Османи на трьох континентах

Район в османській столиці: Ускюдар

Греки, елліни здавна, ще за римських часів, називали Ускюдар Хрисополісом (золотим містом). У кожному разі той не був таким густозаселеним, як Халкедон (Кадикьой), що поблизу нього. Та найдивніше те, що в Стамбулі Ускюдар став першим місцем, яке заселили турки. Адже, як відомо кожному, ще за Баєзіда Блискавичного[146] тамтешню територію починають контролювати Османи. Але цікаво, що Візантія до останку претендує на володарювання нею, попри те що турки звідти не відступають. У такому структурно дивному місті, де незрозуміло хто панує і чия тут влада, два елементи, власне, його мешканці й переселенці з протилежного боку Боспору, чудово призвичаюються одне до одного. Як свідчать у своїх спогадах мандрівники – наприклад, Bertrandon de la Brocquière, що в 1430-ті прибув з османських володінь, – дорогою від Ускюдару до Стамбула можна було побачити човни, які пливли назустріч зі супротивного боку. Тобто отаке сполучення без митниць і, звісно, без віз. Щонайменше візантійсько-османська торгівля триває спокійніше й жвавіше, ніж та, яку ми нині маємо з членами Європейського Союзу, Єдиного ринку тощо. Власне, Ускюдар – дуже оманлива назва. В іноземних мовах вона відома як «Скутарі». Але точнісінько так само називають і місто Шкодер в Албанії, тому деякі з османських інженерів згадують його як албанський або й просто Ускюдар. Отож не плутаймо їх між собою.

А що таке Ускюдар? Це один із найжвавіших, наймиліших закутків нашої літератури, стамбульської літератури. Звичайно, донині не збереглося отого, мов панно, древнього міста, де за мечеттю Мігрімаг дерев’яні особняки потопали в зелені. Однак Ускюдар після гамору стамбульського півострова, Бейоглу та боспорських берегів і далі неабияк приваблює. Тут людина завважує, що потрапила в інакше середовище і воно – на османо-турецький лад. Під нього – і кухня. Коротше кажучи, щодо харчування та їдалень із ресторанами в Стамбулі – це найкращий із його районів: хочеш їж навстоячки, а хочеш – сидячки; тут можеш дешево перекусити, а можеш із шиком повечеряти. Тобто мешканці Ускюдару сяк-так не їдять і геть не все вам уподобають. Вони – люди досвідчені. Направду, це таке місце в Стамбулі, куди вряди-годи всі навідуються. І тільки ви зійдете на берег, то побачите перед собою мечеть, яку звів Великий Сінан для Мігрімаг-султан – доньки Кануні.

Ця надзвичайно цікава споруда аж ніяк не тотожна мечеті, яка розташована в храмовому комплексі Мігрімаг-султан, що в кварталі Едірнекапи. Її зведено в інакшому архітектурному стилі. Проте важко не звернути увагу на таке: чи ви прибули б з Європи та потрапили в Стамбул з боку Едірнекапи, чи – з Анатолії, вас і тут і там однаково зустрічає Мігрімаг-султан. Далебі, перед Ускюдаром розкинувся величезний майдан, де починався караванний шлях. Отож каравани зупинялися в Ускюдарі, і Мігрімаг-султан зустрічала їх завдяки згаданій мечеті.

Знову-таки один з архітектурних шедеврів міста, які мають собі пару, фонтан Агмеда ІІІ розташовано перед цією ж мечеттю. Його увінчує розкішна каліграфія. Та, звісно, хоча з архітектурного погляду фонтани Агмеда ІІІ, один із яких – перед палацом Топкапи, другий – біля мечеті Мігрімаг-султан, доволі схожі між собою, вони аж ніяк не однакові. Що дивніше, фонтан Агмеда ІІІ перебуває в місці, де недавніми століттями, у ХІХ, навіть на початку ХХ, до моря буквально дістанеш рукою. Нині ж той гарний майдан забудовано. Отож і його найважливіша особливість пощезла. А коли було поглянути сюди з протилежного напрямку, то ви могли побачити перед мечеттю водойму, яка з одного боку простягалася до мечеті Шемсі-паші, куди «не сяде й пташка»[147], з другого ж – туди, де нині розташовано причал для моторних човнів. Як на мене, то була одна з найбільших, найгарніших штучних водойм Стамбула та всієї Туреччини. Чи можете тільки собі це уявити? Чарівне місце, де два континенти взаємно наближаються – наче великий басейн у бароковому стилі.

