Османи на трьох континентах

Управління в Османській імперії

Ми ведемо мову про імперію, що панувала на трьох континентах. Але, на жаль, досі не сповна вивчено, як цією імперією управляли; яким чином сформували її адміністрацію; яким спадком пов’язали з попередніми наддержавами. У підручниках з історії, у розділі, присвяченому Османам, еялетну структуру студентові пропонують завчати напам’ять у відірваній від контексту й незрозумілій формі.

Потрібно зазначити: османська централізація управління, провінційна адміністрація, тобто еялетна система, спиралася на ту саму, яка історично існувала в усіх великих імперіях, власне, і в Римській, і в Сасанідській Ірану. В Анатолії ці еялети навіть певною мірою за своїми кордонами збігалися з давніми римськими. І тут нема чому дивуватися. Адже географія висуває свої очевидні умови та вимоги. Усякі ж намагання змінити їх в обраному місці навряд чи пов’язані зі здоровим глуздом. Це тільки призведе до плутанини. Заснування нового міста – неймовірна річ. Історично впродовж тисяч років давні міста пристосовувалися до географічних умов, клімату та водних ресурсів; також дбали про своє сполучення з торговими шляхами; окрім того, залежно від відстані визначали свої джерела водопостачання й продовольства, як і окреслювали сільськогосподарські території. Отож намагання змінити це все – забудьтеся про середньовічні труднощі – навіть у сучасному світі здебільшого сприймають як божевілля.

Утім деякі з турецьких міст засновано в Анатолії за епохи Сельджуків і Османів. Наприклад, місто Ерменек у провінції Караман, що належала Конійському султанатові, або Єнішехір, який неподалік від Бурси. Проте загалом давні міста, навіть зруйновані, відроджувалися з приходом в Анатолію турків і жили далі. Назви більшості з них також залишилися ті самі. Змінилася тільки вимова. Наприклад, Баликесір = Палеокастрон, що означає «Стара фортеця», або Чанкири = Кенгрійон, Тіреболу = Триполі та Діврігі = Тефріке.

Звичайно, є й такі міста, що цілковито змінили свої найменування та в певному сенсі зазнали перебудови. Приміром, давнє турецьке місто Мушкара. Колись його, по суті, звели наново, до чого доклав зусиль наш великий садразам, якого ми звемо Дамат[54] Ібрагім-паша Невшегірлі; і так Мушкара стала Невшегіром, що перською означає «нове місто». Власне, назви на кшталт цієї неминуче чекали й такі міста. Водночас деякі найменування наших міст із часом зазнали фонетичних змін, як-от Трабзон (Трапезус), Гіресун (Керасус) і Сіноп (Сінопі); це також варто розуміти. Можна сказати, що деякі з міст і цілковито оновилися, як османське військо[55].

Проблема міста вкрай важлива, якраз міста, що володіє такими функціями: громадська, адміністративна, планування й розподілу продукції. Як і за сельджуцьких часів, в османську епоху місто також було центром адміністративного регіону. Османи послуговувалися щодо нього терміном «санджак». Сюди призначали санджак-бея, чин якого символізував один туг[56]. Затим кілька санджаків об’єднувалися в еялет. У ньому найстратегічніший і найважливіший із них разом із його містом позначали терміном «санджак паші». Сюди призначався візир у чині бейлербея. Це такий «маршал», тобто особа, яку ми сучасними західними мовами, та й нашою, кличемо «маршалом». Отже, як бачите, до ХІХ століття управління було військовим. Водночас бейлербей, по суті, був не центральною фігурою в адміністрації Османів, а координатором. Геть по-військовому. Тому що під час війни санджак-беїв, що очолювали наділених тимарами сіпагів[57] та воїнів свого округу, скликали під три туги бейлербея. Далі вони примикали до одного з армійських флангів. Тобто хоч би куди прямувало військо, на захід чи на схід, воно структурувалося так, що на своєму шляху розросталося, мов лавина. Отже, за еялетом ішли санджаки. У них сиділи санджак-беї, разом із якими для кожного з цих округів призначали й окремого кадія. Ті були незалежними від санджак-беїв і не підпорядковувались їм. Переважно це особи високого чину, який ми називаємо «мевлевієт»[58]. Вони служили й суддями, і головами міст, де перебували. На них-таки покладали й фіскальні та адміністративні обов’язки. Однак іноді кадії й зверталися з петиціями до центру від імені місцевого населення як його представники, позаяк самі дотримувалися шаріату.

