Повість про Ґендзі. Книга 3

Хатина під стріхою

Каору, Дайсьо, 26 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Пані Цюдзьо, таємна кохана Восьмого принца, мати Укіфуне

Укіфуне, дочка пані Цюдзьо, 21 рік, побічна дочка Восьмого принца

Намісник Хітаці, вітчим Укіфуне, чоловік пані Цюдзьо

Сакон-но сьосьо, шанувальник Укіфуне

Нака-но кімі, 26 років, дочка Восьмого принца, дружина принца Ніоу (Хьобукьо)

Ніоу, принц Хьобукьо, 27 років, син імператора Кіндзьо й імператриці Акасі, внук Ґендзі

Друга принцеса, дочка імператора Кіндзьо, дружина Каору

Третя принцеса, дочка імператора Судзаку, мати Каору

Імператор (Кіндзьо), син імператора Судзаку, наступник імператора Рейдзея

Хоч як палко Каору прагнув добратися до гори Цукуба та її зарослого густим лісом підніжжям у провінції Хітаці, щоб зустрітися з Укіфуне, але, побоюючись, що люди, напевне, осудять його за таку легковажність, він навіть листів їй не писав. Монахиня Бен неодноразово натякала пані Цюдзьо на бажання Каору, але та, не вірячи у серйозність його намірів, тільки дивувалася, як це він узагалі зацікавився її дочкою. З огляду на його високе становище у світі вона лише крадькома зітхала: «От якби ж то ми могли хоч трохи до нього дорівнятися...»

Намісник провінції Хітаці мав кількох дітей від першого шлюбу, а від пані Цюдзьо — дочку, яку вдома називали «панночкою» і відповідно виховували, та п’ять чи шість ще досить молодих синів-погодків. Заклопотаний власними дітьми, намісник вряди-годи забував про пасербицю, за що дружина безперестанку дорікала йому, сама ж вдень і вночі тільки й думала про те, як би знайти старшій дочці{257} гідну пару. Навряд чи вона б так турбувалася про її майбутнє, якби дівчина мала пересічну зовнішність, як інші дочки. Хоча спочатку люди і не бачили між дівчатами особливої відмінності, та з часом краса старшої дочки ставала такою яскравою, що пані Цюдзьо всерйоз перейнялася її долею. Коли стало відомо, що намісник має багато дочок, в його дім почали надходити любовні листи від нащадків знатних родин. Дві чи три дочки від першого шлюбу так чи інакше повиходили заміж і вже жили самостійно. «Тепер пора подумати і про мою старшу дочку», — вирішила пані Цюдзьо і зосередила на ній усю свою увагу.

Походження намісника аж ніяк не можна було назвати низьким. Він мав впливових родичів серед високих столичних вельмож і володів значним майном, що допомагало йому почуватися впевнено настільки, наскільки дозволяло його звання. Садиба у нього виблискувала розкішним оздобленням, яке, на жаль, було позначене сумнівним смаком і провінційними звичками її власника. Ще з молодих років він був змушений поховати себе у далеких східних провінціях на тривалий час і, мабуть, тому його голос огрубів, а мова стала по-провінційному неоковирною. Соромлячись цього, він сторонився знатних вельмож і поводився вельми обачно. Він не тямив нічого у грі на кото або флейті, зате був навдивовижу вправним у стрільбі з лука. У його заможному домі служило чимало гарних жінок, приваблених нагодою жити у достатку. Вони носили пишний одяг, складали недолугі вірші, розповідали одна одній старовинні повісті, не йшли спати під час ночі Мавпи{258} та з незвичайним запалом віддавалися усіляким легковажним розвагам.

Серед численних залицяльників старшої дочки пані Цюдзьо, які захоплювалися її розумом і рідкісною красою, був і Сакон-но сьосьо, юнак двадцяти двох чи двадцяти трьох років, який завдяки спокійній вдачі й різноманітним талантам заслужив добру славу у світі, але, видно, через бідність, яка не дозволяла йому досягти блискучого становища, порвав стосунки з жінкою, до якої дотепер вчащав, і почав упадати коло Укіфуне. Її мати, звернувши увагу серед багатьох саме на нього, подумала: «Він — людина надійна, статечна й розсудлива. І навряд чи її руки домагатиметься хтось вищого, ніж він, походження», — і стала передавати дочці листи Сьосьо, стежачи за тим, щоб вона відповідала йому у всіх належних випадках. Нікому нічого не сказавши, пані Цюдзьо вважала такий вибір остаточно вирішеним. «Навіть якщо у цьому домі з моєю дочкою обходяться як з чужою, я життя не пошкодую, щоб влаштувати її долю. Вона така гарна, що, побачивши її, ніхто не зможе нею знехтувати», — вирішила мати і, домовившись з Сьосьо про те, що одруження відбудеться в один з днів восьмого місяця, заходилася збирати для дочки посаг. З-поміж лакованого чи вкритого перламутром домашнього начиння вона незмінно відбирала найкраще і ховала його від чоловіка, гірші ж речі показувала йому, переконуючи: «Ось, саме те, що нам треба». Варто сказати, що намісник провінції Хітаці, не розуміючись на цьому, купував для своїх дочок усе поспіль, і невдовзі їхні покої переповнилися різноманітними речами, серед яких вже й самих дівчат годі було розгледіти. Він запросив наставника з музичної палати навчати його дочок грати на біва і кото, щедро віддячивши розкішними дарами, як тільки вони освоїли просту мелодію. А коли одного погожого вечора дівчата, розучивши швидку мелодію, акомпанували вчителеві, то зворушений батько, не приховуючи сліз, так бурхливо радів, що присутнім стало аж ніяково. Пані Цюдзьо, добре обізнана з усіма тонкощами, аж ніяк не поділяла такого чоловікового захвату, чим викликала його роздратування: «А чого це ви зневажаєте моїх дочок?»

А тим часом Сьосьо, очікуючи з нетерпінням восьмого місяця, квапив пані Цюдзьо. «Якщо ми про все домовилися, то навіщо зволікати?» — наполягав він, але вона все вагалася, зважаючи на те, що мало знала про майбутнього зятя. І одного разу, коли прийшов сват, який приносив листи від Сьосьо, вона закликала його до себе на розмову. «Зізнаюся, що мені дуже незручно про це говорити, — сказала пані Цюдзьо, — але вже після того як я погодилася віддати дочку за достойного пана Сьосьо, мене все більше хвилює те, що дочка не має батька і турбота про неї лягає лише на мене. Можливо, це не сподобається панові Сьосьо? За долю інших дочок я переживаю менше, бо про них подбає батько. А що буде з нею у цьому зрадливому світі? Пан Сьосьо видався мені розсудливим, і я готова була забути про свої побоювання, але тепер у мене знову виникли сумніви. А що, як раптом трапиться так, що його ставлення до неї зміниться і моя нещасна дочка стане посміховиськом?»

