Повість про Ґендзі. Книга 3

Вечірній туман

Ґендзі, 50 років

Юґірі, Удайсьо, 29 років, — син Ґендзі й Аої

Оціба, принцеса з Першої лінії, Друга принцеса, дочка імператора Судзаку, вдова Касіваґі

Кумої-но карі, 31 рік, дочка міністра у відставці (То-но цюдзьо), дружина Юґірі

Імператор-монах, імператор Судзаку, старший брат Ґендзі, батько Другої і Третьої принцес

Ханацірусато, пані Східних покоїв, колишня кохана Ґендзі

Мурасакі, пані Весняних покоїв, дружина Ґендзі

Ньоґо Кокіден, дочка міністра у відставці (То-но цюдзьо), наложниця імператора Рейдзея

Куродо-но сьосьо, син міністра у відставці (То-но цюдзьо), молодший брат Касіваґі

То-найсі-но суке, дочка Кореміцу, кохана Юґірі

Юґірі, який завжди славився своєю доброчесністю і порядністю, останнім часом приділяв особливу увагу принцесі з Першої лінії{1}. Часто буваючи у неї, він, про людське око, робив це, наче в пам’ять про друга. Однак у глибині душі він не збирався на цьому зупинятися, і з кожним днем та місяцем його почуття до неї зростало, аж поки нарешті не стало нездоланною пристрастю. Мати принцеси дуже раділа його чуйному ставленню до дочки, бо його постійні відвідини розвіювали смуток і заспокоювали душу. Від самого початку Юґірі утримувався від зізнань у своїх ніжних почуттях, бо соромився несподівано про це заговорити і сподівався, що з плином часу, переконавшись в його вірності, вона йому повністю довірятиме. Тож поки що Юґірі використовував будь-яку нагоду, щоб якомога більше дізнатися про її зовнішність та ставлення до нього. Адже він ще ніколи раніше безпосередньо з нею не спілкувався.

А тим часом, поки Юґірі роздумував, коли і як відкрити принцесі свою душу та побачити її реакцію, її мати несподівано — мабуть, не без втручання злих духів — занедужала й переїхала кудись в Оно{2}, де мала свій будинок. Вона сподівалася, що поважний монах Ріссі, який здавна допомагав їй виганяти злих духів, але дав обітницю не спускатися вниз із гірського монастиря, все-таки зможе відвідати її, оскільки її оселя містилася біля підніжжя гори. Юґірі подбав про карету і прислав передовий ескорт для переїзду матері принцеси в Оно, тоді як рідні брати покійного Касіваґі, заклопотані своїми власними справами, не мали часу й подумати про неї. Молодший брат Кобай спочатку зацікавився принцесою і навіть натякав на свої почуття, але, несподівано отримавши відкоша, розчарувався і перестав бувати на Першій лінії. І тільки Юґірі поводився набагато розумніше і, завбачливо не виявляючи своїх намірів, непомітно зближувався з нею. Почувши про те, що мати принцеси готується до заклинального обряду, він щедро винагородив монахів та подарував їм святковий білий одяг. А сама хвора навіть не мала сили, щоб листовно подякувати йому за це. «Пан Удайсьо{3} така високоповажна людина, що образиться, якщо йому напише хтось із нас», — занепокоїлися її служниці. Тож довелося писати відповідь самій принцесі. Хоча лист, написаний надзвичайно гарним почерком, складався лише з кількох рядків, але так вражав сердечним теплом, що Юґірі не міг відірвати від нього очей. А вже після того він заповзявся писати до неї часто, сподіваючись на зустріч. Однак, побоюючись, що головна дружина{4} в його стосунках з принцесою побачить щось недобре, Юґірі, попри своє бажання, не наважувався їхати в Оно.

Та от у середині восьмого місяця, коли природні краєвиди вабили осінньою красою, Юґірі відчув, що більше не може відкладати таку поїздку. «Я чув, що поважний монах Ріссі несподівано спустився з гір, а тому хотів би з ним порадитися і водночас відвідати хвору матір Другої принцеси», — ніби між іншим повідомив він дружині й вирушив до Оно у супроводі п’яти чи шести найвідданіших охоронців, одягнених у каріґіну — скромне мисливське вбрання. Хоча дорога до Оно не пролягала глибоко у горах, але й серед невисоких пагорбів Мацуґасакі чарівність осені відчувалася набагато яскравіше, ніж у дбайливо доглянутих столичних садах.

Хоча садиба матері принцеси, охайно обгороджена прос­тим тином, призначалася для тимчасового проживання, але, збудована з добрим смаком, могла служити вельми пристойною оселею для жінок. У східній частині будинку, яка, очевидно, вважалася головною, у відгородженому приміщенні стояв глиняний жертовник. Сама хвора займала північні передні покої, а принцеса — західні. Хоча мати спробувала залишити дочку в столиці, посилаючись на небезпечність злих духів, але та не захотіла розлучатися і вони поїхали разом. Однак, оберігаючи дочку, вона помістила її окремо й заборонила заходити до себе. Оскільки у будинку навіть не знайшлося гідного місця для гостя, служниці посадили Юґірі біля завіси, яка відділяла покої принцеси, і передали звістку про його прибуття.

«Мені дуже незручно, що вам довелося їхати в таку далечінь, щоб відвідати нас, — відповіла мати принцеси. — Я відчуваю, що маю затриматися у цьому світі принаймні для того, щоб якось віддячити вам за турботу про нас».

«Я мав намір особисто вас супроводжувати, — повідомив Юґірі, — але, на жаль, мусив виконувати деякі батькові доручення. І згодом, обтяжений різними справами, я непростимо нехтував вами, хоча й страждав від думки, що ви дорікатимете мені за байдужість».

Принцеса перебувала за завісами у внутрішніх покоях, не видаючи себе жодним рухом, але у такій невеличкій оселі, чуючи шелест її одягу, Юґірі, звичайно, зі щемом відчував, що вона десь поруч. А поки його листа відносили до матері принцеси, він, не приховуючи душевного неспокою, розмовляв з такими служницями, як Сьосьо.

«Чимало вже років минуло відтоді, як я почав відвідувати вас, щоб допомагати, і мені прикро, що зі мною поводяться, немов з чужим. Мене садять ось так перед завісами і не дозволяють спілкуватися з вашою господинею без посередників. А я до цього не звик. Мені неприємна вже сама лише думка, що, може, вона насміхається з моєї старомодної поведінки. Якби я навчився зваблювати жінок замолоду, коли ні вік, ні низьке становище цьому не перешкоджало, то, напевне, тепер не почувався б таким сором’язливим новачком у любовних справах. А так, хоч я і прожив стільки років, проте залишився, як ніхто у світі, по-дурному занадто серйозним».

Тепер і справді не годилося так зневажливо обходитися з Юґірі, а тому служниці, підштовхуючи одна одну ліктями, напучували принцесу: «Нічого доброго не вийде з того, якщо ми перекажемо двозначну відповідь і ви здаватиметеся вкрай безсердечною».

«Я розумію, що мала б подякувати вам замість хворої матері, але останніми днями я так співпереживала з нею у тяжких стражданнях, що сама ледь жива і навіть не маю сили, щоб відповісти...» — передала принцеса.

«То це така відповідь принцеси? — здивувався Юґірі й, випроставшись, додав: — Чому, на вашу думку, хвороба матері принцеси непокоїть мене, як могла б моя власна? Може, це звучить зухвало, але я вважаю, що одужанню матері сприяв би кращий настрій самої принцеси. Прикро, що мою турботу відносять винятково до матері, а не помічають, як багато означає для мене сама принцеса».

«Ой, і справді...» — погодилися служниці.

Коли сонце спустилося нижче до обрію, в небі поплив легкий туман і гори на заході кинули на землю густу тінь, то, немов передчуваючи наближення ночі, задзвеніли цикади, а біля огорожі у надвечірніх променях, гойдаючись під вітром, усе ще яскравіли гвоздики. У саду перед будинком принцеси привільно перепліталися між собою стебла квітів, від дзюркотливого струмка віяло прохолодою, а вітер, прилітаючи з гір, приносив із собою шум сосен. Коли змінювали одні одних монахи, запрошені читати сутри, лунав дзвінок, і тоді їхні спільні голоси дзвеніли з особливою урочистістю. Все навколо спонукало до таких сумних думок, що Юґірі роздумав повертатися. Особливо тепер, почувши, як монах Ріссі виголошує заклинання своїм величавим голосом.

Коли надійшла звістка, що стан хворої різко погіршився, і нечисленні служниці в цій убогій оселі поспішили до неї, то поруч із принцесою, що поринула у задуму, майже нікого не залишилося. Навколо було тихо, і Юґірі вирішив, що трапилася сприятлива нагода висловити їй свої почуття. Тож, як туман спустився до самого даху, він сказав: «Що мені робити тепер, коли не видно, як іти назад?..

відповіла жінка. Її тихий голос додав Юґірі надію, і він вже й не думав про повернення. «Просто не знаю, що мені робити, — сказав він. — Дороги, що веде додому, я не бачу, а ви виганяєте мене з оселі, оповитої туманом. За що така образа невинній людині?»

Юґірі не знав, що далі робити, бо ж натякав принцесі про свою непереборну пристрасть, а вона вперто мовчала, хоча вже давно здогадувалася про його почуття, але вдавала, ніби нічого не помічає, а тепер, вислухавши його докори, й не збиралася відповідати. Її мовчання вельми засмутило його, бо в душі він відчував, що більше не матиме такої нагоди для щирого зізнання. «Навіть якщо вона вважатиме мене грубим і бездушним, я таки відкрию їй усе, що в мене на душі», — вирішив він і покликав одного з найвірніших своїх помічників — юнака, який мав чин «сьоґена» Правої імператорської охорони та нещодавно отримав п’ятий ранг.

«Мені неодмінно треба поговорити з високоповажним монахом Ріссі, — сказав Юґірі. — Досі він був зайнятий заклинаннями і зовсім не мав вільного часу, але, гадаю, незабаром трохи відпочиватиме. Я залишуся тут на ніч і постараюся побачитися з ним після першої нічної служби. Двійко з вас хай залишаться зі мною. Люди ескорту нехай їдуть до моєї садиби в Курусу — це недалеко звідси — нагодувати коней, але нехай не галасують, щоб не породити пліток про мій випадковий нічліг у дорозі». «Усе це недарма», — здогадався Сьоґен і, поклонившись, пішов.

Після цього, наче між іншим, Юґірі сказав принцесі: «Оскільки тепер мені не вдасться відшукати дороги, то чи не міг би я переночувати у вашому домі? Я невибагливий, тож якщо дозволите, побуду тут, біля завіси, поки не піде високоповажний монах». «От халепа!» — подумала принцеса, адже досі Юґірі ніколи не затримувався надовго в її покоях і не дозволяв собі двозначної поведінки. Піти до матері означало відкрито виказати йому свою зневагу. Тому вона залишилася на місці, затамувавши подих. Охоплений відчаєм, Юґірі, скориставшись моментом, коли одна зі служниць пройшла за завісу з посланням від матері, й прослизнув услід за нею.

Ніч ще не настала, але в покоях будинку, огорнутого густим туманом, було темно. Коли служниця злякано озирнулася, а розгублена принцеса спробувала сховатися за північною перегородкою, Юґірі вдалося затримати її. Сама вона встигла вислизнути, але довгий поділ її вбрання завадив замкнути перегородку. Марно намагаючись упоратись з нею, принцеса тремтіла, вкриваючись потом. Перелякані служниці не знали, як же їй допомогти. Звичайно, вони могли скористатися засувом зі свого боку, але не посміли грубо відштовхнути таку поважну особу, як Юґірі. «Ой, який жах! — нарікали вони крізь сльози. — Хіба могли ми сподіватися такого від вас?..»

«Але чому я не можу наблизитися до вас? Невже я такий ненависний та осоружний? Я розумію, що не займаю високого становища, але хіба після стількох років щирої турботи я не заслужив вашої уваги?» Юґірі говорив тихо, гамуючи хвилювання, але принцеса не хотіла нічого слухати. Його слова здалися їй настілки образливими, що вона навіть і не думала відповідати.

