Османи на трьох континентах

Панство Фанару та Бейоглу за минулих століть

Бейоглу, Галата… До 1970-х років – одна з трьох найважливіших частин Стамбула. Тобто Стамбула в межах міських мурів. Поза ним: район Ейюп, що над затокою Золотий Ріг, нарешті – Бейоглу, званий за візантійців Перою, Галата й Ускюдар. Згодом Стамбул так розрісся, що контури цих давніх місцевостей, званих трьома краями, навіть не вміщалися на його мапі. І нині більшість стамбульців не знають добре ні його самого, ні Ейюпу, ні Ускюдару. А втім Бейоглу – таке ж відоме, як і колись. Адже, хай там що, Бейоглу – це район, куди поринаєш з головою. І незвично, що останніми роками значна частина нових стамбульських поселенців не знають уже ні міських мечетей, ані того ж Бейоглу.

Що таке, власне, Бейоглу? За візантійських часів його називали Пера. Це означає «за», «по той бік». Отже, Перу мали за непов’язаний з міським життям і державною організацію терен, де мешкали прибульці здалека. Візантійці його не любили. Достоту як і підозріло до нього ставилися стамбульці за часів Османів… Тут оселялися генуезці, венеційці, вихідці з Південної Італії та навіть іспанської Каталонії – словом, усі, хто прибував із-за моря. Та з плином часу панівний компонент Пери змінюється. Якийсь період це – венеційці. Отак під час неабиякого сум’яття 1185 року Перу пограбовано через конфлікт її мешканців з основним населенням міста. 1204 року, коли Константинополь окупували хрестоносці, поселенці Пери за це неабияк відімстили. Власне, приблизно вісімсот літ тому, 1204 року, саме на Стамбул – не на Єрусалим – вирушили війська Четвертого хрестового походу. Латиняни пограбували окуповане ними місто, а венеційці стали господарями Пери.

Тільки ж їхнє панування тривало не більше півстоліття. Візантійці з їхніми володарями, що перебираються до Ізніку (Нікомедії), відвоювавши місто, прогнали венеційців із Пери. Гаразд, і що далі? Візантійці самі заселили Перу? Ні. Привілеї знову надано чужоземцям, цього разу генуезцям. Отак і тривало. Та нарешті після 1453 року Бейоглу знову реорганізовано. Тепер уже не генуезцями й не візантійцями. Тут поселяється люд, що прибуває із Західної Європи, із-за моря, з Італії. Оселяються тут і місцеві християни. Що цікавіше, після того як Османи приєднують до імперії Крим, вони через своє агднаме приваблюють до Пери й тамтешніх караїмів, тобто тюркський народ, що сповідує одну з течій юдаїзму. А вже після 1492 року в цій частині району осідають юдеї, яких виганяють з Іспанії та Італії, і навіть тамтешні мусульмани. Тому, по суті, назва кварталу Бейоглу Каракой означає Карайкой – село караїв (караїмів). Мусульман, які разом із юдейською общиною на той час прибувають до Стамбула, я зву андалузцями, іспанськими арабами, але поселяються тут якраз андалузці. Їм навіть передають храм, що досі належить домініканцям із францисканцями, – найбільшу з церков регіону. Нині ця споруда в стилі італійського Ренесансу, що стоїть відразу на краю базару Першембе (букв. «четверговий базар»), відома під наз­вою Арабська мечеть. Як бачимо, незабаром тутешні юдеї розширять ареал своїх поселень у бік кварталу Хаской, і там також заснують колонію, власну общину. Тут проживали відомі родини: Дор’я, Окардзі, Ботеге, де Орландо, Адорна… Декотрі з них мешкали в цьому місті сторіччями. Наприклад, у ХІХ столітті – барон де Теста, що походив з такого роду й був головним драгоманом німецького посольства.

Загалом, вихідці з тих родів перекладали, виконували обов’язки тлумачів радше при чужоземних посольствах, ніж при турках. Адже перекладацькими справами в Баб-и Алі завідують елліни, рештки давньої візантійської аристократії, що їх ми називаємо фанарськими беями, панами; вони бо і мешкають на протилежному березі Золотого Рогу, у кварталі Фанар. Перу ж незабаром заполонили західні посольства. Аж до XVI століття в нас було єдине постійне посольське представництво – італійське. Скажімо, палацом венеціанців спочатку стала будівля, якої нині не існує, – так званий Левовий будинок у Багчекапи; потім вони перебралися до Фанару. Але й тамтешня їхня резиденція, як вам відомо, зникала під час реконструкції кварталу в 1980-ті роки.

