Османи на трьох континентах

Доба тюльпанів

«Доба тюльпанів» – назва книжки, присвяченої періоду правління султана Агмеда ІІІ, яку написав один із відомих істориків ХХ століття Агмед Рефік-бей, далі знаний під прізвищем Алтинай[84]. Звісно, назва може спричиняти деякі помилки. Передусім зазначимо, що Стамбул і Туреччина запізналися з тюльпаном аж ніяк не у XVIII столітті. Цю квітку турки дуже любили ще за попередніх століть; вони вирощували її в садках і познайомили з нею Європу. Власне, Ож’є Гіслен де Бусбек, виходець із Фламандії, голландець за походженням, іще за правління Сулеймана Кануні дістався Стамбула й Анатолії як посол Німецької імперії, відтак набачив там тюльпан, полюбив його й привіз до своєї країни. І ймовірно, квітку охрестили тюльпаном за назвою її різновиду, який турки звали dülbend lalesi – тюльпан-тюрбан.

Таку ж божевільну, схожу на нашу, епопею тюльпанів раніше від нас пережила Голландія. Ця квітка – а вона дуже містична – так поширилася, її так уподобали й культивували, вирощуючи нові види й закохуючись у них, що за неї почали платити шалені гроші. Охоплені азартною істерією покупці втрачали через тюльпан всі свої статки на аукціонах.

Отож, порівняно з голландською «добою тюльпанів», турецька значно скромніша, більш невинна та поміркована. «Lale» («тюльпан») – містична квітка, і якщо цю її назву написати арабськими літерами, вона буде схожа на ім’я Аллага. Тому-то каліграфи мали за мистецтво не лише малюнки тюльпана, а й передачу на письмі самої назви квітки. І це справді так. Нині ж зрозуміло, що дикий тюльпан дістався Анатолії з Алтаю, і його можна описати як національну квітку турків, цілковито належну їм. У кожному разі в XVI–XVII століттях знаний у нас і улюблений тюльпан завдяки його абстрактним формам відобразився в мотивах турецького мистецтва, каліграфії та порцелянових розписах. Ми, турки, душі не чуємо в тюльпані. Його любить безліч людей, багато народів, однак у нашому житті він посідає особливе місце.

У XVIII столітті зображення тюльпана також змінилося, набрало класичної форми. Ускюдарли Ругані Алі Челебі відомий завдяки неперевершеним, чудовим зображенням і мотивам тюльпана. Тоді недуга на тюльпан полонила всіх. Можновладці XVIII століття зводять невеликі «касри» – граціозні палаци-особняки, певне, що хай і не надто дорогі, але конче з елементами французького та венеційського стилів. Нині вони, перебуваючи в жалюгідному стані, розкидані по районі Кяитхане, що його ми маємо за околиці Стамбула та чиї пагорби, на жаль, укриті будинками, які потребують нагальної реконструкції. За тієї пори змінено й русло річки Кяитхане. Тут створено водойми, проведено реновацію. Ось як говориться про це у вірші поета Недіма, який ми завчаємо напам’ять на уроках літератури ще в школі:

Далебі, зведено новий квартал із резервуарами та каналами, увінчаними фонтанами у формі драконів, хай би сади у версальському стилі довкола й не сягали французької пишноти.

Хоча, звісно, ситуація й породжувала плітки – це притаманно скрізь – серед простого люду, що мешкав у скруті. Відтак яничари, яким належно не виплачували зарплатню, разом із міськими волоцюгами, повставши, умить зрівняли із землею понад сотню касрів, як розповідає про це османський автор Айвансарайли Гафиз Гюсеїн.

Завдяки добі тюльпанів ми маємо й цікаві видання. Щоправда, тільки потім ми їх так і назвемо – «видання». Попри те що саме тоді в Туреччині вперше з’являється друкарня, книжки, про які я веду мову, до неї не потрапили. Їх переписують від руки, читають, розглядають їхні мініатюри, малюнки. Отак перу одного з тодішніх укладачів біографій Убейдуллагу належить твір Tezkire-i Şükufeciyan («Збірник біографій квітникарів»). На його сторінках можна знайти відомості про всіх: від найвид­ніших представників наукових династій до садівників із різниками, від поетів до ремісників. По суті, це біографічна річ, книжка штибу Who is who. На її сторінках нам трапляються дуже цікаві імена, ми бачимо, що хай би до яких верств належали різні мешканці Стамбула, хоча б яку освіту здобували, а вони всі творять нове мистецтво, гуртуючись довкола такої божественної квітки, як тюльпан.

Одним зі славетних квітникарів цієї пори стає Касимпашали Агмед. Тюльпани, які він вирощує, називають Агмед-і Лалє, тобто «Агмед Тюльпана». Агмеди лідирують. Отак постає ще представник улемів Фенарізаде Агмед-ефенді… Той стає відомим завдяки своїм кіпрським тюльпанам. Знову-таки ще один – Шалгам Агмед Челебі. Цей список можна продовжувати: Узун Агмед вирощує багатопелюсткові тюльпани. І нарешті – Сінан Пашазаде Сулейман-бей… Він зажив слави завдяки вишуканості: виведені ним цибулини подеколи коштують сотні золотих.

