Османи на трьох континентах

Історія Османів і освіта

Чимало вагомих питань постає на нашому географічному просторі, передусім на Балканах і Кавказі, у країнах Чорноморського регіону, а віднині й на теренах Близького та Середнього Сходу щодо приходу історичної науки, її знань у маси; коротко кажучи, історії – як вона подана в шкільних підручниках… Адже існує незапереч­ний факт: і в Туреччині, і в інших краях, що довкола нас, значна частина населення після школи не читає книжок з історії.

Отож можна виснувати, що шкільна освіта – це єдиний інструмент, за допомогою якого широкі верстви знайомляться з історичною наукою, її надбаннями й коментарями. Тому шкільні підручники набувають неабиякого значення. Останніми ж роками, особливо з початком 1970-х, інтелектуали міжнародних структур покладають надії, що ці підручники позбудуться ворожих висловлювань, натомість поставатимуть в ореолі дружби та миру. І ми зобов’язані шанобливо ставитися до таких побажань, як і до всяких позитивних міркувань, надій. Ними не можна нехтувати, ми маємо вітати їх, однак не варто також забувати й про реальність.

На Балканах і у Чорноморському регіоні, де ми з вами мешкаємо, історію від самого початку визначає телеологічний (пристосований до мети) коментар. Він геть очевидний: тутешні держави володіли в минулому інститутами великих націй, у них видатна історія. Навіть якщо заувага далека від істини, то принаймні її так подають… Словом, зв’язок із блискучим минулим розірвано, і нині настав час його відродити.

Це відродження обернулося невиліковною та невідмовною метою для балканських країн, що впродовж ХІХ століття порятувалися від гегемонії Османської імперії, відтак заснували незалежні державки… Безперечно, згаданий коментар підлаштовує під себе минуле, а заразом і шкільні підручники, адже його ціль – украй безкомпромісна; він набуває рис однієї з базових тез, основних підґрунть, руйнівного й агресивного націоналізму балканського зразка.

Тут починають фігурувати й визначення з відхиленнями, які в очевидний спосіб змінюють й історію, і географію держав. Кордони сучасної Республіки Македонії[4], яку ми називаємо Македонією, – украй спірні та викривлені серед балканських націй. Я пригадую, як на якомусь науковому конгресі цілу годину дискутували довкола тези одного з американських істориків, котрий приніс середньовічну мапу й доказував, що на ній Македонія належить Болгарії… Справді, науковці заявляли: «Македонія – наша, карта засвідчує це»… Попри те, що мапа містила технічні ґанджі, як і всякі середньовічні карти; самі ж тодішні етноніми не збігаються із сучасними.

Нарешті в більшості творів середньовічних мандрівників не завжди можливо відрізнити українців од росіян. Тобто звичка називати тодішніх українців «малоросами», а відомих нам росіян – «великоросами» не поширювалася на всіх, хай і гадають інакше. Та облишмо середньовіччя. Навіть у деяких новочасних народних класифікаціях XVIII століття доволі нелегко розмежувати болгар і еллінів.

Необхідно глибше вникати, де твердження безпідставне та чи ефективні тут засоби аргументації, доказовий інструментарій. Адже за ними криються свідомі намагання перетлумачити деякі історичні події. Наприклад, незабаром у грецьких підручниках ітиметься, що з Малої Азії виселили півтора мільйона еллінів. І їхнє вигнання начебто сталося впродовж десяти-п’ятнадцяти днів – відразу після перемоги 26 серпня 1922 року (Великий наступ). Хоча насправді події розгорталися не так. Переселення було реалізоване внаслідок договору між нашою республікою та Елефтеріосом Венізелосом. І тодішній обмін населенням, звичайно, не назвеш подією з похвальними наслідками. Однак правда полягає в тому, що понад мільйон греків покинули наші землі саме внаслідок угоди про обмін населенням. Отже, їх не виселяли в п’ятнадцятиденний термін.