Утім у XVI столітті посольство венеційців містилося в будівлі, яку звуть Palazzo Venezi, – вона у всій своїй пишноті стоїть на вулиці Томтом Каптан, що на Бейоглу. Тільки й тут нас чекає невесела історія. Заледве Венеційську республіку зруйновано внаслідок наполеонівської окупації, згадану споруду передано французам за Кампо-Формійським миром 1804 року. Далі ж, коли Наполеон зазнав поразки, після Віденського договору 1815 року будівля потрапила до рук австрійців. Потім Італія виборює незалежність – Венеція входить до її складу, проте споруда посольства належить Австро-Угорщині. Нарешті, 1919 року італійці, ввійшовши до Стамбула, цілком справедливо відібрали її в австрійців, виселивши звідти їхнє представництво. А далі представництву Італії ніяк не вдається прижитися в будинку посольства, який ця держава звела для себе в Стамбулі. Отож півстоліття тому італійці передали той будинок нам. Нині в ньому розташовано Дівочий мистецько-технічний інститут, у кварталі Мачка. І, певне, природа взяла гору. Тепер італійці знову використовують як приміщення для свого консульства в Стамбулі ту ж саму свою давню споруду, що на вулиці Томтом Каптан.

Безперечно, ми маємо справу з цікавим випадком. Власне, повсюди у світі існують портові міста, отакі місця, заселені чужоземцями. Вони є в Китаї, як-от Шанхай, Гонконг, і в Індії. Таким місцем у Москві була Німецька слобода. Гаразд, тож що узмістовнює Перу? Тут не тільки мешкали торгівці з моряками, а й водночас розташовувалися всі посольства. Напевне, вони й додавали містові лоску. Відразу біля венеційського посольства стояло французьке, а на початку вулиці Томтом Каптан містився суд зі справ капітуляцій. Там же, де французьке представництво, колись перебувало польське посольство. А трохи попереду красується розкішний Британський палац. Іще далі володіють дипломатичними представництвами Бельгія, Румунія та Греція, пізно засновані європейські держави, які не відразу знайшли собі місце на цій території. І тільки посольство Німеччини колись осіло в кварталі Ґюмушсую. Натомість японське спочатку чомусь відкрито не в Анкарі, а тут, це сталося, вже коли засновано Турецьку Республіку по завершенні мирних перемовин після Першої світової війни. Японці перебралися до Анкари лише після 1935 року.

Отже, з одного боку, посольства, з другого – портова діяльність, з третього ж – найпаче на вулиці Войводи, що нині зветься проспектом Банків, постають будинки з такими вивісками, як Banque Ottomane [Османський банк] чи то Commerciale Italiano; тобто в Бейоглу з’являються фінансові установи з банками, які контролюють економічне життя Османської імперії. Також низка й французьких, й італійських, й австрійських родин, яких ми звемо «левантинцями» – їхні представники мешкають у Стамбулі або ж постійно працюють тут, – стають володіти в Бейоглу заможними оселями. Ці будинки й досі можна застати на вулиці, де розташовано готель «Пера Палац», тобто в однойменному історичному районі, там, де нині розмістилося американське консульство, а трохи далі – англійське.

Навпроти, неподалік від консульств, там-таки розташовано кафедральні собори, протестантські церкви, як-от Кримська, або великі католицькі, передусім Святого Антонія та Санта Марії Драперіс. Відтак Бейоглу виокремлює свій світ завдяки цим культовим спорудам, як і славетним крамницям, де продають найрізноманітніші імпортовані з Заходу товари, а також першим модерним міським готелям, причому не лише «Пера Палац», а й давнішому від нього «Великому лондонському» та «Токатлиян», і, звісно, кав’ярням, цукерням і кабаре [café chantant]. Звичайно, здебільшого туди приїжджають виступати третьосортні гурти, проте вряди-годи навідуються й першокласні, як і нарізно – артисти. Урешті, кілька разів на Бейоглу завітала й Сара Бернар, яка любила Стамбул. Знову-таки до гостей Пери належав і Ференц Ліст, славетний композитор і віртуоз. Годі й перелічувати решту знаменитостей. Мешканці цієї місцевості, що володіють іноземними мовами, найпаче запрошують відомих артистів з ансамблями. На Бейоглу колись навіть продавали закордонні чужомовні видання. Особливо в Стамбулі любили французькі газети. Та час, певна річ, заполонив їхнє місце іншими.