«Які ви безсердечні! Поводитеся, немов нерозумне дитя, — дорікнув їй Юґірі. — Я винен лише в тому, що піддався таємній любовній пристрасті. Але відтепер я не дозволю собі жодного нерозсудливого вчинку без вашого дозволу. Та якби ви знали, яка нестерпна туга розбиває моє серце на сотні шматків! І хоча здається, що ви вже здогадалися про мої почуття, але цураєтеся мене, вдаючи, ніби нічого про них не знаєте! Тому-то я і зважився на ризикований крок, може, й ганебний з вашого погляду, бо не мав іншого способу розповісти вам про тугу, яка висушила мені душу. Ваше зневажливе ставлення завдає мені болю, але запевняю вас, що ніколи не дозволю собі чогось негідного...» Юґірі намагався говорити щиро і разом з тим шанобливо. І хоча він міг легко відсунути перегородку, але навіть не спробував цього зробити.

«Я щиро розчулений тим, як ви зберігаєте між нами цю жалюгідну перепону», — сказав Юґірі, усміхнувшись. І все-таки він не дозволив собі піддатися примсі. Що й казати, принцеса здалася йому вельми привабливою і благородною, хоча за останні роки досить схудла. М’які рукава домашнього одягу та її приємний аромат надавали їй особ­ливого чару.

Під потемнілим небом тужливо свистів вітер, у саду сюр­чали цикади, звідкись долинали крики оленів, шум водоспаду — і всі ці звуки разом створювали невимовно чарівну атмосферу, від якої навіть люди з глухою до навколишнього світу душею, заворожені красою нічного неба, не могли заснути у будинку, де усе ще не опустили ґратчастих вікон. А що вже казати про Юґірі, охопленого смутком, який мало не заплакав, коли місяць ховався за вершинами західних гір.

«Ваше нерозуміння моїх почуттів свідчить лише про те, яке у вас нечутливе серце, — скаржився він. — Повірте, на світі немає чоловіка, такого по-дурному стриманого, як я, але ви чомусь мені не довіряєте. А от інший, безвідповідальний, на моєму місці, висміявши таку поведінку, діяв би зухвало. Вам здається, що ваша відверта зневага охолодить мою пристрасть. Однак я не можу повірити, що ви зовсім нічого не розумієте у стосунках між чоловіком і жінкою...»

На такі численні докори Юґірі розгублена принцеса не знаходила відповіді. Особливо неприємно їй було чути неодноразові натяки на її недостатні знання подружніх стосунків, які начебто могли допомогти їхньому зближенню. А тому, нарікаючи на свою гірку долю, вона готова була хоч зараз померти.

«Я визнаю, що сама винна у своєму нещасті, — тихо сказала вона, жалібно заплакавши, — але хіба я можу прийняти ваші настирливі домагання?..

ненароком додала вона, і Юґірі повторив її слова спочатку подумки, а потім пошепки вголос. «Ой, краще б я цього не казала!» — пошкодувала принцеса.

«Пробачте, якщо я чимось образив вас, — сказав Юґірі й, силувано посміхаючись, відповів:

Зважтеся нарешті!»

З цими словами Юґірі, усупереч обуренню принцеси, спробував заманити її на місце під місячним сяйвом. Незважаючи на опір жінки, він легко притягнув її до себе. «О, не відштовхуйте мене! Бо хіба ви не бачите, наскільки глибокі мої почуття до вас? Але проти вашої волі я ніколи не піду...» — просив він, поки тим часом ніч наблизилася до світанку.

На небі не було ані хмаринки, ані туману, тож чисте місячне світло проникало всередину. Вутле піддашшя не заважало місяцеві заглядати прямо у внутрішні покої. Хоча розгублена принцеса намагалася сховати обличчя від світла, її рухи здавалися невимовно звабливими. Юґірі заговорив про Касіваґі спокійно і неквапливо, але не забув і тепер дорікнути принцесі за те, що вона не приділяє йому стільки уваги, як колись приділяла покійному. А вона подумала: «На жаль, покійний не досяг високих чинів, але я зуміла змиритися зі своєю долею, коли наше одруження всі визнали. Та скільки ж розчарувань довелося мені зазнати! А до чого приведе цей таємний зв’язок з Удайсьо{6}, який до того ж мені не чужий{7}? Що подумає Великий міністр у відставці{8}?

О, я впевнена, що весь світ осудить мене. А що подумає про це Імператор-монах, мій батько?» Роздумуючи над тим, як сприйматимуть такий розвиток подій всі ті, хто був так чи інакше з нею пов’язаний, принцеса впала у відчай, розуміючи, що ніякий опір не допоможе їй уникнути поганого поголосу. А хіба не буде гріхом приховувати все від матері? Раніше чи пізніше вона дізнається про те, що трапилося, і дорікатиме, що не слід бути такою по-дитячому нерозсудливою.

«Ідіть, поки зовсім не розвидніло», — благала принцеса Юґірі, не знаючи іншого способу, як його позбутися.

«О, які ж ви бездушні! Навіть перед вранішньою росою мені буде соромно, якщо передчасно струшу її з трави по дорозі додому! Коли вже ви наполягаєте, то принаймні вислухайте мене. Якщо ви вважаєте, що спритно позбулися невдахи-залицяльника, то помиляєтеся, бо я, не в змозі далі вгамувати своєї пристрасті, буду готовий вдатися до негідного вчинку».

Він зволікав з гіркотою на серці, не бажаючи йти, але, недосвідчений у любовних справах, не наважувався дати волю рукам. Він жалів принцесу і боявся остаточно втратити її прихильність, а тому вирішив, що для них обох буде краще, якщо він піде непоміченим, поки туман не розвіється. Його душа була вкрай збентежена.

А ви сподіваєтеся, що таким чином зможете уникнути огуди? — спитав він. — Та ви ж самі винні, бо вигнали мене так безжально...»

«Так, справді поголос про цю зустріч невдовзі піде, — думала принцеса, сторонячись Юґірі. — Але ж якщо запитати про це в серця, то воно підтвердить, що я чиста».

О, такого я від вас не сподівалася...» — благородно дорікала вона.

Довгі роки, як ніхто інший, Юґірі дбайливо опікав принцесу, та коли раптом, ні сіло ні впало, скориставшись її довірою, повівся як звичайний гульвіса, то тепер, жаліючи її, відчував глибокий сором за свій вчинок, але водночас, дорогою додому, розумів, що може стати посміховиськом, якщо дослухатиметься до її вимог. Придорожні трави хилилися під вагою роси. Повертаючись з незвичної для нього нічної пригоди, Юґірі відчував солодке хвилювання, змішане зі страхом через те, що його мокре від роси вбрання могло викликати у дружини якусь підозру, а тому вирішив спочатку заїхати у східні покої будинку на Шостій лінії, де жила пані Ханацірусато. Ранковий туман тут ще не розвіявся. «А як там, у горах?.. Мабуть, ще менше...» — мимоволі подумав він.

«О, яка несподіванка! — здивовано зашепотіли служниці. — Схоже, що пан кудись таємно їздив».

Трохи відпочивши, Юґірі переодягнувся у сухе вбрання. Тут для нього завжди був готовий прекрасний одяг — літній та зимовий. Служниці подали йому нову одежу з китайської скрині. Скуштувавши ранкового рису, Юґірі подався до Ґендзі.

В Oно він послав листа, але принцеса навіть не захотіла глянути на нього. Приголомшена вчорашньою пригодою, вона сердилася на Юґірі й водночас завмирала від сорому, що про все це дізнається мати. Але чи мала вона право приховувати те, що трапилося, від неї? Зрештою, у цьому світі годі що-небудь приховати, бо сам її вигляд може збудити цікавість, а служниці також не мовчатимуть. Мати, напевне, образиться, дізнавшись, що дочка щось від неї приховала. «А чи не краще попросити когось із служниць розповісти їй все, як було? Вона буде засмучена, але іншої ради немає», — подумала принцеса.

Мати і дочка завжди жили дружньо, душа в душу, ніколи не маючи одна від одної таємниць. У старовинних повістях іноді йдеться про дівчат, які приховують від батьків те, що давно вже знають усі люди, але принцеса в жодному разі не належала до таких. «Якщо до матері і дійдуть якісь чутки, вона ними не перейматиметься. Тож чи варто мучитися даремно?» — казали служниці, а самі, знемагаючи від цікавості, прагнули дізнатися, що ж написав Юґірі, але, побачивши, що принцеса навіть не розгорнула листа, незадоволено застерігали її: «Хіба можна не відповідати? Це ж буде неввічливо й по-дитячому!»

Зваживши на їхнє наполягання, вона зрештою розгорнула листа. «Я сама в усьому винна, бо легковажно дозволила себе побачити, але ж і йому за його нерозсудливість не можу пробачити. Самі дайте йому відповідь, що я не читатиму його листів», — сказала принцеса і прилягла, відвернувшись, щоб підкреслити своє незадоволення.

Однак лист Юґірі не містив нічого неприємного, а, навпаки, був щиро ніжним:

Справді, душа не завжди підвладна людській волі. Я не перший, але, на жаль, туга не залишає...».

Лист був дуже довгим, але служниці не зважилися прочитати його до кінця. На звичайного ранкового листа він начебто не скидався, але служниць непокоїло, чи не сталося чогось прикрого між принцесою та Юґірі. Жаліючи її засмучену, вони мучилися сумнівами про своє майбутнє. Всі ці роки Юґірі приділяв їм велику увагу, але чи не охолоне він до принцеси, якщо вона покладеться на його суцільну опіку? А тим часом мати принцеси і не підозрювала, в якій тривозі перебували служниці її дочки.

Хоча стан хворої матері, переслідуваної злим духом, був досить важким, вона іноді раптом на короткий час одужувала й приходила до тями. Того дня, коли скінчилися денні заклинання, біля неї залишився тільки поважний Ріссі, який читав молитви. Втішений тим, що хворій стало краще, він сказав хрипким, різким голосом: «Якщо тільки слова будди Дайніці правдиві, то мої щирі заклинання не могли не принести вам полегшення. Хоча злі духи начебто дуже затяті, але насправді вони всього лише жалюгідні істоти, які загрузли у власних гріхах». Як і всі відлюдники, він був прямодушний і не любив говорити манівцями, а тому запитав: «Чи давно Удайсьо почав відвідувати принцесу?»

«Я б не сказала, що він її відвідує, — відповіла матір принцеси. — Він щиро дружив з покійним Ґон-дайнаґоном{9} і, виконуючи обіцянку, яку дав йому перед смертю, люб’язно піклується про нас. Ось і тепер, як добра людина, заїхав, щоб розпитати про моє здоров’я...»

«Ну, навіщо ви таке кажете? Принаймні від мене ви могли б не приховувати правди. Сьогодні, по дорозі на останню нічну службу, я бачив, як із західних бічних дверей вийшов якийсь розкішно одягнений чоловік. У густому тумані я не зумів розгледіти його обличчя, але чув, як монахи про нього казали: «Це від’їжджає пан Удайсьо. Вчора ввечері він відіслав карету до столиці, а сам залишився ночувати тут». І справді, за ним плили такі сильні пахощі, що у мене навіть голова заболіла. Хто ж це міг бути, якщо не Удайсьо? Адже відомо, що він полюбляє виразні аромати. І все-таки я не схвалюю його залицяння. Безсумнівно, Удайсьо високо освічена людина. Він був зовсім ще дитиною, коли за дорученням покійної пані Оомія я справляв для нього деякі обряди, та й тепер я готовий йому послужити в достойних справах, але тільки не в його одруженні з вашою дочкою. Боюся, що і їй не варто тішити себе надіями. Його нинішня дружина — особа вельми твердої вдачі. Вона належить до роду, який досяг могутності і користується у світі великим впливом. Вона має вже семеро чи восьмеро дітей. Навряд чи принцеса зможе відтіснити таку суперницю. Та й чи варто їй обтяжувати свою душу таким важким тягарем? Адже жінки, легко впадаючи в оману, зазнають суворого покарання — повторного відродження в жіночому вигляді й блукання серед вічного мороку. Ненависть дружини Удайсьо стане непереборною перешкодою на шляху її духовного просвітління. О ні, я аж ніяк не схвалюю такого одруження», — сказав він, хитаючи головою.

