Османи на трьох континентах

Останні Османи

28 червня 1914 року в Сараєві вбито спадкоємця Австро-Угорського трону Франца Фердинанда. Ця подія спричинила те, що великі держави, насамперед Австро-Угорщина, а за нею й Росія з Німеччиною, почали оголошувати війну одна одній як прихильниці або супротивниці Сербії. Світ сколихнула війна. Турецька імперія теж уступила в цей конфлікт, оголосивши Росії війну 29 жовтня 1914 року, тож, приєднавшись до союзу Німеччини з Австро-Угорщиною, які були Центральними державами, увійшла в протиборство зі злукою багатьох країн під проводом Антанти.

А причина такої несосвітенної хиби й диспропорційності в тому, що Англія з Францією відмовили (!) нам у проханні воювати на їхньому боці, хай як на початку конфлікту цього ми й прагнули. І це правда. «Вони не пригідні для сучасних воєн», – отака хибна оцінка турецької армії зародилася через приголомшливі поразки, яких та зазнала під час Балканської війни, оскільки наші командири з їхніми вояками знехтували фронтом, захоплені виром політичної боротьби[167]. Німеччина з Австро-Угорщиною таку опінію не поділяли, добре обізнані завдяки військовим колам із нашою старшиною та рядовими бійцями. Натомість англійці, давно втративши зв’язок із турками та досвід спільних баталій, на початку ХХ століття цілковито перемінили ту свою позитивну оцінку щодо них, яку мали в ХІХ.

Ніхто бо не хоче бачити поряд союзника, що тільки додає зайвого клопоту. Та очевидно, що османський генштаб не бажав уступати в цю війну. Її прагнув Енвер-паша[168] з його німецькими радниками. Усі ж відомі вам командири, які на той час очолювали молодих вояків: Мустафа Кемаль, Гікмет-бей, Шюкрю-паша чи то Есат-паша, також не були прихильниками союзу з німцями. Це достеменно засвідчує опублікований рапорт Ісмета-бея, що його він склав, бувши штабним офіцером незадовго до війни. «Можливо, – пише він у ньому, – у Танненберзі[169] й було зрозуміло, що нам потрібно об’єднуватися з німцями, які розбили росіян; але те, як їхню армію зупинили на Марні під час наступу на Францію, анітрохи не переконує, що німецькі збройні сили такі неперевершені, як ми сподівалися. У цій ситуації не можна вступати у війну на їхньому боці».

Утім війна тривала на різних фронтах чимало років. Щодо неї нам не варто робити узагальнень. Потрібно зауважити тільки те, що серед командирів, старшин турецької армії, котрі воювали під час Першої світової війни, як найбільш некомпетентні проявили себе паші Енвер і Джемаль. А були ж і такі офіцери, що демонстрували дивовижні зразки оборонної та наступальної тактик. Наприклад, один із таких – Біляль-бей: позаяк він чудово знався на топографії, то завдяки майстерній машинерійній тактиці з групою приблизно в сто вояків зупинив цілу англійську дивізію, що мала намір окупувати Гайфу.

Тільки не ми писали історію цих наших героїчних і досвідчених воїнів. На розповідь про них ви натрапите на сторінках ізраїльських воєнних істориків. Окрім того, в Ель-Куті ми здобули перемогу завдяки бою, який дав британському генералові Таунсенду Галіль-паша. А скільки користі приніс османський шегзаде (принц) Фуад-ефенді, коли тривалий час стримував поступ найсучасніших, найдисциплінованіших і найчисленніших у світі англійських військ! Незламну оборонну міць також продемонструвало юне вояцтво Мустафи Кемаля на Галліполі[170]. Деякі з цих командирів стали об’єктом заздрощів Енвера-паші. Отож Перша світова війна для нас – це не лише наша безглузда поразка під Сарикамишом[171]. Результатом цієї недалекоглядної політики стала й виправа нашого корпусу в Галичину на підтримку хоча й добре екіпірованої, проте нечисленної австрійської армії, коли на те не було жодної потреби. Однак незаперечно й те, як наприкінці Першої світової війни турецькі війська засвідчили, що вони стали вишколеною модерною армією, а наша нація сягнула патріотичної свідомості.