Отаке воно Beyoğlu… Навіть незрозуміло, чому його так величають. Цікаво, район отримав назву «Син бея» (у перекладі), бо так споминали одного з тамтешніх аристократів, що належав до італійського посольства? Чи тут фігурує якась інша постать? По-друге, відомо й те, що в 1860-х роках саме тут постає нинішній Галатасарайський ліцей, на той момент Султанська школа, однак іще раніше її заміняв один із навчальних закладів Ендеруну – палацова школа Галати. А тепер назва Галата… Що вона означає? «Молоко» – у перекладі з грецької? А може, тут випасали корів, тому так і назвали квартал? Існує чимало версій походження цього слова, проте етимологія не прояснює нічого. Утім очевидно інше: Pera завжди була воротами Османської імперії, що прочинялися на Захід, до західного трибу життя. І аніде більше не застанеш таких розваг, споживацтва та страв, як тут. Аніде саме життя не здається таким принадним, як у Пері. Це місце, куди стамбульський турок дістався лише почасти. Місце, куди беї зазирали, щоб скупитися в дорогих крамницях або розважитися. Безперечно, на Бейоглу чимало закутів, відкритих західній культурі. Книгарні, бібліотеки… Але годі вже цієї ностальгії. Адже сучасне Бейоглу пов’язане із Заходом іще тісніше. Та тільки відтепер його мешканці, покупці й шанувальники – уже не прибульці з західного світу, не левантинці й не ті, хто за ними нудьгує. Вони – що не є стамбульські турки. Ба! На вихідних щотижня сюди з’їжджаються гості з цілої Туреччини. Тамтешні книгарні відтепер прочиняють свої двері для них. Нині Бейоглу – ще чарівніше та належить трибу нашого краю навіть дужче, ніж решта його місць. Цього не варто забувати.

Згідно з першим тагріром[162], складеним після завоювання Стамбула, Перу оточували мури. Вони огороджували сучасні квартали Топхане, Каракой, а також базар Першембе і на розі, ймовірно, завершувалися на Терсане, імперській корабельні. Та хоча мечеть Азапкапи, Азеб, що біля моста Ататюрка, і згадують за іменем служивих корабельні – азабів[163], – проте справжній її «батько» Соколлу Мегмед-паша. Водночас архітектором храму був Великий Мімар Сінан, про що відразу можна здогадатися зі стилю споруди. Власне, територія цього району простягається аж до кварталу Шішхане, що вгорі. Той же нині відомий за будівлею Шостої адміністрації муніципалітету. Коротше мовлячи, будинок, який ми називаємо муніципалітетом Бейоглу, був у Османській імперії зведеною за західним зразком першою спорудою органу міського самоврядування. Причому муніципальна установа, яка тут містилася, була дуже вагомою. І навіть її назва – манірна, адже з географічного погляду район аніяк не пов’язаний із будь-яким шостим номером. Його присвоїли муніципальній адміністрації, щоб уподібнитися розкішному шостому округові Парижа. Водночас тамтешня вулиця Буюкгендек («Великий рів») засвідчує, що й поблизу неї пролягали міські мури.

На сторінках складеного після завоювання Стамбула тагріру впадає у вічі й те, що на Бейоглу поруч із вірменами, греками та юдеями мешкають і прибульці з Європи, Італії та Сицилії. Ми звали їхній міллєт «латинським». Але, по суті, це взагалі-то і не «міллєт», а верства. Причому репрезентована правником при Баб-и Алі. Хай там що, а в XVI столітті перші важливі посольські делегації разом із італійськими також вирушають до палацу звідси. Тобто представники Священної Римської імперії, яку ми звемо Австрією, і французького короля сварилися між собою, далебі, наче пралі, за привілей сидіти на почесному місці в кафедральному соборі. Мешканці ж Пери не без сміху спостерігали за такими цікавими подіями. Урешті, садразам, аби зарадити їхній суперечці, велів у неділю замкнути собор. Тоді доктор Пейсен, дізнавшись про це, не пішов на месу, натомість француз оскандалився, гупаючи кулаками об соборну браму. У кожному разі Пера XVI століття жила такими подіями постійно. Згадати тільки Едварда Бартона, посла, що його вперше прислала до нас англійська королева Єлизавета, – його виселили з орендованого дому, що, найімовірніше, стояв угорі Топхане, за аморальність і через скарги сусідів, позаяк він постійно влаштовував гучні розваги з циганами, піснями та сазами[164].