Скажімо, люди вирішили збудувати базар – просив за них кадій. Мешканцям кортіло перебудувати такі й такі місця – центру повідомляв про їхнє бажання кадій. Як і звертався він туди, коли хтось засновував вакф, до якого надходила низка пожертв, і просив, щоб на звільненій від податків території дозволили, наприклад, заснувати торговицю чи громадський заклад. Кадій же й контро­лював кілька вакфів.

Третьою такою особою був дефтердар[59]; так ми його звемо й нині. Він здавна був представником Маліє Незареті (пізній османський термін для міністерства фінансів) в еялеті та санджаках. Причому чиновник був незалежний і від бейлербея, і від санджак-беїв. Цього вимагало службове становище дефтердара.

Окрім еялету з санджаком, також існувала каза. В її центрі перебував кадій, і справи, що стосувалися громадського ладу, надходили до субаши[60]. Чимало сільських земель виділяли власникам зеаметів, яких ми звемо заімами. Зеамет же в тимарній системі – земельне володіння, яке дає значні прибутки. У кожному разі ніхто не висував умови, що сто тисяч акче[61] – їхня межа. Іноді прибуток міг бути меншим, а іноді значно вищим від зазначеної суми. Хай там що, а зеамет був набагато вагоміший наділ, ніж звичайний тимар. Й особа, яка ставала заімом, зобов’язувалася привести до війська кілька джебелі (озброєних вершників у обладунках). Якщо з цих молодих вояків при заімові був зиск у поході, то їм також могли видати берат[62] на управління тимаром. Тобто частина якогось села переходила під їхню оруду. Такі воїни не мали зарплатні. Нею ставали прибутки з їхнього наділу. Вони витрачали їх у завбачений спосіб. Тобто тимарники звертали увагу, чи в селі потрібно прокласти дорогу або доглянути фонтан. Для такого трибу справ, до речі, існували й звільнені від податків селяни, звані дербенджі[63]. Окрім того, сам господар наділу залежно від його статків виступав на війну з кількома вояками або трьома джебелі. Узагалі не існувало багато тимарників, чий річний прибуток був би меншим за двадцять тисяч срібних акче. Та й ті ніколи окремо не заощаджували на селі, яке залежно від його розмірів і доходів ділили між собою два або три тимарники-сіпагі.

Отже, на відміну від феодальної системи Заходу, в Османській імперії жоден регіон зі своїми мешканцями загалом не підпорядковувався наказам феодальних беїв. Ця система тут відрізнялася. Атож, особи, що їх у нашій літературі Мюбеджджель Кирай назвала лордами-бюрократами, утворювали верству, яка своєрідним чином наглядала за землею, управляла її наділами; проте були розвинені й механізми, що передбачали свободу дій їхнім підлеглим. Аналогічно заіми не могли авторитарно керувати якимось селом чи селищем. Також у межах санджаку управління ним належало не лише санджак-беєві. Наприклад, одним зі санджаків Конійського вілаєту – на той час дуже великого – була провінція Нігде, а хас санджак-бея – у Невшехірі, що належав до неї. Важко й припустити, щоб усі землі Нігде як цілу провінцію передали якомусь санджак-беєві. Такого не бувало.

Гаразд, а що ж було? Так ось, бей підпорядкованого Анкарі санджаку Киршехір також міг мати землю в згаданій провінції Нігде. Натомість земля того, хто сидів у Нігде, могла бути в Акшехірі. Він призначав туди виконавця, якого звали воєводою. Далі від його імені воєвода збирав ті самі податки та споряджав йому вояків. Це достовірні факти. Але якщо річний прибуток нищили пожежі та селі, воєвода сам міг зустріти господаря й стати на військову службу. Але щонайважливіше: ніхто не міг бути одноосібним беєм-лордом якогось регіону. З давніх-давен розроблена на Сході система не дозволяла цього.

