Османи на трьох континентах

Правова система Османів

Безсумнівно, одне з найважливіших питань історії розвитку світового права – це реформа, упроваджена в Туреччині. Ми називаємо її правничою, і направду кожне суспільство на Земній кулі час від часу змінює свою правову систему разом з її принципами. Таких змін не уникнути. Проте вкрай небагато суспільств реформувало свою правову систему, її інституції та законодавчі тексти так осмислено, як це зробило турецьке.

На жаль, хибну назву одержали й самі зміни, про які ми ведемо мову. Загалом, здається, що ми перейшли від ісламської правничої системи до європейської, буцім усього за кілька років сповна відкинувши вбік нашу попередню практику та спадок.

Понад те, тут проступають історичні зображення, що їх можна назвати гротескними. Тобто турецьке суспільство враз, упродовж якоїсь ночі, ніби перейшло з одного світу до цілковито іншого, собі протилежного. Але в цьому немає нічого сумісного з правдою, позаяк османське суспільство дуже динамічне. Воно живе в притаманних йому умовах. Іще заледве ставши частиною ісламської цивілізації, турецький народ уже володів властивими тільки йому манерами й правничою системою.

Окрім того, коли іслам зіткнувся з близькосхідними громадами, зародилися нові авторитетні іджтигади[116], і в давніх імперій було запозичено щонайменше надто вагомі інститути та принципи землеволодіння, оподаткування й управління фінансами. По суті, мусульманські правники були зацікавлені в тому, щоб відповісти на виклики цих іджтигадів і адаптувати успішну практику в разі, якщо ті суперечили постулатам ісламу. І, запевне, що за доби, яка триває до ХІХ століття – ми називаємо її класичною епохою Османів, – принципи ісламської юриспруденції діють у такій царині, як сімейне право, тобто щодо шлюбу, спадкоємства й поділу майна, одруження та розлучення.

Ці принципи анітрохи не втрачають свого забарвлення. Як і та практика, що суперечить іджтигадам, які вряди-годи вводять великі ісламські правники. Атож. Наприклад, гроші, що їх беруть перед одруженням, як-от başlık[117] або namzet akçesi[118], не пов’язані з принципами ісламського права щодо магру[119]. Проте їхня виплата – давня та міцна традиція, отож її ніхто не ліквідовував; щодо неї пішли шляхом компромісів. Так само можна простежити пом’якшення стосовно ісламських приписів у сфері судових покарань. Зрештою, в османському кримінальному праві не часто наткнешся на покарання з політичних мотивів або стратою. Натомість удаються до таких присудів, як компенсація, виплата грошей злочинцем за вбивство або нанесення ран жертві. Тут ми, направду, простежуємо універсальну практику, пошук компромісу.

Отож згадані питання розв’язують остільки, оскільки вони не суперечать основним принципам віри та мусульманського суспільства. А втім, очевидно, що в такому суспільстві й верстви немусульман здатні зберігати свої правові інститути та підтримувати власний уклад життя. В історії греків триває період, званий «Туркократією», разом зі всіма правилами та принципами ще візантійського законодавства, які передусім імплементують у питаннях, пов’язаних із сімейним життям. Аналогічно юдейська спільнота вибудовує життя за такою правничою системою, як халака, Мішною[120], Торою з Талмудом і всіма приписами, що на них ґрунтуються.

Нам більш-менш відома навчальна програма й структура медресе класичної османської епохи, де плекають судочинців, тобто верству, що її ми називаємо silk-i kazâ – «шлях правосуддя». І саме османський судо­устрій іще починаючи з класичної епохи розвивається серед решти мусульманського світу як найдосконаліший і найґрунтовніший. Однак, безсумнівно, що silk-i kazâ та її інститути XIV–XVIII століть зазнали важливих трансформацій у ХІХ столітті. Відомо й те, що в ХХ столітті ці трансформації радикальним чином назвали правовою реформою[121].

