях підтримки чи протесту з боку громадськості. Лише загроза масових заворушень, що можуть мати руйнівні наслідки, може змістити акценти в інтерпретації певних нормативних положень, бо суд не може ігнорувати того, що він є державним органом, який, як і держава в цілому, спрямований у своїй діяльності на благо людини, що може бути поставлене під загрозу масовими заворушеннями.

Немає необхідності вести мову про необхідність подолання такого ганебного явища як політичний вплив на суди, адміністративний тиск і навіть вказівки вирішити справу з урахуванням інтересів певного підприємства. Навіть Конституційний Суд відчуває зовнішній тиск не тільки при вирішенні справ, що зачіпають інтереси людей із вищих ешелонів влади, а й при вирішенні буденних справ на зразок справи про граничний вік перебування на посадах керівників вищих навчальних закладів. Є і проблема економічного чи матеріального тиску, що обумовлюється готовністю широкого кола людей до підкупу суддів, але такі проблеми виходять за межі змісту цієї роботи.

2. М. І. Козюбра звернув увагу на еволюційне тлумачення Європейський Судом з прав людини Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і в зв’язку з цим пише, що ця практика «має істотне значення також для національної судової практики, у тому числі практики українських судів, які поки що до так званого динамічного тлумачення Конституції та законів вдаються нечасто. Зокрема, очевидно, з огляду на незадовільне володіння прийомами такого тлумачення та засобами, закладеними в самій правовій системі, які дозволяють вирішувати цю проблему»[329]. Видається, що практика Європейського Суду може бути використана для з’ясування того, які ж нормативні положення підлягають еволюційному (історичному, динамічному) тлумаченню — ті, які подібні до положень названої Конвенції, такі положення у цій роботі названі принципами, а принципи тут розуміються як положення актів законодавства високого рівня узагальнення, що вміщують у собі почасти правову норму, а почасти — декларацію суб’єкта правотворчості про його політичні, соціальні, економічні і інші наміри. Еволюційного тлумачення потребують багато положень Конституції України. По суті треба вести мову про процес впровадження у суспільні відносини Конституції України. Політична еліта зосереджена над тим, як удосконалити Конституцію у той час, як вона перш за все потребує належного динамічного тлумачення і поступового впровадження у суспільні відносини.

Що стосується конкретних нормативних положень, то вони не підлягають історичному (еволюційному, динамічному) тлумаченню з урахуванням нетривалого часу, впродовж якого було створене і діє законодавство України. Історичні паралелі не завжди є виправданими.

Часи на рубежі нашої ери за критерієм динаміки розвитку суспільства не можна порівняти із сучасністю, але Закони XII таблиць були чинними впродовж багатьох століть. Тисячоліття дії цих Законів і десять — максимум двадцять років дії українських законів — це речі, які порівняти неможливо, тому динаміка суспільного розвитку урівноважується тривалістю періодів розвитку. Ця тривалість обумовила необхідність врахування соціального контексту при тлумаченні Законів XII таблиць. В Україні законодавство діє нетривалий час і до того ж є нестабільним. Це все обумовлює обмежене значення динамічного тлумачення в Україні.

3. Зміна суспільних відносин з моменту прийняття нормативно-правового акта та першої практики його тлумачення — це основний прояв впливу соціального середовища на тлумачення актів законодавства. Цей аспект соціального контексту особливо помітний на прикладі тлумачення положень законодавства соціально-економічного змісту. Хоч значна частина громадян України залишається бідною, все ж певний прогрес у цій сфері помічається. Коли була прийнята Конституція України, частина третя ст. 46 Конституції («пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом») не могла бути інтерпретована інакше, ніж така, що переважно не закріплює правову норму, а проголошує декларацію конституцієдавця про його соціальні наміри. Через 15 років Конституційний Суд доходить висновку про те, що «неприпустимим є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат і допомогли буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій ст. 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати їх людську гідність...»[330]. Це твердження не повністю враховує соціальний контекст, але ж у 1996 р. воно і взагалі було неможливим, бо тоді держава не мала ресурсів для забезпечення хоч би такого невисокого рівня соціального захисту, який забезпечується на цей час.

4. Стабільність демократичного розвитку європейських країн, стабільність тенденції до забезпечення громадянських і політичних прав стала підставою для еволюційного тлумачення Європейським Судом з прав людини Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому Суд виходить із того, що в міру розвитку суспільства права людини і громадянина повинні розширюватись, а передбачені Конвенцією можливі обмеження прав повинні звужуватись. У науковій і науково-практичній літературі ця практика тлумачиться як розширене і обмежене тлумачення положень Конвенції, хоч це є поверхневою характеристикою зазначеної практики, бо її сутність полягає у врахуванні при тлумаченні соціального контексту.