Коли, повернувшись до Сьосьо, сват передав йому свою розмову з пані Цюдзьо, настрій у того геть зіпсувався. «Мені ніхто ніколи не казав, що ця дівчина не рідна дочка намісника, — засмутився Сьосьо. — Ну, звичайно, це не настільки важливо, але навряд чи світ поставиться прихильно до такого одруження. Та й, зрештою, хіба приємно відвідувати дім, з господарем якого ти ніяк не пов’язаний? А хіба ви не могли спочатку все розвідати, а вже потім...»

«Але ж я і сам нічого про це не знав, — відповідав збентежений сват. — Про цю дівчину я дізнався від знайомих жінок, які й повідомили дружині намісника про ваш намір. Я чув, що вихованню цієї дівчини приділяється особлива увага, а тому жодних сумнівів щодо неї не мав. Та мені навіть на думку не спадало розпитувати, чи вона його рідна дочка чи пасербиця! Я чув, що дівчина гарна й лагідної вдачі, а її мати, турбуючись про її майбутнє, ревно дбає про неї. Оскільки ви шукали людину, яка допомогла б вам одружитися з дочкою намісника, то я запропонував свої послуги. Гадаю, що ви не маєте підстав звинувачувати мене у необачності».

Треба сказати, що сват був вельми метушливим і балакучим, а тому виправдовувався досить довго. А от відповідь Сьосьо, як видно, показала брак благородства в його поведінці. «Хоча стати зятем у домі намісника й невелика честь, — відповів Сьосьо, — але в нинішні часи за це мене ніхто не засудив би. Адже готовність тестя допомагати зятеві дозволяє згладити принизливі сторони такого одруження. Мені самому зовсім байдуже, рідна вона донька чи ні, але я мушу зважати, як на мене подивляться люди. Я не хочу, щоб у світі казали, що я завдяки крутійству ввійшов у рідню намісника. Та й яким буде моє становище поряд з іншими впевненими у собі зятями, такими, як Ґен-сьонаґон і намісник провінції Санукі, які одружилися з рідними дочками намісника?»

Сват, як улеслива людина, почуваючись винуватим, поспішив виправити становище. «Ну що ж, якщо ви хочете одружитися з рідною дочкою намісника провінції Хітаці, — порадив він, — то я готовий вам посприяти. Пані Цюдзьо має ще одну дочку, яку називають «панночкою». Вона — батькова улюблениця. Щоправда, вона зовсім ще мала...»

«Але хіба годиться відмовитися від однієї дочки й перекинутися до іншої?.. — відповів Сьосьо. — Хоча, правду кажучи, моє головне бажання полягає у тому, щоб заручитися підтримкою намісника провінції Хітаці, славного багатьма своїми чеснотами. Краса ж моєї майбутньої дружини не має жодного значення. Якби я хотів одружитися з жінкою, яка вирізняється своєю красою і витонченими манерами, я давно б уже це зробив. Однак на що може сподіватися благородна, але бідна людина, яка хоче жити розкішно? Таку люди мають за ніщо. От чому я і захотів жити вільно, на свій розсуд, навіть якщо з мене насміхатимуться. Якщо ви і справді натякнете на моє бажання наміснику, а він дасть згоду, то чому б мені не передумати?..»

Сват передавав листи Сьосьо через свою молодшу сестру, яка служила у західних покоях намісника, але із самим господарем не спілкувався. Однак після розмови з Сьосьо він, не довго думаючи, попросив передати, що прийшов гість і хоче поговорити з паном.

«Я знаю, що ви буваєте у нас, але я вас не кликав і не знаю, про що з вами говорити», — досить грубо відрізав намісник.

«Я прийшов за дорученням пана Сакон-но сьосьо», — сказав сват, і намісник погодився його вислухати. Зніяковілий відвідувач, підійшовши ближче, провадив далі: «Річ у тому, що пан Сьосьо давно вже листується з однією юною особою з вашого дому й навіть збирався, отримавши згоду вашої дружини, з нею одружитися наприкінці цього місяця. Було обрано для цього сприятливий день, і пан Сьосьо очікував його з нетерпінням, поки хтось не повідомив йому, що згадана особа зовсім не ваша дочка, а пасербиця, дочка вашої дружини. Але якщо пан Сьосьо почне відвідувати вашу пасербицю, то люди поширять чутку, що він зробив це з корисливою метою, не гребуючи жодними засобами. Адже у наші часи юнаки з придворних родин нерідко стають зятями провінційних чиновників, сподіваючись на те, що ними дбайливо опікуватимуться і берегтимуть як зіницю ока. Однак якщо пан Сьосьо одружиться з вашою пасербицею, то опиниться у вельми невигідному становищі порівняно з іншими зятями. От чому він вагається. Від самого початку він задумав оженитися, передусім сподіваючись знайти для себе надійну опору, але не знав, що ви маєте пасербицю. Тож тепер він доручив мені дізнатися, чи ви не віддасте йому одну з ваших малолітніх дочок? Для нього це було б великим щастям...»

«Я про це чув, але подробиць не знав, — відповів намісник провінції Хітаці. — Я ставлюся до цієї дівчини, як до рідної дочки, але при моїх незначних статках дбаю водночас про чимало інших дітей, за що дружина вічно дорікає мені, бо я нібито не приділяю достатньої уваги її старшій дочці, хоча вона, у свою чергу, не прислухається до моїх порад. Я пригадую, що мені казали про наміри пана Сьосьо, але я і не думав, що він розраховує на моє заступництво. Якщо це правда, то я тільки радітиму. Я справді маю серед багатьох одну улюблену дочку, заради якої я і життя б не пожалів. Багато хто звертався до мене з пропозиціями, але я ще не зробив вибору, бо нинішні юнаки не викликають довіри, а я не хотів би бачити її нещасною. Удень і вночі я тільки й думаю, як забезпечити їй гідне майбутнє. Що стосується Сьосьо, то я знав його ще дитиною, коли в молоді роки служив у домі його батька, покійного Дайсьо. Вже тоді він справляв приємне враження, і я навіть мріяв, що коли-небудь служитиму і йому. Але сталося так, що довгі роки я провів у глухій провінції, а повернувшись у столицю, посоромився відновити колишні зв’язки. Тож я готовий віддати за нього свою улюблену дочку, але навряд чи дружина пробачить мені, що я перешкодив їй здійснити давно задуманий намір...»

«Здається, все йде на лад! — тішився сват. — Та вам нема чого турбуватися, — заспокоював він намісника. — Досить вашої згоди. Пан Сьосьо знає, що ваша дочка ще мала, але це його не бентежить, бо для нього головне, що вона ваша рідна і улюблена. І картає він себе лише за те, що мало не поєднав свою долю з дівчиною, яка кровно з вами не пов’язана. Пан Сьосьо походить із старовинного роду й має добру репутацію серед людей. До того ж, на відміну від інших юнаків, не дозволяє собі легковажності, не поводиться гордовито й розуміється на життєвих справах. Крім того, має численні маєтки. І хоча його доходи невеликі, але його знатне походження важить більше, ніж статки багатіїв. Наступного року він має отримати четвертий ранг і відразу стати секретарем Імператорської канцелярії. Кажуть, що Імператор уже видав про це указ. Ба більше, Імператор навіть дорікнув йому, що він, юнак з такими високими чеснотами, досі не вибрав собі дружини, і порадив якнайшвидше обзавестися впливовою ріднею, а він сам, мовляв, подбає, щоб Сьосьо посів належне місце серед високої знаті. Як видно, саме до нього Імператор виявляє найбільшу прихильність. А який він розумний і поважний! Кращого зятя ви не знайдете. Раджу вам не дуже зволікати, бо багато хто хотів би видати за нього свою дочку. Повірте, я вам бажаю тільки добра». Сват говорив вельми переконливо, і неосвічений намісник слухав його, задоволено усміхаючись.