«Це щось неймовірне! Адже Удайсьо ніколи не виявляв такого наміру. Учора вночі я лежала без пам’яті, але начебто чула, як служниці казали, що він хотів затриматися, щоб усе-таки поговорити зі мною. Невже він тут ночував? Попри своє благородство і серйозність...» — дивувалася мати принцеси. Зрештою, може, монах казав правду. Адже мати вже і раніше помічала, що Удайсьо небайдужий до дочки, але, як розумна людина, завжди поводився бездоганно, щоб не подавати приводу для пліток. Упевнена, що він ніколи не вчинить нічого поганого її дочці, мати заспокоїлася, але все ж таки подумала, що він, скориставшись безлюддям у покоях принцеси, міг нишком прослизнути до неї.

Після того як монах пішов, мати покликала до себе служницю Косьосьо. «Я чула, ніби щось сталося. А що саме? — запитала вона. — Чому мені про це нічого не сказали? Важко цьому повірити, та все ж...» Хоча Косьосьо й жаліла принцесу, але докладно розповіла все від самого початку, не забувши ні про отриманий уранці лист, ні про слова, що мимоволі зірвалися з вуст принцеси.

«Може, пан Удайсьо просто захотів поділитися з принцесою думками, які досі тримав у глибині душі. Він виявив рідкісну завбачливість і пішов задовго до світанку. А що сказали вам?» — спитала Косьосьо, зовсім не підозрюючи монаха, бо вважала, що матері потайки повідомив цю новину хтось із прислужниць.

Вражена почутим, засмучена мати мовчала, лише сльози скапували з її очей. Жаліючи її, Косьосьо дорікнула собі за відвертість: «Навіщо їй нові хвилювання, якщо вона і без того страждає?»

«Так чи інакше, перегородка була замкнена», — сказала вона, щоб зам’яти справу.

«А проте вона показалася йому, — заперечила мати. — Яка непрощенна необережність! Може, вона невинна, але хіба тепер закриєш рота монахам і балакучим хлопчакам? Якщо вже вони почали пліткувати, то хіба хто-небудь зможе спростувати ці чутки й рішуче заявити, що нічого подібного не було? А все тому, що її оточують такі нетямущі особи...»

Мати не змогла договорити. Змучена тяжкою хворобою і стривожена почутим, вона занепала духом. Адже вона так сподівалася, що її дочка хоча б тепер стане жити відповідно до свого високого звання. Однак ця любовна історія, безсумнівно, зашкодить її доброму імені...

«Попросіть дочку зайти до мене, поки я ще при свідомості. Я сама мала б піти до неї, але, на жаль, рухатися не можу. У мене таке відчуття, ніби я не бачила її цілу вічність», — сказала мати зі сльозами на очах.

«Мати кличе вас до себе, — передала принцесі Косьосьо без жодних пояснень. Принцеса причесала мокре, сплутане на чолі волосся і замінила розірваний спідній одяг, але довго зволікала, поринувши у здогади: «Що думають про мене служниці? Мати, напевне, нічого ще не знає, але невдовзі, коли чутка дійде й до неї, вона образиться за те, що я все приховала», — і, пригнічена глибоким соромом, знову лягла. «Ой, я чомусь почуваюся раптом зле... — поскаржилася вона. — Мабуть, я вже не одужаю, але, може, це й на краще. Така слабкість в ногах...» — і попросила служниць розтерти їй ноги. Коли принцесу щось тривожило, вона завжди відчувала, що біль піднімався з ніг до голови.

«Напевне, хтось натякнув матері про вчорашню історію, — сказала Косьосьо. — Вона захотіла почути від мене пояснення, тож мені довелося все їй розповісти, тільки додавши для її заспокоєння, що перегородка весь час залишалася замкненою. Тому, якщо вона вас розпитуватиме, кажіть так само». А про те, як страждала мати, вона принцесі не розповідала.

«Отже, справдилися найгірші передчуття», — подумала мовчки принцеса, обливаючи сльозами узголів’я. «Я завдаю матері самі лише прикрості, — думала вона, відчуваючи, що жити не хоче. — Не тільки через недавню історію, але й через несподіване одруження з Ґон-дайнаґоном{10}. А який жах буде, якщо Удайсьо не відчепиться зі своїми домаганнями! Якби ж вона піддалася йому, то зажила б страшної неслави».

Все-таки вона не піддалася його солодким вмовлянням і через це відчула таємну відраду. «Але хіба можна жінці такого, як я, рангу необачно показатися чоловікові?» — подумала принцеса, засмучена своєю нещасливою долею.

Надвечір, коли мати знову покликала зайти до неї, через комірчину, яка відділяла їхні покої, принцеса пройшла до матері, яка, незважаючи на тяжку хворобу, як годилося, шанобливо вітала її, піднявшись з постелі.

«Мені дуже прикро, що я через свій жалюгідний стан не змогла прийти до вас сама. Я не бачила вас всього два чи три дні, але здається, промайнули вже місяці й роки, що аж на душі стало сумно. Бо чи зможемо ми сподіватися на зустріч, навіть якщо відродимося в цьому світі? А навіть якщо зустрінемося, то навряд чи впізнаємо одна одну, як матір і дочка. Коли я про це подумаю, то жалкую, що прагнула близьких стосунків на ту коротку мить, яку судилося нам прожити разом», — сказала вона крізь сльози.

Принцеса, сповнена сумних думок, тільки мовчки дивилася на матір, бо, сором’язлива і боязка від природи, не знаходила в собі сили, щоб усе негайно пояснити і полегшити матері душу, а та, побачивши її розгубленість, не стала докучати розпитуванням. Вона веліла служницям запалити світильник і поставити перед гостею столик з частуванням. Почувши, що дочка відмовляється від їжі, мати сама взялася її пригощати, але та ні до чого так і не торкнулася. Тільки одне тішило принцесу — що матері стало краще.

А тим часом принесли нового листа від Юґірі. Його прийняла служниця, яка ні про що не здогадувалася. «Велено передати пані Косьосьо», — пояснила вона. «От знову біда!» — подумала Косьосьо, беручи листа. «Про що цей лист?» — зацікавилася мати принцеси. Вона вже потай змирилася з думкою, що Юґірі стане її зятем, і чекала його, але, з появою листа відчувши, що сьогодні він не приїде, знову занепокоїлася.

«Вам треба неодмінно відповісти, — сказала вона дочці. — Мовчати непристойно. Навряд чи хтось зможе захистити вас від пліток. Може, ви й справді ні в чому невинні, але вам ніхто не повірить. Якщо ж ви відповідатимете на листи пана Удайсьо, то ваші стосунки, гадаю, стануть такими ж, як дотепер. Інакше ви здаватиметеся надто норовливою». Мати попросила листа, і Косьосьо неохоче передала його їй.

«Ваше вкрай холодне ставлення до мене, — писав Юґірі, — не вгамувало моєї пристрасті, а швидше навпаки...

Лист був дуже довгим, і мати не дочитала його до кінця. Було в ньому щось невиразне, обурливо безтурботне, яке свідчило, що, на превеликий жаль{12}, Юґірі сьогодні не приїде. Хоча покійний Касіваґі й не виправдав її сподівань на щасливе доччине подружжя, але він ніколи не забував про неї дбати й бути надійною опорою. Це втішало матір, хоча вона і вважала, що її дочка заслуговує кращої долі. А що тепер можна чекати від Юґірі?.. «Що скаже Великий міністр у відставці{13}?» — хвилювалася вона. Вирішивши дізнатися про наміри самого Юґірі, мати старанно витерла очі, зовсім померклі від сліз протягом цих тривожних днів, і накреслила кострубатим, схожим на пташині сліди, почерком: «Вашого листа принесли саме тоді, коли дочка зайшла провідати мене, бо мій стан не вселяв надії. Я вмовляла її відповісти, але вона настільки занепала духом, що страшно було на неї дивитися...

Дописавши, вона згорнула аркуш і підсунула його під завіси, а сама відкинулася на узголів’я, бо їй знову стало зле. Служниці заметушилися навколо. «Злий дух зумисне приспав нашу пильність», — бідкалися вони. Монахи негайно почали голосно читати молитви й промовляти заклинання. Служниці радили принцесі повернутися у свої покої, але вона навідріз відмовилася, бо в таку розпачливу хвилину була готова померти разом з матір’ю.

Тільки опівдні Юґірі повернувся у свої покої в будинку на Третій лінії і того дня вирішив утриматися від поїздки в Оно, щоб не викликати в домашніх ще більшої підозри й не давати приводу для пліток. Весь вечір Юґірі знемагав від туги, що була тисячократ сильнішою, ніж досі. До дружини{15} вже дійшла чутка про його таємні походеньки, але вона, хоч і була стривожена, вдавала, що нічого не знає, і відволікалася від похмурих думок, граючись з дітьми в денних покоях. Вже зовсім стемніло, коли принесли відповідь матері принцеси. Присунувши до себе світильник, Юґірі довго вчитувався в листа, насилу розбираючи незрозумілий почерк, схожий на пташині сліди. Дружина пильно стежила за ним крізь завісу — і раптом, непомітно наблизившись, ззаду вирвала листа з його рук!

«Що ви робите? — обурився Юґірі. — Як вам не соромно? Це лист від пані Східних покоїв{16} у садибі на Шостій лінії. Сьогодні вранці вона застудилася, а я, затримавшись у батька, не мав часу її відвідати. Однак, стурбований, я послав гінця дізнатися про її здоров’я. Ну хіба цей лист чимось схожий на любовний? І взагалі ви поводитеся погано. Прикро, що ви з роками все більше мене зневажаєте. Невже вам байдуже, що я про вас думаю?» Глибоко зітхнувши, він, однак, навіть не намагався відібрати листа назад, і дружина ніяково тримала його в руках, не наважуючись прочитати.

«А по-моєму, це ви з роками все більше мене зневажаєте», — мовила вона нарешті, збентежена його незворушним спокоєм, така юна і чарівна в ту мить.

«Що ж, може, це і правда, — посміхнувшись, відповів він. — Таке між подружжям буває. Та от чи знайдете ви у світі другого такого, як я, чоловіка, який, досягнувши високого становища, залишався б зі страху вірним одній жінці, немов сокіл соколиці{17}. З такого люди сміятимуться. Подумайте, невже почесно бути дружиною несусвітнього телепня? Набагато краще опинитися в становищі жінки, яка, маючи перевагу, помітно виділяється серед суперниць. Завдяки цьому вона завжди почувається молодою, а подружнє життя ніколи не втрачає для неї своєї привабливості. Невже ви хочете, щоб я все життя просидів з вами, як той старий дід із стародавньої повісті{18}? Хіба в цьому є щось гарне?»

Здогадуючись, що такими пустопорожніми словами Юґірі хоче відволікти її увагу і забрати листа, принцеса, приязно всміхаючись, сказала: «А хіба є щось привабливе в тому, що у такого велелюбного чоловіка та така стара дружина? Останнім часом ви помітно змінилися. Я щиро вражена тим, як ви раптово наче б то й помолоділи. Досі я нічого подібного не помічала, а тому занепокоїлася. Було б краще, якби я поступово звикала до таких змін...» Її докори Юґірі сприйняв вельми спокійно, ба навіть з розумінням.

«А в чому я раптом змінився? — спитав він. — Невже ви мене в чомусь підозрюєте? Напевне, хтось звів наклеп на мене. Як це не дивно, дехто, мабуть, не може забути мого колишнього «зеленого одягу{19}» і вважає недостойним для вас одруження зі мною. Підозрюю, що ця особа навмисне обмовляє мене, щоб посіяти між нами ворожнечу. А ще неприємно, що через це може постраждати добре ім’я зовсім невинної жінки{20}...» Після тих слів Юґірі більше не сперечався, впевнений у тому, що станеться те, що має статися. Годувальниця Тайфу, яка колись зневажала його за шостий ранг, покірно мовчала.

Під час суперечки дружині невідомо як вдалося заховати злощасного листа. Вдаючи байдужість, Юґірі пішов у спочивальню і з тривогою у серці довго лежав, не склепивши очей, і все думав, як би забрати листа, в якому, напевне, мати принцеси написала щось важливе. Але що? Як тільки дружина заснула, Юґірі непомітно зазирнув під її вчорашнє сидіння, але нічого не знайшов. І коли це вона встигла його заховати? І куди? Роздратований такими думками, він до самого ранку не вставав з ліжка. Вранці, коли розбуджена дітьми дружина встала, він, удаючи, ніби щойно прокинувся, знову взявся до пошуків, але, на жаль, марно. Оскільки Юґірі прикидався, що зовсім не переймається листом, то дружина вирішила, що він і справді не любовний, а тому заспокоїлася. Вона всю увагу зосередила на дітях, дехто з яких бігав навколо, інші гралися ляльками, старші вчилися читати і писати, а найменші повзали, чіпляючись за її одяг, тож вона й думати забула про вихопленого учора листа. А от Юґірі, навпаки, ні на мить не забував про нього. Він мав би відповісти якнайшвидше, але ж учора навіть не дочитав листа до кінця. «А що, як мати принцеси подумає, що я не читав його і просто загубив?» — непокоївся він.