Балканські націоналісти спотворюють історію своїх народів, позаяк існує ненависний для них період османського правління, що охоплює п’ять, навіть п’ять із половиною століть. Поруч із ненауковими характеристиками та класифікаціями цієї доби місцеві режими – наприклад, такі теми, як девшірме[5] або політику ісламізації, – висвітлюють на рівні цілковито далеких від фактів гіпотез, здогадів і перекручень. Тут найуживанішим словом також стало «ярмо». Молода сербська історикиня пані Ольга Зіроєвіч, не на жарт роздратована ним, справедливо запитує: «Чи ми воли, щоб послуговуватися цим терміном для важливого періоду нашої історії?» Звісно, будь-що, позначене словом «ярмо», не пробуджуватиме людських симпатій, і нинішній балканський світ став місцем, де витвори османської культури стирають із лиця землі. Не я веду мову про цю руйнацію. Усім відомі дослідження та переліки об’єктів османської давнини в Румелії[6] й на Балканах, які репрезентував історик мистецтва й архітектури, тюрколог Махіл Кіл.

Хоча в деяких із балканських країн тюркська філологія та історія існують як самостійні наукові напрями, проте в жодній із них вони не є такими кваліфікованими, як у Західній Європі. Але годі постійно критикувати інших. Хіба ми маємо можливість на належному рівні говорити про такі галузі науки, як візантієзнавство або славістика? Ні. Та якщо їх не існує, звідки нам зрозуміти, які широкі простори обіймала Османська імперія, наскільки її історія є ще більш величною та суперечливою, ніж ми гадаємо? Відповіді історії завжди будуть безпорадні, якщо до неї не застосували наукових методів.

Безсумнівно, що в працях з османської історії впадає у вічі й негативний західноєвропейський вплив. Наприклад, Рада Європи веде мову про те, щоб очистити шкільні підручники від упереджень і хибної інформації… Водночас самі «західноєвропейські підручники», які взяли собі за зразок поборники цього нововведення, потребують ревізії з погляду ідеології та іноді навіть викладу матеріалу. Очевидно, що пропонована модель не здатна замінити наявну, навіть якщо ми зі справді добрими намірами наблизимося до Балкан.

Окрім цього, чиновники-аматори установ РЄ не можуть зрозуміти проблем таких регіонів, як Балкани та Кавказ. Утручання туди деяких німецьких фундацій, що здебільшого мають вигляд нейтральних, мало чим відрізняється від генуезького в Середньовіччі. То як же розв’язати проблему? Дуже просто – знавцям і речникам інтелігенції Західної й Північно-Західної Європи, які активно долучилися до студіювання історії людства всього шість-сім століть тому, не роздавати директив історикам Близького та Середнього Сходу, а також Середземноморського регіону. В їхніх країнах надто давно, уже тисячоліттями, зводять міста, що зродили сам історичний матеріал разом із багатством його мови. Їхні писемні артефакти вкрай давні… У такому разі гуманітарії цих країн, аби зрозуміти власний кліматичний простір, мог­ли б навзаєм викладати свої праці й написати спільну історію, осягаючи все її становище. На жаль, таких намагань немає.

Навіть історики арабських країн Близького та Середнього Сходу зазнали впливу західноєвропейських віянь, хоча й досі ті до них не сягали. Ось чому нам потрібно змінювати деякі концепції. Відомо, що вперше османську історію впорядковано синтезував Димитрій Кантемір – господар Молдавського князівства[7] на початку XVIII століття. Він привертає увагу своїм глибоким знанням десь зо десятка мов і османської музики; очолював у Стамбулі сумісне турецько-еллінське коло. До нього належали брати Маврокордато, Янйали[8] Мегмед Есад Ефенді або ж кадій[9] Галати[10] Есад Ефенді, Гезарфен і навіть такий турецький інтелектуал, як Нефійоглу, що добре володів латиною, грецькою мовою та її понтійським діалектом. Цей строкатий гурт єднала спільна праця.

На жаль, Кантемір на основі зібраних у нас фактів написав свою османську історію тільки після Прутської битви[11] 1711 року на догоду власним інтересам (Incrementa atque decrementa Aulae Othomanicae-Osmanlı – «Історія піднесення та занепаду Османського двору»), оскільки пішов на злуку з росіянами супроти Османів.

Знову-таки, уже в ХІХ столітті Йозеф фон Гаммер-Пургшталь, славетний історик, у своїй праці, спираючись на літописи, проаналізував інститути Османів і склав їхню політичну історію до 1774 року; безумовно, його синтетична праця хоча й застаріла, проте не втрачає актуальності. Хай як часто її критикують, але на кращу ми не спромоглися… Аналогічного синтезу досі не пророблено. Однак і написана майже два століття тому праця не дає відповіді на всі запитання, демонструє безсилля з методологічного погляду. Шкода тільки, що чогось ґрунтовнішого на основі кращих методів ми не змогли створити.