«Мені байдуже, які зараз доходи у пана Сьосьо, — відповів він. — Бо поки я живий, він не знатиме нужди. А як мене не стане і я вже не зможу дбати про нього, увесь свій маєток, всі скарби я залишу молодшій дочці, як єдиній спадкоємиці. Я маю багато інших дітей, але вона мені найдорожча. І якщо я побачу, що пан Сьосьо справді добрий до неї, то, як тільки він побажає, я не пошкодую жодних витрат, щоб купити для нього навіть посаду міністра. Якщо ж Імператор так прихильно до нього ставиться, то й мої зусилля не пропадуть марно. Тоді цей шлюб буде вельми щасливим і для нього, і для моєї дочки».

Намісник не приховував радості, і сват, не кажучи ні слова своїй молодшій сестрі і не заходячи до пані Цюдзьо, поспішив до Сьосьо з приємною новиною. Той вислухав його із задоволеним усміхом і водночас здивувався наївністю свого майбутнього тестя, який вважав, що посаду міністра можна купити. «От неосвічений провінціал!» — подумав Сьосьо.

«А дружині намісника ви про це повідомили? — запитав він. — Вона ж такі надії покладала на мене... Боюся, що багато хто називатиме мене відступником. Що ж мені тепер робити?»

«А по-моєму, вам нема чого переживати, — відповів сват. — Адже пані Цюдзьо, напевне, любить також і молодшу дочку. А про старшу вона так дбає лише тому, що та вже доросла, і з жалю до неї було вирішено спочатку її видати заміж».

«Досі мені твердили, що улюбленицею матері є старша дочка, а тепер кажуть зовсім інше. Чому ж я маю вірити?» — подумав Сьосьо, однак, як людина з тверезим мисленням, вирішив, що найважливіше — це забезпечити собі міцне становище у світі, навіть якщо доведеться зазнати гніву обдуреної матері й кпину оточення. І от того самого дня, на який було призначено одруження зі старшою дочкою пані Цюдзьо, він почав відвідувати молодшу.

А тим часом пані Цюдзьо, нічого не підозрюючи, спішно готувалася до майбутньої шлюбної церемонії — шила жінкам новий одяг й оновлювала оздоблення покоїв. Коли ж вона вимила дочці голову і розкішно одягла, то їй спало на думку, що дівчина заслуговує кращого чоловіка, ніж Сьосьо. «Ой, яка ж вона бідолашна! — зітхала вона. — Якби ж то вона була визнана покійним батьком і виросла під його опікою, то навіть тепер ніщо не заважало б нам віддати її за Каору. Але, на жаль, тільки я знаю, чия вона дочка, а для інших вона лише пасербиця намісника провінції Хітаці. Мало хто знає про її долю, але й ті, на жаль, дивляться на неї зверхньо. То що ж робити? Оскільки їй уже сповнилося чимало років, то не можна пропустити нагоди, якщо її домагається надійна людина не зовсім низького становища...»

Багато чого передумала пані Цюдзьо і врешті-решт зважилася віддати старшу дочку за Сьосьо. Та й чи могло бути інакше? Якщо сват зумів спритно обдурити самого намісника, то його дружину й поготів... Отож, призначений день наближався, і пані Цюдзьо поспішала закінчити останні приготування і за всім доглянути. Та саме тоді з’явився намісник і почав довго та нудно їй дорікати: «Як вам не соромно за моєю спиною переманювати до себе нареченого моєї улюбленої дочки? Може, ваша дочка і високого походження{259}, але на даний момент ніхто з благородних юнаків до неї не залицятиметься. А у моєї, з низького роду{260}, від них нема відбою. Ви, звичайно, все гарно придумали, але пан Сьосьо змінив свою думку й оскільки він був готовий шукати наречену в іншій родині, то я вирішив, що не маю підстав йому відмовляти».

Своїми словами намісник, як завжди, черствий і байдужий до чужих почуттів, так приголомшив дружину, що у неї відібрало мову. Вона довго сиділа, згадуючи всі образи, які їй випало зазнати, а потім, зі сльозами на очах, мовчки піднявшись, вийшла.

А коли пані Цюдзьо прийшла до дочки, то, побачивши її чарівне, миле обличчя, трохи заспокоїлася від думки, що все-таки її дочка нічим не гірша за інших. «Якими жорстокими бувають люди! — плачучи, скаржилася вона годувальниці. — Я завжди однаково піклувалася про всіх дочок, але, правду кажучи, заради старшої дочки я і життя не пошкодувала б. Але Сьосьо погребував нею лише тому, що у неї немає батька, і надумав одружитися з її малолітньою сестрою. Дивитися на таке не хочу! А от чоловік вважає для себе честю видати малолітню дочку за Сьосьо. Та чи маю я право втручатися, якщо вони обидва так добре порозумілися? Шкода тільки, що я не можу хоча б на короткий час виїхати звідси!»

«І як цей Сьосьо посмів так принизити мою господиню?!» — подумки обурилася годувальниця, а вголос сказала: «Але не треба плакати. Хто знає, може, така зрада виявиться для вашої дочки щастям. Адже чого можна сподіватися від такої ницої людини? Я завжди мріяла, щоб моя пані стала дружиною людини з благородною душею та рідкісними чеснотами. Скажімо, такого, як пан Каору. Одного разу, коли я мала нагоду його побачити, мені здалося, ніби я помолодшала. До речі, він казав, що залюбки взяв би її під свою опіку. То чому б вам не віддати її долю в його руки?..»

«Та що ви таке кажете?.. — заперечила пані Цюдзьо. — Адже Каору ніколи не укладе шлюбу з жінкою простого звання. Про це він сам казав. Кажуть, що і Правий міністр, і Адзеці-но дайнаґон, і принц Сікібукьо неодноразово натякали, що хотіли б бачити його своїм зятем, але, він їм усім відмовляв, поки нарешті не одружився з улюбленою дочкою самого Імператора. Тож хіба тепер знайдеться жінка, яка б його привабила? Швидше за все він віддав би мою дочку на службу до своєї матері, щоб час від часу зустрічатися там з нею. Звичайно, про такі умови можна тільки мріяти, водночас, таке її становище могло б виявитися і украй непевним. Кажуть, дружині принца Ніоу начебто дуже пощастило в житті, але, видно, і у неї є причини для занепокоєння. Бо, правду кажучи, жінка почувається спокійно лише тоді, коли чоловікове серце належить їй одній. О, я це знаю з власного гіркого досвіду. Покійний Восьмий принц мав прекрасну зовнішність і чутливу душу, але я для нього нічого не важила. О, якби ви знали, як мені довелося страждати! А от хоча мій теперішній чоловік грубий, неосвічений і осоружний, але мені не доводиться його ні з ким ділити, завдяки чому я прожила всі ці роки без особливих хвилювань. Звичайно, його сьогоднішня поведінка обурлива і заслуговує осуду, але, живучи з ним, я не зазнала ревнощів. Не скажу, що ми ніколи не сварилися, але я досить швидко зрозуміла, що згода між нами неможлива, і змирилася. Здається, що немає нічого кращого, як потрапити до будинку високого вельможі або принца крові, й жити у розкішних покоях. Але не варто цього прагнути, якщо не маєш надії зайняти високого становища. Оскільки я розумію, що доля моєї дочки визначилася моїми життєвими невдачами, то постараюся, щоб вона не зазнала у житті глузування та образи».