Аналогічно візьмімо для прикладу величезний еялет Кастамону. Сучасна провінція Кастамону – уже не така, як колись. Нині до її складу не входять території сучасного Болу, Зонгулдаку та Синопського санджаку. Раніше ж до еялету Кастамону завжди належали санджак Болу, Сіноп і Чангири, який звали «Кенгири»[64].

Тільки не подумайте, що всі хаси беїв, які сиділи в Кастамону, зосереджувалися в цьому еялеті. Ні, їхні наділи містились і в Анкарі. Якщо вникнути в це питання, то можна переконатися, що беї також володіли хасами в санджаці Бурса, який ми звемо «Худавендігар»[65], і в прилеглих до нього провінціях. Це гарантувало їм річний прибуток і водночас перешкоджало авторитаризмові в регіонах. Варто зауважити й те, що фортеці в центрі санджаку й еялету підпорядковувалися безпосередньо столиці. Там перебували командир яничарів, якого ми звемо «діздаром», тобто «комендантом фортеці», і його вояки. Вони замикали ворота фортеці в разі повстання очільника санджаку або й бейлербеїв. А як мешкали чоловіки за мурами фортеці? Як добре вони її охороняли? Чи дотримувалися гарних манер? Чи перевіряли арсенал і викошували в неприступних місцях трави? За цим усім наглядав не бейлербей, а кадій. Отож у фортеці, що в центрі кожного санджаку, кожнісінького вілаєту-еялету, квартирувався яничарський гарнізон. Він дамокловим мечем нависав над альтернативним пагорбом. Запобігав тамтешньому бунтові. Як ви інакше поясните систему централізації? Якийсь гонець зі Стамбула доставляє ферман[66]. І в ньому наказано стратити пашу. Той же підставляє шию. У такому разі це буде геть інакша система.

Отже, обрані особи – вихідці з Ендеруну[67], як-от бейлербеї та санджак-беї, володіли хасами. Ті належали їм доти, доки вони виконували свої обов’язки. Якщо вельможі перебиралися з наділів до іншого місця або їх звільняли, хас залишався там-таки. Володіння не надавалися в довічне користування. Однак зеамети й тимари передавались їхнім заімам і сіпагам на ціле життя. І якщо вони виконували умови надання, виступали на війну, не збивалися з пуття та дотримувалися моралі, то наділи переходили у власність і їхнім дітям. Тобто мова йде про спадок. Звісно, такі берати на тимар було вкрай важко отримати. І це не виняткове становище. Якщо в столиці дозволяли успадкувати тимар, то добряче крутили носом, щоб його новий власник не думав, що назавжди закріпився в ньому. Власне, це чиновницька служба. Отака централізація імперії.

Безсумнівно, система еялетів трималася завдяки жорсткій військовій ієрархії, як і тому, що чиновники контролювали один одного. Водночас системи, які можна простежити в східних монархіях і середземноморських імперіях, напрочуд схожі між собою. В основі кожної з них перебували реайя, які обробляли землю, і ту їм довіряла на збереження держава. Якраз це – платники податків. І дуже важливо їх визначити як таких. А це стає можливим завдяки реєстрам, які впроваджували відразу після завоювань, хай у повітрі ще пахнуло б порохом. Що вирощують на полях? Який урожай? Скільки довкола сіл? Яка кількість населення в них? Це все записували. Далі до реєстрів заносили дані щодо того, кого нагороджено тимарами та угіддями, чи того, які господарства обернено на вакфи або залишено їхнім колишнім власникам як нерухоме майно. По-друге, в письмових реєстрах, що звуться «муфассал», тобто «деталізовані», реайя мають за верству, наділену правами та зобов’язану платити податок, яка заслуговує на оподаткування. Це вагомі й обов’язкові документи соціальної історії нашої імперії.