Та повернімося до ХІХ століття. Османська імперія перебуває посеред епохи, коли триває індустріалізація, і світова торгівля, що дедалі поширюється, згуртовує не лише країни, а й цілі континенти. Та це й досі Середземноморська імперія. Її відносини з зовнішнім світом не обмежуються тільки війнами та дипломатією. Вона також торгує і навіть обертається на державу, де поселяється та працює низка чужоземних торгівців, – ми це назвемо своєрідними закордонними інвестиціями.

Та передусім у ХІХ столітті на наших землях переходять до нового військового ладу. Створюють внутрішні війська. А щоб прогодувати їх, запроваджують і нову фінансову систему на основі централізованого розподілу державних коштів. Інакше кажучи, держава потребує модерної фінансової системи, де її бюджетом розпоряджаються з одного центру. І це тягне за собою й нову адміністративну організацію разом із чиновницькою верствою, а також систему її покарань, дисципліни та привілеїв.

У такій ситуації в галузі, яку ми називаємо адміністративним правом, нам потрібно почасти переймати європейське законодавство. Та, звичайно, це не означає, що його треба сліпо наслідувати. Наприклад, зміни в судовому проваджені здійснюють за французьким зразком, позаяк яскрава держава материкової Європи – Франція – найближча серед її країн до нашої з погляду минулого системного устрою Османської імперії. Отже, це не є сліпа імітація Франції. Виправімо ще одну помилку. Твердити, що Османська імперія наслідувала Францію – поверхневе узагальнення. Навіть коли в Стамбулі ­ухвалюють Статут пожежної охорони, то перекладають закони різних європейських країн із цієї тематики, пропонують проект документа на розгляд комісіям, обговорюють його та шукають компромісний варіант тексту.

Та найважливіше наше досягнення – Конституція 1876 року; тобто навіть цей Основний Закон 1293 року за румійським календарем ми не запозичували ні в Бельгії, ні у Франції, як дехто торочить. Якщо розглянути її основ­ні положення, стає зрозуміло: спершу було проаналізовано чимало європейських і загалом євразійських текстів, відтак за наполяганням Османів, а точніше візира доби Гамідіє[122] складено компромісний варіант для них усіх.

Скажімо, розглянуто становище чиновницької верстви і на основі Закону врегульовано її службове життя. Щодо чиновників також запроваджено та поширено європейське кримінальне законодавство. У зв’язку з європейською комерцією здійснюється рецепція Французького торгового кодексу; у 1860-х ухвалено Кодекс морської торгівлі, що його ми звемо Ticaret-i Bahriye[123], і ще в 1850-х – Кодекс комерційного судочинства. Власне, самі торгові суди змішані, туди можуть призначити будь-кого. Тому їхні члени мають різне віросповідання, що й визначає діяльність цих установ. Щонайважливіше: за часів султана Абдюльгаміда ІІ остаточно переходять до цього інституту, який раніше діє лише частково, а саме – змішані суди…[124]

Система запроваджується щодо важких покарань, торгових судів, і в ній поступово з’являються інститути прокурора, адвоката та нотаріуса. А це вже суперечить принципам ісламського права, згідно з яким існують єдиний суддя та єдиний суд, якому належать геть усі різноманітні реєстри та прерогатива адміністрації майна. За нової системи нотаріат з опікунством стають допоміжними для судочинства, достоту, як і в Європі. Заразом адвокатура з прокуратурою конче необхідні для утвердження справедливості між двома сторонами судового процесу, вони невіддільні одне від одного, хоча й діють як незалежні інститути. Безперечно, таке становище суперечить моністичному принципові судочинства в ісламському праві.

Утім Конституція 1876 року сама собою декларує відмову від важливого османського принципу: її рядки скасовують поділ суспільства на міллєт мусульман та іновірців. Це вкрай значущий поступ. Власне, ще між 1861-м і 1865 роком видано зводи правил для румського міллєту, затим – вірменського, для його григоріанської[125] частини, відтак нарешті – і для юдеїв. Організації національних зборів, членами яких стануть не лише релігійні лідери, а й світські очільники громад, забезпечать своєрідну секуляризацію справ іновірних спільнот. Хоча, по суті, ніхто й не ставить це за мету.

