Османи на трьох континентах

Меншини та система міллєту в Османській імперії

Якщо ми ведемо мову про міллєт в Османській імперії та суспільстві, то треба зосередитися на самому терміні. Оскільки нам бракує компетенції щодо цих тем, ми часто вступаємо в переповнені хибними коментарями суперечки, які відбиваються й на нашому політичному житті.

Міллєт – арабське слово. Проте методологічно його коріння, як і решти важливих арабських понять і термінів, маємо шукати в івриті, ба навіть в арамейській мові й понад те – за деяких обставин, як у випадку з висловом «зоон політікон», у грецькій. Це тому, що в арабської мови, яка є загальносвітовою – політики та філософії – спільні корені з івритом і арамейською, які є її семилінгварною, тобто співмовною, ріднею. Водночас із грецькою її об’єднує культурна взаємодія в Середньовіччі. Отож будь-які студії з ісламу, як і арабістики, що не проникають у царину цих трьох цивілізацій, не мають жодного сенсу.

Власне, слово «міллєт» передусім існувало в івриті та потрапило туди з арамейської мови. Воно й означає «слово». Але йдеться про метафору. Саме слово, отже – «логос». Воно позначає певну поза-комуну, спільноту, верству вірян, вірування, які зосереджуються довкола Божого Слова. Отож це термін «міллєт», як ми його розуміємо. Однак існує термін «міллєт», яким ми користуємось у Турецькій Республіці. Як і чимало османських слів ХІХ століття, цей «міллєт» належить до термінів, що створили турки, і перекладається як «nation». А це вже латинська лексема – «nation». Та джерело, з якого вона походить, – грецьке слово «етнос». Тому ми переклали «міллєт» як «етнос», хоча термін не пов’язаний із цим словом, і досі так ним послуговуємося.

Нині нам неможливо повернутися до системи міллєту. Деякі імперіалістичні інститути вимагають не лише наддержавної ідеології, а й самої імперської форми. Як ось візантійці та сучасні греки – це різні люди, тож останнім аніколи не збагнути візантійської ідеології.

Слово «Візантія» анічого не означало для давніх мешканців самої цієї наддержави. Тому що вони були римлянами – ромеями на грецький манір, румами – на турецький. А термін «Візантія» – просто ідеологічна знахідка, яка узгоджується з метою: спаплюжити справжню імперію на тутешніх теренах, аби надати імперського атрибута безпосередньо Священній Римській імперії німецької нації. Це дуже цікавий підхід; і прадіди турків, що нині тут мешкають, мусульманські прадіди, попри те що знали слово «тюрк», отже – «турок», і вряди-годи послуговувалися ним, офіційно також використовували як самоназву лексему «рум» – ми це добре знаємо. Тому що ми – спадкоємці Римської імперії; хай і мусульмани, але римляни. Отож, оскільки ми були Римською імперією, нам дістався протекторат над церквою; ми гармонійно й далі вели справи; наддержава існувала, і хоча імператор, який її очолював, був мусульманином, церква визнала його за свого, хай би з погляду віросповідання йому й не надто надавали перевагу. Це Римська імперія, і її внутрішня система розвивалася залежно від неї самої. Імперія тюрків, імперія мусульман, а втім – Римська. Збагнути її римськість тут дуже складно. На жаль, через нинішнє розуміння історії та популярне її сприйняття ми не усвідомлюємо, чим була Римська імперія. А вона не передбачала винятково християнства. Ми знаємо епохи, коли її мають за християнську, язичницьку, але й також існував період, коли вона була мусульманською.