Коли після обіду в домі стало тихо, Юґірі, не витримавши, запитав: «Що ж було у вчорашньому листі? Безглуздо ховати його від мене. І сьогодні я мав відвідати хвору, але мені самому стало так зле, що я нікуди, навіть на Шосту лінію, не поїду. Хочу принаймні відповісти, але я навіть не знаю, що вона написала...» В його голосі відчувалася така щира стурбованість, що дружині стало соромно. «Як нерозумно, що я забрала у нього листа!» — подумала вона й, не відповідаючи прямо на запитання, порадила: «Придумайте якесь вишукане виправдання, скажімо, що вчора у горах дув надзвичайно холодний вітер і ви застудилися».

«Не повторюйте ніколи більше таких дурниць! Чи ви вважаєте, що повелися якось особливо вишукано? Мені неприємно, коли мене прирівнюють до звичайного гульвіси. Та й ваше жіноцтво вже сміється, слухаючи, як ви розмовляєте з чоловіком, який завжди вважався зразком доброчесності, — пожартував Юґірі. — Так де ж той лист?» Однак дружина не поспішала його віддавати. Поки вони ще деякий час перемовлялися, лежачи в постелі, почало смеркати.

Прокинувшись від сюрчання цикад, Юґірі подумав: «На гірські схили в Оно, напевне, вже спустився туман. Як погано, що я сьогодні не приїхав і навіть листа не послав...» Розтираючи з удавано байдужим виразом обличчя туш, він деякий час сидів у задумі. Та раптом він помітив, що край сидіння дружини трошки піднятий, і, заглянувши туди, побачив там лист матері принцеси. Коли Юґірі, несамовито радіючи, почав його читати, то відразу відчув щемливу жалість до тієї жінки. «Мабуть, їй уже повідомили, що сталося минулої ночі. Напевне, вчора вона чекала мене до світанку, а я навіть сьогодні ще не написав відповіді... Яка недбалість! Якби нещасну матір не переповнювали душевні муки, то хіба вона написала б цього дивного, незрозумілого листа? А я всю ніч змусив її страждати від незнання того, що ж сталося. Але, на жаль, нічого вже не зміниш. Та й дружина повелася жорстоко — зі злості сховала листа. Зрештою, я сам у цьому винен», — думав Юґірі, мало не плачучи з досади. Він хотів негайно їхати в Оно, але передумав: «А чи погодиться принцеса зі мною зустрітися? Хоча її мати начебто й не проти... Що ж робити?.. Та навіть якщо принцеса не стане заперечувати, сьогоднішній день несприятливий для серйозної розмови{21}...» Зрештою, керуючись власною розсудливістю, Юґірі вирішив насамперед написати таку відповідь: «Я був невимовно радий отримати Вашого листа, але не розумію Вашого докору. Невже Вас справді ввели в оману?..

Виправдовуватись я не маю за що, хіба що за те, що поїхав, не попрощавшись з Вами?» Написавши вельми довгого листа і принцесі, він звелів осідлати прудконогого скакуна зі своєї стайні й послав з ним в Оно помічника, який супроводжував його туди минулого разу. «Передай їм, що з того вечора я перебував у будинку на Шостій лінії і щойно повернувся додому», — сказав він йому потайки.

А тим часом в Оно мати принцеси, розчарована тим, що і вчора Юґірі не приїхав, знехтувавши можливими чутками, написала йому листа, повного докорів і, не отримавши відповіді й надвечір, так перейнялася думками про його не­зрозумілі наміри, що недуга, від якої вона майже оговталася, опанувала її знову. А от саму принцесу така поведінка Юґірі не дивувала й не хвилювала, її більше засмучувало те, що вона необачно відкрилася незнайомому чоловікові, а мати, у свою чергу, несподівано для неї, все це взяла близько до серця. Незадоволена собою, не знаючи, що сказати на своє виправдання, принцеса почувалася щораз гірше, а мати, спостерігаючи за нещасною дочкою, з болем у серці нарікала на долю, що принесла їй стільки прикрощів.

«Я не хочу докучати вам запізнілими повчаннями, — вимовила мати. — Хоча можна вважати, що так вам судилося з попередніх життів, але, як на мене, ви повелися вкрай необережно, через що, гадаю, по світу піде погана чутка. Тепер уже нічого не можна змінити, але сподіваюся, що надалі ви будете обачнішими. Хоча я й займала у житті невисоке становище, але всі сили віддала вашому вихованню і була спокійна, вважаючи, що зуміла навчити вас глибоко розуміти цей світ. Але виявилося, що ви, як і раніше, безпорадні й не впевнені у собі, тож залишається лише сподіватися, що я буду поряд з вами ще деякий час. Навіть простій жінці, що займає пристойне становище у світі, не личить мати двох чоловіків. Така поведінка завжди вважалася легковажною. Тим паче вам, жінці з високої родини, не годиться вступати в непевні стосунки з чоловіками. Всі ці роки я страждала через те, що вам довелося вийти заміж за простого підданого, але нічого не могла вдіяти, бо, видно, така була ваша доля. Імператор, ваш батько, не заперечував і сам повідомив про свою згоду Великому міністрові у відставці. Тож чи могла я упиратися? На жаль, мені довелось змиритися. Всі ці роки я старанно дбала про вас і, знаючи, що у цій історії немає вашої провини, до небес звертала свої скарги. Та тепер ця безглузда історія може обійтися дорого і вам, і панові Удайсьо. Якби хоч він був готовий вступити з вами у відносини, звичні у цьому світі! Тоді можна було б знехтувати поганими чутками і втішатися здобуттям надійної опору в житті, але, на жаль, його черствість...» — і мати заплакала. Не знаходячи слів, щоб встояти перед материними наріканнями, красуня-принцеса також не стримала сліз.

«Хіба ви чимось гірші за інших жінок? І чому вам так не пощастило в житті? Через які вчинки у попередньому народженні вам судилися всі ці нещастя?..» — сказала мати, дивлячись на дочку, і раптом відчула страшний біль. Видно, злий дух напав на неї у тяжку хвилину, і вона раптом почала непритомніти, а її тіло холонути. Монах Ріссі поспішив виголошувати нові обітниці й голосно промовляти заклинання. Хоча він раніше твердо заприсягся до кінця свого життя залишатися відлюдником у горах, але тепер, заради матері принцеси спустившись сюди та зазнавши невдачі, був готовий розбити жертовник і безславно повернутися у гори, бо, мовляв, сам Будда ним невдоволений. Тож він із ще більшою ревністю взявся підносити молитви. Розгублена принцеса плакала, і, далебі, її горе можна було зрозуміти.

Коли у будинку панувало сум’яття, принесли листа від Юґірі. Якимось чином почувши про це, нещасна мати здогадалася, що він не прийде і сьогодні. «О, навіщо я послала йому цього листа? — картала вона себе. — Тепер доччине ім’я буде остаточно спаплюжене». Їй ставало все гірше, і невдовзі її дихання обірвалося. Немає слів, щоб описати горе її близьких. Матір принцеси здавна переслідували злі духи. Нерідко бувало й так, що життя ніби покидало її, а тому, сподіваючись, що і тепер у хвору просто вселився такий дух, монахи стали молитися ще ревніше. Але, на жаль, все було марно.

Нещасна дочка припала до мертвої матері, немов готуючись піти на той світ разом з нею. «На жаль, тепер уже нічого не можна вдіяти, — переконували її служниці. — Хоча це й гірко, але повернути її з останньої дороги неможливо. Навіть якщо ви цього дуже хочете. Подумайте, що своїми риданнями ви шкодите її душі. Вам краще відійти від неї». Хоча вони намагалися відірвати принцесу від матері, нещасна заціпеніла від горя і не розуміла, що відбувається навколо. Розбивши жертовники, більшість монахів розійшлася. Залишилися лише ті, без кого не можна було обійтися. Стало ясно, що це кінець, і в будинку запанували сум і безнадія.

Звідусіль надходили листи із співчуттями з приводу нещастя, про яке стало відомо бозна-як швидко. Юґірі, приголомшений несподіваною звісткою, прислав гінця одним з перших. Співчуття надійшли і з дому на Шостій лінії, і від Великого міністра у відставці. Сумна звістка про смерть матері принцеси дійшла також до Імператора-монаха{22}, який прислав надзвичайно зворушливого листа. Побачивши його, принцеса вперше підвела голову від узголів’я. «Хоча я і знав, що Ваша мати здавна тяжко хвора, — писав Імператор-монах, — але, на жаль, не приділяв цьому належної уваги, бо звик чути про її недугу. Але чи варто про це говорити тепер? Я добре уявляю собі, як гірко Ви страждаєте, і щиро співчуваю Вам, але пам’ятайте, що така доля судилася всьому живому на світі, і змиріться».

Хоча сльози засліпили очі принцеси, вона все-таки відповіла батькові. Оскільки її мати заздалегідь заповідала не зволікати з похороном, то, виконуючи її волю, намісник провінції Ямато, її племінник, узяв на себе його проведення. Принцеса просила дозволити їй ще трохи побути перед останками матері, але, на жаль, для цього не залишалося часу. До того ж саме в такий сумний час з’явився Юґірі.

«Я мушу їхати сьогодні ж, бо наступні дні несприятливі для співчуттів», — заявив він своїй челяді, уявивши собі, як горює принцеса. Хоча жінки радили не поспішати, але він все-таки вирушив до Оно.

Дорога здалася Юґірі нестерпно довгою, а коли він прибув на місце, то побачив невимовно скорботне видовище — частину будинку, призначену для церемонії, яка була завбачливо відокремлена темними завісами і ширмами. Служниці провели Юґірі в західні покої. До нього вийшов і намісник провінції Ямато і крізь сльози почав дякувати йому за співчуття. Влаштувавшись на галереї коло бічних дверей, спиною об поруччя, Юґірі покликав жінок, але жодна з них, прибитих горем, не зголосилася з ним говорити. А втім, коли збудження від звістки про приїзд Юґірі вляглося, до нього вийшла пані Косьосьо. Він довго мовчав, не в змозі вимовити й слова. Зроду він не мав схильності плакати з найменшого приводу, проте вигляд будинку і засмученої принцеси справили на нього гнітюче враження, засвідчивши непостійність світу як для інших людей, так і для нього самого.

«Навіщо я так легко повірив, що вашій матері стало ліпше, і заспокоївся? — сказав він нарешті. — Але сталося раптом щось жахливе: я наче прокинувся зі сну». «Так наче не через нього мати страждала останніми днями?» — подумала принцеса. Навіть якщо смерть матері була неминучою, все одно прикро, що вона якось пов’язана з цією людиною. Тож принцеса навіть не захотіла відповідати йому.

«Що ж нам сказати панові Удайсьо? — занепокоїлися жінки. — Адже він, така висока особа, швидше за всіх приїхав... Хіба можна бути такою невдячною?..» «Придумайте щось самі. Я не знаю, що відповісти», — сказала принцеса, навіть не встаючи з постелі. Та чи можна було її звинувачувати?

«Пані сама зараз ледве жива. Я повідомила їй про те, що ви приїхали», — доповіла гостеві Косьосьо.

Побачивши, що жінки задихаються від ридань, Юґірі лише додав: « Мені нічого більше сказати, щоб її заспокоїти. Я візьму себе в руки і приїду пізніше, коли принцеса оговтається... Але чому ж все сталося так раптово?..»

Розповівши йому потроху, хоч і не все, що саме тривожило хвору в останні дні, Косьосьо винувато додала: «Напевне, ви думаєте, що я вам дорікаю... Але сьогодні я почуваюся настільки розгубленою, що, може, нехотячи, й сказала щось не те... Принцеса вкрай засмучена, але так буде не завжди. Тож сподіваюся, що ви поговорите з нею, коли вона трохи заспокоїться...» По цих словах, побачивши, що вона й справді не тямить себе від пережитого, Юґірі перестав її розпитувати.