Адже людським жертвам упродовж чотирьох років не було кінця-краю. Пощезла вся молода сила, задіяна в сільському господарстві, як і в провінційному ремісництві. Далі Туреччина щонайменше тридцять років змушена надолужувати ці людські втрати. Отак ми опинилися віч-на-віч із труднощами, які виснажуватимуть нас аж до кінця Другої світової війни. Та особливо важливим для нас став 1920 рік. Адже 1919-го держави Антанти захотіли нав’язати Туреччині несправедливий договір. Окрім того, удалися до нечуваних кроків.

По суті, якби вони залишили території Турецької імперії як тимчасово окуповані під владою великих держав, то, либонь, не наразилися б на таку реакцію. Проте задумано значно більше, аніж те, що вже вчинено супроти Османів, Угорщини, Австрії та Німеччини. Держави Антанти піднесли грандіозні дарунки Румунії з Грецією, що лише останньої миті виступили на їхньому боці в Першій світовій війні.

Власне, держави Антанти передають Румунському королівству такі багаті регіони, як угорська Трансильванія та болгарська Добруджу. Натомість Грецію вони вирішують винагородити за рахунок Малої Азії. Така ситуація не тільки ображає їхню союзницю Італію, а й, певна річ, спричиняє й гостру реакцію Туреччини.

Тому в квітні 1920 року в Анкарі розпочато боротьбу за порятунок султанського посту та халіфату – її вели всі зовнішні мережі тієї самої територіальної структури, що існувала й за Османів, тієї ж самої армії, що, як здавалося, підтримала Конституцію та османський лад. І після 1920 року, важко чи легко, уряди-годи за небезпечних умов, хай що, а доля Туреччини перебуває в руках тієї ж Анкари. Либонь, тодішні європейські політики були змушені зважати на цю реальність достоту так само, як нині одностайні щодо неї в своїх думках історики.

Адже незабаром Франція розійшлася в поглядах зі своєю союзницею Англією та уклала угоду з Анкарою. Водночас Італія ще від початку симпатизує Анкарі. Урешті, наприкінці тієї тривалої національної боротьби 1 листопада 1922 року уряд Великих національних зборів (меджлісу) Туреччини ліквідовує пост султана, що запізнився визнати перемогу наших військ в Анатолії та вшанувати їх.

Отак династія Османів утрачає своє шестисот двадцятидворічне панування. А вже через п’ятнадцять днів 18 листопада останній падишаг Мегмед VI Вагідеддін не знаходить іншої ради, окрім як покинути Стамбул. Ледь зупинімося на історії цієї еміграції. Сам Вагідеддін належав до шегзаде, тобто принців, котрі не здобули належного виховання через ґанджі в системі спадкоємства Османів, яка стає неприйнятна вже в ХІХ столітті. Деякі шегзаде навчаються в Галатасараї, ходять до Військової школи, здобувають офіцерську освіту в Пруссії та Австрії, як-от син останнього халіфа Омер Фарук-ефені, інші вивчають чужоземні мови й також знайомляться на власному досвіді з життям, політикою та військовою системою Європи, як, наприклад, той-таки Осман Фуад-ефенді, якого ми згадували, чи інший син Абдюльгаміда – Бурганеддін-ефенді. Але султан Абдюльгамід тримає під наглядом принців, які можуть стати потенційними претендентами на трон. Либонь, це й відобразилося на їхньому вихованні з відчутними ґанджами. Вони ніколи не мали дорадників, від яких навчилися б розуміти світову політику. Власне, аніхто з ними й не контактував. Яке там закордоння! Вони навіть не мали змоги помандрувати рідним краєм.

На жаль, заручником такої системи виховання став й останній падишаг. Хоча Вагідеддін на початку свого султанства через світову політику, якої він не розумів, удався до корисних дій, сливе подарувавши анатолійському визвольному рухові Мустафу Кемаля-пашу, проте врешті не збагнув владних перемін в Анатолії та, не змігши пристати на них, увійшов із нею в конфлікт.