Тим часом до них заглянув намісник, заклопотаний шлюбною церемонією. «Здається, у вас багато служниць, тож позичте їх мені на певний час. Та й, бачу, запону навколо постелі ви оновили. Тож не варто її перетягувати, а краще, щоб ви нам відступили ці покої», — сказав він і, недовго думаючи, перейшов у західні покої та взявся метушливо їх прикрашати. Покої вже були прибрані з великим смаком, але, видно, намісник вважав їхнє оздоблення недостатньо розкішним і зажадав для власного задоволення принести нові ширми і розставити їх де тільки можна, а вільний простір захарастив різними шафками та етажерками. Пані Цюдзьо з жахом дивилася на всі ці перетворення але, пам’ятаючи про свій намір ні у що не втручатися, сиділа мовчки й спостерігала. Її дочка перебралася у північні покої.

«Нарешті я вивів вас на чисту воду! — заявив намісник. — От уже не сподівався, що ви залишитеся байдужою до долі нашої дитини так, наче маєте тільки одну дочку. Але, як з’ясувалось, у світі є дівчина, яка взагалі не має матері...»

Відразу ж пополудні він разом з годувальницею взявся якнайкраще причепурювати і причісувати свою улюбленицю. Дівчині недавно сповнилося п’ятнадцять чи шістнадцять років; маленька й повненька, з пишним волоссям, що спадало до підлоги, вона була дуже гарна, і розчулений до сліз батько, ніжно погладивши її по голові, сказав: «Хоча спочатку я вагався, чи маю право переманювати людину, яку намітила собі дружина, але пан Сьосьо виявився таким гарним і розумним, що я не захотів, щоб з ним поріднився хтось інший».

Ось так спритний сват обдурив цього неосвіченого провінціала! А Сьосьо, задоволений легким успіхом, смакуючи вигодами, які обіцяло йому це одруження, був готовий змиритися з будь-якими вадами майбутньої дружини і того ж дня почав відвідувати її.

Пані Цюдзьо і годувальниця старшої дочки почувалися настільки ображеними, що, вже не сподіваючись на допомогу від норовливого господаря, мати написали такого листа дружині принца Ніоу{261}: «Досі, щоб не здаватися нав’язливою, я не сміла турбувати Вас, тим паче що не мала особливого приводу... Але тепер через деякі несприятливі обставини моїй дочці не можна залишатися вдома. І от я подумала, чи не могли б Ви на якийсь час прихистити її? Може, у Вашому домі знайдеться затишний куточок? О, як я була б Вам вдячна! На жаль, я нездатна захистити свою дитину від неприємностей. Надія тільки на Вас...»

Хоча лист, написаний зі сльозами на очах, зворушив Нака-но кімі, але і змусив замислитися: «Батько не хотів визнати її рідною дочкою, а я, залишившись сама на світі, хіба маю право порушувати його волю? Водночас я не можу допустити, щоб дочка мого батька поневірялася по світу, зазнаючи злиднів? Ми все-таки сестри і принаймні заради пам’яті про батька не можемо цуратися одна одної».

І вона поділилася своїми сумнівами з пані Тайфу. «Мабуть, у пані Цюдзьо справді є причини для занепокоєння, — сказала та. — Нехтувати її проханням було б жорстоко. Чимало сестер мають різних, нерівних за своїм становищем у світі, матерів. Але це не заважає їм співчувати одна одній. По-моєму, з цією дівчиною обійшлися несправедливо».

«У західних покоях нашого будинку знайдеться затишне місце, і якщо Ваша дочка побажає... Боюсь тільки, що там їй буде не зовсім зручно, але якщо це ненадовго...» — передала Нака-но кімі пані Цюдзьо, яка, зрадівши, поспішила перевезти дочку на Другу лінію. А та, почуваючись щасливою таким поворотом подій, лише думала про те, як ближче познайомитися зі старшою сестрою.

Намісник провінції Хітаці хотів сподобатися новому зятю, але, на жаль, не знав, як його вразити, тож обмежився тим, що подарував йому сувій цупкого східного шовку. На бенкет подали стільки страв і з таким розмахом, що слуги Сьосьо навіть збентежилися, а він сам тішився таким успішним одруженням.

Пані Цюдзьо не хотіла брати участі у святі, але, щоб не викликати зайвих тлумачень, залишилася і мовчки спостерігала за подіями. Невдовзі господар відвів гостей у призначені для них покої. Хоча його будинок був великий, але ж і людей там жило чимало. Зокрема, східний флігель займав Ґен-сьонаґон, та й численних синів також треба було десь розмістити. Старша дочка пані Цюдзьо, у покоях якої помістили зятя, змушена була перебратися на галерею. Мабуть, саме це і спонукало її матір, обурену такою несправедливістю, звернутися по допомогу до Нака-но кімі, дружини принца Ніоу. Вона, звичайно, не забула, що колись Восьмий принц не визнавав її дочку своєю, але не мала іншої ради. Отож дочка пані Цюдзьо у супроводі годувальниці та двох чи трьох молодих служниць переїхала до будинку на Другій лінії й оселилася в окремих північних покоях західного флігеля.

Хоча Нака-но кімі ніколи раніше не бачила пані Цюдзьо, яка більшу частину свого життя провела у далеких провінціях, але не вважала її чужою{262}, тому гостю прийняли тепло. А з якою заздрістю дивилася пані Цюдзьо, як дружина принца Ніоу пестила чарівне немовля! «Хіба я була гіршою від її покійної матері? Ні, ми належали до одного роду. Чому ж тоді Восьмий принц відмовився визнати мою дочку? Чи не тому, що я була простою служницею? І через це мою дочку так зневажають», — роздумувала вона. Можна собі уявити, як не легко їй, сповненій таких думок, було просити про допомогу в Нака-но кімі. Пані Цюдзьо провела у домі принца Ніоу два чи три дні, стежачи за тим, щоб ніхто не заходив у покої її дочки, яка начебто постувала. За цей час мати встигла ознайомитися з життям у будинку на Другій лінії.