Отак з-під пера літописця народжуються оповіді про цих героїв і разом із плітками торгівців квіткового ринку ширяться містом. Далі ж простолюд, що, як і всюди, ледве зводить кінці з кінцями, робиться ворогом тюльпанів. Знову-таки за самої доби тюльпанів її так не називали. Як ми вже зазначали, цю назву тій епосі присвоїв наш знаменитий історик Агмед Рефік Алтинай.

Уявіть собі, як сходяться докупи квіти та література й музика. І як же до них не приєднатися каліграфії? Отож Мюстакімзаде Сулейман Саадеддін-ефенді створює відому збірку біографій «Дар каліграфів». Цю літературну працю, що відображає життя хаттатів[86], згодом довершить книжка «Каліграфи останньої епохи», яку напише вже один зі світочів ХІХ і ХХ століть Ібнюльемін Магмуд Кемаль Інан.

У місті ж повсюди панує витонченість. Скажімо, раніше будували просто водограї. Та тепер вони стають вишуканими витворами мистецтва з рельєфами та каліграфічними написами. Таким є фонтан Ісгака Аги, що у віддаленому районі Стамбула Бейкоз[87]. Навіть досі збереглися всі десять його кранів разом із барвистими розписами. 1744 року митник Ісгак Ага не просто забезпечив свою округу джерелом води, а й прикрасив її. Загалом, не минайте Бейкозу. Тоді-таки збудована в цьому районі скляна фабрика й досі славиться виробами, від яких не відмовиться жоден колекціонер ані вдома, ані за кордоном. За доби тюльпанів у місті повсюди зводять унікальні водограї. Геть не такі, як зараз, пристосовані лише до людських потреб. Отак перед палацом Топкапи постає знаменитий фонтан Агмеда ІІІ. Відомий своїми розписами, він також є і вічним зразком неповторного каліграфічного мистецтва при дворі султана… Його скромний і чарівний напарник стоїть на майдані Ускюдару перед мечеттю Мігрімаг-султан[88]. А ось вам і фонтан Еміна-аги, що навпроти мечеті Долмабагче. Огляньте також той, що у кварталі Топхане – його ще називають фонтаном Магмуда Хана І, позаяк він був зведений 1732 року, власне, за наказом цього султана… А ще ж є фонтан Саліги-султан, що біля Азепкапи, – подивіться й на нього. Це все знані пам’ятки, які прикрашають майдани Стамбула.

Є серед них і така, що її годі згадувати без смутку. Це водограй мечетного комплексу Кара Агмеда-паші в кварталі Топкапи – один із маловідомих витворів Мімара Сінана. Напевне, він служив взірцем для всіх розписаних майданних фонтанів і монументальних fontaine XVIII століття. Сам же витвір належить XVI. Один із садразамів султана Сулеймана Кануні Кара Агмед-паша велів його спорудити Мімарові Сінану. Наше та старші покоління й досі згадують цей неповторний майданний фонтан, що був частинкою комплексу Кара Агмеда-паші. Наприкінці 1950-х його знесено бульдозерами.

Отож доба тюльпанів – це століття нових змін і розвитку в турецькому житті й цивільній архітектурі, у бутті особняків і загалом кварталів і майданів турецьких міст. Адже ті, власне, уперше побачили, що таке майдан, відкрита площа. І, вірогідно, тут вагомі не лише західні віяння, а й перський вплив. Хіба таке можливо, щоб «наші» не підлаштували свої майдани під знаменитий ісфаганський?

Безсумнівно й те, що художнє мистецтво набирає ознак реалізму, життєвості. Звідки б це? Невже знову вплив західного малярства чи перського? Ми не маємо доказів того, що у XVIII столітті майстри, які володіли західними малярськими техніками, передавали б свої знання й уміння іншим османським ательє. Тому можна припустити, що тут досі наявний слід нових східних віянь. Проте очевидно, що у XVIII столітті популярності досягає саме західний бароковий стиль. Відтепер фасади будинків набувають не помпезного вигляду, як колись, а більш закрученого, наближеного до природи з квітами, теплішого людському серцю. Це вже не має анічого спільного з поєднанням розкоші та скромності ХVI століття, епохи Великого Сінана. Проте всякі зміни, хай і не надто успішні – це найцнотливіше з людських бажань, якого неможливо уникнути. Отож доба тюльпанів відображає новий період у розвої нашої імперії та суспільства.

Те, що ми звемо добою тюльпанів, – століття великих змін у нашій літературі, мистецтві та історії як такій. Вони знайшли своє відображення й в історії мови, яка вперше за весь час існування нашої літератури наближається до народної, тому вірші, які тоді складаються, сповнені не лише кохання, веселощів і життєлюбства, а й вряди-годи і відвертих нюансів, що змушують червоніти. Це можна простежити на прикладі строф славетного поета Вегбі. Проте водночас не забуваймо: те ж століття подарувало нам і твори Шейха Галіба, який очолював саму обитель дервішів ордену Мевлеві[89] в Галаті. А тамтешня мова вже заворожує й чужинців, і самих турків своєю рафінованістю, вишуканістю, натомість суфійська філософія захоплює своїм високим інтелектуальним рівнем. Тому мине ще немало століть, поки Шейх Галіб і далі заполонюватиме наші літературні обрії, ніби незвіданий, тільки-но відкритий континент. Він-бо їх досі не заполонив. Либонь, нам і далі бракує знань, щоб осягнути його.

