Османи на трьох континентах

Османи та світ Середземномор’я

Османська імперія постала й розвивалась як малий бейлік у регіоні Мармурового моря. Однак не минуло й століття від перших років її існування, як вона запанувала на Балканах і в Егейському морі, і її влада там поширилася майже на всю сучасну Болгарію й Грецію. За короткий час Османська імперія розкинулась аж до Месопотамії, берегів Адріатики, Дунаю та Чорного моря. Далі впродовж другого століття свого розвитку вона вже зусібіч, навіть із боку Північної Африки, оточила Середземне море за винятком його західного побережжя. Інакше кажучи, імперія з огляду на її інститути, життя й універсальне розуміння домінації та географію стала Третім Римом.

Збудована в середземноморському світі Османська імперія була останньою з пишних наддержав цього регіону. Ця імперія Середземномор’я оберігала його з усіма культурами, зі всім спадком, ведучи в сучасний світ, – саме такою була її головна історична місія.

А що таке світ Середземномор’я? Безсумнівно, в історії людства це передусім певна культурна царина, Kulturkreis, якщо послуговуватися запозиченням із німецької. У світі існують й інші культурні сфери. Як-от Китай або індійський світ. Китай через письмо й самобутні традиції став моделлю у своєму регіоні. Однак зрозуміло, що в нього немає тісних зв’язків з іншими країнами. Через обмежені торгові контакти він у прагматичній формі здійснив очевидний внесок у загальний попит людства – шовком і аж потім – порохом і папером. Чого не можна сказати про китайську мову й письмо, думку чи навіть і про сам Китай. Це окреме культурне поле донині поводилось як украй ізольоване від артеріального сполучення з рештою світу. Як буде далі – невідомо.

Утім для нас вагомий також Індостан, позаяк це культура, яка принаймні навчила людство арифметичним обчисленням із числом «нуль». Проте і його контакти із зовнішнім світом завжди залишались обмеженими через Індійський океан, що оточує півострів, і гори на півночі. Попри це, за епохи еллінізму, під час походів Олександра Македонського, там з’являються сліди грецькості. Так само не варто забувати, що якраз Індостан вплинув на поступ Месопотамії та Ірану своїми знаннями з математики, мовою й філософією.

Безумовно, сутнісний світ Близького й Середнього Сходу, тобто Месопотамія, Єгипет, Іран і Анатолія є колискою сучасної цивілізації, адже саме тут ще за п’ять тисяч років до народження Пророка Ісуса засновано перші міста. Їхнє ж формування означає, що на цих землях з’явилося ремісництво із сільським господарством, позаяк міста житимуть завдяки надлишку аграрної продукції. Знову-таки у світовій історії саме тут обробіток землі постав услід за культурою, епохою шліфованого каменю, яку ми називаємо неолітом. Близькосхідна цивілізація почала творити дива в басейнах Нілу, Євфрату й Тигру, після того як тут оселилася людина й стала ефективно користатися ґрунтом і природою.

Таким чином людство сягнуло рівня міста й держави. Напрочуд цікаво й те, що мови Середземномор’я геть зовсім несхожі між собою. Там – семітські, там – європейські; вони діляться на безліч гілок, і, як ви самі можете переконатися, для того щоб їх позначати на письмі, використовують напрочуд різні абетки. Розмаїття лише самих азбук в історії Близького та Середнього Сходу останніх двох тисяч років не має аналогів у жодній іншій частині Земної кулі. Хоча й вони закономірно стали джерелом одна для одної. Тому-то нескладно простежити, що фонетико-фонемічна структура письма, а також знаки, основою для яких є склад, прокладають мости між латинською та грецькою абеткою, тої – із фінікійською, відповідно, і цієї – з алфавітами частини семітських мов.

Що ще дивніше – література, створена цими структурно різними мовами, повсякчас ідентично дублюється. Найдавніша літературна мова Месопотамії, шумерська, структурно анітрохи не пов’язана із семітськими мовами, які з’являються після неї. Проте цією мовою володіли не тільки археологи та філологи нашої епохи, а й тодішні семіти, аккадці й вавилоняни. Один із перших застосунків тієї цивілізації – скопіювавши шумерські тексти, зберігати їх у бібліотеках.