Якраз оті мечеті на побережжі Ускюдару надають місту геть інакшої аури. А якщо ми пройдемося трохи далі, то надибаємо мечеть, яку веліла звести Ґюльнуш Еметуллаг (Рабія) султана. Хоча ця жінка й геть несуттєва постать в історії османської династії з політичного погляду, а втім вона була фавориткою, найулюбленішою дружиною султана Мегмеда IV, що народ його кликав Авджи, тобто Мисливцем, і після тривалої розлуки з палацом знову мешкала в ньому впродовж доби тюльпанів, ставши валіде-султан[148] таких важливих володарів, як Агмед ІІІ та Мустафа ІІ. Як відомо, в імператорських протоколах лише матір падишага називають валіде-султан. Їй присвоюють титул «султан», натомість решту дружин володаря не вважають належними до династії, отож їх і не кличуть так. Утім, щоб мати титул «султан», потрібно стати «валіде». Це важливо.

Отож Ґюльнуш Еметуллаг-султан – найдисциплінованіша, найчарівніша жінка гарему, яка не втручалася в державні справи; найпаче її так виховала свекруха Гатідже Турхан-султан. Водночас дружина падишага, добре знаючи придворних осіб і етикет, стала благодійницею й покровителькою мистецтва. І нині в усипальниці мечеті Ґюльнуш Еметуллаг-султан, яку мають за дивовижу XVIII століття, можна побачити її гробницю. А сливе зламана ружа, викарбувана на могильній плиті, нагадує про смуток, якого завдала її смерть.

Також, зійшовши на берег в Ускюдарі, ми нагледимо вишукану, ніби кулон, мечеть Шемсі-паші – відображення втіхи Великого Сінана. Її називають «не сяде й птаха». Оскільки там гуляють дужі вітри, то направду ні чайки, ні інші птахи не опускаються на мінарети споруди. А, заледве ви отак з висоти поглянете в бік, що за цим малим, але напрочуд симпатичним шедевром класичної архітектури, який полонить людський зір іще з того берега Боспору, то завважите й мечеть Рума Мегмеда-паші – типовий витвір XV століття, що значною мірою зберігає сліди зодчества доби пізніх Палеологів.

Власне, Рум Мегмед-паша, впливовий вельможа, у нашій історії, безсумнівно, репрезентує те, як до влади приходять паші «девшірме». Ця постать переконує-таки, наскільки можна помилятися – як це дехто й робить, – маючи девшірме за далеких від тюркськості персон зрадливої вдачі. Адже Османи – це імперія, і вона підбирає та виховує для себе своїх людей, як усяка імперія; не прирікає їх на примхи долі. Та нині систему, яку ми звемо девшірме, тлумачать украй хибно, окрім того, у манері, що очорнює нашу державницьку традицію. Адже найобдарованіших із чужоземних хлопчаків, яких набирають для корпусів капикулу, що складають цент­ральні війська, також посилають і до Ендеруну. Далі тих хлопців так добре вишколюють, що їх зачисляють до державного протоколу Османів у палаці султана. Здебільшого ж вони потрапляють до столиці з гірських сіл, де не прой­де жоден караван, відтак забувають мову та релігійне виховання тих країв. Вони зберігають у пам’яті лише свої сім’ї та самі місця, де з’явилися на світ. А далі, як забажають, то можуть і контактувати з рідними людьми. Тобто вони достоту стають османцями, стають мусульманами, і в цьому питанні їхня вірність непохитна. Нехай декому з них і притаманні особиста жадоба або корумпованість, проте такі особи, безперечно, не заполонювали цілу систему. Тому девшірме – свідчення того, що Османи виховували власних управлінців і вояків, по суті, як і всі класичні імперії. Зверніть увагу на контраст. Поміркуйте про конфлікт між оцим Мегмедом-пашею та родиною Чандарли, саме Чандарли Галілем-пашею, представником місцевої династії[149].