Існує ще одна особливість людей доби тюльпанів, як-от відтворювати свою рутину в літературі, тобто що не є увічнювати її. Чи не всі щоденні суспільні події Стамбула – від злочинів до любовних пригод, від торгових оборудок до вчинків яничар – так чи інак знаходять собі місце в народній літературі. За 1950-х небіжчик Решат Екрем Кочу ознайомив читача з тими подіями, склавши докупи розповіді про них у книжці під назвою «Стамбульські казки». По суті, ці оповідки відображають погляди й триб життя людей ХVІІІ століття. У них немає місця ні фанатизму, ні недоторканості. Як і мешканці всіх великих міст, їхні герої – грішні й так само прагнуть краси. Як усі містяни в мегаполісах, вони так само піддаються споживацтву та розкошам.

Тим часом Османський палац, цебто Топкапи, зазнає у XVIIІ столітті важливих пластичних змін. Розкішна мальована ізнікська кераміка XVI–XVII століть поступається місцем новому мистецтву, безпосередньо стінним розписам. Іноді ті приковують увагу доволі симпатичними зразками, іноді ж – відверто невдалими, що їх ми називаємо kitsch.

Суспільство набирає нового вигляду й, змінюючись, не завжди здатне продукувати вдалі зразки. Однак незаперечно й те, що у ХVІІІ столітті змінюється не лише наш народ, а і його керівництво. Перетворень зазнає й армія. Вона опановує нові ремесла, а також нову інженерію, медицину та ветеринарію. Завдяки легкій артилерії змінюється весь військовий лад. Як приклад, можемо навести відомі казарми Селіміє, що їх зведено за наказом Селіма ІІІ. Символ військової імперії та її суспільства, вони більші й пишніші навіть за палац Топкапи. Важко знайти витвір барокового століття кращий за цей не тільки на теренах імперії, але навіть за кордоном. Адже казарми не просто великі, вони ще й гарні.

Утім змінюється й дипломатія ХVIII століття. Тепер ви маєте жити разом зі світовою спільнотою, дотримуватися правил. Отож і в цій імперії тепер з’являються незвичні, порівняно з минулими епохами, дипломати. По суті, від кінця XVIII століття потроху відкриваються наші постійні представництва в Європі, передусім у таких її центрах, як Відень і Париж.

Вагомий поступ простежується й в османській провінції XVIII століття. Період, що його ми величаємо добою тюльпанів, відобразився і на людях, і на оселях. За жодної епохи не трапляються такі гарні будинки, як у ХVIII столітті. Міста відтепер переходять на самообслуговування. У Дамаску, Алеппо, Триполітанії та Триполі, а також у балканських містах місцеве керівництво на власний розсуд уживає для цього низку заходів, зводить нові споруди.

Отак з’являється мечеть Джеззара Агмеда-паші в Акко. А от вам Палац Азм у Дамаску або тамтешні хани – заїжджі двори; чи то споруди в Триполі; палаци друзьких[90] емірів[91] у Гірському Лівані; новобудови в Алеппо та Дамаску або те, що позводили в Мосулі вихідці з родини Коталгалільзаде – представники місцевої знаті… Та навіть в Анатолії, скажімо, мечеть у такому місті, як Йозгат, де її звели Чапаногуллари[92], чи й симпатичні споруди в іще менших містах – центрах каз… Зрештою, пам’ятки тодішньої архітектури приголомшують і в Румелії, якщо помандрувати, скажімо, такими поселеннями, як Воскополе, містами Сараєвом, Видином і Варною. Оздоблю­ються на ту пору і Яніна й Кавала в Греції. Причому здебільшого дбають про міста тамтешні управителі.

Отже, османська провінція слідом за столицею почала змінювати життя заразом і зі своїми втіхами. Просторіччя проникає в літературу дивану[93]. Утім мова й етнос нерозривно пов’язані, тому це направду століття змін. На народні лексеми можна натрапити в сеяхатнаме – «книгах мандрів» – які тоді пишуть, та навіть у турецьких творах, які належать угорцям, що наголошують на красі нашої мови й стараються навчати її, як-от Jakob Nagy de Harsany (він написав латиною посібника-розмовника з турецької мови). Простежуємо ми ці слова й у працях таких великих науковців, як Franciscus à Mesgnien Meninski (його знаменитий Tesaurus Linguarum Orientalium, яким ми послуговуємося й нині, містить німецькі, польські й італійські відповідники турецьким, перським і арабським лексемам). Турецька мова ХVIII століття – чарівна. Закохана в себе саму, вона заворожує й інших. Цього не можна забувати. Отак Балкани під впливом Османської імперії набули в її культурній структурі власної ідентичності. І нині це ще очевидніше, ніж колись.