В Україні навряд чи можна помітити прогрес у забезпеченні прав людини у широкому спектрі. Є лише окремі прояви деякої стабілізації ситуації. Все-таки державні посадовці начебто перестали брати участь у вбивствах журналістів. Проте не виключено, що сталося це не тому, що держава стала кращою, а тому, що журналісти стали обережнішими.

5. Як прояв впливу соціального середовища, що змінюється, на тлумачення актів законодавства слід оцінити той позитивний тиск, який Україна відчуває з боку європейської спільноти. Унаслідок історичних причин України відстала у своєму правовому, а більш широко — у демократичному розвитку. «Найсерйознішою об’єктивною перешкодою невдалої реалізації задекларованого курсу країн Центральної і Східної Європи на зближення з Європою Західною, — пише Є. П. Головатий, — були наслідки тривалої відмежованості цих країн в умовах комуністичних режимів від цінностей, на основі яких системно і послідовно розвивалась у повоєнний період Західна Європа»[331]. Перед країнами, що прагнуть приєднатися до Європейського Союзу, були поставлені вимоги, зокрема політичні, виконання яких є неодмінною умовою набуття членства в Європейському Союзі (так звані «Копенгагенські критерії»). Стосовно України Європейський Союз сформулював таку стратегічну ціль як «сприяти виникненню в Україні стабільної, відкритої і плюралістичної демократії, керованої верховенством права...»[332].

Усе це не може не враховуватись при здійсненні в Україні правотлумачної діяльності. Навіть сама підтримка Вищою кваліфікаційною комісією судів України розробки новітнього вчення про тлумачення нормативно-правових актів обумовлена широкими контактами України з інституціями Ради Європи і Європейського Союзу.

6. До ст. 252 КЗпП неодноразово вносились зміни, але при цьому був збережений її основний зміст, відповідно до якого звільнення працівника, який одночасно є членом виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації чи його керівником або профспілковим представником (там, де не утворюється виборний орган), допускається за наявності попередньої згоди, зокрема вищого органу цієї професійної спілки (об’єднання професійних спілок). За часів соціалізму профспілки будувались за принципом так званого демократичного централізму, який насправді реалізовувався як принцип бюрократичного централізму. Тому було добре зрозуміло, який же профспілковий орган позначався як вищий. Коли централізму в організації профспілок не стало, один із судів не визнав вищим щодо професійної спілки, яка діяла на підприємстві, орган профспілкового об’єднання, до якого ця професійна спілка входила, оскільки профспілка увійшла до профспілкового об’єднання добровільно. Апеляційний суд це рішення залишив у силі. Судові інстанції припустилися помилки, бо в умовах демократії та відповідно до ст. 8 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» всі об’єднання профспілок є добровільними. А тому історичне тлумачення ст. 252 КЗпП давало підстави вищим органом визнати виборний орган об’єднання профспілок, до якого увійшла профспілка підприємства, установи, організації, незалежно від обсягу повноважень, які надаються органам об’єднання профспілок щодо професійних спілок, які увійшли до цього об’єднання.

7. Історичний чинник може обумовити не тільки тлумачення змісту положень актів законодавства, а і сам вибір правових засобів регулювання суспільних відносин. Коли з початку 90-х років минулого століття внаслідок утрати державою (відповідними державними діячами) здатності управляти соціально-економічними процесами стала наростати гіперінфляція, законодавчих засобів захисту майнових інтересів кредиторів не було. Не було закріплене нормативно навіть будь-яке найбільш загальне положення, яке б було правовою підставою захисту прав кредиторів. І ось 28 червня 1996 р. приймається Конституція України, яка визнає Україну правовою державою (ст. 1), а в ієрархії юридичних регуляторів суспільних відносин на перше місце ставить принцип верховенства права (частина перша ст. 8).

У названому принципі і знайшов своє правове підґрунтя лист за підписом заступника Голови Верховного Суду України і заступника Міністра статистики України від 3 квітня 1997 р.[333], що був надісланий до Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських судів. Цей лист містив рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових спорів. Рекомендаціями пропонувалось перераховувати суми заборгованості за грошовими зобов’язаннями з урахуванням індексу інфляції (нагадаємо, що зміни до ст. 214 ЦК Української РСР 1963 р., якими була передбачена індексація заборгованості за грошовими зобов’язаннями, були внесені значно пізніше — Законом від 8 жовтня 1999 р.). У такий спосіб Верховний Суд і Міністерство статистики врахували зміну соціально-економічної ситуації і без опори на конкретні правові норми, але з опорою на принцип верховенства права спрямували судову практику в русло, що надає правовому регулюванню відповідних відносин та практиці вирішення спорів, що випливають із таких відносин, ознак справедливості та розумності.

§ 100. Зміни в правовій системі, що обумовлюють необхідність в історичному тлумаченні нормативно-правових актів

Необхідність в історичному тлумаченні обумовлюється змінами у правовій системі, що вимагають корегування практики тлумачення і застосування нормативно-правових актів, що прийняті до таких змін.