А хто такий Шемсі Агмед-паша? Він виходець із роду, що мешкає в Кастамону, онук Кизила Агмеда-бея, що з Ісфендіярогуллари[150]. Тобто він також не належить до девшірме. Це означає, що для XVI століття існують винятки. Деякі історики стверджують, що Шемсі Агмед-паша привчив Мурада ІІІ брати хабарі та став першим хробаком, який підточив коріння державного древа. Вони звинувачують його й у тому, що сливе, намірившись помститися за власну династію, він напучував своїх синів сприяти занепадові Османів. Та відомо, що це був украй кмітливий чоловік.

У XVI столітті надзвичайно шанують посольства, що прибувають з Австрії та Ірану. Їх помпезно зустрічають і вельми вітають. Скажімо, якось посольська делегація Ірану з її караваном прибуває до мечеті Мігрімаг. І ота група яничарів, що стоїть за Шемсі Агмедом-пашею, ­солаки[151] з пейками[152], усі вбрані в найдорожчі шати, з соргучами[153] на голові, зустрічають гостей. Тоді гострий на язик перський посланець Мірзакулу-хан запитує: «Панночку, а що то ви вибралися, наче на весільну процесію»? На що дістав відповідь: «Та то, мій султане, не для нас, то вони наречену з Чалдирану стрічали»[154]. Як бачимо, напрочуд влучна відповідь. Такою ж вишуканою, наче кулон, є й ота мечеть, що її паша, сам також виходець з династії володарів, велів звести в Ускюдарі – далебі, вияв вишуканого смаку XVI століття.

Коли ж в Ускюдарі ви пройдетеся трохи в бік моря – Мармурового, то окинете зором на пагорбі й мечеть Мустафи ІІІ, звану Аязма. Ведучи мову про цю перлину XVIII століття, наразі згадують й ім’я падишага Мустафи.

Він у місті звів і мечеть Лалелі; її також пов’язують з його іменем, як і, звичайно, мечеть Фатіга, яку султан велів повністю реставрувати після землетрусу. А мечеть в Ускюдарі звуть Аязма[155]. Причому найцікавіша її деталь – кам’яні клітки для пташок. Разом із тим у дворі мечеті міститься цвинтар, де поховані визначні військові старшини палацу, сілягдар-аги[156] та інші придворні старшини – таке теж нечасто трапляється. До слова, і верхів’я могильних плит[157] тут напрочуд цікаві та унікальні.

Окрім того, цікава царина для студій – так звана Чінілі Джамі[158], зведена 1640 року в Ускюдарі за наказом Кьосем-султан (1590–1651). Вона ще в чотирнадцять років познайомилася з султаном Агмедом І і стала його юною хасекі – улюбленою дружиною. Їхнє підліткове кохання чимось схоже на стосунки Ромео й Джульєтти, триває так само, тільки в єднанні. Одначе після передчасної смерті Агмеда І, падишага-митця, Кьосем-султан перебирається до Старого палацу і тільки згодом повертається назад у Топкапи, бувши молодою валіде, коли на трон сходить її син Мурад IV. Це все безцінна історія.

Далі життя змінює й учинки султани, і її саму. Та вона має пам’ятати оті часи медитацій – свої колишні візити з чоловіком до засновника суфійського братства Джельветіє в Ускюдарі, вельми шанованого Азіза (Святого) Магмуда Гюдаі – його неабияк поважали османські володарі. Тому Ускюдар для Кьосем-султан – місце священних споминів.