«Правду кажучи, я й сам наче блукаю в непроглядній пітьмі... Постарайтеся заспокоїти свою господиню, а я сподіватимусь хоч на якусь відповідь...» Юґірі зволікав, хоча й розумів, що йому, людині з високим становищем, не годиться залишатися в будинку у такий час. Тож зважаючи на те, що навколо було чимало людей, він таки вирішив піти.

Юґірі хоч і не очікував, що похорон буде призначено на ту ж саму ніч і така поспішність неприємно вразила його, проте, довідавшись про це, викликав людей зі своїх навколишніх маєтків, розпорядився надати потрібну допомогу близьким покійної і лише після цього вирушив додому. Тільки завдяки Юґірі церемонія пройшла з належною урочистістю, хоча для її підготовки було вкрай мало часу. Намісник провінції Ямато не знав, як висловити йому свою вдячність за це. Після похорону, коли у неї вже не залишилося навіть останків матері, ридаючу принцесу поглинув ще більший відчай. «Краще було б, якби вони з матір’ю не були такими близькими», — думали, дивлячись на неї, служниці, охоплені поганими передчуттями. Намісник провінції Ямато подбав і про поминальні обряди. «Вам не слід залишатися самій у такому сумному місці, — сказав він принцесі. — Тут ваша душа не матиме спокою». Однак принцеса відмовилася їхати, а вирішила залишитися тут назавжди, щоб, дивлячись на дим, що піднімався від випалювання деревного вугілля на вершині сусідньої гори, згадувати про покійну матір. Монахи, що залишилися в будинку на час жалоби, розмістилися у відгороджених перегородками приміщеннях східної частини будинку, на галереях та в кімнатах для служниць. У західних передніх покоях, уже прибравши всі прикраси, оселилася сама принцеса. Час минав, настав дев’ятий місяць, проте вона, засмучена горем, не відрізняла дня від ночі.

Настала сумовита пора, коли з гір дув пронизливий вітер, з дерев обсипалося листя, похмуре небо сповіщало про наближення осені, а рукава принцеси ні на мить не висихали... «Якби життя залежало лише від примх душі{23}...» — нарікала вона. Журилися також її служниці. Від Юґірі щодня приїжджали гінці із співчуттями. Щоб розвіяти сумний настрій монахам, які невтомно молилися за покійну, він надсилав їм дари, а принцесі писав зворушливі й ніжні листи, в яких щире співчуття чергувалося з докорами, але вона навіть не дивилася на них. Роздумуючи над тим, що спричинило материну смерть, вона мимоволі доходила висновку, що, може, хвора і не переставилася б так скоро, якби не взяла надто близько до серця того, що сталося під час тих злощасних нічних відвідин Юґірі... На жаль, мати пішла зі світу, так і не знайшовши спокою. Сама згадка про Юґірі доводила її до розпачу, і сльози наверталися на очі. Служниці не сміли ані згадувати про нього.

Зі свого боку, не отримуючи від принцеси жодного слова у відповідь, Юґірі спочатку пояснював її мовчання пережитим потрясінням, від якого вона ще не встигла отямитися. Але час минав, і поступово його охопила тривога. «Будь-якому смутку раніше чи пізніше настає кінець, — думав він з досадою. — Невже вона настільки по-дитинячому наївна, що нічого не розуміє? Інша річ, якби я писав їй про щось зовсім банальне — про метеликів або про квіти... Та хіба засмучена людина не повинна відчувати подяки й приязні до всіх, хто прагне висловити їй співчуття? Я добре пам’ятаю, яким горем стала для мене смерть бабусі Оомія, набагато більшим, ніж, скажімо, для Великого міністра у відставці{24}, який, сприймаючи її лише як щось неминуче, дбав насамперед про дотримання зовнішньої пристойності. Пам’ятаю, його поведінка дуже засмутила мене тоді. І навпаки, я був дуже вдячний батькові{25} за те, що він з незвичайною увагою поставився до всіх поминальних обрядів, хоча і був пов’язаний з покійною тільки через мене. До речі, саме тоді я зблизився з Ґон-дайнаґоном{26}, розважливим юнаком з добрим і чутливим серцем... Він мені відразу сподобався». Ось такі думки, одна за одною, линули у його голові вдень і вночі.

А тим часом його дружина{27}, стурбована його стосунками з принцесою, дивувалася: «Що ж там сталося? Отже, це правда, що він листувався з її покійною матір’ю, але...» Тож, коли Юґірі лежав у задумі, дивлячись на вечірнє небо, дружина передала йому через сина листа. На маленькому клаптикові паперу було написано:

«Видно, думка про суперницю не виходить у неї з голови, — посміхнувшись, подумав Юґірі. — Але щодо покійної, вона помиляється...» І він не став зволікати з відповіддю:

Завжди знайдеться причина для смутку...»

«Видно, він щось приховує від мене» — тяжко зітхнула дружина, вкрай засмучена не лише світом, що як роса на листі, нетривкий.

А тим часом Юґірі, змучений мовчанням принцеси, знову вирушив до Оно. Спочатку він планував дочекатися сорок дев’ятого дня — закінчення жалоби, але не зміг. «Навіщо тепер приховувати те, про що і так всі знають? — думав він. «Краще вже зробити так, як зробив би кожен на моєму місці, щоб досягти своєї мети», — вирішив він, не звертаючи уваги на підозри дружини. «Якщо ж принцеса опиратиметься, я покажу їй листа, у якому її мати дорікає мені за «одну лише ніч», тож вона аж ніяк не може вважати себе незаплямованою...» — думав він самовпевнено.

Після десятого дня дев’ятого місяця поля і гори були такими чарівними, що навіть нечутлива людина не могла б залишатися байдужою. На тлі шуму, зірваного поривами гірського вітру з дерев та кущів, листя, що навздогін одне за одним спадало вниз, ледь чутно лунали урочисті голоси монахів, які читали сутру, і когось, хто славив будду Аміду. Жодних інших ознак присутності людини не було. Олені, ховаючись від пронизливого осіннього вітру, тулилися біля огорожі або ховалися, не лякаючись шуму тріскачок, в яскраво-жовтих рисових полях і подавали звідти свої тужливі голоси. Десь поруч гуркотів водоспад, оглушливо перебиваючи людські думки. У пожовклій траві безсило згасали голоси комах, і лише стебла тирличу завзято тяглися вгору, гордовито виблискуючи краплями роси. Звісно, у цих прикметах осені не було нічого незвичного, але час і місце сповнювали їх нестерпним смутком.

Юґірі підійшов до знайомих бічних дверей і зупинився у задумі, щоб помилуватися садом. На ньому було м’яке верхнє вбрання — носі, з-під якого красиво просвічувало нижнє із густо-червоного блискучого шовку. Слабкі промені призахідного сонця несподівано засліпили йому очі, й він поспішив закрити обличчя віялом, та зробив це таким граціозним рухом руки, що служниці захоплено зітхнули: «Хіба це не жіночий жест?..Е ні, жінка б так не зуміла...».

Коли він викликав Косьоьсьо, на його обличчі сяяла усмішка, здатна розвіяти будь-які невеселі думки. Оскільки галерея була досить вузька, то, побоюючись, що решта служниць за завісами можуть підслухати їхню розмову, Юґірі попросив: «Підійдіть ближче... Не уникайте мене... Невже ви гадаєте, що я знічев’я, наче чужий, пробиваюся в гори? Та ще й у такий густий туман... — і, навмисне перевівши погляд на гори, наполегливо повторив: —Ну ще трохи ближче, ще...». Тож Косьосьо вирішила, підсунувши до нього сіру завісу, влаштуватися за нею, старанно підібравши поділ свого вбрання. Треба сказати, що Косьосьо доводилася молодшою сестрою намісника провінції Ямато і двоюрідною сестрою Другої принцеси і, крім того, з дитинства виховувалася у домі покійної, а тому і її жалобний одяг був набагато темнішим, ніж в інших жінок.

«Я добре розумію, наскільки глибоко принцеса переживає наше спільне горе — смерть матері, — скаржився Юґірі, — та, як згадаю про її невимовно жорстоке ставлення до мене, то відчуваю, ніби душа готова мене покинути. Я більше не можу терпіти підозрілі погляди людей...» І, розповідаючи про останній лист матері принцеси, Юґірі гірко заплакав.

А Косьосьо, також уся в сльозах, відповіла: «Тієї ночі, не дочекавшись вашої відповіді, мати настільки ослабла, що здавалося, от-от помре. А коли вночі вона знепритомніла, то, очевидно, тоді на неї і напав злий дух, який уже давно її переслідував. Таке й раніше неодноразово з нею траплялося, особливо після того, як захворів пан Ґон-дайнаґон... Проте і того разу вона знайшли в собі сили, щоб ожити й заспокоїти засмучену дочку... О, якби ви знали, в якому розпачі тоді була принцеса. Вона майже не приходила до тями...» Косьосьо раз у раз замовкала й тяжко зітхала.

«Авжеж, я знаю, якою нещасною і безпорадною почувається ваша пані, — відповів Юґірі. — Вибачте за зухвалість, але хто, крім мене, може стати їй тепер опорою? Її батько живе високо у горах, остаточно порвавши зв’язки зі світом. У його монастир, загублений серед хмар, і листи не завжди доходять. Постарайтеся пояснити їй, наскільки нерозумно ставитися до мене так холодно. У кожного своя доля, визначена попереднім народженням. Вона не хоче залишатися у цьому світі, але хіба життя залежить від її волі? Якби так було, то їй не довелося б страждати через розлуку з матір’ю». Але Косьосьо лише зітхнула у відповідь. Десь недалеко голосно закричав олень. «В осінніх горах олень кинув клич...»{28} — мимоволі згадав Юґірі і вимовив:

відповіла Косьосьо. Нічого особливого в її пісні не було, але, вимовлена доречно, тихим голосом, вона здалася Юґірі вельми зворушливою.

Він знову звернувся до принцеси, і вона передала через Косьосьо суху відповідь: «Тепер моє життя — немов страшний сон. Як тільки я хоч трохи опам’ятаюся, то скористаюся нагодою, щоб подякувати вам за неодноразові відвідини...». «О, яка ж вона жорстока!» — зітхнув Юґірі й вирушив додому.

По дорозі додому, поглядаючи на чарівне осіннє небо, на якому так яскраво сяяв місяць тринадцятого дня, що навіть на горі Оґура{29}, було ясно видно стежку, Юґірі проходив повз будинок Другої принцеси на Першій лінії. Останнім часом будинок ще більше запустів, і у проломі південно-західної частини глинобитної огорожі з черепичним дашком він побачив, що ґратчасті вікна всюди опущені й усередині ні душі. Тільки струмок виблискував у місячному сяйві, нагадуючи про минулі дні, коли Касіваґі влаштовував тут музичні розваги.

промовив сам до себе Юґірі. А повернувшись додому, він ще довго милувався місяцем, поринувши душею у небо. «Який у нього жалісний вигляд! — дивувалися жінки. — Такого з ним ще не бувало».

Його дружина Кумої-но карі вкрай занепокоїлася. «Видно, він зовсім з глузду з’їхав, — думала вона. — Ставлячи за приклад жінок у садибі на Шостій лінії, звиклих жити у мирі й злагоді зі своїми суперницями, він, видно, вважає мене свавільною і нечуйною. Але ж це несправедливо. Якби мене з перших днів шлюбу привчали до спільного із суперницями життя, то я навряд чи брала б так близько до серця те, що трапилося, та й інших не соромилася б. Але ж усі — і батько, і брати — вважали його зразковим чоловіком. І от тепер, після стількох років спільного життя, прийшла ганьба...»

Світанок був уже близько, а подружжя сиділо, відвернувшись одне від одного, і мовчки зітхало. Не чекаючи, поки розвіється ранковий туман, Юґірі за своєю звичкою поспішив написати листа принцесі. Хоча дружині це не сподобалося, проте цього разу вона вже не намагалася, як колись, вихопити його. Юґірі писав досить довго, потім, відклавши пензлика, тихенько прочитав написане, але дружина все-таки почула.

З вершини гори Оно ллється безмовний водоспад...{30}» — написав Юґірі. Потім, згортаючи листа, довго ще повторював: «І що робити?..{31}» Покликавши слугу, він передав йому свого листа для принцеси. «Якби я могла побачити її відповідь! — зітхнула дружина. — Хотіла б я знати, що їх пов’язує».