За часів «римськості» панувала певна національна мова, визначений етнос. Але, попри все, решта мов також жили разом із нею. Звісно, у цій імперії військовою мовою завжди була тільки одна. Хай би військо першого Риму перебувало на кордонах Месопотамії, чи то далеких і холодних германських, проте воно послуговувалося лише латиною. Хай би військо другого Риму стояло в Єгипті, чи на Балканах, чи в районі Херсонеса, воно спілкувалося еллінською мовою. Так само за османських часів Третього Риму армія могла перебувати на берегах Дунаю, чи то Євфрату з Тигром, чи на кордонах Ефіопії, однак розмовляла вона єдиною мовою – турецькою. Важить мова команди, війська. Аналогічно однією мовою послуговується бюрократія, проте тут знаходиться місце й іншим мовам. Коли ви переходите до суспільного життя, мови та релігії істотно різняться між собою. Люди різних віросповідань сегментуються в суспільстві на общини, і це потрібно сприймати як звичне явище. Належні до тих общин, вони не мислять життя поза релігією. Причому в цій імперії не вітають переходи з однієї віри до протилежної. Отож християнство – релігія, що панує в Римській імперії, яка існує до нашої. За тієї епохи, природно, дуже добре було, якщо ти – християнин. Натомість у наш час держава вітала, коли хтось ставав мусульманином, що означало дістатися до її керма. Проте, скажімо, якщо юдей навертався в християнство – цього вже позитивно не сприймали, та навіть не раділи міжконфесійним переходам усередині самого християнства. Але коли ми дістаємося ХІХ століття, то тепер випадки зміни релігії стають звичними й поступово частішають. Тут варто розглянути ситуацію детальніше.

Безсумнівно, що в такій імперії міллєт означав певну єдність, і назва духовного лідера, який очолював його, з’явилася завдяки поєднанню грецьких слів «етнос» і «архон». Лідера звали «міллєтбаши», тобто «етнархом». Але ця особа не була просто духовним лідером, вона наглядала й за адміністративними, і за правничими справами, і навіть – за освітніми. Надзвичайно цікавий поступ. Згідно із західним календарем, узимку 1453 року і затим на Різдво 1454 року султан Мегмед Фатіг запросив патріарха Геннадія. Ці запросини першим описав Бабінгер.

Як вам відомо, Бабінгер – баварський османіст, якому не потрібно було особливо симпатизувати ні туркам, ні православній церкві – він не в тій ситуації. Це фахівець з історії Османів. Відтак Бабінгер надзвичайно оригінально розповідає про аудієнцію патріарха в султана: той отримав від володаря патерицю, і султан Мегмед Фатіг, його візири та решта можновладців пообідали разом із ним, попри те що традицію спільного застілля скасували. По обіді, коли патріарх повертався, усі візири супроводжували його. Патріархові також подарували білих коней, що є дуже важливим символом панування. Отож Геннадій, осідлавши білого коня, повертався до своєї резиденції як очільник міллєту, причому орієнтовно спільного міллєту всіх православних християн. Резиденція ж його, безперечно, містилася не там, де сучасна патріархія. Туди грецькі патріархи перебралися наприкінці XVI століття. А за Мегмеда Фатіга патріархія ще стояла в середмісті; очевидячки, у районі нинішньої мечеті Фатіг. Відтак від часів Палеологів вона вперше перебирає на себе не тільки духовне лідерство всіх народів православного віросповідання, а й керівництво ними в адміністративній, фінансовій і правовій галузях; також стає освітнім і культурним поводирем. Так триватиме аж до епохи Танзімату. Ще одна вкрай важлива особливість: у нашому світі також є Вірменський патріарх, який залишається поза православною конфесією та репрезентує єдність церков, що їх ми називаємо антихалкедонськими. Його пост існує й нині. Отже, для Стамбула призначають Вірменського патріарха, і засновують його резиденцію. Досі в Стамбулі не існувало духовного поста для вірмен; тут не існувало такого патріаршого поста, як в Ечміадзині (сучасна назва Вагаршапат), селищі Сісі, що на території провінції Арарат у сучасній Вірменії, острові Ахтамар, який на озері Ван у Туреччині, і в Єрусалимі. Та патріархові сказано: «Відтепер ти – голова міллєту», тобто етнарх. Це повністю римська система. Байдуже, хто релігійний лідер. Вам підпорядкували навіть католикоса в Ечміадзині. Він платитиме вам податок і перебуватиме у вашій юрисдикції; ви маєте щодо нього право на кримінальне провадження. А щодо того, які між вами релігійні відносини, то це нас не обходить. Так триває й далі.