Нині під час археологічних розкопок пагорбу Султантепе в Урфі, що в Південно-Східній Анатолії, віднайдено тексти шумерського епосу про Гільгамеша. Ще аккадці вели розкопки в шумерських містах і, копіюючи клинописом тамтешню літературу, зберігали її. Те ж саме стосується арійського (індо-європейського) племені гетитів/хеттів. Отже, клинописом позначають мову й шумерів, і семітів, які від них цілковито відмінні за етнічним походженням. Ассирійці, вавилоняни, арамейці та ще хетти й решта послуговувалися цим письмом, тобто клинописом… Навіть таке геть осібне індо-європейське відгалуження, як Іран, також уживало його. Отже, понад два тисячоліття в Середземномор’ї та поблизу нього використовували однакове письмо.

Нарешті єгипетська культура, релігія, розуміння боже­ственного, самі божества та міфологія також перейшли до інших культур. Поруч із таким сутнісним зближенням середземноморці з давніх-давен взаємодіють через інститут торгівлі. У регіоні Егейського моря збережено пам’ятки єгипетської культури, створені в 2000–1500 роках до н. е. Торгівля – жвава річ. Та чи тільки єгипетські пам’ятки? Там збережено артефакти, належні релігії Єгипту, пов’язаної з нею культури, навіть цілі храми. Водночас існують докази того, наскільки вплинула племінна релігія юдеїв на дальші монотеїстичні вірування. Навіть у розбіжностях є місце одності. Постає питання спільних початкових вірувань. І навіть цим справа не обмежується. Мешканці тутешніх регіонів знайомі між собою споконвіку.

Украй помилково гадають, що переклад зародився з Ренесансом… У Месопотамії та Єгипті тлумачили здавна. Це засвідчують незчисленні переклади епосу про Гільгамеша, міфу про створення світу, деяких єгипетських легенд і, власне, Тори. Близький і Середній Схід – край перекладів. Не тільки за три-два тисячоліття до нашої ери, а й незадовго до нашої, після епохи еллінізму, саме тут і в Середземномор’ї розгорнуто найширшу на планеті тлумацьку діяльність, як-от переклад усієї грецької та ассирійської літератури арабською мовою, відтак із неї – івритом і латиною.

Отож у житті, віруваннях, граматиках і абетках націй Середземномор’я існує чимала схожість, навіть одність. І йдеться про вкрай цікаві вияви такої одності. Рим став імперським центром лише після того, як Юлій Цезар завоював Єгипет. Так мовлять; тобто з Єгипту туди дісталися тонкощі державного управління, найпаче фінансові системи й техніки оподаткування – ті в буквальному сенсі започаткували сферу державних фінансів Риму, і тільки тоді він став справжньою імперією.

Середземноморські нації живуть завдяки взаємному обміну продукцією. Єгипетський рис із зерном годував Римську імперію, Візантію та Османів. Згодом м’ясо з Добруджі, різні види яловичини й баранини, так само харчуватимуть Стамбул. Отже, існує ще й така близькість. Натомість Сирія завжди була джерелом розкошів. Тоді як ліванські кедри вплинули на корабельну промисловість усього Середземномор’я. Унаслідок такої економічної згуртованості представники різних релігій могли об’єднуватися на основі спільної філософії з віруваннями, хай між ними виникали б і конфлікти.

Свідченням цьому, скажімо, є андалуська культура VIII–XIII століть. Мусульмани, юдеї й тамтешні християни об’єдналися довкола спільної філософії з арабською мовою та зуміли заснувати власну цивілізацію. Звана Андалуським Ренесансом, вона, безперечно, зникла через католицьку окупацію. Урешті, які нації зачисляє до її творців відомий андалуський кадій ХІ століття Агмед аль-Андулусі? Він називає греків, євреїв, іранців із романцями, арабів та індусів; прагматично й практично характеризує китайців і турків як корисних людей, хоча ті й не надто причетні до побудови цієї цивілізації. Власне, спільноти, які перебували поза нею, з географічних причин не могли до неї долучитися. Якщо ви задумаєтеся над тодішніми умовами, то відразу збагнете, що це правда, проте й тут нас очікує цікавинка. Ще за тих часів люди здатні були говорити про спільну середземноморську цивілізацію.