Сонце підбилося зовсім високо, коли гонець повернувся з Оно. Рукою Косьосьо на аркуші темно-фіолетового паперу було написано всього кілька рядків. Повідомляючи, що наразі нічого не вдалося зробити, Косьосьо закінчила свою відповідь такими словами: «З жалю до Вас я викрала уривки вправ з каліграфії, які принцеса робила на Ваших попередніх листах». Справді, у свій лист вона вклала списані клаптики паперу. «Отже, принцеса все-таки прочитала мого листа!» — наче дитина, зрадів Юґірі. Склавши докупи розкидані тут і там уривки, Юґірі прочитав таку пісню:

Поруч були недбало накреслені рядки із сумних старовинних пісень. Почерк здавався навдивовижу витонченим. «Хоча колись ганебною здавалася мені поведінка людей, що втратили глузд від любовної пристрасті, я сам лише тепер відчув, якою нестерпною може бути туга. Це щось незбагненне! І чому саме вона запалила моє серце?» — роздумував Юґірі, але не знаходив відповіді.

Чутка про залицяння Юґірі до Другої принцеси, дійшовши незабаром і до садиби на Шостій лінії, вельми засмутила Ґендзі, який завжди пишався сином як зразком доброчесності, розважливості та доброї слави серед людей, ніби призначеним для того, щоб спокутувати гріхи батькової молодості. «На превеликий жаль, постраждають обидві жінки — Друга принцеса і синова дружина як молодша сестра її покійного чоловіка. А що скаже, наприклад, Великий міністр у відставці? Зрештою, і син навряд чи розуміє наслідки такого свого залицяння. Але хіба можна уникнути того, що визначене попередніми народженнями? Тож, мабуть, краще не втручатися в цю справу» — журився Ґендзі, співчуваючи обом жінкам.

Згадуючи минуле і думаючи про прийдешнє, він щоразу казав пані Мурасакі, що такі чутки викликають у нього тривогу за її майбутнє, коли його не стане. «Невже він збирається залишити мене саму? — почервонівши, подумала вона. — Зрештою, а хіба є на світі істоти, нещасливіші за жінок? Вони живуть замкнуто, обмежені чотирма стінами дому, змушені стримувати свої почуття, вдаючи, ніби не розуміють краси речей, ніби не відчувають зворушення і подиву під час мистецьких розваг, що присвячені кожній порі року. Тож хіба можуть вони радіти життю і відволікатися від сумних думок про його зрадливу мінливість? Якщо ж вважати жінок взагалі нездатними проникнути у суть речей, то хіба не викликають співчуття їхні батьки, які часом докладають так багато зусиль до їхнього виховання? Водночас, а чи ж не безглуздо ховати у глибині душі почуття, немов Мовчазний принц{32}, про якого згадують монахи у своїх повчальних притчах, вперто мовчати, навіть не розрізняючи, що добре, а що погано? Як у житті триматися золотої середини?» Очевидно, всі ці думки Мурасакі насамперед стосувалися виховання малолітньої Першої принцеси — дочки ньоґо Акасі.

Одного разу, коли Юґірі завітав у садибу на Шостій лінії, Ґендзі принагідно спробував дізнатися про його наміри. «Здається, жалоба за матір’ю Другої принцеси вже скінчилася, — почав він. — Іноді думаєш, що біда сталася вчора чи навіть сьогодні, а насправді минуло цілих три роки... Що й казати, життя на цьому світі справді гірке... Тож хіба варто триматися за нього, якщо воно схоже на росу, яка впала ввечері на трави? Я з охотою постригся б у монахи, відвернувся б від світу й забув усі клопоти, але, на жаль, і далі живу, немов ніщо мене не турбує...»

«Так, це правда, бо навіть людям, яким начебто нічим дорожити у цьому житті, важко відректися від світу, — відповів Юґірі. — Дуже шкода, що поминки на сорок дев’ятий день по смерті матері Другої принцеси взяв на себе тільки намісник провінції Ямато. Взагалі жінці потрібен надійний опікун не тільки за життя, але й на випадок смерті».

«Мабуть, і Імператор-монах прислав листа із співчуттям? — запитав Ґендзі. — Я уявляю собі, як тяжко тепер Другій принцесі! З того, що я останнім часом почув, стало зрозуміло, що її покійна мати, кої{33}, була вельми гідною особою, тож її смерть — велика втрата для всього світу. На жаль, люди, які заслуговують на довге життя, часто покидають цей світ раніше за інших. Гадаю, Імператора-монаха її відхід приголомшив своєю несподіваністю. До того ж Другу принцесу він завжди любив не менше, ніж Третю. Я впевнений, що вона чудова жінка...»

«Я не беруся про це судити, — відповів Юґірі. — Її мати справді вирізнялася багатьма особливими чеснотами. Хоча я й не був з нею близько знайомий, але, протягом небагатьох наших розмов, я міг оцінити її високі душевні якості». Ось таким чином, прикидаючись байдужим до принцеси, він уникав розмови про неї.

«Безглуздо застерігати його, так глибоко закоханого, бо ж він навіть не хоче говорити про принцесу. І не варто набридати йому порадами, до яких він і не прислухається», — подумав Ґендзі про сина і припинив розмову на цю тему.

Отож Юґірі взяв на себе підготовку поминальних служб з нагоди сорока дев’яти днів після смерті матері Другої принцеси. Звичайно, чутка про це відразу поширилася по світу і дійшла до вух Великого міністра у відставці. Він був вражений і, як це не сумно, у всьому звинуватив принцесу! Сини міністра, з огляду на давні зв’язки з покійною матір’ю принцеси, також були на молебні, а сам міністр прислав розкішні дари для монахів, які читали сутри. Всі наче змагалися один з одним у щедрості, і тому поминальні дні пройшли з такою пишністю, що здавалося, ніби помер хтось із найвищих осіб.

Принцеса вирішила назавжди залишитися в Оно, але хтось повідомив про це Імператорові-монаху, і він беззастережно висловився проти. «Вам не можна цього робити, — неодноразово писав він у листах. — Звичайно, вам не слід одразу після смерті одного чоловіка виходити заміж за другого, але, не маючи надійного опікуна, відвертатися від світу не годиться, бо ви ненароком впадете в оману, внаслідок якої ваше ім’я, підхоплене плітками, вкриється ганьбою в очах усього світу, зруйнує ваш добробут і створить непереборні перепони на майбутньому шляху до Будди. Незабаром після мого зречення від світу ваша молодша сестра стала монахинею. Якщо і ви вчините так само, то в людей складеться враження, що наш рід залишився без нащадків. Я розумію, що все це не має хвилювати людину, яка розірвала зв’язок зі світом, але мені прикро дивитися, як мої діти наче змагаються за право першості на цьому шляху. Адже той, хто поспішає відвернутися від світу з причини життєвих негараздів, рідко знаходить душевний спокій, скоріше навпаки — втрачає його. Прошу вас, спочатку все добре обдумайте, трохи заспокойтеся і лише тоді вирішуйте, постригтися в монахині чи ні...»

Без сумніву, Імператор-монах чув про любовну історію дочки з Юґірі і переживав, що люди витлумачать її прагнення до усамітнення ошуканими надіями. Та оскільки водночас йому здавалося вартим осуду та легковажним вийти зараз відкрито заміж за Югірі, то, шкодуючи дочку, Імператор-монах узагалі про це у листах не згадував.

А тим часом і Юґірі побачив, що вмовляти принцесу, переконуючи у своїй любові до неї, — марна справа. І вирішив пустити поголос, що начебто на зв’язок з принцесою йому дала згоду її мати. Мабуть, нічого іншого йому не залишалося. Звичайно, це кидало тінь на пам’ять покійної, але як інакше б вдалося ввести людей в оману щодо того, як і коли виник цей зв’язок? А от починати все спочатку, домагатися її любові, проливаючи сльози, у його віці уже не годилося. Отож, призначивши день переїзду принцеси в будинок на Першій лінії, Юґірі покликав до себе намісника провінції Ямато і розпорядився навести лад у садибі, яка після смерті Касіваґі, опинившись у жіночих руках, зовсім запустіла й заросла бур’яном. Завдяки цьому сад знову став привабливим, як і раніше, а в будинку з’явилися нові перегородки між покоями, переносні ширми і подушки-сидіння, виготовлені у домі намісника провінції Ямато.

У призначений день приїхавши у садибу на Першій лінії, Юґірі послав карету із супроводом, щоб привезти сюди принцесу. Вона відмовлялася їхати, але її служниці палко вмовляли не опиратися. За переїзд висловився і намісник провінції Ямато: «Я ніяк не можу погодитися з вашою відмовою. Досі, побачивши, в якому тяжкому становищі ви опинилися, я робив для вас усе, що тільки міг, але державні справи змушують мене поїхати у провінцію. Мене дуже турбує, що немає чоловіка, який взяв би на себе догляд за вашим будинком, а тому я радію, що пан Удайсьо{34} люб’язно звернув увагу на ваші потреби. Звичайно, з огляду на те, що він, здається, має намір одружитися з вами, я не можу наполягати на переїзді, але ж у минулому є чимало прикладів, коли принцеса хоч-не-хоч виходила заміж за простого підданого. Наївно думати, що тільки про вас люди будуть просторікувати. Хіба може сама про себе дбати жінка навіть твердої та рішучої вдачі? Краще, виявивши розсудливість і мудрість, прийняти допомогу від чоловіка, готового шанобливо про неї турбуватися. Боюся, що ніхто з вас, — дорікнув він, звертаючись до Сакон і Косьосьо, — не казав про це принцесі. Де там, саме ви, напевне, і втягли її в цю злощасну історію».

Зібравшись біля принцеси, жінки вмовляли її переїхати, і вона врешті-решт, мов не своя, дозволила переодягнути себе в нове, яскраве вбрання і розчесати волосся, якого так завзято хотіла позбутися. Воно трохи порідшало, але, завдовжки шість сяку{35}, здавалося служницям дуже гарним. Але сама принцеса подумала: «О, як я змарніла! Хіба можу я показуватися комусь зараз у такому вигляді? Яка в мене нещасна доля!» — і з розпачу впала на постіль. «Ми запізнюємося! — захвилювалися жінки. — Ще трохи і ніч настане!» Осінній дощ і вітер навіювали смуток у душу принцеси.

промовила вона пошепки. Потайки вона все-таки думала про постриг, але служниці, не зводячи з неї очей, сховали ножиці і все, що могло б їх замінити. «Дарма вони так хвилюються. Мені все одно, що станеться зі мною, але навіщо по-дурному, як дитина, таємно обрізувати своє волосся або дивувати людей своєю впертістю?» — подумала принцеса і відмовилася від свого давнього наміру.

Служниці поспішно приготувалися до переїзду. Багато чого — гребені і шпильки, коробки, китайські скриньки, мішечки з різним дріб’язком — вони вислали до столиці заздалегідь. Залишатися самій у спорожнілому будинку принцеса не могла, а тому, обливаючись сльозами, сіла в карету. Побачивши коло себе вільне місце, вона згадала, як їхала сюди з матір’ю і та, перемагаючи біль, причісувала її й допомагала вийти з карети. Невимовна туга стиснула серце, і сльози засліпили очі. Меч-оберіг і скриньку із сутрами вона завжди тримала при собі.

подумки промовила принцеса. Оскільки чорна скринька для сутр ще не була готова, довелося укласти їх в інкрустовану перламутром скриньку, що раніше належала матері. Спочатку ця скринька призначалася у дар комусь із монахів, але потім принцеса вирішила залишити її собі на пам’ять. Тепер їй здавалося, що вона — рибалка Урасіма{36}...

Прибувши в садибу на Першій лінії, принцеса не могла її впізнати. На відміну від того, що було колись, у ній панувало радісне пожвавлення, по саду снували люди. Коли карету підвели до галереї, у принцеси з’явилося неприємне відчуття, наче вона ніколи тут не жила, а тому вона довго вагалася, сходити з карети чи ні. Служниці розгубилися, вважаючи таку її поведінку просто дитячою примхою. Юґірі, приготувавши для себе поки що південні покої східного флігеля, поводився в садибі як повноправний господар. А в домі на Третій лінії{37} жінки не могли отямитися від подиву: «Яка несподіванка! Коли ж це сталося?» На жаль, навіть розсудливі чоловіки, несхильні до легковажних кроків, часто вчиняють щось зовсім несподіване. Тож усім довелося визнати, що Юґірі тримав у таємниці свої стосунки з принцесою. І, звісно, ніхто й не здогадувався, що сама принцеса не давала на це своєї згоди. У всякому разі все це обернулося тільки їй на шкоду.