Та як змінилася ця система? Безумовно, у XVIII столітті створено центральні війська. У ХІХ – розвиваються технології та комунікації. Для того щоб постійно годувати центральні війська, розгалужують і систему фінансів, яка потребує столичних фахівців, і бюрократичний апарат фіскальних служб. З’являються нові податки. Отож це відобразиться й на управлінні провінціями. Назвою еялету стає вілаєт. Відповідно бейлербея або візира-пашу, що очолював еялет, заміняє валі. І це вже цивільний валі. Проте є ще армія, яку очолює мюшір – маршал. Валі та мюшір не втручаються у діяльність один одного. Та як вибудувати рівновагу між ними? Чи існують царини, де вона відсутня? Авжеж. Причому так триває донині. Санджаки, належні до вілаєту, тепер названо провінціями, які очолює «мутасарриф». Тобто ліва, що замінив санджак, очолює мутасарриф, також цивільний чиновник. Затим ліва підпорядковувалися кази. Оскільки кадіїв уже не призначають адміністраторами, вони пішли з нашого державного життя та почали порядкувати тільки в судах, казу очолював звісний нам каймакам[68], саме він – як випускник новозаснованих спеціальних шкіл права та цивільних службовців. Водночас, якщо в санджаках і центрах вілаєтів служили дефтердари, то в казі – особа, яку ми звемо малмюдюрю – очільник фінансового відділення. Урешті після санджаку та кази є ще одна одиниця нижчого порядку, яку недолюблюють, – це нагіє. Хоча їх було й небагато. ХІХ століття взагалі дуже заплутане з погляду адміністрування. Якщо в селі мешкало змішане християнське та мусульманське населення, за нього відповідали два мухтари, тобто старости, як представники різних віросповідань і два релігійних службовці (священик, імам). Окрім того, діяв сільський комітет. Найперший приклад – Придунайський вілаєт у сучасній Болгарії. Причому описану адміністративну систему закріплював статут, який розробили паші Мідгат і Джевдет. Ці два османських інтелектуали закріпили принципи провінційного адміністрування та центрального бюрократичного апарату для ХІХ століття в нізамнаме[69] й статуті. Та після того, як розумне правління Танзімату[70] – власне, пашів Мустафи Решіда, Алі та Фуада – добігло кінця, утворилися дві суперечні одна одній системи, як і зазвичай, коли щось змішується. Це дуже цікавий розвиток.

Туреччина чинить поступ уперед завдяки новій сис­темі, що ґрунтується на минулому. Централізоване управління розвивається завдяки залізниці, телеграфові та школам, підпорядкованим міністерству освіти. Збільшується кількість чиновників. І величезні вілаєти поступово обтинаються, щоб зміцнювати контроль центру. Отак на основі Анкарського вілаєту утворюються: Йозгатський, Киршехірський і Кайсері. Від великого Конійського вілаєту відділяються Ічельський і та частина, що належатиме до провінції з центром в Анталії. Проте навіть останнім часом ведуть мову, щоб створити нові вілаєти з центрами в Ереглі, Акшехірі та Бейшехірі. З вілаєту Нігде постала провінція Аксарай. Аналогічно «Великий Худавендігар» розпався на регіони з місцевими столицями в Бурсі, Кютахї, Білєджіку та Чанаккалє. Усі названі провінції – результат сучасної реорганізації колишніх великих еялетів.

Іще в ХІV столітті Османська держава під управління Лала Шагіна-паші створила систему санджаків. Незабаром еялети поширилися майже на всю Угорщину, дісталися Поділля. Ця система простежується навіть у таких регіонах, як Грузія та Азербайджан, які зовсім недовго після свого завоювання перебували під Османами. Та геть цікаво, що ці колишні вілаєти стають підґрунтям і для новостворених держав. Тобто населення кожного з них напрочуд згуртоване з етнічного, географічного та економічного погляду. Проблеми ж виникають там, куди ця система не дісталася. І проблеми тривають, бо англійці й французи на власний розсуд, під лінійку, створили на Близькому та Середньому Сході свій світ, не взявши до уваги османського поділу на еялети. Позаяк поділ, що його приніс Захід, – штучний. Із міркувань у ракурсі історичних, економічних, дисциплінарних кордонів, то найліпше пригодилася б османська еялетна система. Сучасній Туреччині варто зважити на цю її традицію. А політикам потрібно думати та пильнувати, коли лобіюють поділи та інакші утворення. Водночас і мешканцям Туреччини не завадить як слід ознайомитися з формою правління, що панувала в імперії їхніх предків.