Церкви, які не визнали рішень Халкедонського собору 451 року, так і називають – антихалкедонськими, тобто тими, що супротивні Кадикою[71]. І ці дві групи – коптська (кибти) церква Єгипту разом із давньою ассирійською та вірмени – спільно підпорядковувалися в імперії одній владі. Навіть якщо неофіційно вони володіли окремими фінансовими й адміністративними структурами, згадана влада їх також контролювала. Аж до ХІХ століття…

Нарешті, є ще одна досить значуща риса: у нашій імперії мешкало численне юдейське населення. До нього належали вихідці з Візантії та решта нащадків віковічних мешканців Близького й Середнього Сходу, званих романіотами; однак значною мірою юдейське населення складалося з іспанських і португальських переселенців на наші терени. Напередодні ХІХ століття до них також приєдналась ідішомовна група, яку ми звемо «ашкеназі», що означає німецькі за походженням євреї. Ця сторінка історії нам не надто відома. У нашому цивілізаційному житті в османському єврействі ХІХ століття домінували вихідці з Іспанії, Італії та Португалії, що зберігали класичну середземноморську культуру. Окрім того, існували юдеї, які опанували арабську та берегли культуру Близького й Середнього Сходу, – у метрополії їхня присутність не відчувалася. Однак щонайважливіше – в османських краях мешкали й утікачі зі Східної Європи, носії ідишу, які знайшли притулок тут у XVII, XVIII та ХІХ століттях. Це все довершує нашу суспільну структуру.

Тепер же, як і в ХІХ столітті, люди потрапляють у структуру геть інакшу. Наші реформи ХІХ століття – заразом і перетворення, і ні – це реформи, тому що вони змінювали описану структуру. Водночас і ні, бо традиції давнини існували й далі.

Утім проблему, ніби немусульмани не відбували військової повинності, вкрай хибно розтлумачено й описано в нашій історичній літературі, а відтак через спотворені знання минулого й у політичній. Немусульмани служили у війську. Причому не тільки медиками, фармацевтами та інженерами, їх чимало шикувалося й у стрій. Проте останні служили винятково як прості вояки, а не офіцери. Утім у такій кількості, що османський флот ставав на якір під час Різдва й Пасхи, позаяк значна частина екіпажів поверталася додому на свята. І ви не обмежите таке становище та практику лише прикладами з тодішнім лікарем Александріосом або хіміком Полікарпосом чи то фармацевтом Дадяном Ефенді. Екіпажі кораблів, зокрема військових, формувалися зі значної кількості немусульман.

Також іновірці навчались у військових школах. По суті, немусульман набирали до війська й під час Першої світової війни, тільки ми, на жаль, цього не знаємо, адже наша імперія як слід не підготувала відповіді на запитання Who’s who (Хто є хто). Власне, кількість населення імперії належним чином не визначали, та оскільки вважали, що його третину складають немусульмани, то таку частину й виділяли на місця для студентів наших навчальних закладів, а також для ветеринарів. Немусульман брали до Мектеб-і Мюлкіє, школи для цивільних чиновників, де виховували адміністраторів. Серед християнських спільнот навіть вибухали чвари. Наприклад, вірмени протестували: «Ви набираєте забагато греків, нас має бути більше». Уряди-годи цю проблему врегульовували. Одначе третину студентів постійно становили немусульмани, бо завжди діяв принцип numerus clausus.

Що ще цікавіше: османський падишаг – останній римський імператор. Звертають увагу на те, що коли він вибирався на церемонію Джума селямлии – султанську п’ятничну процесію до мечеті – для участі в намазі, серед його почту перебували офіцери та чавуші[72] з немусульманських міллєтів. Причому в ХІХ столітті особи, належні до римо-католицької церкви, яких ми називаємо вірменськими католиками та латинським міллєтом, заявили: «Хай також від нас буде присутній чавуш і мюлазим (лейтенант)». І на це погодилися.