1. Зміни в системі судових органів, у тому числі поширення юрисдикції міжнародних судових установ на Україну, тягнуть за собою відповідні зміни в тлумаченні і застосуванні положень актів законодавства. Особливо істотний вплив на правотлумачну діяльність в Україні був здійснений поширенням юрисдикції Європейського Суду з прав людини на Україну. Українські суди не можуть не враховувати ту обставину, що справа, яку вони вирішують, може стати предметом розгляду у Європейському Суді. Відповідно корегується правотлумачення і правозастосування. Правда, ці зміни ще не відповідають очікуванням ні українського суспільства, ні європейської спільноти. Такі зміни тільки тоді будуть визнані адекватними, коли зменшиться до середньоєвропейської кількість рішень, якими Європейський Суд задовольняє вимоги заявників до України.

2. До змін у правовій системі, що обумовлюють необхідність нових підходів до правотлумачної діяльності, належить поступове осмислення і впровадження в цю систему принципу верховенства права. Якщо в країнах, що давно ведуть пошуки шляхів утвердження принципу верховенства права, якщо на міжнародних форумах і в міжнародних організаціях визнається, що фраза «верховенство права» певною мірою є фразою з невизначеним змістом, то для української правової системи і навіть для правової науки України визначення змісту принципу верховенства права являє собою вельми складну задачу. Філософсько-правові, теоретико-правові та історико-правові проблеми верховенства права досліджені українською правовою науковою непогано. Складні проблеми прикладного характеру недостатньо досліджуються і недостатньо розуміються, що перешкоджає послідовному впровадженню цього принципу в практику здійснення правосуддя. За таких умов не може бути і мови про те, щоб принцип верховенства права тлумачився статично. За своєю природою він потребує динамічного тлумачення. Практика правозастосування, спираючись на науку, повинна вести подальший пошук змісту принципу верховенства права, а особливо, — його системних зв’язків з іншими положеннями законодавства.

3. Зміни, які відбуваються в системі національного законодавства, часто змінюють правове середовище, у якому перебували раніше прийняті нормативно-правові акти, і потребують застосування історичного методу тлумачення останніх. Покажемо таке явище на наступних прикладах.

Ст. 35 ГПК передбачає, що юридичні факти, які встановлені рішенням господарським судом, вироком суду у кримінальній справі, рішенням суду у цивільній справі, не підлягають доказуванню. Вищий господарський суд роз’яснив, що таке ж преюдиційне значення при вирішенні господарських справ мають і юридичні факти, встановлені рішеннями судів в адміністративних справах: «Відсутність безпосередньої вказівки з цього приводу в зазначеній статті ГПК зумовлена виключно тією обставиною, що її формулювання належить до того періоду часу, коли адміністративного судочинства як такого ще не існувало»[334]. Це — елементарний приклад історичного тлумачення, необхідність у якому виникла у зв’язку з тим, що на момент прийняття Господарського процесуального кодексу адміністративних судів і адміністративного судочинства не існувало. Тому у первісній редакції нього Кодексу не могло міститись зазначення на рішення суду в адміністративній справі. При прийнятті Кодексу адміністративного судочинства відповідні доповнення до ст. 35 ГПК не були внесені. Це викликає необхідність в історичному тлумаченні цієї статті. Підкреслимо, що це — саме історичне тлумачення ст. 35 ГПК, пов’язане з тим, що ця стаття після прийняття Кодексу адміністративного судочинства опинилась в іншому нормативному середовищі порівняно з тим, у якому вона первинно перебувала. Таке тлумачення не може вважатись розширеним тлумачення ст. 35 ГПК. Воно є лише обґрунтуванням застосування ст. 35 ГПК за аналогією до випадків, коли певні факти встановлені рішенням (постановою) суду в адміністративній справі.

4. Коли уже було вирито котлован під будівлю комунізму, і Україна відмовилась від подальшого комуністичного будівництва, залишався чинним Цивільний кодекс Української РСР 1963 р., в якому, зокрема широко використовувався термін «соціалістична організація». Судова практика аж до моменту введення в дію Цивільного кодексу України 2003 р. не виробила єдиного підходу до тлумачення наведеного терміну, маючи на увазі, що соціалістичних організацій в Україні не стало. Правильним був би висновок про те, що терміном «соціалістична організація» в Цивільному кодексі 1963 р. охоплювались всі види організацій (соціалістичними на час прийняття цього Кодексу не визнавались лише релігійні організації, але вони і взагалі не визнавались організаціями, юридичними особами, суб’єктами будь-якої галузі права), а тому відповідні положення цього Кодексу та інших актів законодавства слід було застосовувати до відносин з участю всіх юридичних осіб.