Разом із тим, якщо ми прагнемо вирішити деякі справи, облаштувати життя, нам потрібно засновувати установи цих спільнот, які допомагатимуть державі, саме в змішаній формі. Не забувайте: Tabiiyet-i Osmaniye[126], що його ми назвемо законом про громадянство, безпосередньо його ж і визначає як османське. Згідно з ним, особі, що належить до османських громадян, якщо вона жіночої статі, заборонено виходити заміж за неосманця. Напрочуд цікавий елемент. Відомо, що такі небажані шлюби до останнього часу створювали чимало проблем.

Тобто тут одруження якоїсь стамбульської грекині на Принцових островах чи Пелопоннесі з елліном, що є громадянином Грецької держави, створює проблему з юридичного погляду. Проте скажімо, що завдяки деяким із наших інститутів ми починаємо широко практикувати цивільне право.

Наш великий садразам Мегмед Емін Алі-паша, найпаче під час повстань на Криті, обстоював ідею, що Османська імперія забезпечить собі мир із різними регіонами, перейнявши у Франції її цивільний кодекс, тобто le Code Civil. Не забуваймо: рівень осіб, які втілюють османську модернізацію, керують її рухами й течіями, нітрохи не нижчий, ніж у їхніх російських або японських колег; отож вони уникають хибних методів. Проте в Османській імперії тривають етнічні конфлікти, і вони знижують темпи її поступу, роз’їдають, розхитують усі рухи, хай би якими потрібними ті були. Тому-то Алі свідомо шукає розв’язання проблеми в ухвалі спільного цивільного кодексу. Інша ж група – Агмеда Джевдета-паші – наполягає на тому, що такий стандарт надто передчасний і тільки ще сильніше збурить суспільство.

Та врешті досягнуто компромісу: укладено «Меджел­лє»[127]. Шестилітня праця; тодішній шедевр із законотворчого погляду та ісламська правова діяльність, що вперше якісно оформила цивільну проблематику… Проте надзвичайно цікаво, що тут немає місця сімейному праву. Навіть Джевдету-паші не поталанило обігнути тієї відмінності, і він уникнув її в «Меджеллє». Далебі, цілком очевидно, як конфліктна проблематика привела нас до ухвали цивільного кодексу вже 1926 року.

Інакшої ради й не було. Певна річ, серед багатьох ісламських і навіть деяких християнських спільнот, що варяться у власному соку, Османська імперія – єдина держава, яка свідомо змінює правову систему та її принципи, намагаючись привести її до якогось універсального стандарту, єдиного міжнаціонального ладу.

Тому, безперечно, історія турецького права демонструє надто несподіваний поступ завдяки реформам ХІХ і ХХ століть. Ви лиш киньте оком на інновації. Створено парламент, проголошено конституцію. І в цьому парламенті присутні немусульмани у співвідношенні один до трьох. Такого відсотка не існує в жодній імперії чи то в європейських державах. Аніхто вам не скаже, щоб в Австрії чи Росії мусульмани або євреї мали третину місць у парламенті. Але в нас таке є, оскільки саме атмосфера сприяє цьому. Звісно, Національні збори (меджліс), або ж Збори депутатів (Meclis-i Mebusan), – орган консультативний. Однак вочевидь, що ті, хто називає Збори ісламською установою, позаяк вона дорадча, власне, неправильно тлумачать їхню сутність. Адже консультування існує серед мусульман, проте в цьому разі імперія розглянула дорадчу систему відповідно до власного устрою й традицій, відтак, оцінивши християн як третину свого населення, відвела їм таку саму частину місць у новоствореному парламенті.