Тут ідеться не про те, що люди в нашому суспільстві, як і в усякому модерному, виборювали посади з уніформами та право на стандартні обов’язки. Кожен скандалив у межах власного сегмента. Вірменські верстви змагалися з представниками свого вищого класу, що їх ми називаємо «аміра»[73]. Прагнули посісти їхні місця. Так само євреї в межах їхньої общини воювали зі своїми очільниками. Ситуація аналогічна й для румського православного населення. Через етнічний націоналізм ХІХ століття македонці та болгари незабаром стали протидіяти еллінському елементові. Наприклад, в історії Болгарії одна з проблем її народу в ХІХ столітті, через яку не вщухали чвари, найпаче під час освітніх реформ, – те, що Баб-и Алі[74] набирає собі членів і представників радше з Румської патріархії[75] Фанару, ніж із турецького мусульманського чиновництва.

Релігія – це культура; та розквітає довкола віросповідання, і коли люди втрачають її, хай би навіть і зберегли свою мову, їхній триб життя та світогляд неминуче зазнають змін. Однаково, чи це православ’я, чи протестантизм. Ми тут дискутуємо не щодо віри, а щодо культури. Тому й кажемо, що протестантизм руйнує культуру цих країн. Таке твердження, звісно, потребує доказів; отже, його варто розглянути детальніше.

Аби зрозуміти, що саме зруйнувала протестантська діяльність на османських теренах ХІХ століття, достатньо уважно придивитися до нашого сьогодення. Це, власне, одне з тих починань, що перевернуло з ніг на голову нашу класичну систему міллєту. Колишні конфесійні спільноти, тобто міллєти, зійшлися з ним віч-на-віч, відтак чвари й напруження, які воно принесло, уплинули й на Румську православну церкву, і на давню – вірменську, як і на ассирійців. Нарешті, у ХІХ столітті ще важливіша подія пришвидшує конфесійні зміни. Латинський міллєт, який раніше не володів цим статусом, таки отримує його, оскільки в нас для цього мешкає достатньо італійців. Це ті, хто не здатен прогодуватися в Італії, вони прибувають сюди і, звісно, чинять правильно. Якраз їм ми завдячуємо архітектурою в стамбульському кварталі Бейоглу. Вони навчили нас такого архітектурного мистецтва. А на той час розмовна італійська дуже поширена. Направду, це не та італійська, яку ми знаємо нині.

Що ще прикметно: найпаче католики тих віросповідань, яких ми звемо ассирійцями та халдеями, що мігрують із Верхньої Месопотамії, долучаються до італійської католицької громади та зазвичай забувають свої рідні мови. Отак у нас постає турецькомовна католицька громада. Дуже несподіваний розвиток подій. Тобто релігія не зникла з нашого життя, як гадає дехто з нас. Нині вона існує й далі як його важлива культурна складова та змінний чинник.

Потрібно наполегливо аналізувати й таке. Османи – це була імперія, і її класична структура міллєту в ХІХ столітті зазнала переворотів. Зносячи ці перевороти, вона виробила нові, притаманні лише їй механізми, і в історію намішалося багато чого разом із цією політичною структурою імперії. Але багато чого в неї й не потрапило. Отож ми мусимо вивчати систему, покладаючись винятково на розум. Мусимо, щоб не гаяти часу та знайти шляхи розв’язання деяких із наших проблем. Жодна соціальна формація, тобто суспільство, як і жодна політична, тобто держава, не мають права заперечувати минувшину й удавати, буцімто її не існує. Інакше наслідки таких дій, далебі, потрясатимуть суспільство й, на жаль, здатні штовхнути його в прірву хаосу через вплив небажаних факторів. Ми можемо постраждати від неочікуваних наслідків. Тут варто побажати тільки наукових зусиль і мудрості від Бога. Дасть Аллаг, вона стане в пригоді всім.