Іще одну мечеть валіде в Ускюдарі зведено на честь Нурбану-султан. Вона відома як Давня мечеть валіде. Частину храмового комплексу довкола неї використовували як в’язницю Пашакаписи (Ворота паші). Поруч із нею розташовано також офіцерську школу. Мечеть збережено, реставровано. Давня мечеть валіде – храм, що дарує змогу втішатися й архітектурою, і керамічним мистецтвом XVI століття; приємно прогулятись і за його межами. Та ми кажемо «дарує змогу втішатися» лише образно. Проте катастрофа, що спіткала цю мечеть останнім часом, – сором для нас усіх. Спочатку хтось із тих, хто має себе за поціновувача мистецтва, по-варварськи велів віддерти й викрасти дивовижні керамічні панно XVI століття на міграбі[159]. Та після того, як лиходія зловила поліція і рештки панно вмонтували туди, їхня краса відтепер, на жаль, голубить нам зір, наче розбите серце. Та ніби й цього замало, «любителі мечеті», так звані поціновувачі мистецтва й давнини, викрали з неї світильники. Словом, ситуація безнадійна, допоки наші громадяни, мешканці тамтешнього кварталу не відчують себе господарями його пам’яток.

Іще одне з місць, яке робить Ускюдар самим собою та саме районом, який варто обійти від краю до краю, – широчезний за площею цвинтар Караджаагмед. І це вам не абищо – походити та почитати написи на могильних плитах, оглянути серпуші на них. Утім і тут так, наче забракло кепського планування в минулому, як і того, що деякі забудовники порозбивали надгробки, то ще й безбожні злодії повикрадали частину плит, отож цвинтар бідніє зо дня на день. Коли ж ми нарешті візьмемося за розум?! Запитую вас.

Отже, давній Ускюдар означає мечеті валіде-султан, хасекі-султан, падишагських доньок і три суфійські обителі й цвинтар Караджаагмед. І після того, як за XVIII століття в Ускюдарі зведено казарми Селіміє, він осучаснився. Безсумнівно, Селіміє, що окреслили межі району на ту пору, – будова зразкова не тільки для Османської імперії, а й для всієї Європи. Це шедевр бароко. Споруда носить ім’я падишага Селіма, і, як ви всі знаєте, вона слугувала лікарнею під час Кримської війни. Тут працювала відома британська медсестра та організатор загону санітарок Флоренс Найтінгейл. Згодом будівлю використовували і як в’язницю. Проте не зосереджуймося на цьому, а погляньмо на чарівну споруду як на перлину, що прикрашає Мармурове море й вхід у Боспорську протоку. Направду, військова архітектура аніколи не відмирала в Туреччині, живе вона й далі.

Атож, Ускюдар – це не надто популярний своїми історичними пам’ятками та конфігурацією район Стамбула, одначе його потрібно краще вивчати та захищати, як і описувати. По суті, район славиться і його текке – суфійськими, дервішськими обителями. Отак текке узбеків, що на пагорбі Султантепе, найбільш на видноті серед них трьох; тут зупинялися дорогою до Мекки та Медіни паломники з Центральної Азії, які рушали в хадж із Бухари. Я це розповідаю, позаяк і сам належу до мешканців кварталу, де стоїть обитель узбеків. Це спокійна, затишна місцина – один із наших останніх зелених кварталів.

Звісно, основна історична роль текке узбеків належить Періоду перемир’я[160]. Обитель з її шейхами підтримувала визвольну боротьбу в Анатолії 1919–1922 років, тому вона стала головним пристановищем для стамбульських інтелектуалів і пунктом переправи до Анатолії. Причому англійське командування зуміло розгромити решту центрів, таких як текке узбеків, і лише цьому таланило й далі мовчки виконувати свій важливий обов’язок – це переконує нас, якими надійними, обережними й обізнаними з тодішньою ситуацією мали бути його мешканці.

Скажу вам, що якби навіть англійська розвідка викрила діяльність текке, то анікого з її насельників не впіймала б. А після того, як текке та завії в нашій країні позакривали, шейх Неджметтін-ефенді за рутинних днів улаштовував тут сходини для міських музикознавців і літераторів

Хоча, звісно, розмови митців канули в небуття, не збережено жодних їхніх записів. Нині ж у відділенні селямлику[161] обителі й далі мешкають діти Неджметтіна-ефенді. І, далебі, коли я з ними зустрічаюся – хай це й нечасто буває, – ми не можемо наговоритися. Текке узбеків – той закуток Стамбула, який конче потрібно зберегти разом із його довкіллям.