Водночас Алі Кемаль, хай і чудовий письменник, який по-своєму любив батьківщину, передусім керувався власними душевними почуттями й очолив ту когорту людей, що налаштовували султана супроти анатолійського визвольного руху. З іншого боку, найжалюгідніший представник монаршої династії Дамат Феріт-паша виявився й найтемнішим; він майже не тямив у державних справах, хоча султан аж двічі призначав його на пост садразама. Далебі, візирство Дамата Феріта й кабінети, які він заснував, проіснували геть недовго порівняно з рештою, але це не завадило йому завдавати стільки шкоди, що їй не було кінця-краю. Ось чому султанський пост муляв очі й Анкарі, й частині турецької нації.

І так тривало, поки Великі національні збори не ліквідували султанат. А далі останній падишаг, покинувши Стамбул, знайшов собі притулок в Європі. Отож нам потрібно звернути увагу на його поведінку.

Султан не пограбував османської скарбниці, хоча й міг це зробити. Через чотири роки після втечі він помер на чужині в злиднях і бідності. Причому перед смертю він заліз у борги, аби хоч якось вижити. Того ж дня, коли падишаг зрікся трону, він узяв із собою до Європи лише особистого лікаря Решата-пашу, сина та гарем, залишивши на батьківщині навіть своїх доньок з онуками. Проте незабаром геть усі члени династії переберуться до Європи слідом за ними.

А після ліквідації султанату, либонь, уперше за всю тисячатрьохсотрічну історію ісламу халіфа від імені умми[172] обирає меджліс. Та навіть цього халіфа звільнять із його поста вже через півтора року.

Доти ж Абдюльмеджід-ефенді є спадкоємцем трону султанату. Він виявив симпатію до анатолійського руху, проте, посівши пост халіфа, навіть не збагнув, що воно таке. Адже бути халіфом означає зосереджувати в руках усю владу й оруду над мусульманами як їхній очільник. Та про якого халіфа в Стамбулі йтиме мова, якщо всю владу й оруду сконцентровано в руках Анкари? Це мусить бути особистість, яка не лише розуміє отаку ситуацію, а й на високому рівні володіє знаннями з історії та політики, уміє й маневрувати, й передбачати розвиток подій.

Халіф Абдюльмеджід-ефенді був культурний принц. Він малював, і деякі з його картин досі експонують. Та найважливіше, що він був чудовий композитор. Під час перемир’я та Війни за незалежність Абдюльмеджід-ефенді вибудував приязні стосунки з анатолійським урядом. Проте відомо, що він геть нічого не тямив у політиці, як це зазначали деякі з членів династії, і замість того, щоб збалансовувати відносини з анкарським урядом, улаштовував помпезні п’ятничні процесії до мечеті та навіть на одну з них з’явився у вбранні султана Мегмеда Фатіга. На жаль, він також не запровадив виваженого керівництва протокольними та бюджетними справами, відтак його взаємини з Анкарою зіпсувалися. Імовірно, кінець династії пришвидшили отакі дії халіфа. Йому забракло наполегливості змагатися за владу в новій республіці. Утім такий інститут, як халіфат, несумісний із чудернацькою правовою ситуацією, коли його очільник відсторонений від влади. Тому що халіф – це пост не духовний, а світового володаря. Отож згаданий кінець виявився неминучим.

3 березня 1924 року валі Стамбула та делегація представників Анкари в бібліотеці палацу Долмабагче оголосили останньому халіфові, носію лише цього титулу Абдюльмеджіду-ефенді, що, згідно з рішенням Національних зборів, його обов’язки завершено й він має покинути Туреччину, як того вимагає закон. Хоч як халіф заперечував і намагався залишитися, усе марно; за лічені години його разом із найближчими помічниками депортували до міста Чаталджа, аби на залізничному вокзалі Сіркеджі не влаштовувати вистав, і вже звідти Абдюльмеджід-ефенді покинув батьківщину в додатковому вагоні потяга, який затримали задля цього. Далі впродовж тижня так само депортовано з Туреччини всіх членів династії, тобто принців із султанами.