До прийняття Конституції України в законах та інших актах законодавства використовувались як родові поняття державної власності та державного підприємства, видовими щодо яких були поняття відповідно загальнодержавної власності (державного підприємства) і державної комунальної власності (державного комунального підприємства). Конституція чітко розділила державну і комунальну власність, державні і комунальні підприємства. Але в тих випадках, коли йдеться про державну власність і державні підприємства в нормативно-правових актах, що прийняті до 28 червня 1996 р., слід мати на увазі, що відповідні положення, в яких використовуються терміни «державна власність», «державні підприємства» тощо, поширюються не тільки на відносини щодо державної власності та на відносини з участю державних підприємств, а й на відносини щодо комунальної власності і на відносини з участю комунальних підприємств. Зокрема, коли у постанові Кабінету Міністрів «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій» йдеться про державні підприємства та організації, з урахуванням часу прийняття цієї постанови (3 квітня 1993 р.) відповідні положення слід поширювати і на підприємства, установи, організації, що є комунальними (перебувають у комунальній власності). Це ж стосується і Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій[335].

5. Справляє враження та обставина, що аспект врахування історичного чинника при тлумаченні нормативно-правових актів, про який (аспект) тут йдеться, в судовій практиці часто не враховується. Зокрема, Конституційний Суд України в одному з рішень дійшов висновку про те, що після набрання чинності Законом «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р., яким було визнано таким, що втратив чинність Закон «Про селянське (фермерське) господарство», поняття «селянське (фермерське) господарство» не існує. Тому і положення абзацу другого п. 6 Перехідних положень Земельного кодексу, яким регулювались відносини з участю селянських (фермерських) господарств, застосуванню не підлягають через відсутність таких господарств[336]. Видається, однак, що у зв’язку з втратою чинності Законом «Про селянське (фермерське) господарство» всі положення нормативно-правових актів, що регулюють відносини з участю таких господарств, слід поширювати на відносини з участю фермерських господарств.

Відповідно до Закону «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. назва цього Кодексу була замінена на «Господарський процесуальний кодекс України», а в його тексті слова «арбітражний», «доарбітражний», «арбітражний процес» в усіх відмінках замінені словами «господарський», «досудовий» і «судовий процес» у відповідних відмінках. Якщо виходити із тієї логіки, із якої виходив Конституційний Суд при прийнятті згаданого вище рішення від 22 вересня 2005 р., то арбітражних судів більше не існує, а тому і численні положення чинного законодавства, які містять посилання на арбітражні суди, застосуванню не підлягають. Це — неправильно. Зазначення в актах законодавства, які прийняті до 21 червня 2001 р., на арбітражні суди слід тлумачити так, що у всіх відповідних випадках йдеться про господарські суди. У таких же спосіб слід тлумачити і термін «Ради народних депутатів», що вживається в нормативно-правових актах, прийнятих до введення в дію Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» (до 12 червня 1997 р.).

Подібно до цього і п. 5 Постанови Кабінету Міністрів «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівниками підприємства, що є у державній власності»[337] («рекомендувати місцевим органам виконавчої влади при укладанні контрактів з керівниками підприємств, що є у комунальній власності, застосовувати порядок, передбачений Положенням, затвердженим цією постановою») не може не застосовуватись тільки тому, що він адресується органам державної влади, а, як правило, керівників комунальних підприємств приймають на роботу органи місцевого самоврядування. З урахуванням історичного тлумачення зазначеного пункту його слід розуміти так, що він адресується органам місцевого самоврядування. І тільки у містах Києві і Севастополі, де комунальні підприємства перебувають в управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій, згаданий пункт поширюється на ці адміністрації.

5. Історичний метод тлумачення використовується також у випадках, коли вносяться зміни до акту законодавства чи приймається новий акт, а зміни в інші акти не вносяться. Так, своєрідним хобі для вищого керівництва країни стало внесення змін до структури центральних органів виконавчої влади, ліквідація одних органів та створення інших органів. При цьому в решту актів законодавства тривалий час зміни не вносяться. Повноваження новоствореного державного органу в таких випадках слід визначати на підставі актів законодавства, якими раніше визначались повноваження ліквідованого органу.

6. Є такі випадки, коли в зв’язку із змінами в законодавстві певні нормативні положення втрачають предмет правового регулювання. Так, ч. 1 ст. 535 ЦК встановлює: «У разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сума, що виплачується за грошовим зобов’язанням фізичній особі (на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, за договором довічного утримання (догляду) та в інших випадках, встановлених договором або законом), пропорційно збільшується». Але невдовзі після прийняття чинного Цивільного кодексу Верховна Рада прийняла Закон «Про податок з доходів фізичних осіб», яким виключається зміна розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Оскільки подальше збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян здійснюватись не буде, ч. 1 ст. 535 ЦК застосовуватись не може внаслідок утрати предмета правового регулювання.