Османи на трьох континентах

Рівновага між державами Європи, які змінюються у XVIII столітті

У ХVIII столітті середземноморський світ і рівновага між європейськими державами неабияк змінилися. Передусім регіон, який ми називаємо Австрією та Німецькою імперією, після епохи турецьких перемог і баталій 1683–1699 років розширився завдяки територіям сучасної Угорщини, Трансильванії, Словаччини й земель, що пролягають аж до Адріатики. Тут ми спостерігаємо розвиток мануфактурного виробництва. Інвестори та підприємці з Голландії, Німеччини й Англії засновують нові галузі промисловості разом із мануфактурами. Окрім того, Австрія прибирає до рук Велике Герцогство Тосканське, що дістається їй як спадок.

А Велике Герцогство Тосканське – це не лише всім нам відомі велич, вишуканість і витонченість, а й рівно ж і флорентійське мистецтво, ткацтво, підприємливі та торгові верстви населення. Тепер тільки уявімо собі, що їхні представники стають австрійськими підданцями. Утім в економічному житті найбільші статки – це кваліфікована праця, а їхній іще більш універсальний і прибутковий бік – саме підприємливість.

Урешті 1727 року Австрія завдяки судноплавству, яке запобігає корсарським нападам, тобто угодам щодо корабельної торгівлі й перевезень, і, зокрема, створенню мережі власних консульств проклала собі шлях до торгівлі в Середземномор’ї, передусім у регіоні Триполітанії, як ми називали нинішню Лівію, а також – Алжиру з Тунісом. Натомість до укладення морських угод її діяльність, хоча й офіційна, реалізується за підтримки корсарських держав. Отож від 1727 року перед Австрією прочиняються двері до середземноморської торгівлі в згаданому регіоні.

Паралельно ця держава аналогічно налагоджує торгові зв’язки в болгаро-македонському напрямку, тобто цілим нижнім Подунав’ям, як-от у бейліку Ефляк. Тоді в економічній сфері Болгарії раптом стрімко розвивається ткацтво та прядіння, виробництво аба[104], розквітає також шкіряна промисловість. Загалом навіть болгарські національні історики, нехай і ледь перебільшуючи, іменують ХVIII століття ренесансом своєї країни. Далебі, у болгарських містах простує вперед саме життя. Тим часом у сільській місцевості засновують фермерські господарства. Напрочуд цікаво й те, як ці фермерства разом із капіталом спричиняють політичну реструктуризацію Болгарії.

Наприклад, у Видині з’явилися Пазвантоглу. Більшість цих місцевих беїв належала до колишніх османських вояків, капикулу й адміністраторів. Тут зберігається колишня турецька влада. Та, власне, ідеться про новий лад – його формують ті, хто як мютеселліми перебирає на себе управління тамтешніми вілаєтами й ліва[105] разом зі збройними силами, що їх формують османські санджак-беї або ж командири – вихідці з яничарів і левендів, верстви рабів, як ми їх називали, у розпорядженні валі або тих самих беїв санджаку. Тому ми здебільшого характеризуємо той період у нашій історії як добу башибузуків[106]. Хоча це неправильно.

Після другої облоги Відня колишній державний лад і оборонний устрій Османів зазнали потрясіння. Водночас центр не зумів заповнити порожнечу, що виникла, – він зволікав зі втручанням у внутрішні справи або поводився вкрай незграбно. Тоді низка місцевих командирів, вихідців із верстви аянів, окупують політичну сцену як мютеселліми, чи то англійською custody protectors. Ці вихідці з прислужників колишніх пашів і мугафизів[107], спритники, що їх ми можемо назвати місцевими політиками, певним чином перебирають саме управління провінціями. До слова, таких родин – чимало. Скажімо, сім’я «ат агаси» (дослівно «ага коня»), що прибула до Сирії з Анатолії, стала там відомим родом Аттасі. Навіть Сурсуки, християни з Мерсіну, збагачуються в регіонах, що тільки розвиваються, коштом грошової торгівлі; наприклад, вони продають великі земельні наділи в Гірському Лівані, отож потрапляють на сторінки історії того краю.

Згодом ми спостерігаємо, як уже за часів правління Магмуда ІІ паша Тепеделенлі – молодик, що цілковито походив із Анатолії, – сформувавши в Яніні та довкола неї збройні сили з місцевих албанців і греків із турками, сливе оголосив себе тамтешнім володарем. Чому таке відбувається? Деспотизм? Ні. Паша забезпечує громадський порядок на своїй території. А для людини основне – жити в безпеці. По-друге, він збирає податки. Либонь, не малі, але принаймні очевидні. Кожен знає, що він платить чи то заплатить. По-третє, тривають необхідні громадські роботи: прокладають дороги, зводять мости тощо. По суті, завершують ті всі справи, якими давно знехтував центральний уряд. Ось вам мечеть, ось – імарет[108] і відремонтоване медресе, досі майже руїна, тут-таки опіка й над студентами – ці всі речі виконують. Окрім того, гарантують безпеку не тільки мусульманам, а й християнам – для їхніх монастирів, чиї привілеї шанують, а самі споруди за потреби ремонтують. Унаслідок цього всього у вічі впадає безсилля центру в Румелії; набувають обертів процеси, що розгортаються поза столичною владою. Та, безсумнівно, і вони завершаться за часів Магмуда ІІ у ХІХ столітті.