А в османській традиції до членів династії належали всі особи чоловічої та жіночої статі лише за лінією падишага і його синів. У європейських мовах їх називають принцами й принцесами. Водночас осіб чоловічої та жіночої статі, з якими вони одружуються, а також їхніх доньок, званих ханим-султанами[173], і синів – бейзаде[174] – до членів династії вже не відносять; вони просто – її рідня. Отже, ця рідня мала право залишитися на батьківщині, проте й вона приєдналася до каравану династії вслід за своїми батьками, чоловіками чи то дружинами, позаяк більшість її членів були ще геть малі або ж не могли залишатися самі. Уряд же надав виселенцям право вивезти з собою по тисячі стерлінгів на особу, паспорт, який забороняв повернення, та трохи коштовностей. Власність членів династії, за кількома винятками, не конфісковували. Однак можна тільки уявити, на які фінансові проблеми наразилися вигнанці, беручи до уваги, що ці статки змарнували їхні близькі, що залишилися на батьківщині, а також те, що за тих років нерухомість не коштувала стільки, як нині.

По суті, й мовиться далеко не про багату династію. Як я вже згадував, особисто падишаг не взяв жодного смарагду зі скарбниці, а вже решта членів його родини й поготів не могли анічого вивезти, окрім речей, передбачених рішенням уряду та законом. Тому османська династія жила найбіднішим, найубогішим життям серед решти монарших родин, змушених емігрувати, у світі, де звергали й трони, і корони.

Її члени зносили на чужині важкі дні; вони терпіли нестатки. Це була єдина монарша родина, яка не відклала для себе коштів у європейські банки. Та попри це, її члени не вдавалися до безчесть, аби вижити. Жоден із них не скоїв злочину, за який довелося б червоніти решті. Та що важливіше: вони й нітрохи не намагалися втілити якісь негативні проекти: заснувати організацію, що діяла б на шкоду Турецькій державі та нації, або вести провокативну політику. Зважаючи на інші монарші родини, які втратили трон після Першої світової війни, нам варто віддати належне цій їхній послідовності в любові до батьківщини, держави. Разом із тим молодші члени династії, попри скруту, здобули за кордоном освіту. Досягнення декого з них згодом навіть зачарують найбільш елітні кола Європи й Америки. Словами сучасного очільника династії Османа Ертугрула-ефенді: «Те, що не принесло добра нашій родині, обернулося на користь Туреччині». Її члени не зрадили цьому принципові.

Тут зупинімося: Османська династія – не єгипетські хедиви[175]. Тим паче її членів не можна порівнювати з найгіршими представниками роду хедивів – королями Фуадом і Фаруком[176]. Османська династія і не така, як путчистська родина Пеглеві в Ірані. Вона вірить у вічність держави, як і в те, що її потрібно вивищувати понад усе. Останній падишаг незадовго до того, як покинути батьківщину, повернув до скарбниці навіть годинник свого батька, що його позичав. Члени династії Османів не вірили, що матимуть спокій, грабуючи державну скарбницю або зберігаючи кошти в європейських банках. Вони також переконані, що боротьба з політиками, які керують Турецькою державою, лише нашкодить прийдешньому нації. Нам варто віддати належне такій благородній позиції.

Утім у Туреччині не існує якогось серйозного монархістського руху чи то течії. Його не зародилося. Причина тут ось у чому: війни та перемоги воєнізованої, мілітаристської за духом нації, народу, що вміє організовуватися супроти небезпеки на загрози, безперечно, не обмежити участю лише кількох маршалів.

Власне, ті маршали, тобто султани Мегмед Фатіг і Сулейман Кануні, або вихідці з роду також геніального полководця Мурада IV (поч. XVII століття), хай він уже й виростав у палаці, оскільки давно зникла традиція посилати принців керувати санджаками, – вони всі виявилися неперевершеними воїнами. Але ці маршали перемагають у війнах не самі по собі. Чи, скажімо, такий великий полководець ХХ століття, як Мустафа Кемаль-бей, тобто Ататюрк, і його безцінні командири – завдяки кому вони перемагають? Завдяки людському згромадженню, такому ж значному, як і кількість їхніх воїнів. З погляду соціології в такій людській масі особистості ділять між собою відповідальність, у такій масі вони ділять шану й честь.