Одного дня приїхав принц Ніоу, і пані Цюдзьо з цікавістю стала підглядати за ним крізь шпарину між ширмами. Він здався їй таким гарним, наче гілка вишневого цвіту. Придворні п’ятого і четвертого рангів, які його обслуговували, зовнішністю і манерами хоч перевершували її чоловіка, проте для неї, попри свою грубість, він все одно залишався опорою у житті. Службовці домашньої управи покірно доповіли принцові про все, що відбулося у будинку за час його відсутності. Багатьох придворних п’ятого рангу пані Цюдзьо не знала навіть в обличчя. З листом від Імператора приїхав її пасинок, Сікібу-но дзьо із званням Куродо, який, однак, не посмів підійти до господаря садиби. Під враженням від вроди принца Ніоу пані Цюдзьо подумала: «Зроду не бачила подібного красеня! Яке щастя жити поруч з ним! Яка я була дурна, коли подумала, що Нака-но кімі має підстави скаржитися на долю! Та з таким чоловіком можна бути щасливим, навіть якщо лише один раз сьомої ночі сьомого місяця{263} зустрічатимешся!» Принц узяв на руки немовля і, пестячи його, розмовляв з Нака-но кімі, відсунувши від неї низьку завісу. Важко собі було уявити чарівнішу пару! Згадавши, як одноманітно й понуро протікало життя у будинку Восьмого принца, пані Цюдзьо подумала мимоволі: «Обидва вони — принци, але яка разюча між ними різниця!» Незабаром принц Ніоу пішов відпочити, залишивши сина під опікою молодих служниць і годувальниці. Багато хто приходив до нього, але, посилаючись на нездоров’я, він не розмовляв з ними і до вечора перебував у спочивальні. Туди ж йому подали і їжу. Розглядаючи вишукане оздоблення покоїв, пані Цюдзьо, яка пишалася своїм добрим смаком, вперше зрозуміла, в якій жалюгідній обстановці доводиться їй жити. «Моя дочка досить гарна, щоб стати дружиною знатного вельможі, — думала вона. — Молодші сестри їй поступаються, дарма що батько не шкодує коштів на їхню опіку, зазиваючи собі у зяті юнаків з благородних сімей. Не здивуюся, якщо він надумає видати одну з них за самого Імператора! Ні, я не маю права відступати, якщо хочу, щоб моя дочка зайняла гідне становище у світі». Всю ніч вона не склепила очей, розмірковуючи над майбутнім дочки.

Принц встав, коли сонце вже підбилося високо. «Оскільки Імператриця-дружина знову занедужала, я мав би її провідати», — сказав він, одягаючись у парадне вбрання. Коли зацікавлена пані Цюдзьо знову припала до щілини, то в такому вбранні принц здався їй прекраснішим за будь-кого на світі. Він грався зі своїм маленьким сином, якого ніяк не міг покинути, і вирушив з дому лише після того, як разом з дружиною поснідав рисовою кашею та пареним рисом.

Його супровід, що прийшов уранці й досі відпочивав, тепер готувався до від’їзду. Серед них був один досить пристойний, але нічим особливим непримітний юнак, одягнений в носі, з великим мечем на поясі. Звичайна пересічна людина, тим паче поряд з принцом.

«Бачите? Це Сьосьо, зять намісника провінції Хітаці, — сказала одна із служниць. — Кажуть, що спочатку він хотів одружитися з особою, яка оселилася недавно в нашому домі. Але, видно, спокусившись на багатство тестя, взяв за дружину його рідну, але зовсім непоказну дочку».

«Невже? Але нам ніхто про це не розповідав...» — сказала друга. «Це чиста правда, яку я дізналася від людей з дому намісника», — додала третя.

Служниці базікали, зовсім не підозрюючи, що пані Цюдзьо все чула і розпачливо дорікала собі: «Як я могла вважати, що такий от Сьосьо вартий моєї улюбленої дочки? Нікчема!» В її серці не залишилося нічого, крім презирства до нього.

Помітивши, що син підповз до завіси й визирнув з-під неї, принц повернувся до нього, щоб попрощатися. «Якщо Імператриці стане краще, я відразу повернуся, — сказав він. — Якщо ж ні, то залишуся в палаці на ніч. Якби моя воля, я не розставався б з вами ніколи».

Заспокоївши сина, принц вийшов, і пані Цюдзьо довго дивилася йому вслід, неспроможна відірвати очей від його величавої постаті. Будинок без нього наче спорожнів.

Зайшовши в покої Нака-но кімі, пані Цюдзьо на всі лади розхвалювала принца, а та лише гірко посміхалася, вважаючи таку поведінку провінційною.

«Коли померла ваша мати, ви були ще зовсім маленькою, — зі сльозами на очах розповідала пані Цюдзьо. — Я, як і покійний принц, переживала за ваше майбутнє. Але ваша доля виявилася щасливою, і ви не пропали в гірській глушині. Жаль тільки, що ваша сестра не дожила».

Нака-но кімі також розплакалася. «У житті людини бувають часи жалю і смутку, — сказала вона, — але минають дні, й душа заспокоюється. Я рано втратила рідних, які були мені надійною опорою, і ніколи не бачила обличчя своєї матері, але змирилася з цим як з чимось звичним у світі. А от сестру я ніколи не перестану оплакувати. Як жаль, що вона померла, якщо й тепер видно, що Каору нікого іншого не любив так глибоко, як її!»

«А от мені здається, що пан Каору запишався безприкладною прихильністю Імператора, ставши його зятем. Якби ваша сестра жила, то хіба його одруження з Другою принцесою відбулося б?» — зауважила пані Цюдзьо.

«Не знаю... Може, ви маєте рацію. І тоді з нас обох люди насміхалися б однаково. То, може, й краще, що вона досі не дожила. Я іноді думаю, що пана Каору вабило до неї саме те, що вона завжди тримала його на відстані. А ви знаєте, він і тепер, як це не дивно, не забуває її. І навіть узяв на себе ревну турботу про поминальні служби покійного батька», — погодилася Нака-но кімі.

«Він казав монахині Бен, що шукає жінку, яка замінила б йому покійну Ооїґімі й навіть натякнув на мою нещасну дочку{264}. Хоча я раніше про це не думала, але якщо для нього спорідненість сестер надзвичайно важлива, то я зворушена глибиною його почуттів...» — розповідала пані Цюдзьо крізь сльози.

Не вдаючись у подробиці, бо вважала, що історія з Сьосьо відома всім, вона лише натякнула на приниження, яке внаслідок цього зазнала дочка, й після того сказала: «Допоки я живу, я зможу захистити її від біди, якщо ми будемо жити разом і підтримувати одна одну. Але що буде потім, коли мене не стане? Думка про майбутнє дочки так тривожить мене, що я навіть думаю, чи не варто їй прийняти постригу й оселитися де-небудь в горах, далеко від мирської суєти?..»

«Так, її становище справді незавидне! Але ж така доля випадає усім, що залишилися без опори в житті. Наш батько також хотів, щоб ми прийняли постриг, але я мимоволі вийшла заміж й опинилася у столиці. Тим паче не варто і вашій дочці йти в монахині. Хіба вам не шкода накидати на неї таке випробування?» — радила Нака-но кімі.

Ясна річ, пані Цюдзьо вельми зраділа, що Нака-но кімі так близько перейнялася долею її дочки. Сама вона, далеко вже не молода, але все ще миловидна, трималася з гідністю. От тільки з роками дуже розповніла, ставши справжньою «пані Хітаці».

