Османи на трьох континентах

Епоха архітектора Сінана в Османській імперії

Історики оцінили період правління султана Сулеймана Кануні як найблискучіший в імперському минулому. Відповідно тогочасні інститути та суспільний лад вони загалом класифікували як притаманне класичній епосі Османів. Через таку загальну тенденцію період розвитку суспільних інститутів держави, що тривав до кінця XV століття, визначено як епоху формування, а добу після Кануні взято за відлік занепаду та розпаду. І хоча впродовж останніх років, хай там що, а науковці вже потроху відмовляються коментувати адміністративне та громадське життя Османської імперії в такій формі, триває тенденція розглядати передусім османську архітектуру XVІ століття та її композиційні засоби як атрибути найоригінальнішої та найшляхетнішої епохи в історії турецької культури.

Якщо проаналізувати таку парадигму, як турецьке мистецтво, або ж мистецтво Туреччини, то, звісно, така оцінка веде до дискусії. Однак, попри це, потрібно визнати той факт, що період Мімара[43] Сінана вагомий не тільки для османської, а й для світової архітектури взагалі. Вочевидь і те, що цей внесок складно остаточно осягнути, не вивчивши всебічно економічних, культурних і суспільних умов тодішньої епохи.

Поки Мімар Сінан був головним архітектором Османів, та й коли удосконалювався у своєму фахові ще до того, як стати ним, імперія набувала ознак не тільки держави на Балканах, а й Близького та Середнього Сходу. Особливості першої, які набували й оберігали впродовж двох століть, навіть почали розчинятися саме в рисах другої. Османи, що двісті років крок за кроком у плині історії та природних культурних взаємин формували Балканську імперію, відтепер свідомо обертали її на державу близькосхідно-ісламського типу. Улеми[44] та можновладці, провадячи очевидну ретельну політику, творили своєрідний ренесанс ісламу та Близького й Середнього Сходу. Скажімо, в османських хроніках і насігатнаме[45] XIV–XV століть і близько немає такої кількості посилань на джерела, що описують давні ісламські держави, їхню суспільну мораль, фінансову та територіальну системи, як у XVI столітті. Якщо раніше суспільний устрій Сходу переймають на основі прагматичного підходу та живих традицій, як і вивчають у такий саме спосіб його літературу на державну тематику, то відтепер ісламську східну модель застосовують більш усвідомлено.

Державні кордони позначали терміном Globus Otto­ma­norum. Османські краї, що починалися на Заході з Трансильванії та Угорщини, простягались аж до Чорного моря вздовж басейну Дунаю; на півдні вони охоплювали береги Далмації, острови Середземного моря та цілий Пелопоннес-Морею. На півночі кордон, пролягаючи за Поділлям, Ефляком і Богданом, поширюючись на Кримський півострів, тягнувся аж до українських степів. Цей широчезний простір виводив на історичну сцену привілейовані бейліки, протеговані держави та румелійську частину разом із еялатами, де панувала система залежних від центру тимарів. На Сході ж кордон, що починався з Азербайджану та Лурестану, охоплював Південний Кавказ і деякі підпорядковані невеликі держави в його північній частині, нарешті – усю Анатолію, де також панувала тимарна система, Алжир, Сирію та Нижню Месопотамію. Якщо ж узяти до уваги також Аравію та землі Хіджазу в статусі привілейованого бейліку, то виразно окреслюються всі імперські володіння в Азії. Додаймо сюди також Єгипет, частину Ефіопії, відтак залежні малі держави, звані Garb ocakları (Західні оджаки[46]): Траблусгарб[47] (Лівію), Туніс і Алжир, і композицію імперії завершено.

Населенню всього цього простору з мовного, релігійного та расового погляду притаманна така строкатість, що її можна простежити тільки в історії небагатьох із великих імперій. Традиційна Османська держава аж ніяк не була British Commonwealth. Імперія дозволяла країнам і народам зберігати все їхнє розмаїття. Потрібно наголосити й на тому, що ці об’єднання не мали якоїсь гомогенної фінансово-адміністративної структури. Кожна релігійна спільнота жила в собі та для себе. Поруч із шаріатським забарвленням імперії орф[48] надавав чинності окремим територіальним законам кожного вілаєту, власному праву кожної релігійної конфесії. Отак румсько-православна[49] спільнота послуговувалася правом, успадкованим з останньої візантійської епохи.

Імперія була велика, проте не така багата, як решта новочасних наддержав. Чи то радше джерела доходів Османів, верстви, які ними володіли, спосіб, у який користувалися ними, і рутинне життя – усе надзвичайно відрізнялося від того, що панувало в решті тодішніх імперій. Європа була світом, де торгівці багатіли та здобували владу в містах, а також впливали на управління державою, даючи в позику гроші для збанкрутілих імператорських скарбниць. Увесь тамтешній триб життя, міський лад, мистецтво й архітектура залежали від буржуазії, що дедалі вивищувалася. Там розвивалися торгові шляхи із заїжджими дворами й архітектура складських приміщень. Німецький протестантський священик Соломон Швайггер, що в XVI столітті прибув до османських країв із цієї Європи, яка обуржуазнювалася, стверджує: «Як і всі лицемірні релігійники, турки також зводять свої храми великими, гарними та пишними, щоб ошукувати Бога. Та, на відміну від нас, вони нітрохи не звертають уваги на оселі, в яких мешкають».