Отак Рашид ад-Дін, відомий учений доби Хулагуїдів[41], подаючи виклад світової історії у своїй книжці «Джамі ат-таваріх» (Збірка літописів), імпортує всі згадані нами елементи з життя Середземномор’я за винятком релігійного й етнічного поділу. Нарешті, Ібн Хальдун, який, на думку багатьох, став і батьком, й онуком історизму та історичної соціології, завдяки почерпнутій у тому краю культурі дослідження та логіки також вивчив минуле всіх племен. Послуговуючись працями таких юдейських авторів римського періоду, як Йосиф Флавій, він дослідив єврейську історію, невідому не тільки арабам, а й римлянам, туркам і навіть тогочасним хахамам[42]. Праця Ібн Хальдуна «Мукаддіма» (Вступ) – класика, яка ніколи не застаріє, але й загальна історія, яку він написав під назвою «Книга новин», також склавши до неї вступ, – не менш важлива.

Після 1492 року Іспанія прирекла на вбивства та вигнання юдеїв із арабами, тобто продуктивне населення, яке вважала зайвим. І ті передусім знайшли притулок в Османів – звеселіли Стамбул, Салоніки й такі віддалені міста Румелії, як Касторія разом із островами Середземного моря. Натомість Іспанія, попри награбоване в Америці золото, стала першою в історії країною, що потрапила до лап монстра на ймення інфляція, позаяк не виробляла товару на продаж.

Отож турки формують останню сходину роз­витку середземноморської цивілізації. Їхня справа – нове об’єд­нання Сходу. Найпаче ж вона набирає обертів після єгипетського походу султана Явуза Селіма, достоту, як за епохи Омейядів і Аббасидів. У цьому регіоні відразу послаблено вплив італійських республік. Для Італії це приголомшливий початок, проте схід Середземномор’я й далі об’єднується. І так триватиме аж до XVIII століття, поки на Заході не сформується промислова цивілізація і він не почне утверджуватися в Середземномор’ї вже силою пари.

Упродовж XVIII–XIX століть Середземномор’я регресує, поступово втрачає найважливіші чинники його синтезу. Що ж буде далі? Передбачити надто складно. Занепад Середземномор’я вповільнила Османська імперія. Це її історична роль. Тобто унаслідок її заснування та гегемонії в цілій Північній Африці та на сході Середземного моря занепад цих регіонів уповільнено. Однак нам невідомо, як діятиме Середземномор’я далі, знову відроджуючись після ХІХ століття та намагаючись адаптуватися до світу. Поки на півночі кількість населення зменшується, на півдні – дедалі зростає. Великі зіткнення, напруження та розбіжності кидають виклики. Кончина Османів повсюди дається взнаки. По суті, після єгипетського походу Наполеона османська гегемонія поступово слабне, і тривалі руйнівні наслідки цього процесу вилазять на поверхню.

Вважають, що Османську імперію засновано в 1300–1304 роках. Звичайно, дату заснування такої держави неможливо визначити з нотаріальною достеменністю. Упродовж першого півстоліття її утверджують в регіоні Мармурового моря і Фракії. Тут мовиться про економічну цілісність цих земель. Та після завоювання Едірне (колишній Адріанополь) імперія поширює своє панування на Східну Сербію, Південну Болгарію, Македонію та території, які ми нині називаємо Північною Грецією. Після 1400-х її гегемонія там зміцнюється.

Проте за часів володаря Мегмеда ІІ, що найпаче в Османській історії відповідає всеосяжному за ментальністю образові римського імператора, держава з адміністративного погляду досягає універсальності. Після ж завоювання Кіпру та Криту, орієнтовно в XVII столітті, Османи остаточно утверджують своє панування в Середземномор’ї. Хай хто що казав би, однак за доби султана Сулеймана Кануні вони не одноосібно володарюють у цьому регіоні, а ділять його з іспанськими Габсбургами. Однак при цьому Османи – панівна сила середземноморського світу, і впродовж двох, ба навіть двох із половиною століть імперія набуває його рис. Упадає у вічі, що саме риси середземноморського світу та його імперії стають властиві Османам навіть більше за деякі їхні спільні із Заходом особливості, характерні таким тюркським державам, як Золота Орда або ж імперія Тимура в Центральній Азії. І це один із найважливіших факторів, що творить нашу історію нині, формує й сучасну Туреччину, і її суспільство.