«Ваш покійний батько безжалісно відцурався від моєї дочки. От якби він визнав її, то вона не зазнала б від людей зневаги. А те, що ви тепер зглянулися на неї, згладжує минуле горе... — сказала вона й узялася розповідати Нака-но кімі, як тяжко довелося їй жити протягом років на «острові Укі»{265}. — Там, у підніжжі гори Цукуба{266}, я почувалася такою самотньою, що навіть світ здавався осоружним. А тепер, згадуючи про це, я думаю, що була б рада залишитися у вас на службі, але боюся, що мої діти-бешкетники за цей час вчинять страшний гармидер удома. Я добре розумію, що, ставши дружиною такого намісника, я опустилася вниз в очах людей, але, якщо ви візьмете мою дочку під свою опіку, я буду щаслива і ні в що не втручатимуся».

Вислухавши прохання пані Цюдзьо, Нака-но кімі подумала, що й справді було б несправедливо приректи молоду дівчину на нещасливе життя, тим паче що вона була гарна й мала лагідну вдачу. Дівчина була сором’язлива і не показувалася нікому, навіть служницям Нака-но кімі, а її голос навдивовижу скидався на голос Ооїґімі. «А що, як показати її панові Каору? — раптом спало на думку Нака-но кімі. — Адже він сам казав, що був би щасливий знайти подобу покійній сестрі».

І саме тоді, як вона про це подумала, їй доповіли, що завітав пан Каору. Служниці звично заметушилися, розставляючи переносні завіси, а пані Цюдзьо запитала: «А мені можна поглянути на пана Каору? Всі, хто мав нагоду хоча б мигцем бачити його, в захопленні від нього. Невже він такий же прекрасний, як і принц?»

«Не нам судити, хто з них кращий, а хто гірший», — сказала одна служниця. «А хіба хтось може затьмарити принца Ніоу?» — сказала друга.

Хоча вже доповіли, що пан Каору вийшов з карети, і довгий час лунали вигуки передового ескорту, його самого не було видно. А коли нарешті він з’явився, пані Цюдзьо, жадібно вдивляючись у нього, подумала: «З принцом йому не зрівнятися, але і він навдивовижу гарний!» Побоюючись, що він помітить її, вона зніяковіло пригладила волосся на скронях. Каору так величаво поводився, що присутні мимоволі бентежилися. Судячи з величини ескорту, Каору прибув прямо з Імператорського палацу.

«Учора ввечері мені повідомили про нездужання Імперат­риці, — сказав він, — і я поспішив у палац, але, на жаль, не заставши там принца Ніоу, вирішив прислужувати їй замість нього. Сьогодні він нарешті приїхав, але досить пізно, і я подумав, що це ви його затримали».

«О, я вам дуже вдячна за вашу доброту», — відповіла Нака-но кімі. Вона здогадувалася, що Каору недаром приїхав, знаючи, що принц затримається у палаці.

Він розмовляв з нею приязно і щиро, даючи зрозуміти, що не може забути Ооїґімі й розчарувався в одруженні з дочкою Імператора. «Чому це він так довго зберігає пам’ять про сестру? — думала вона. — Може, просто не хоче показати, що його пристрасть колись була неглибокою...» Проте щирість Каору не викликала сумнівів, і в неї защеміло серце, бо не було воно ні з дерева, ні з каменю. Він, як і раніше, скаржився і, Нака-но кімі, зітхаючи, вирішила очистити його закохану душу згадкою про Укіфуне — живу подобу покійної Ооїґімі. Коли вона натякнула, що ця особа переховується зараз в її домі, Каору цим зацікавився і хотів відразу побачити дівчину, але, щоб не здаватися легковажним, нічим не видавав свого нетерпіння.

«О, якби це божество сповнило моє бажання, я був би надзвичайно щасливим! — сказав він. — Але якщо через вас, як і раніше, я страждатиму, то душевного просвітлення не досягну...»

«Справді нелегко досягти просвітлення», — усміхаючись, відповіла Нака-но кімі, а пані Цюдзьо подумки з нею погодилася.

«Ну якщо так, то передайте їй{267} мою згоду... Але від згадки про вашу колишню спробу позбутися мене я почуваюся моторошно...» — сказав він зі сльозами на очах і, намагаючись приховати хвилювання, ніби жартома додав:

відповіла Нака-но кімі й подумала: «Кажуть, що ним цікавиться багато жінок... О, як мені шкода її{269}!..»

«Але ж урешті-решт, незважаючи на зацікавлення жінок, мені треба досягти такого стану, щоб через ваше холодне ставлення до мене я не почувався піною на поверхні збуреного моря або паперовою лялькою, спущеною за водою під час обряду очищення. Інакше я не знатиму спокою», — багатозначно сказав Каору.

А тим часом стемніло, і Нака-но кімі, почуваючись не­зручно перед пані Цюдзьо, сказала Каору: «Прошу вас, може, хоча б сьогодні підете раніше?»

«Отже, поясніть вашим гостям, що йдеться не про випадкову примху, а про давнє, визріле протягом років почуття, бо я не хотів би здаватися нерозсудливим. Та оскільки в таких справах я недосвідчений, то боюся вчинити щось недоречне...» — відповів Каору на прощання.

«Яка прекрасна людина!» — похвалила його пані Цюдзьо. Вона згадала, як раніше годувальниця часто переконувала її погодитися на одруження дочки з Каору, але вона не хотіла про це й чути, а от тепер, побачивши його на власні очі, зрозуміла, що такого Волопаса варто чекати навіть цілий рік. Було шкода віддавати таку гарну дочку простолюдинові, а тому вона і вхопилася за Сьосьо, який, на відміну від неотесаних чоловіків східних провінцій, видався їй благородною людиною.

Кипарисовий стовп, на який спирався Каору, та його подушка-сидіння довго ще зберігали невимовно чудовий аромат його тіла. Навіть жінки, які часто бачили його, щоразу його хвалили.

«У сутрах можна прочитати, що серед багатьох чеснот, як навчав сам Будда, особливе місце займає аромат тіла», — казала одна. «А пам’ятайте, що написано в сутрі Лотоса про аромат сандалового дерева з гори, що має дивну назву Бича Голова? А от коли Каору проходить мимо, то не залишається жодного сумніву в правдивості слів Будди», — казала друга. «А все, мабуть, тому, що він змалку був побожним», — додала третя. А ще одна жінка сказала: «От цікаво було б знати, які чесноти він мав у попередніх народженнях?..» Слухаючи їх, пані Цюдзьо мимоволі усміхалася.

А тим часом Нака-но кімі натякнула їй на прохання Каору. «Якщо він закохається, то буде як одержимий і від свого не відступить, — сказала вона. — І хоча вам важко зважитися з огляду на його одруження з Другою дочкою Імператора, я все-таки вам раджу піти йому назустріч, адже це краще, ніж дозволяти дочці стати монахинею...»