Щодо підручників, то нам передусім потрібно як слід репрезентувати географію… Розповісти нашому юнацтву, що Балкани та Середземномор’я володіють культурною сутністю, ідентичністю… Навчити його любити держави й цивілізації цього географічного простору. І лише тоді ми зможемо пояснити й донести майбутнім поколінням, яку вагому роль відіграла Османська імперія в історії.

Османська імперія – середземноморська. Причому це остання з великих імперій Середземномор’я… Отож, беручи до уваги разом із нею й націю, яка її породила, ми очевидячки не здатні розглядати країни третього світу, Азію та Африку так, як це робить європейська історіографія.

Передусім більшість тутешніх народів і етнічних груп – це спільноти, які мали свої держави, навіть незалежні церкви та релігійні інститути. Наприклад, у середньовічній Болгарії існувало два царства. Можна стверджувати, що Греція – це та сама добра Візантія й водночас її спадкоємиця, рештки. Те саме стосується Сербії. Угорщина – також імперія. Своя писемна хронологія є в албанців. І в цих усіх імперіях постійно виховували активних управлінців і вояків… Відома й історія Близького та Середнього Сходу. З давніх-давен мови його народів фіксує письмо. У них багата літературна спадщина…

Власне, ідеться не про те, чи укоріниться тут якась мова, що її принесли чужоземці. Жодна імперія, а поготів тюркськість, ніколи не нищила тутешніх мов. Ідеться не про ті процеси, що відбувалися на півострові Індостан, коли було знищено цілі писемні мови, тим паче мови, якими послуговувалися й на державному рівні, й у філософії та релігії, а замість них запроваджено одну – англійську. До слова, і французький колоніалізм за дуже нетривалий час знищив у Алжирі тамтешній варіант арабської мови, що володів розвиненішими за французьку структурними рисами й сягав у значно давніший період, ніж класичний. Навіть нині серед алжирських інтелектуалів украй велика кількість тих, хто не вміє добре розмовляти арабською, а найпаче – писати нею. Таке становище – не для османського панування. Тому воно не торувало шлях жодному розриву в минулому народів Балкан і Близького та Середнього Сходу. Якби культурне панування Османів було збережене і його виразні фундаментальні елементи існували й надалі, а надто вдалося інститулізуватися мові, тоді ми й не згадували б про якийсь розрив, відрив чи то втрату пам’яті. Нам варто зрозуміти цей факт в історичному поступі держав і націй.

Великий румунський історик Ніколае Йорга, що народився в ХІХ столітті, залишив по собі безліч творів – приблизно дванадцять тисяч статей і книжок. На жаль, незадовго до Другої світової війни життя науковця трагічно обірвалося: так звані залізні гвардійці, прихильники фашиста Антонеску, вбили його за те, що він обіймав посаду прем’єр-міністра. Йорга не знав турецької, проте використовував переклади багатьох писемних джерел, зокрема й турецьких, для своєї п’ятитомної «Історії Османів». І стверджував таке: «Якби не було османського панування, не існувало б і румунства, воно пощезло б у слов’янському морі. Якби не османське панування, безсумнівно, Косово сербізувалося б… Якби не османське панування, географія Балкан була б геть інакша…»

Імовірно, через таке законсервоване становище на Балканах і триває міжетнічне напруження. За часів існування соціалістичного блоку, після Другої світової війни, цю кризу поталанило стримати. Проте несподіваний вибух і поділ підстерегли Югославію, заледве там зникла гармонія, яку добачили навіть за правління Тіто. Тому доречно сказати про те, що кризу там стримали і це було наслідком османської гегемонії на Балканах, яка тривала близько п’яти століть. Отже, нам потрібно розглянути та проаналізувати й описаний процес, щоб скласти послідовну османську історію.

Якщо ми не запровадимо дослідження Балкан в університетах на академічному рівні, то не зможемо й по-науковому відреагувати на протести, що надходять звідти; для цього нам замало знань з історії, яку ми пишемо для шкіл.