За тих часів бо в османській столиці, запевне, іще не видавали указів про дипломатичні привілеї – їх принесе зі собою тільки Віденський договір аж 1815 року. Утім кожне з посольств у Пері володіло власною пекарнею та винним складом. До речі, за купівлю вина вони платили податок. І лише після Карловецького миру 1699 року, згідно з Вестфальським договором, дипломатичні місії здобули право на неоподатковані закупівлі.

Водночас у багатьох церквах Пери меси правили італійською та французькою. Така ситуація не пов’язана з місцевими християнами. Нині в тих церквах уже навіть увели відправи турецькою. Тому що левантинське населення Стамбула досі забуває італійську та французьку й повністю переходить на турецьку. По суті, до ХІХ століття Пера – геть чужинне поселення. Але воно нам подобалося. Навіть Ламартін називає його французькою провінцією. Хоч один з османських істориків – ви тільки послухайте! – описує Grand Rue du Pera, Велику вулицю, або ж – по-нинішньому – проспект Істікляль (Незалежності), яким за нашого часу так утішаються мешканці та гості Стамбула, як-от: «Вулиця така ж сплюснена, як і мізки її мешканців, і така сама безглуздо довга, як і їхні візитівки…» Отак пишучи, автор натякає на левантинців, які й справді полюбляли прикрашати свої візитівки розмаїтими тутешніми і нетутешніми титулами й званнями.

Але європейськість Стамбула нітрохи не подивляє. Кого? Самих європейців. Натомість вона неабияк цікавить османів. Хай там що, а це ворота до змін. Ті ж – найбільш безневинне бажання всякого суспільства. Однак не скажеш, що ту європейськість за всіх часів репрезентовано якнайкраще та найправильніше. Отак з 1960-х років Бейоглу пережило занепад через те, що «розтанула» громада вихідців із Європи, особливо італійців, через змішані шлюби та міграції, як і через зменшення кількості тутешніх християн. Цей занепад передусім виявився в тому, що район заселили мігранти з Анатолії, і Пера втратила притаманну тільки їй колишню барвистість. Утім можливості міста з його географією знову щедро проявилися. Відтоді не минуло й сорока років, як Бейог­лу наново ожив. Наповнився мистецькими галереями й книгарнями. Відтак і нині тамтешня нерухомість зростає в ціні. У районі оселяються не тільки стамбульські інтелектуали й багатії, а й зарубіжні. Нам же варто надто визначити межі цього космополітизму та пристосувати до нього культурну політику… Інакше цього разу Бейоглу опиниться заручником іншого несмаку.

Читаючи праці з історії, ми завжди надибуємо в них на розповіді про таку верству, як «фанарські беї»[165], але ж ніхто й ніколи відразу не пояснить, хто вони такі. Нечисленні любителі історії, що беруть до рук ті праці й після школи та вишу, натрапляють на такі імена фанарських беїв: Іпсіланті, Маврокордато, Арістархі, проте в турецькій історичній літературі на їхніх особистостях не зосереджуються. Нам же відомо, що це все драгомани Баб-и Алі. Але навіть у творах такого драматурга, ретельного автора історичних п’єс, як Мусагіпзаде Джеляль-бей, фанарські беї перекладають французькою мовою та розмовляють румським діалектом – турецької.

Це хибно, проте є ще дужча катастрофа. Отак існує стереотип, що всі фанарські беї – візантійські аристократи, або ж верства зрадників, яка підтримала грецьке повстання. Іще хтось плутає їх із західноєвропейськими торгівцями, яких ми звемо «левантинцями», ті переселялись із заходу Середземного моря на його східне побережжя. Хоча грецькі беї Фанару – свідчення того, на що був здатен державний механізм Османів залежно від його потреб, а також цікавої взаємодії їхньої суспільної системи зі спадком тієї людської географії, який вона в себе ввібрала.