Жодні торгові та ремісницькі верстви Османської імперії не мали змоги впливати на її споживацькі норми, культуру чи то триб життя. Якщо в 1500-х річний дохід санджак-бея[50] становив приблизно дванадцять тисяч золотих дукатів, то спадок найзаможнішого торгівця Бурси оцінювали в чотири тисячі золотих. Заможність і розкішне життя у великій імперії не фігурували на передньому плані, як у західноєвропейських суспільствах. Згаданий Соломон Швайггер стверджує: «Помешкання пашів і беїв дуже кепські. В оселях немає особливих розкошів; закони не дозволяють зводити дорогі будинки або замки; навіть поганий будинок коштує тисячу дукатів. У нас же його ціна не перевищила б триста гульденів».

Отже, це було суспільство, де висоту та площу будинків визначали строгі закони. Архітектори не бралися за будівництво заможних осель, парків і якихось особливих заїжджих дворів. Особисто головний архітектор Османів був зобов’язаний забороняти будівництво споруд, які проектували занадто високими, а також мав руйнувати зведені без дозволу великі будівлі…

Гаразд, то архітектори в цьому суспільстві більше анічого не робили, окрім як виконували функцію наглядачів? Чи їхня діяльність зосереджувалась у дуже вузькій царині? Звичайно, що ні. Османський архітектор повинен створювати громадські заклади та пам’ятки. І така його ноша вимагає оцінювати й сферу діяльності, і мистецьку особистість, і освіту з геть іншого кута зору.

У традиційному суспільстві архітектура не є справою гільдій. За своїми функціями, компетенціями та формою організації діяльності архітектор – це фаховий бюрократ у складі адміністративної верстви. Інфраструктура міста, рівень технологій сполучення, сперта на економічну діяльність організація простору, будівельний матеріал, кількість і регіональний розподіл самих будівельників та їхніх майстрів, територіальні обмеження в районах, де мешкали етнічно-релігійні меншини, і контроль за особливими елементами тамтешніх споруд – це все належало до обов’язків архітектора. У класичному устрої османського суспільства архітекторську діяльність мають за військову повинність. Самих архітекторів виховують у вояцьких казармах (у місцях служби Капикулу[51]). Їх називають архітекторами hassa – «особистими», тобто султанськими, а їхнього командира – головним і також падишаговим зодчим.

В Османській імперії за правління Кануні обов’язок головного архітектора полягав і в тому, щоб ремонтувати та прокладати й дороги, і водопроводи, а також – зводити мости й контролювати таборування під час походів, чиї шляхи пролягали від Дунаю до Євфрату, від України до африканських пустель. За доби, коли він виростав, аніхто ще зблизька не знайомився ні з архітектурою, ні з будівельною справою та творами пластичного мистецтва країн на трьох континентах. Та, власне, нагляд за відбудовою міст також був його роботою. А монументальні будівлі, що їх прикрашали, і поготів мали стати ділом його рук. І поки архітектор зводив ці твори, йому допомагали ремісники, як-от каменярі, теслі, склярі, малярі та вапнярі – усі різної віри та етнічного походження, утім виховані міською культурою Балкан, загалом Близького й Середнього Сходу, що налічувала п’ять тисяч літ.

Коли зводили унікальний шедевр епохи Кануні мечеть Сулейманіє, то вона стала височіти саме завдяки цій строкатій вавилонській юрмі. Адже головний архітектор Сінан-ага[52], як і всі його колеги, умів притягувати до себе майстрів і кваліфікованих будівельників з чотирьох кінців імперії, з найрізноманітніших її груп. Зрештою, він знаходив не лише їх, а й матеріал…

Імовірно, що Сінан і сам виростав і заснував власну школу в описаному середовищі. Цього яничара, чий рід і походження невідомі, іноді називали християнином чи то турком із регіону Кападокія (Кайсері), іноді – болгарином, вихідцем із гір Родопи, що на півдні Болгарії. За наявними документами, його родовід досі залишається незнаним, зрештою, як і неважливим.

Коджа[53] Сінан – османський архітектор. А османська архітектура – імперська. Вона належить імперії Близького та Середнього Сходу й Балкан і, перебуваючи на одній паралелі з архітектурою двох історичних двійників, Риму та Візантії, подарувала світові свої шедеври в Новочасну епоху. Її культурним ареалом не назвеш саму тільки Анатолію, як і Румелію. Та архітектура радше втілювала суспільну пишноту й забезпечувала оберти державного маховика, ніж упорядковувала простір для повсякденного життя населення.

Марно вишукувати в османській архітектурі націо­нальних рис і джерел. Як османська історія схожа на мур, що його звела сама доля країн і народів трьох континентів, так і зодчество в ній служить символом їхнього спільного минулого в часі та просторі.

Стиль Мімара Сінана існував і в XVII столітті завдяки його учням, далі він пощезає. Адже османський світ XVІІІ століття вже не такий просторий і барвистий, як у XVІ. Архітектор XVІІІ століття більше не визнавав просторого світу, на відміну від його колег, вихованих у казармах сторіччя чи два тому. Бюрократія, якої стрімко побільшало, митці та народ уже потребували не імперського зодчества, а на вимоги часу – архітектурного мистецтва. У XVІІІ столітті Балканський Ренесанс і час Османського бароко в Стамбулі свідчать про зародження нової епохи, як і архітектури нового типу.