І з такого погляду, по суті, життя держави, що на теренах Туреччини, її ідентичність і дієздатна сила – цінніші понад усе. Тому й республіканський режим установлено беззаперечно. Окрім того, Османському султанатові притаманний значний ґандж, що його ми не знали так само, як і не розуміли сутності республіки, – це система спадкоємства.

Хто і як посяде трон – щодо цього в нас не існувало таких твердих основ, як, наприклад, у Франції, габсбурзькій Австрії чи то Німеччині. І видно, як через чвари за престол у нашій системі спадкоємства відбуваються пертурбації та зсуви, через які, найпаче, з XVII століття падишагів належно не виховують. Очевидно, що два наших останніх володарі не були тими монархами, які розуміли й уміли аналізувати світові перспективи, уготовані для державного життя. Тому їх спіткала невдача, катастрофа.

Того ж дня, коли останній султан сходив на трон, Стамбул припинили бомбардувати. Усе через те, що там відбувалася церемонія, за якої володар оперізується шаб­лею, інакше кажучи – коронація; тому англійці й не бомбардували місто. Адже, хай там що, а треба вшанувати очільника давньої монаршої династії. Серед великих держав бо існували правила, яких вони дотримувалися навіть під час війни. Хоча падишаг, який зійшов на трон, особливо під час перемир’я, аніде не мав реальної влади, окрім як на тісній території між мостом Ункапани (Ататюрка) і районом Бебек. Усе має такий вигляд, що цю ділянку міста англійські окупаційні сили з поваги до володаря передали під опіку турецькій жандармерії з поліцією; але через гармати з броненосцями, що оточили палац Долмабагче, султан перебрався й звідти до палацу Йилдиз. Проте навіть у цьому скрутному становищі йому, попри все, удається керувати армією та цивільними справами, здійснювати кореспонденцію. По суті, геніальні постаті, які здатні на таке, й очолюють боротьбу.

Та безсумнівно, що після 15 травня 1919 року, як окупують Ізмір, визвольний рух набуває обертів, його лави ширшають і врешті-решт їх очолює геній ХХ століття Мустафа Кемаль-паша; національний рух перенесено на територію Анатолії. Відтоді Туреччиною керує саме анатолійський рух. А після Анкарського договору 1921 року між турецьким і французьким урядами в Парижі вже діють два наших посольства: одне – стамбульське, друге – анкарське. Аж якось Агмед Ферід (Тек)-бей, коли в нашому посольстві в Парижі, де він перебував, давали бенкет і не знайшлося столових приборів, то отримав їх від стамбульського представника – Мугтара-бея.

Отже, пост султана потрапив у немилість. Та чию немилість? Елітної верстви, що керує суспільством, і вона напрочуд дужа. Але не тільки тому, що перебуває на чолі суспільної організації, а й тому, що вельми кмітлива. Як зазначено в парламентському виступі британського політика, англійського прем’єр-міністра Ллойда Джорджа: що ми вдіємо, якщо геній, який приходить у світ раз на століття, з’явився саме в Малій Азії! Спираючись на таке посилання, неважко збагнути, що існує беззаперечна сила. Це султанат. Тому його ліквідовано неминуче, швидко та блискавично. Але те саме не скажеш про халіфат. У цьому питанні новопостала республіка змушена значно довше змагатися з внутрішніми і зовнішніми впливами й запереченнями.

Чи можлива реставрація халіфату за нашого століття? Звичайно, ні. В ісламському світі, на чиїх вершинах закипають лідерські амбіції та змагаються між собою так багато національних держав і, на жаль, конфесій, відродження цього інституту неможливе. Деінде кожен – сам собі халіф. Важко навіть достеменно визначити, кому та в який спосіб передати його пост. А халіфат вимагає влади. Колись ця всесвітня влада переплелася з османською історією. Збережено і її назву, та більше ісламський світ не здатен заснувати такого інституту, як османський халіфат ХІХ століття, рівно ж і решта світу – змиритися з ним. Іще трохи, і не дуже згадаєш про сам халіфат після того, як його доба добігла кінця, пощезнувши за рамками історії.