Тепер же мова про те, як осмислити надзвичайне перетворення та грандіозну реальність, факти. Урешті, османські правові трансформації здійснили величезний ривок, що в проміжку між 1830-м і 1870-ми роками, тобто менш ніж за півстоліття, змінить, ізсуне з насидженого місця не лише законодавчу систему, а й буття цілого суспільства.

І тут також очевидна роль освіти. Султан Магмуд ІІ Хан заснував юридичну школу, що відповість на виклики нової правової структури. Її мета – плекати бюрократів, які стануть опорою нової фінансової системи та централізованої адміністративної структури. Медресе під назвою Muallimhane-i Nüvvab[128], або ж «кадіїв», як його згадували, вища школа правової освіти, започаткована 1854 року, за часів шейх-уль-іслама[129] Мегмеда Аріфа-ефенді, виховувала добірних імперських юристів. Вона безпосередньо підпорядковувалася шейх-уль-ісламові. Студентів забезпечували стипендією та житлом, тобто достоту, як і в школах державної служби та медицини з ветеринарією. Тому студентів відбирають шляхом іспитів з-поміж кмітливих учнів. А щоб підтримувати дисципліну в медресе, їм ставлять умову – завершити навчання, а також екзаменують. Навчальний план складатиме керівництво вишу, згідно зі власною програмою, і в зазначений у розкладі час викладачі уже підготовлені… Окрім того, вони скаржитимуться керівництву на студентів, коли ті нехтуватимуть правилами поведінки. І не запитуйте: «Невже такі статті прописують в уставі?» Факіги[130] змінили тематику дисциплін, однак передусім зліквідовано навчальну методологію колишніх медресе, заразом і такі явища, як відсутність викладача або некероване студентство, що з найдрібнішого приводу зчиняє галас і прагне поставити йому мат. Тепер кожному у виші відомо: важливий не тільки зміст, а й форма.

Отож саме медресе підготувало власну модернізацію. Третину навчальної програми в описаному виші становлять такі суто османські теми, як Закон про землю та «Книга судових постанов» – Меджеллє, а що головне – ті, які сягають корінням римського правового поля, як-от закони про суходільну та морську торгівлю, вирок і екзекуція, процесуальний і кримінально-процесуальний кодекси, міжнародне, адміністративне й економічне право. Зрозуміло, чому в цьому-таки медресе виховують і правників майбутнього, що його далі контролюватиме республіканський режим. Основна причина успіху вишу – набір небагатьох найобдарованіших студентів і можливість їх спокійно навчати. Тривалий час такої правничої школи з численними перспективами та нечисленними випускниками в нас більше не існувало. Проте недавно вона з’явилася в університеті Бількент, який у Анкарі, і Галатасарайському, що в Стамбулі, та йде второваним шляхом.

Однак заледве засновано Muallimhane-i Nuvvab, верства улемів усвідомлює, що може втратити всі свої поточні права, і вдається до серйозної ініціативи. До слова, у системі класичних медресе викладачів відвідують особисто, ті не заходять у клас, і всі навчальні години зорганізовано їм на втіху. Скажімо, є якийсь викладач, він перший рік читатиме якусь дисципліну, другого – перейде до нової, яка розвиватиме теми попередньої, відтак і третього – логічним чином викладатиме за тим самим принципом. Цього також не було. Тому освіта в медресе формується за принципом: чогось навчить викладач, щось опануєте самі. По суті, якийсь curriculum (навчальна програма) нікого не турбує. Утім стамбульські улеми, верства, що ми її звали ulema-i rüsum[131], усвідомили, що так далі тривати не може, потрібна інша система, і негайно запровадили в новому медресе програму на кшталт тих, які існують у європейських юридичних вишах.

