Османи на трьох континентах

Глосарій

Ага – 1) шанобливе «пан»; 2) керманич, господар, пан; 3) головний слуга в маєтку.

Агднаме (від араб. ahit – «присяга» і перс. name – «лист», «книжка») – офіційний договір – у тім числі мирна угода – султана з мусульманським або немусульманським суверенним володарем, яку скріплювала його присяга.

Азаб (араб. «неодружений»/«незаміжня») – морські піхотинці та вартові на османському флоті й корабельні.

Акче – срібна дрібна монета, основна грошова одиниця в Османській імперії.

Аміра (від араб. амір, османотур. емір – «повелитель», «керманич») – назва й титул представника знатної верхівки й заможних крамарів, магнатів і лихварів-банкірів вірменської спільноти в Османській імперії.

Аяни – напівофіційна османська назва для провінційних можновладців, що набувають ваги в Османській імперії XVIII століття. Тільки-но тимарна система стає занепадати, аяни міцніють, збираючи державні податки та керуючи військовими підрозділами на місцях.

Баб-и Алі (османотур.) – Високі Ворота. Від кінця XVIII століття термін починає вживатися в значенні управління великого візира, оскільки так іменують ворота, що ведуть до його палацу. Поступово за ХІХ століття словосполучення набуває на Заході значення османського уряду, як й аналогічний за змістом термін «Висока (Блискуча) Порта».

Бей – 1) володар бейліку; 2) родовий і посадовий титул князівського рангу; 3) титул османської знаті, синів паші та військових старшин тощо.

Бейлербей – дослівно «бей над беями» (османотур.), очільник бейлербеїліка – найбільшої територіально-адміністративної одиниці Османської імперії, для якої від XVI століття вживають термін «еялет».

Бейлербеїлік – найбільша територіально-адміні­стра­тивна одиниця в Османській імперії, безпосередньо підпорядкована центрові; провінція, якою управляв бейлербей. Також уживається в значенні посади самого бейлербея.

Бейлік – незалежне або автономне державне утворення, також округа чи регіон, яким керує бей, тобто його правитель.

Берат – султанська грамота, що містила наказ володаря щодо призначення на адміністративний пост, виділення платні чи то надання привілеїв.

Богдан – османська назва князівства Молдавія та загалом територій сучасної Молдови.

Вакф (араб. «пожертва») – доброчинна фундація, створена приватною особою, можновладцем або містянином згідно з релігійними уявленнями; помістя, землі або інші джерела прибутку, що їх засновник вакфу заповідав передати після його смерті на фінансову підтримку доброчинства.

Валі – управитель вілаєту (краю, країни), основної та найбільшої адміністративно-територіальної одиниці Османської імперії, що заступає попередню – еялет – у ХІХ століття. Але й до ХІХ століття термін «вілаєт» часто вживається як синонімічний до «еялету» – провінції під управлінням бейлербея («бея над беями»).

Валіде (османотур., від араб. «матір») – головна, найперша дружина / наложниця османського султана.

Візир (оригінально в османотур. мові vezir – «везір») – титул сановника вищого рангу в мусульманських монархіях (аналог міністра). В Османській імперії також посада і ранг члена дивану, державної ради при султанові. Титул міг зберігатися за османськими можновладцями як ознака їхнього високого рангу, не завжди засвідчуючи дійсну посаду.

Вілаєт – основна та найбільша адміністративно-терито­ріальна одиниця Османської імперії, що заступає попередню – еялет – у ХІХ столітті. Утім і до ХІХ столітті термін уживається як синонімічний «еялетові».

Гамідіє – термін, похідний від імені османського султана Абдюльгаміда ІІ. Так називали чимало проектів, запроваджених за часу його правління, що тривав з 1876 по 1909 рік.

Дамат (тур.) – зять. Ця прикладка в іменах великих візирів указує на те, що вони султанські зяті.

Девшірме – 1) система набору дітей із християнського населення для їхньої ісламізації, а відтак служби у війську, адміністрації імперії та палаці падишага як його особистих рабів; 2) дитина, юнак або доросла особа, яка стала заручником системи девшірме.

Дербенджі – вартовий на перевалі, мосту чи перевозі.

Дефтердар – дослівно «бухгалтер», «хто веде реєстр», завідувач фіскальних і фінансових справ при дивані або в провінції.

Диван (перс., османотур.; оригінально divan – «діван» – у перській і османотурецкій мовах) – в Османській імперії очолювана великим візиром рада при султанові, що виконувала функції центрального уряду.

Ендерун – внутрішні покої султанського палацу Топкапи.

Ердель – османська назва князівства Семигороддя/Трансильванії та загалом територій сучасної Трансильванії.

Ефляк – князівство Валахія, терени Валахії як такі.

Еялет (араб. «управління») – провінція, регіон; від XVI століття – синонім бейлербеїліка, найбільшої адміністративної одиниці Османської імперії, безпосередньо підпорядкованої центру.

Завія (араб. «кут») – суфійська обитель, комплексна споруда з приміщенням для притулку мандрівників.

Імарет – благодійна установа в мусульманських містах, зазвичай при мечеті, де отримують їжу вчені медресе, що не мають коштів, жебраки та безпритульні.

Кадій – мусульманський суддя, що веде судочинство згідно з нормами шаріату.

Кануні (османотур. «законник», «законодавець») – османська назва султана Сулеймана, відомого в Європі як «Пишний».