Проте для ХVIII століття це вкрай вагомі процеси. Понад те, удається запобігти самовільному зборові податків на місцях. Отож імперія вступає в епоху своєрідної фінансової визначеності. У Франції ж іще в XVII столітті, найпаче за часів кардинала Рішельє, відбувається фінансова централізація та формується попередній бюджет. Нам і досі достеменно невідомо, що сталося тоді в нашій країні. Утім варто зазначити, що ця фінансова доба передусім висвітлюється в праці нашого майстра Мегмеда Ґенча, відтак – товаришів Явуза Джезара та Мурата Чізакчі.

Трансформацій зазнає колишня фінансова структура імперії. У ХІХ столітті їй на зміну приходить своєрідна децентралізована система. Але відірваності від столиці покладуть край, і ще настане період централізації фінансів. Тоді ж Туреччина тільки вступила в стадію, коли її фінансова система централізується в модерному сенсі; отак визначають податкову базу й об’єкти оподаткування, яке надалі триває за умов злагодженої та чіткої реєстрації.

З другого боку, середземноморська торгівля дістається до джерел сировини в наших краях і заразом прокладає шляхи й для напівфабрикатів. Відтепер селітру транспортують, попередньо своєрідним чином очищаючи. Продаж деяких стратегічних матеріалів заборонено, однак на це мало зважають. Не залишається жодного сумніву, що Британські острови, чиє харчове виробництво майже не змінилося, хоча й населення зросло вдвічі, прийдуть саме сюди, до нас, і звідси повезуть і фрукти, й овочі. Те саме певною мірою стосується й таких країн, як Голландія та навіть Франція.

Звісно, за тих часів у вічі впадає тутешній люд, що збагачується на контрабандній торгівлі. Таке становище можна простежити заледве не в усіх еялетах імперії. Проте водночас з’являються й постачальники напівфабрикатів на Захід. Скажімо, Болгарія багатіє завдяки виробництву аба. З Валахії вивозять лісоматеріали. Із Сербії так само транспортують вовну. Відтепер на Захід везуть не мохерову тканину, а саму вовну ангори, з якої ту виробляють. У Гірському Лівані постають мануфактурні центри, де тчуть шовк. У Дамаску та Алеппо ми зустрічаємо австрійських підданців, італійців. А що роб­лять ці? Вони збирають наполовину готові вироби й експортують їх. В Ізмірі з’являється верства заможних левантинців[109]. Більшість із них італійського, французького та голландського походження. Спочатку в середовищі левантинців панує італійська мова, однак потім воно переходить на французьку. У цей-таки заможний Ізмірський регіон потрохи переселяються й греки зі злиденних островів Егейського моря.

До слова, еллінське населення регіону Егейського моря – це аж ніяк не нащадки тамтешніх поселенців доби Олександра Македонського та Перікла, як гадає дехто. Це бідні селяни, що мігрують безпосередньо з егейських островів, які ми нині звемо грецькими, і, звичайно, дуже сумлінні та працьовиті. Отож ті селяни багатіють завдяки родючій землі, що їх і привабила. Це така внутрішня міграція. Однак заразом еллінське населення приносить із собою на материк грецький націоналізм і власні традиції. Ізмірські греки були значно фанатичнішими еллінськими націоналістами, ніж стамбульські...

Отож міграція всередині імперії. Але це не проблема для адміністрування. Нині слідом за статками з’являються й нові центри, й описане збагачення у ХVIII столітті плекає місцеві еліти. Повсюди притягує зір низка сімей: Коталгалільзаде – у Єгипті; Аттасі – у Сирії; Пазвантоглу – у Румелії. Постають і місцеві династії. І то так, що врешті аян на ймення Алємдар[110] Мустафа-паша, зібравши під своєю орудою війська решти аянів, рушає на Стамбул. Поки йшлося про те, як скинути з трону падишага Мустафу IV, аби знову звести на нього Селіма ІІІ, султан порішив цього свого двоюрідного брата по батькові – Селіма – і вже збирається також убити принца Магмуда. Проте того рятують гаремні жінки, і він сходить на престол як останній спадкоємець династії Османів Магмуд ІІ.