«Я справді збиралася поселити дочку в горах, де не чути навіть голосу птахів у небі, щоб уберегти її від прикрощів і зневаги, — відповіла пані Цюдзьо. — Однак, побачивши пана Каору, я зрозуміла, що в його домі могла б бути щасливою навіть служниця найнижчого рангу. А тим паче неможливо залишитися до нього байдужою молодій жінці з чутливим серцем. Але чи маю я право у своєму низькому становищі сіяти насіння смутку в душі моєї дочки? Зрештою, усім жінкам, незалежно від становища, доведеться зазнати прикрощів не тільки в цьому, але і в майбутньому світі. Ось чому мені жаль дочки. А тому я всю надію покладаю на вас і сподіваюся, що ви не залишите її напризволяще».

Слова пані Цюдзьо приголомшили Нака-но кімі. «Ну, звичайно, про вірність пана Каору я можу судити лише за його минулою поведінкою, а от яким він буде в майбутньому, я не знаю», — зітхнула вона й замовкла.

Коли розвидніло, прибула карета разом з гнівним листом від намісника провінції Хітаці, щоб забрати пані Цюдзьо. «Мені дуже незручно, але я мушу в усьому покластися на вас, — плачучи, сказала вона Нака-но кімі. — Дозвольте моїй дочці залишитися тут ще на деякий час, поки я не придумаю, що з нею робити — поселити її «посеред скель»{270} чи деінде... Вона, звичайно, не варта вашої уваги, але, будь ласка, не залишайте її напризволяще і всього научайте».

Хоча перша розлука з матір’ю була для дівчина гірким випробуванням, але втішала нагодою хоча б недовго пожити в такому чудовому домі.

Коли карету пані Цюдзьо виводили з двору, навколо вже трохи посвітлішало. І саме тоді з Імператорського палацу повертався принц Ніоу. Йому так кортіло якнайшвидше побачити сина, що він приїхав без великого почту в найскромнішій кареті. Побачивши його карету, пані Цюдзьо веліла слугам пропустити її, а принц, звелівши підвести свою карету до галереї, вийшов.

«Чия це карета? Хто так рано поспішає від нас?» — невдоволено запитав він і за власною поганою звичкою подумав: «Так звичайно повертаються від коханки».

«Це виїжджає пані з провінції Хітаці», — доповіли йому, а передовий ескорт принца на це розреготався: «Ну й благородна пані!..» Почувши цей регіт, гостя сумно подумала: «На жаль, я справді не заслужила нічого іншого, ніж глузування...» — зітхнула вона. А як же вона хотіла мати пристойне звання хоча б заради доньки! Від самої думки про невдале одруження дочки їй ставало прикро.

«Так що, вас відвідує якась пані з Хітаці? Що це за особа нишком-нишком виїжджала звідси на світанку?» — спитав недовірливий принц дружину.

Нака-но кімі, ображена такою підозрою, відповіла: «Ця особа замолоду була приятелькою Тайфу. Не думаю, що вона могла б зацікавити вас, але навіщо ви знову багатозначно натякаєте? Такі ваші підозри тільки привернуть до мене увагу служниць і зашкодять моєму імені...» — і сердито відвернулася. Але якою чарівною вона була в ту мить!

Вранці принц довго не виходив із спочивальні, наче забувши, що буває світанок, і тільки коли йому доповіли, що в будинку зібралося безліч гостей, перейшов в головні покої. Стан Імператриці-дружини і раніше не викликав побоювань, а сьогодні її здоров’я зовсім поправилося, тому принц провів день за грою в «ґо», «закриванням рим» та іншими іграми із синами Лівого міністра.

Увечері він повернувся у флігель, але Нака-но кімі саме мила голову. Служниці розійшлися, і в покоях було порожньо. Підкликавши маленьку дівчинку-служницю, принц передав дружині: «Який поганий день ви вибрали для миття голови! Невже тепер увесь вечір я маю нудитися?»

«Зазвичай пані миє голову, коли вас немає вдома, — співчутливо зітхаючи, відповіла Тайфу, — але останнім часом вона не могла цього зробити, а потім з’ясувала, що до кінця місяця тільки сьогоднішній день сприятливий. А оскільки наступні дев’ятий і десятий місяці для цього також не годяться, то я допомогла їй помити голову».

Маленький син уже вже спав, а служниці сиділи коло нього. Принц, не знаючи, чим зайнятися, тинявся по будинку і раптом помітив у західній частині флігеля незнайому дівчинку-служницю і взявся підглядати за нею, здогадуючись, що вона одна з новоприбулих. У щілині між перегородками він побачив на відстані десь одного сяку ширму. За ширмою з-під піднятого полотнища переносної завіси визирав край рукава. Судячи по рукаву, за завісою сиділа жінка, одягнена в яскраве спіднє вбрання кольору айстри з накинутим на нього верхнім вбранням кольору «омінаесі»{271}. Одна стулка ширми була складена, і жінку було добре видно. «Напевне, новенька, досить гарна служниця», — подумав принц і уявив собі, як, тихенько розсунувши перегородки, зайде до неї нечутними кроками, ніким не помічений.

У чарівному внутрішньому садку, оточеному з усіх боків галереями, буйно цвіли, сплітаючись одна з одною, осінні квіти, на березі струмка лежали великі камені з вишуканими обрисами. Дівчина, сидячи біля галереї, милувалася садом. Відсунувши перегородку, принц зазирнув за ширму. Дівчина підвелася, подумавши, що прийшла якась служниця. Вона й гадки не мала, що це міг бути принц Ніоу. Вона була така гарна, що, як зажди, піддавшись спокусі, принц смикнув її за край одягу, а потім, засунувши за собою перегородку, влаштувався між двома ширмами.

Запідозривши щось недобре, дівчина прикрила обличчя віялом і боязко озирнулася. Заворожений її красою, принц схопив руку, що стискала віяло, і запитав: «Хто ви? Як вас звати?»

Дівчина розгубилася. Нежданий гість ховався за ширмою, і, не побачивши його обличчя, вона не могла вгадати, хто він. Невже той Каору, який давно зацікавився нею? Про це могли свідчити сильні пахощі його вбрання. Ще ніколи вона не була в такому скрутному становищі, як зараз.

Та саме тоді увійшла її годувальниця, яка звернула увагу на те, що в покоях Нака-но кімі відбувається щось дивне.

«Що сталося? Невже якесь зухвальство?» — обурилася вона, але принц нітрохи не розгубився. Не втрачаючи свого вродженого красномовства, він навіть під час раптової зустрічі довго говорив про те про се, а коли зовсім стемніло, сказав: «Я не відпущу вас, поки не назвете свого імені», — і сміливо ліг поруч. Годувальниця, здогадавшись, що непрошений гість — принц Ніоу, оніміла від страху.

«Пані незабаром повернеться до себе», — подали голос служниці, запалюючи ліхтарі під краєм покрівлі. Було чути, як усюди, крім покоїв Нака-но кімі, опускалися ґратчасті вікна.

Дівчину поселили в найдальшій частині флігеля, де не було нічого, крім двох високих шафок і зачохлених ширм, розставлених навмання. І тільки відкритий прохід до інших приміщень свідчив, що тут хтось живе. Опускаючи ґратчасте вікно, сюди зайшла Укон, дочка Тайфу, одна із служниць Нака-но кімі.