Отож фанарські беї, фанаріоти, – це аристократія, приналежна до грецької православної спільноти. Проте жодного легального підґрунтя для цієї шляхетності немає. Вони лише призвичаїлися служити на високих постах родинам, державі або патріархії. І, звісно, започатковували відповідно до цього становища новий триб життя та систему освіти. Як я вже зазначав, в османському суспільстві, за винятком володарської династії, не існувало жодної верстви, що володіла б узаконеними привілеями на спадкоємному рівні. Тому фанаріоти, аби зберегти своє привілейоване становище, насамперед дбали про освіту, а відтак і про добрі відносини з державою.

З ідеологічного погляду вони аж ніяк не були націоналістами, навпаки, були віддані державі та навіть виробили власні культурні манери й стиль, чим перебільшено наголошували на цій їхній вірності. Мовиться якраз про те, що в Османській імперії, за винятком династій мусульманських правників-богословів, таке інституціалізоване життя і стиль поведінки мали тільки фанарські беї, приналежні до православних греків, і ще «аміра» – вихідці з вірменів-григоріан. І хоча ця висока верства означує себе за назвою району Фанар, утім, безсумнівно, оселяється вона там лише на початку XVII століття, коли туди перебирається грецька патріархія. Доти ж, за візантійської епохи, цей район, що попід міськими мурами, заселяють венеційські, ліванські, каталонські, арабські та турецькі крамарі. Тому-то кам’яні грецькі особняки Фанару, які ми зруйнували поспіль, належали не візантійській епосі, як дехто гадає, а османській архітектурі XVII й XVIII століть.

Заразом до фанаріотів належали як грецькі аристократи, чиє родинне минуле сягало ще часів давньої Східної Римської імперії, скажімо, Аргіропуло або Маврокордато, так і візантійські династії з албанськими коренями, як-от Кантакузени, боярські очільники або заможні торгівці й болгарського походження, наприклад, Богоріді, і румунського – Бальтацці; але що ще цікавіше – навіть нащадки латинян, котрі зостались у Стамбулі після Хрестового походу 1204 року, скажімо, родина Петрасілі. Щодо останніх, то сюди варто додати й таких італійців, як родина Наполілі[166] Моросіні, з якої походив славетний палацовий лікар Мавроєні-паша. Та цю всю різношерсту верству зцементовував єдиний матеріал – греко-православна віра, до якої вони належали, і еллінська культура, з якою споріднилися.

Додам єдине: в італійській і західноєвропейській культурі прив’язаність до еллінізму була не така фанатична. Однак для фанаріотів османськість, що їх вивищувала, стояла на першому місці. Отак грецькі націоналісти вчинили замах на життя нашого лондонського посла Костакі Мусуруса-пашу, коли той відбував свою дипломатичну службу в Афінах, і все через його погляди на цей світ. Проте через родини, яких полонили ідеї місцевого націоналізму, як-от Іпсіланті, що розбагатіла на торгівлі та судновласництві, фанарські беї після грецького повстання на початку ХІХ століття частково сходять з історичної арени. Їх дедалі заступають на ній вірмени, а також албанська родина Фрашері разом із деякими турецькими чиновниками. А вже за часів Абдюльгаміда ІІ до цього каравану долучились і мусульманські бюрократи арабського походження.

Діти ж фанарських беїв колись навчалися в Італії, у Падуї, далі Франції, але найважливіше те, що вони найдосконаліше опановували турецьку під орудою найкращих тогочасних учителів. Освоївшись зі всіма звичаями й традиціями космополітичної османської бюрократії, фанаріоти вкрай прохолодно, навіть вороже, ставилися до грецького націоналізму. Тому-то роль фанарських беїв у історії дипломатії та культури ХІХ століття – напрочуд вагома. Зрештою, коли Османська імперія остаточно розпалася і більшість згаданих родин покинули сучасну Туреччину, їхні діти з онуками оселилися не в Греції, а в Європі. Що цікавіше: ці нащадки фанаріотів, перебравшись до Європи, разом із турецькою мовою позабували й грецьку.