Деякі з наших конституціоналістів напрочуд легко порівнюють укладання Sened-i İttifak (Союзного пакту)[111] 1808 року з підписанням Magna Carta (Великої хартії вольностей) в Англії 1215 року. Хоча вочевидь, що пакт став своєрідним продовженням усних або й письмово закріплених союзів, які на початку 1800-х у Румелії часто укладали з центром, їхнім уподібненням. Та тільки тепер його вже не терпітимуть. Османи далі не погоджуються на таке провінційне самоуправство, управління на місцях. Роками навіть подейкували, що пакт видалили з архівів за наказом Магмуда ІІ, однак професор Алі Акйилдиз опублікував його текст повністю у виданні «Османська бюрократія та модернізація». Збережено цей пакт і в «Історії» Джевдета-паші[112]. Проте після його підписання спочатку заплющили очі на загибель Алємдара Мустафи-паші внаслідок яничарського бунту. Коли ж цю справу було завершено, узялися й за самих яничарів – їхній оджак, тобто корпус, зліквідовано. Проведено й низку блискучих операцій в Анатолії, відтак безліч аянів, як-от Чапаноглу – в Йозґаті, Пазвантоглу – у Румелії чи то Алі-паша – у місті Тепелєна, що на півдні Албанії, поступилися перед державою. Не скорився лише єдиний Мегмед Алі-паша Кавалали, імовірно сам родом знову-таки з Анатолії, хоча його трохи хибно йменують за наз­вою дальшого місця поселення[113]. Власне, паша очолює таку організаційно розмаїту країну, як Єгипет, і стає її бунтівним валі.

Та що таке цей світ ХVIII століття? Італія тут досі сповна впоралася зі своїм історичним обов’язком. Ніде правди діти: турецький поступ поклав край пануванню Венеції та Генуї. Імперія, що її збудував такий завойовник світу, як султан Мегмед Фатіг, протягом короткого періоду розрослася за межі Балкан, охопила Боснію, перетнула кордони нинішньої Румунії, Валахії з Молдовою; водночас після зникнення Понтійського царства запанувала над Чорним морем, прибравши до рук Крим; далі завдано вагомих ударів і венеційсько-генуезькому пануванню на Середземному морі, заледве Кануні підкорив Родос.

Падіння Кіпру в ХVІ столітті та завоювання Криту внаслідок перемоги над Венецією в ХVII укоротили віку отим яскравим морським республікам Італії. І вже у ХVIII столітті від колишніх сліпучих держав, цебто Тоскани, Генуї та Венеції, залишилися тільки назви й іще мистецтво з культурою. Їхнє населення, не здатне прогодуватися на батьківщині, розпорошується Європою. Таке становище засвідчує навіть основна діяльність Джакомо Казанови, венеціанця, що його ми всі знаємо як неабиякого ловеласа: він працює бібліотекарем у графському замку в Богемії.

Й італійський композитор ХVIII століття, хaй би який славетний був, він також заробляє собі на прожиток за кордоном, у Відні, а не на батьківщині. Ось вам і знаменитий Antonio Salieri. По суті, він зовсім не такий виваляний у багнюці грішник, як його зображено у фільмі «Амадеус», де розповідається історія життя Моцарта. Сальєрі був один із тих майстрів, що робили Відень Віднем. Саме мистецтвознавці визнають, що Відень став музичним центром тільки завдяки цим італійським майстрам. Наприклад, Beethoven належить до тих композиторів, які приходять сюди лише після того, як Відень стає Віднем; інакше кажучи, він не з тих, що його таким зробили. За тих же часів й Іспанія – геть не колишня Іспанія, адже відтепер має вигляд малорозвиненої та занепалої імперії. Під цим кутом зору вона буцім паралель до Османської імперії.

Іран же після воєн, що тривали за доби династії Сафевідів[114] між султаном Явузом Селімом і шагом Ісмаїлом, у ХVIII столітті вже не здатен відновити свою минулу міць. Його визначальна риса – перехід до централізованої військової й бюрократичної структури. За часів шага Надіра, засновника династії Афшаридів – знову-таки тюркського походження[115], – ця імперія ще розкинулася до Афганістану з Індією й на ненадовго запанувала навіть там, проте згадана структура не змінюється. Один із символів іранського владарювання – чудовий мистецький витвір, знаний як трон шага Ісмаїла, який нині зберігається в палаці Топкапи. Хоча насправді до шага Ісмаїла він не має жодного стосунку. Трон потрапив до Ірану як трофей із пограбованого Індостану, а згодом його послали як дипломатичний дарунок Османам. Загалом Іран ХVIII століття – це його суміш з Індією. Мистецтво країни досягає свого найвищого злету. У ній – безліч поетів. А втім колишньої могутності вже не залишилося. Окрім того, з усього видко, що держава не пристосована до сучасного світу.

Натомість Османська Туреччина запрошує до себе плеяду митців з Ірану. Османську столицю увінчують: французька садова архітектура; італійська барокова втіха; знання, почерпнуті з латинських і грецьких творів і навіть знайомство центру з такими інтелектуалами, як Димитрій Кантемір. Коротше кажучи, ХVIII століття – історія Османів, що централізуються, модернізуються та починають забезпечувати гармонію Європі, де розвиваються технології. Що ж до занепаду імперії, про який розповідають у наших шкільних підручниках, то, так, її кордони стискаються, проте, з другого боку, суспільство оновлюється. І мова йде про етап підготування для нації, яка хай і не дуже стрімко, але впевнено вступає у ХІХ століття, нації, яка в майбутньому адаптується до світу, та її історії.