Оскільки жалоба по матері принцеси ще не скінчилася, про звичайне одруження не могло бути й мови. Адже такий початок не віщував нічого доброго. Однак, коли після вечері у будинку стало тихо, Юґірі взявся настирливо просити Косьосьо впустити його вночі у покої принцеси.

«Якщо ви справді маєте до неї міцні почуття, то почекайте ще днів зо два зо три, — відповіла Косьосьо. — З поверненням додому принцесі не полегшало, а навіть навпаки — вона лежить як нежива. Наші вмовляння її тільки дратують, тож нам не хотілося б розгнівати її. Ви навіть уявити собі не можете, як мені складно з нею говорити».

«Дуже дивно! Я ніколи не думав, що вона така по-дитячому нерозумна...» — сказав Юґірі, знов і знов переконуючи Косьосьо, що здійсненням свого задуму не завдасть шкоди в людських очах ні собі, ні принцесі.

«О ні, прошу вас! — волала Косьосьо, молитовно склавши руки. — Тепер я переймаюся лише тим, щоб нічого поганого не сталося з принцесою, і навіть не можу думати ні про що інше. Благаю вас, не застосовуйте сили».

«Такого зі мною ще не було ніколи. Ваша пані так ненавидить і зневажає мене, ніби в світі немає гіршої людини. Хотілося б, щоб ще хто-небудь розсудив нас», — відповів ображений Юґірі, й Косьосьо стало його жаль.

«Помітно, що вам бракує досвіду і з вами справді нічого схожого раніше не траплялося, — посміхнулася вона. — Проте я дуже сумніваюся, що зараз знайшлася б людина, яка стане на ваш бік».

Хоча Косьосьо поводилася впевнено, але Юґірі, більше не маючи наміру зважати на її опір, проник повз неї за завіси і кинувся туди, де, на його думку, перебувала принцеса. Приголомшена й обурена його зухвальством, принцеса вмить заховалася в комірчині за замкнутими дверима, байдужа до того, що служниці осудять її за таку дитячу поведінку. «Та чи довго я так витримаю?» — подумала вона, підозрюючи, що негідні служниці, мабуть, підтримують Юґірі. Він також почувався ображеним, але, вирішивши, що не варто впадати у відчай, влаштувався неподалік, немов гірський фазан{38}, щоб у нічних роздумах нарешті дочекатися світанку. А вранці, побоюючись зайвих свідків, перед самим відходом попросив: «Прошу вас, відчиніть двері хоч трошки...» — але принцеса не здавалася.

О, які ви жорстокі!» — сказав він і пішов у сльозах.

Приїхавши на Шосту лінію, Юґірі приліг відпочити. «У домі Великого міністра у відставці подейкують, начебто ви перевезли Другу принцесу до столиці», — сказала йому господиня Східних покоїв{39}. — Що б це могло означати?» Хоч вона сиділа за завісами, він збоку бачив обриси її постаті.

«Ну звісно, саме про таке люди і можуть залюбки просторікувати! — усміхаючись, відповів Юґірі. — Річ у тому, що покійна мати принцеси у свій час рішуче відкидала мої спроби одружитися з її дочкою, але перед смертю, зморена хворобою, засмучена тим, що не мала коло себе нікого, крім мене, кому могла б довірити її долю, сама захотіла, щоб я подбав про неї. Так чи інакше, я погодився, тим паче що й сам про це думав. А люди, як видно, поспішили розпустити злісну чутку про мою поведінку. Адже вони схильні злословити з найменшого приводу... Сама принцеса, здається, твердо вирішила відмовитися від світу і стати монахинею, і я не знаю, як утримати її від цього кроку. Боюся, однак, що пліток нам не уникнути. Звичайно, якщо вона прийме постриг, це зніме з нас усі підозри, але я все-таки хотів би виконати заповіт її покійної матері, а тому не залишаюся байдужим до принцеси. Якщо ж батько часом завітає до вас, то, будь ласка, при зручній нагоді перекажіть йому те, що почули щойно від мене. Бо я побоююся, що він може подумати, ніби я, досі такий серйозний, раптом вчинив щось негідне й легковажне. Хоча, правду кажучи, у цій сфері ніхто не дослухається не тільки до чужих порад, але й до застережень власного серця...» Останні слова він вимовив майже пошепки.

«Он воно що! Виходить, що це чиста правда, а не вигадки. Хоча в цьому немає нічого незвичного, але мені шкода вашу милу дружину. Досі вона не зазнавала таких переживань...» — сказала Ханацірусато.

«Ви називаєте її «милою дружиною», а насправді вона іноді поводиться як злий демон. Але чому ви думаєте, що тепер я нехтуватиму нею? Вибачте за зухвалість, але хіба життя в садибі на Шостій лінії не показує, що жінка може жити по-іншому. Її перевагою могли б стати лагідність і сердечність. Особу самовладну й норовливу чоловік може до певного часу терпіти, та через сварки, спричинені ревнощами, віддалятиметься від неї. Наскільки мені відомо, лише пані Весняних покоїв{40} завжди виявляє свої чесноти, як рідко хто у світі. Так само я високо ціную і вашу сердечну доброту», — похвалив Юґірі.

«Боюся, що ваша надмірна похвала, — посміхнулася жінка, — тільки висвітлить у людських очах мої вади. До речі, ось що цікаво: ваш батько, забуваючи про те, що всі добре знають його власні слабкості, завжди переймається найменшими вашими захопленнями і вважає своїм обов’язком повчати вас або позаочі осуджувати вашу поведінку. А тому він схожий на мудреця, який про себе начебто нічого не знає...»

«Так, це правда, батько постійно застерігає мене від небезпек, що загрожують на цій дорозі, — погодився Юґірі. — Хоча, як на мене, то і без його мудрих настанов я поводжуся обережно».

Коли після того Юґірі зайшов у покої батька, то Ґендзі, до якого також дійшли деякі чутки, вважаючи зайвим показувати свою обізнаність, лише мовчки задивився на сина. Здавалося, що саме тепер його краса досягла повного розквіту. Тож якби він піддався пориву почуттів, ніхто не осудив би його. І демони, і боги простили б йому будь-які гріхи, побачивши його таким юним і вродливим. А ще син був не безголовим молодиком, що нічого у цьому світі не тямить, а цілком зрілим чоловіком без найменшої вади. «Хіба у такому разі жінка не могла б закохатися у нього? — думав Ґендзі. — Та й сам він міг би пишатися своєю красою, дивлячись у дзеркало».

Сонце вже підбилося високо, коли Юґірі дістався нарешті додому, в садибу на Третій лінії. Ще не встиг він увійти, як до нього кинулися і обхопили з усіх боків його вродливі сини. Дружина лежала у ліжку й навіть не глянула на нього, коли він наблизився. Хоча він розумів, що вона має підстави ображатися, але поводився так, ніби ні в чому не винен і рішуче стягнув з неї укривало.

«Ви хоч знаєте, куди прийшли? — несподівано спитала вона. — Я давно вже померла. Ви завжди називали мене демоном, і от нарешті я захотіла ним стати...»

«Так, це правда, у вас душа гірша за демонську, але зовнішність така приваблива, що вас не можна розлюбити...» — безтурботно відповів Юґірі, лише роздратувавши тим дружину.

«Я більше не можу залишатися з вами, таким витонченим, веселим чепуруном, — сказала сердито дружина. — І сама постараюся кудись зникнути. А ви про мене забудьте... Шкода тільки, що дарма прожила з вами стільки років...» З такими словами вона підвелася на постелі, надзвичайно приваблива з розпашілим обличчям.

«Мабуть, через те, що цей демон постійно сердиться на мене, як вередливе дитя, я вже звик і перестав боятися його. Ба навіть хотів би, щоб він був грізнішим...» — пожартував Юґірі.

«Та що ви таке кажете? О, краще б вас не стало! І я тоді помру. Більше не хочу вас ні бачити, ні чути. Єдине, чого боюся, — це померти раніше, залишивши вас самого», — сказала вона, ще чарівніша.

«Навіть якщо ви не будете мене бачити, — лагідно усміхнувшись, відповів Юґірі, — я не уявляю, як ви зможете затулити вуха, щоб не чути того, що про мене говорять? А втім, може, ви просто хотіли нагадати про нашу клятву померти одне вслід за одним, чи не так?»

Ось такими скупими словами він намагався вгамувати дружину, і вона, по-дитячому простодушна, трохи заспокоїлася, хоча у душі не вірила в їхню щирість. Хоча така її поведінка йому сподобалася, але його думки були про іншу. «Якщо і принцеса упиратиметься, — думав Юґірі, — і не захоче вийти за мене заміж, а стане монахинею, то я опинюся в дурнях». Він дуже не хотів надовго залишати принцесу самою, і тепер, уже надвечір, зрозумівши, що лист від неї не прийде й сьогодні, не мав ні хвилини спокою.

Дружина, яка останніми днями не брала ані ріски до рота, погодилася трохи поїсти. «Я мимоволі згадую ті часи, — сказав Юґірі, — коли я страждав від любові до вас, а ваш батько жорстоко нехтував моїми почуттями. Як тільки люди з мене не насміхалися! Але я витерпів зневагу, якої годі було витерпіти. Я відкинув чимало наполегливих пропозицій про одруження. Люди засуджували мене, бо, мовляв, навіть жінка не може бути такою вірною. Я і тепер себе запитую, чому в юні роки був настільки постійним у своїх уподобаннях. Може, я і винен перед вами, але заради дітей ми не маємо права розлучатися, навіть якщо у вас раптом виникне таке бажання. Почекайте, щоб побачити у цьому мінливому житті, що я не змінився...» І він заплакав.

Дружина також згадала минуле. «Як добре ми розуміли одне одного! — подумала вона. — Це був рідкісний шлюб, який спирався на зв’язок між нами в попередньому народженні».

Скинувши м’яте, старе вбрання, Юґірі одягнувся в яскраве, ошатне і старанно просочив його пахощами. Причепурившись, він зібрався йти, а дружина дивилася на його осяяну світильником постать і, зі сльозами на очах підтягнувши до себе рукав скинутого чоловікового вбрання, немов сама собі сказала:

О так, не зможу більше жити у цім суєтнім світі...».

Почувши її слова, Юґірі зупинився. «О, яка ви жорстока!..

Нічого кращого він не придумав, бо дуже поспішав.

Приїхавши в садибу на Першій лінії, Юґірі побачив, що принцеса все ще ховається в комірчині, а служниці вмовляють її вийти: «Невже ви думаєте, що зможете залишатися там вічно? Люди сміятимуться з вашої дитячої поведінки! Чи не краще вийти і порозумітися з гостем?» Хоча принцеса розуміла справедливість їхніх доводів, але, вважаючи ненависного Юґірі причиною нинішніх переживань і майбутнього людського поголосу, й цього разу відмовилася від зустрічі з ним.

«О, яка ви дивна й неприступна людина!..» — не добираючи слів, нарікав Юґірі. А служниці, звісно, жаліли його.

«Пані просила передати, що дасть вам відповідь, як хоч трохи прийде до тями, а ви за той час не забудете її, — сказала Косьосьо. — Але вона дуже просить не турбувати її, поки не скінчиться жалоба за матір’ю. Їй надзвичайно прикро, що в такий тяжкий для неї час у світі вже набула розголосу образлива чутка».

«О, вашій пані не варто сумніватися у глибині моїх почуттів. А такого я від неї не сподівався... — зітхнув Юґірі. — Якби ж вона перейшла у свої покої і вислухала моє освідчення хоч би через завісу, я жодним словом, жодним рухом не образив би її почуттів, а був би готовий тоді чекати довгі-предовгі роки...»

Але, незважаючи на такі наполегливі вмовляння, принцеса передала йому: «У час жалоби, коли моя душа засмучена великим горем, ви домагаєтеся від мене неможливого. Наче не досить, що я страждаю від людського поголосу, то ще й ви проявляєте неабияку жорстокість...» — і, як видно, твердо вирішила тримати його на відстані. Але хіба такі слова могли його зупинити? Адже його невдача неодмінно набуде розголосу. Крім того, Юґірі здалося, що і служниці дивляться на нього скоса.