Причому програма розписана не просто за роками, а й навіть за годинами на щодень. І дивовижно: якщо проглянути цей погодинний розпорядок у виданні «Сальнаме Ільміє» (İlmiye Sahnamesi)[132], стає зрозуміло, що він послужив своєрідним джерелом погодинного розкладу навіть для наших сучасних юридичного і політологічного факультетів. Тобто зранку до полудня тривають лекції із загальних дисциплін, далі – семінари, практичні заняття тощо.

Що ще цікавіше: окрім суворих правил, які передбачають відвідини занять викладачами та студентами, від європейських юридичних факультетів також запозичують чимало дисциплін. Викладають навіть римське право. Ось чому «офіційним улемам» вдається ефективно пристосувати свою нову школу до тодішніх реформ у царині права.

Отож наші правники ХІХ століття та доби проголошення Республіки – випускники цього медресе Nüvvab, тобто школи кадіїв. Частина з них, напрочуд легко здобувши освіту на юридичних факультетах Європи, формують нову верству правників.

Проте не забуваймо, що цієї освітньої моделі недостатньо, щоб після 1926 року здолати найдужчу кризу серйозної правової реформи. Проголошено Республіку, відбулася правова революція. Одначе ухвала Цивільного кодексу 1926 року вимагає освічених кадрів. А одних тільки випускників медресе кадіїв країні замало.

За рік до ухвали згаданого Цивільного кодексу засновано також юридичну школу (виш) в Анкарі. Вона має давати освіту відповідно до нової правової системи. Та, звісно: одна річ – намір, інша – реальність; школа тієї освіти не давала. Проте дикунство, що починає тероризувати Європу з 1933 року, виганяє звідти групу юдеїв, правознавців, прихильників лівих поглядів. І от ці люди, які досі сумнівалися, що здійснять «Східним експресом» (Orient Express) навіть туристичний вояж, спочатку прибувають до правничого факультету Стамбульського університету, далі – до Анкарської школи права. Гірш, Шварц, Кошакер та інші. Отак починає з’являтися рушійна сила правової революції. Але ж студенти не володіють іноземними мовами, по суті, і латиною. Наші колишні правники опанували арабську. Натомість серед нових юристів є такі, що гадають, ніби слово «akmeşe» – колишнє турецьке запозичення з арабської, множина для «kumaş» (тканина) – це один із видів дерев. У будь-якому разі правничі факультети стали цілими «депо» студентів. На порядку денному більше не стояло питання про юридичний виш, де здобували б освіту лише нечисленні найкмітливіші студенти, відібрані з тих, які навчалися на факультетах суспільних наук в Америці та Англії. Отож за тих років, коли ми вчимося на державних службовців, то ходимо на сусідній юридичний факультет і слухаємо Кудрета Аїтера, Неджіпа Більге, Мукбіля Озьйорюка, Гіджрі Фішека, Джошкуна Учока та Мюнджі Капані – направду, з їхніх вуст ллється мед. Водночас Жалє та Ільган Акіпеки – це ціла словесна криниця. Слухати їхні лекції, далебі, було привілеєм, просто люкс. Таким чином плеяда нових викладачів завдяки турецьким університетам стала нашим шансом; правники світового рівня, змушені втікати з гітлерівської Німеччини 1933 року… Треба визнати, що світ поставився не надто прихильно до них, і тільки нова Туреччина розпростерла їм свої обійми, і вони послужили їй усім серцем. Юридичний факультет Стамбула й Правова школа в Анкарі – одні з підвалин Анкарського університету, який заснують 1940 року.

Щоправда, наша правова освіта навіть нині перебуває на стадії розвитку. Нам потрібен новий виток. І ми це робимо, так. Ось вам іще один факт: ми – одне з нечисленних суспільств, яке змінило правову систему; ми напрочуд відкрито проявили цю нашу свідомість в історії. Так триває й далі. Утім юриспруденція – це й не медицина, і не інженерія. Ми-бо мусимо зберегти нашу традицію та колишні знання. Імовірно, слабкий наш бік – історія права, знання з його минулого та їхнє осмислення. Цю прогалину нам потрібно компенсувати.