Капикулу (османотур. «раб воріт/порогу») – особисті невільники османського султана, вихідці із системи девшірме, часто – адміністратори, службовці палацу, слуги падишага тощо та передусім його невільницьке військо, зокрема яничари.

Левантинці – назва католицького населення Близького та Середнього Сходу, у Туреччині й країнах Леванту (Сирії, Лівану, Ізраїлю, Палестини і Йорданії). Ще на початку ХХ століття левантинців у Туреччині налічувалося близько п’ятнадцяти тисяч осіб, утім відтоді їхня кількість різко скоротилася.

Левенди (османотур.) – 1) особи без землі й роботи; 2) сухопутні або морські розбійники.

Ліва (османотур. «прапор») – друга за величиною після вілаєту османська адміністративно-територіальна одиниця, що заступає санджак у ХІХ столітті; перебувала у складі вілаєту.

Медресе – середня і вища школа в Османській імперії, загалом у країнах Близького та Середнього Сходу до ХХ столітті.

Міллєт – релігійно-етнічна спільнота осіб, які передусім належать до однієї релігії та можуть бути об’єднані спільним етнічним походженням.

Мімар (тур.) – архітектор.

Мугафиз (османотур. досл. «оборонець») – командир, призначений для оборони якоїсь фортеці чи міста.

Мютеселлім (османотур.) – збирач податків; також виконувач обов’язків бейлербея або санджак-бея за відсутності їх у провінції.

Насігатнаме (османотур. від араб. насігат – «порада», «настанова» і перс. наме – «лист», «книжка») – назва літературного жанру та творів, які дають читачеві настанови щодо правил моралі та поведінки згідно зі вченням Ісламу та суфійських течій.

Нізамнаме (османотур. від араб. нізам – «лад» і наме – «лист», «книжка») – законодавчі регуляції, положення, статут, регламент тощо.

Оджак (тур., османотур.) – вогнище, місце для нього, піч. В османській термінології назва застосовувалася до військових, передусім яничарських, корпусів.

Орф (араб. «традиція») – тюркське звичаєве право на теренах Османської імперії, яке ґрунтувалося на традиціях і нерідко суперечило шаріатові.

Паша (від перс. «пашаг») – титул військових і цивільних державних службовців Османської імперії високого рангу.

Пейки (османотур., перс.) – початково гінці, листоноші падишага та палацу; згодом озброєні піші супровідники султана під час його процесій.

Реісулькюттаб (османотур. букв. «очільник писарів») – при великому візирі завідувач канцелярськими та водночас закордонними справами. З 1835 року безпосередньо очолює Міністерство закордонних справ.

Румелія – назва володінь Османської імперії в Південно-Східній Європі.

Санджак (тур., османотур. «стяг») – провінція, що належала до складу еялету/бейлербеїліка. Після еялету – друга за величиною територіально-адміністративна одиниця Османської імперії.

Санджак-бей – очільник санджаку, територіально-адміні­стра­тивної одиниці, що входила до складу еялету.

Садразам – великий візир Османської імперії; найголовніший міністр султана, якого той призначав особисто.

Сілягдар (османотур. від араб. сіляг – «зброя» та перс. суфікса «дар») – «зброєносець»; з прикладкою «ага» або й без неї – один із головних султанських пажів-невільників. Також сілягдарами називали воїнів одного з кінних яничарських підрозділів.

Сіпагі – 1) важко озброєний вершник, військовий, якого держава наділяла тимаром; 2) назва вояків кінного підрозділу яничарського корпусу.

Солак (тур. «шульга») – яничар-шульга, тобто воїн, що оперував лівою рукою як головною. Представники піших яничарських підрозділів солаків супроводжували султана праворуч від його коня, щоб у разі потреби стріляти з лука, не обертаючись до нього спиною.

Субаши – державець зеамету, командир загону сіпагів, відповідальний за лад у довіреній йому окрузі.

Султан – титул суверенного володаря в ісламському світі. Від XVI століття в Османській імперії його також надавали жінкам – представницям османської династії.

Тагрір, тагрір дефтері або тапу тагрір дефтері (османотур.), – османський реєстр, куди заносили інформацію щодо населення, земель і нерухомості завойованих територій; укладали відразу після завоювання якоїсь території та оновлювали раз на п’ятнадцять-тридцять років.

Тимар – землі, якими наділяли представників військової верстви, насамперед сіпагів – важко озброєних вершників, – у винагороду за їхню воєнну службу.

Траблусгарб – османська назва Триполітанії, історичного регіону Північної Африки, куди належить територія Північно-Західної Лівії.

Туг – штандарт полководця в Османській імперії, доти – у Монгольській імперії ХІІІ століття, загалом у монгольських і тюркських народів. Держак із верхівкою у вигляді пучка хвостів коней. У Козацькій державі варіантом туга став бунчук.

Улеми (османотур.) – знавці богослов’я в ісламі, діячі в галузі освіти й судочинства на основі шаріату.

Факіг – знавець фікгу – ісламського комплексу соціальних норм, а також обов’язків мусульман перед Аллагом.

Ферман (османотур.) – султанський едикт, указ.

Чавуш – 1) службовець османського палацу, посланець для особ­ливих доручень, який часто доправляв накази падишага в провінцію, а також брав участь у дипломатичних місіях; 2) вояка, приналежний до імперського військового корпусу чавушан, що складався з кінноти та піхоти водночас.

Шейх-уль-іслам – очільник ієрархії улемів, богосло­вів-правни­ків, в Османській імперії; вища посадова особа з питань ісламу та шаріату.