«Якийсь час я готовий слухняно підкорюватися бажанням вашої пані, — сказав він, — і не порушувати її душевного спокою, але хіба не краще нам підтримувати, хоча б для годиться, подружніх стосунків? Адже в протилежному випадку, коли я припиню свої відвідини, її імені буде завдано великої шкоди. Справжня біда, що вона сприймає все так по-дитячому однобоко...»

Після таких докорів Косьосьо не могла не погодитися з Юґірі й, пожалівши, впустила його через північні дверцята комірчини, якою зазвичай користувалася прислуга. Приголомшена принцеса не тямилася від обурення через зраду служниці і в неї майнула думка, що, напевне, всі люди такі, і невідомо, що ще чекає її в майбутньому, якщо поруч не залишилося нікого надійного.

А тим часом Юґірі, пустивши у хід всю свою красномовність, узявся ділитися з принцесою житейською мудрістю. Він намагався то зворушити, то зацікавити, але, на жаль, залишився для неї, як і раніше, осоружним і ненависним.

«Тепер, коли я побачив, як ви мене зневажаєте, — сказав він, — то відчуваю сором і каюся у тому, що так нерозважно віддався нездійсненній мрії. Але, на жаль, нічого не можна змінити, бо все одно ніщо вже не врятує вас від людського поголосу. Чи не краще примиритися з неминучістю? Кажуть, іноді з розпачу людина кидається у морську прірву. Тож може, ви пірнете у безодню мого кохання?»

При цих словах принцеса раптом голосно заридала і, прикривши голову краєм нижнього одягу, сиділа перед ним така безпорадна, що не можна було дивитися на неї без жалю. «Але чого вона так поводиться? — подумав Юґірі. — Чому я для неї такий осоружний? Будь-яка інша жінка, навіть найвпертіша, давно розм’якла б. А от її таку ж бездушну, як дерево чи камінь, нічим не можна зворушити. То невже це справді означає, що наші долі ніяк не пов’язані в минулому народженні?»

Прикро вражений таким здогадом, Юґірі раптом подумав про самотню дружину{42} з Третьої лінії, згадав, як колись вона щиро його любила, як була щаслива в подружжі й протягом років безмежно довіряла йому... Але тепер через його примху їхнім добрим стосункам настав кінець. Засмучений такими роздумами, він перестав втішати принцесу і просидів до самого світанку, мовчки зітхаючи. Оскільки було нерозумно приїжджати лише для того, щоб відразу виїхати, то Юґірі вирішив залишитися і весь наступний день провів у будинку на Першій лінії. Обурена його зухвалістю, принцеса трималася якомога далі від нього, а він то нарікав на її дитячу впертість, то жалів її.

У її комірчині не було майже нічого, окрім декількох шафок і китайських скриньок з пахощами. Розсунувши їх, служниці на звільненому просторі, влаштували постіль для своєї господині. Хоча кімнатка була темною, але вранці сюди все ж проникало сонячне проміння, і Юґірі, скориставшись цим, відкинув одяг, під яким лежала принцеса, і, піднявши її скуйовджене волосся, вперше зазирнув їй в обличчя. Воно було по жіночому м’яким і благородним. Щодо Юґірі, то він був тепер навіть гарніший, ніж у розкішному парадному вбранні. Згадуючи, що навіть її покійний чоловік, що сам не вирізнявся особливою красою, іноді вельми зневажливо ставився до її зовнішності, принцеса переймалася тим, чи зможе вона, така бліда й змарніла, привабити Югірі хоч на короткий час. Так чи інакше, вона постаралася опанувати себе і дати лад власним почуттям. Найгірше, що люди, почувши про все з чужих уст, неодмінно засудять її за те, що все сталося під час жалобних днів, а вона не зможе нічого сказати на своє виправдання. Словом, не було їй спокою.

Воду для умивання і ранковий рис служниці подали у звичний покій принцеси. Оскільки темнувате жалобне оздоблення не годилося у такий особливий день, то на східній стороні покою поставили ширми, а з боку внутрішніх покоїв — скромні жовтувато-брунатні переносні завіси і подвійні шафки з аквілярії. Про все заздалегідь подбав намісник провінції Ямато. Служниці, прислуговуючи на сніданку, замінили свій жалобний одяг на жовтий, червоний, темно-фіолетовий, зеленувато-сірий, а також світло-бузковий і жовтувато-зелений неяскравих відтінків. Останнім часом в будинку на Першій лінії жили самі жінки, і господарство без належного догляду занепало. Лише намісник провінції Ямато розпоряджався кількома слугами, намагаючись підтримувати лад у домі. Але як тільки стало відомо про прибуття сюди такого високого гостя, колишні службовці, які перед тим нехтували своїми обов’язками, поспішили у приміщення домашньої управи і ревно взялися до своїх справ.

Поки Юґірі завзято вживався у роль господаря у садибі на Першій лінії, його перша дружина{43} з Третьої лінії то в розпачі думала, що всьому настав кінець, то все ще на щось сподівалася, всупереч твердженням людей, що, мовляв, навіть розсудливі чоловіки втрачають голову, коли віддаються пристрасті. Їй здавалося, що вона зазнала сповна всіх прикрощів подружнього життя, тож, не бажаючи і далі наражатися на приниження, поспішила переїхати в дім батька під тим приводом, що їй треба змінити місце перебування{44}. Ньоґо Кокіден, її сестра, також перебувала тоді у батьківському домі, і, знайшовши розраду в її товаристві, дружина, всупереч звичаю, не поспішала повертатися додому.

Дізнавшись про це, Юґірі подумав: «А я цього й сподівався! Бо у неї гарячкувата вдача. Та й її батько досить норовливий, хоча, здавалося б, йому не личить бути таким в його роки. Боюся, що вони обоє знімуть страшну бучу й не захочуть ні бачити мене, ні чути...» Стривожений Юґірі подався додому, у садибу на Третій лінії. Там він застав лише старших синів, бо молодших і дівчаток дружина забрала з собою. Зрадівши, діти кинулися до батька, та дехто з них так гірко плакав за матір’ю, що в Юґірі аж серце краялося.

Юґірі засипав дружину листами, посилав людей забрати її додому, але вона навіть не відповідала. «Яка легковажна впертість!» — розсердився він і вирішив, дочекавшись сутінок, поїхати до неї сам. У покоях, які зазвичай займала дружина, навідуючись у батьківський дім, він застав служниць і дітей з їхніми годувальницями. Сама дружина, як йому повідомили, перебувала у головному будинку.

Він одразу передав їй таку записку: «Невже Ви приїхали сюди лише для того, щоб, як у молоді роки, весело побалакати зі своєю сестрою? Ви розкидали своїх дітей і розважаєтеся, як на дозвіллі, розмовами. Мені вже давно дуже багато чого у вас не подобається, але, знаючи, що наш шлюб визначений попереднім народженням, я ніколи і думки не допускав, щоб покинути Вас. А хіба тепер, коли на наших руках стільки дітей, ми можемо розлучитися? Невже Вам їх не шкода? Хіба варто було знімати стільки галасу через якусь дрібницю?»

«Я знаю, що давно остогидла Вам, — передала дружина. — Але, на жаль, тепер уже не можна нічого виправити...Та й навіщо?.. А якщо Ви не залишите напризволяще наших нещасних дітей, я буду тільки щаслива...»

«О, яка проста відповідь! Але подумайте, чиє ім’я найбільше постраждає?» — сказав Юґірі й, більше не наполягаючи на поверненні дружини, провів ніч окремо.

«Яке безглузде становище!» — думав він, лежачи поруч з дітьми, і водночас уявляючи собі, як, мабуть, страждає принцеса, не міг знайти спокою. «Невже комусь із чоловіків сподобалася б така любовна пригода?» — зітхав він, отримавши перший досвід.

А коли нарешті настав ранок, Юґірі загрозливо попередив дружину: «Ну що ж, якщо ви, не соромлячись розголосу, вирішили розлучитися зі мною, то я готовий і на це. Але подумайте про дітей, які залишилися в будинку на Третій лінії і які вас люблять. Може, у вас є причини, щоб розділити їх саме таким чином, але я не вважаю можливим розлучитися ні з тими, ні з цими. Я буду, як і раніше, піклуватися про всіх».

«А що, як він справді відвезе з собою куди-небудь молодших дітей?» — злякалася вона, сама завжди схильна до необдуманих дій.

«Ходіть зі мною, — звернувся Юґірі до дочок. — Тут я не можу бувати часто. А вам треба бути разом, щоб я міг про вас усіх дбати». Потім, з жалем дивлячись на чарівних діток, він сказав: «Не слухайте того, що вам казатиме мати. Дуже прикро, та вона багато чого не розуміє».

Почувши про те, що сталося, Великий міністр у відставці занепокоївся від самої думки, що тепер його дочка може стати посміховиськом. «Чому ви вдома трохи не почекали? Та й він, гадаю, все-таки одумається. А гарячкувати жінці не випадає. Хіба ви не розумієте, що самі даєте привід для пліток? Та зрештою, якщо ви вже щось вирішили, то нерозумно відразу ж відступати. Краще простежити за його поведінкою...» — дорікнув він їй, а принцесі передав через свого сина Куродо-но сьосьо{45} такого листа:

Сподіваюся, що Ви не забудете нас і тепер...»

Куродо-но сьосьо зайшов прямо в будинок. Його провели на галерею південних покоїв, де запропонували подушку-сидіння. Служниці не знали, що й сказати. Ще більше розгубилася сама принцеса. Куродо-но сьосьо з-поміж братів вирізнявся приємною зовнішністю і бездоганними манерами. Він сидів, спокійно оглядаючись, і, здавалось, згадував про минуле, пов’язане з його покійним братом{46}.

«Я так звик сюди приходити, що зараз почуваюся, немов удома. Але, може, це вам не до вподоби?» — натякнув він.

Принцеса не мала ніякого бажання відповідати на листа. «Я не зможу написати», — сказала вона. «Але ж це нечемно! Не будьте схожою на малу дитину, яка не здатна сказати, що вона відчуває! А лист, написаний посередником, може сприйматися як образа...» — зібравшись навколо принцеси, повчали жінки.

«О, якби мати була жива! — подумала принцеса, заплакавши. — Хоч би якою нерозумною вона мене не вважала, але скривдити не дала б нікому». Сльози скапували на папір раніше від туші, і вона встигла написати лише те, що спало на думку:

Дописавши до кінця, вона згорнула листа і передала його гостю.

А тим часом Куродо-но сьосьо завів розмову з жінками. «Хоча я бував у вас часто, але, на жаль, мене допускали лише до завіси, — скаржився він. — А от тепер я маю підстави приходити ще частіше. Сподіваюся, що мені дозволять заходити поза завісу в нагороду за багаторічну відданість...» І з таким натяком він пішов.

У той час, коли Юґірі, зовсім утративши спокій, страждав через щораз більшу неприхильність принцеси, його дружина Кумої-но карі щодня ставала все сумнішою.

Хоча цей лист і зачепив її самолюбство, але Кумої-но карі все-таки вирішила відгукнутися, бо в ті сумні дні вона помітила певну тривогу і в душі колишньої суперниці.

написала вона. Звісно, така щирість відповіді не могла не зворушити Тонайсі-но суке.

То-найсі-но суке була єдиною жінкою, яка привернула увагу Юґірі тоді, коли його розлучили з дочкою міністра у відставці. Однак, возз’єднавшись нарешті зі своєю першою коханою, він поступово охолов до нової і бував у неї вельми рідко, хоча це не завадило їм мати дітей.

Головна дружина Кумої-но карі народила йому чотирьох синів — Першого, Третього, Четвертого та Шостого — і також чотирьох дочок — Першу, Другу, Четверту і П’яту. А То-найсі-но суке народила йому двох дочок — Третю і Шосту — і двох синів: Другого і П’ятого. Усі дванадцять дітей були вродливі й обдаровані. І все-таки особливою миловидністю і розумом відрізнялися діти То-найсі-но суке. Третя дочка і Другий син виховувалися у пані Східних покоїв{47} у садибі на Шостій лінії і користувалися особливою прихильністю Ґендзі, бо він їх часто бачив. Ясна річ, складно описати, як Юґірі давав собі раду з такою кількістю нащадків.