«О, як тут темно! — здивувалася вона. — Невже ви ще й світильника не запалювали? Виходить, що я поквапилася опустити вікно. Так можна і заблукати в темряві». І, наче на зло принцові, вона знову підняла вікно. А годувальниця, як жінка рішучої вдачі, швидко збагнула скрутне становище і, покликавши Укон, сказала: «Послухайте, тут у нас відбувається щось дивне. Просто не знаю, що робити. Сиджу і не можу ворухнутися».

«А що сталося?» — запитала Укон, просуваючись уперед навпомацки. А коли раптом вона натрапила руками на чоловіка із знайомим ароматом, який лежав поряд з дівчиною{272}, то, здогадавшись, що принц Ніоу знову почав пустувати, а самій дівчині така його поведінка не до вподоби, сказала: «Справді, дуже неприваблива історія! А що тут поробиш?.. Хіба що швиденько піду й розповім про все господині».

Побачивши, що вона збирається йти, всі відчули, що справа набирає загрозливого характеру, але принц не рушив з місця. «Яка чарівна благородна особа! — думав він. — Але хто вона? Судячи з того, як ставиться до неї Укон, це зовсім не нова служниця...»

Спантеличений мовчанням дівчини, принц і так і сяк допрошувався від неї хоч якоїсь відповіді, але, вона, не показуючи свого обурення, здавалося, була готова померти від сорому, а тому незабаром, відчувши себе винуватим, він почав її заспокоювати.

А от Укон поспішила до Нака-но кімі. «От шкода бідолаху! — сказала вона, розповівши про своє відкриття. — Неважко уявити, як вона погано почувається».

«Як завжди, принц поводиться безсоромно, — зітхнула Нака-но кімі. — Уявляю собі, як буде незадоволена її мати, коли дізнається про його легковажну поведінку. Адже вона так просила мене вберегти дочку...»

Вона жаліла дівчину, але що могла сказати невиправному вітрогону, який не пропускав мимо себе жодної молодої, хоч трохи миловидої служниці? «Дивно тільки, звідки він дізнався про гостю?» — мовчки дивувалася Нака-но кімі.

«Сьогодні приїжджали високі гості й принц допізна розважався з ними в головних покоях, — перешіптувалися служниці Укон і Сьосьо. — А тому всі розійшлися спати хто куди. А що ми можемо вдіяти? Що ж до годувальниці, то вона справді рішуча особа! Не відходить від своєї господині ні на крок і не спускає з неї очей. Здавалося, що вона здатна просто відтягнути їх одне від одного».

А тим часом з палацу прибув гонець з повідомленням, що Імператриця з вечора відчула біль у грудях і знову злягла. «Вельми недоречна для принца недуга, — зауважила Укон. — І все ж доведеться потурбувати його».

«Тепер уже нічого не зміниш, — сказала Сьосьо. — То чи варто заважати?»

«Сподіваюся, що ще не пізно».

«Яка непристойна поведінка, — думала Нака-но кімі, прислухаючись до їхнього перешіптування. — Зрештою, розсудливі люди і мене зневажатимуть».

Передаючи принцові слова гінця, Укон навмисне перебільшила небезпеку для його матері, однак він не рушив з місця.

«А хто приносив повідомлення? — недовірливо запитав він. — Як завжди, ви мене лякаєте».

«Тайра Сіґецуне, що служить у самої Імператриці».

Побачивши, що принц не хоче йти і зовсім не турбується про те, що про нього подумають, Укон повела гінця до західної частину будинку, і той через служницю передав принцові: «Принц Накацукаса{273} вже в палаці. І дворецький Імператриці також виїжджає. По дорозі сюди я бачив, як виводили його карету».

«А що, як справді матері раптом стало гірше?» — подумав принц і, все ще нарікаючи на холодне ставлення до себе й водночас присягнувшись дівчині у вірності, вийшов, щоб у людських очах не здаватися невірним сином.

А от сама Укіфуне, наче прокинувшись від страшного сну, лежала вся в холодному поту. Годувальниця, обмахуючи її віялом, казала: «Боюся, що в цьому домі вам буде скрутно жити. Така зустріч з ним не віщує нічого доброго. Хоч би яке високе становище не займав принц, але він не має права поводитися так зухвало. Вам треба вийти заміж за зовсім сторонню людину, що не має жодного кревного зв’язку з вами. Щоб присоромити принца, я, немов грізний демон, втупила в нього такий лютий погляд, що йому аж ніяково стало. Напевне, я низько впала в його очах, бо він боляче вщипнув мене за руку. Ну скажіть, хіба це не смішна поведінка? А от там, у домі намісника, знову була сварка, — провадила вона далі. — Кажуть, що ваш вітчим кричав: «Ви тільки про неї одну і дбаєте, а моїх дітей зовсім закинули! Хіба можна залишатися десь на ніч, коли вдома гостює дорогий зять? Це непристойно». Він був надміру грубий з вашою матір’ю. Навіть прості слуги чули, як він лаявся, і щиро жаліли її. А все через цього нікчемного Сьосьо. Ви ж пам’ятаєте, що вони й раніше часто сварилися, але досить швидко мирилися...»

Однак дівчина, приголомшена несподіваною зустріччю з принцом, ні про що інше не могла думати. Крім того, їй було соромно перед Нака-но кімі. Пригнічена пережитим, вона лежала ниць і ридала. Перелякана годувальниця, втішаючи її, примовляла: «Не треба так журитися. Набагато сумніше доля тих, у кого немає матері. От вони-то справді безпорадні. На перший погляд може здатися, що дівчата, які залишилися без батька, нещасливіші, але, на мою думку, краще не мати батька, ніж жити з ненависною злою мачухою. Принаймні мати ніколи не залишить своєї дитини. Ні, вам не слід сумувати. Та й богиня Каннон з Хацусе завжди вам допоможе, адже ви не дарма стільки разів їздили туди, хоч і не звикли до далекої мандрівки. Я постійно молюся за те, щоб вам посміхнулося щастя і всіх, хто тепер вас зневажає, вразила щаслива доля яка вам випала. О, я не вірю, що вам судилося зазнати в житті тільки образи і глузування».

А тим часом принц зібрався в дорогу. Може, тому, що звідси було ближче до палацу, він виїхав через західні ворота, і невдовзі дівчина почула, як його благородний голос промовляв прекрасні старовинні вірші, які, однак, не приносили їй задоволення. Принца супроводжувало чоловік десять придворних, які вели за вуздечку коней в розкішній збруї.

Здогадуючись про страждання дівчини, Нака-но кімі, вдаючи, ніби нічого не знає, послала по неї служницю з такими словами: «Захворіла Імператриця, і принц поїхав у палац. Сьогодні вночі він не повернеться. А я трохи нездужаю, мабуть, через миття голови, і не встаю. Приходьте до мене, адже і вам, напевне, нудно».

«На жаль, я сама погано почуваюся і хотіла б трохи відпочити», — передала дівчина через годувальницю.

«А що з вами?» — негайно поцікавилася Нака-но кімі.

«Та нічого особливого, просто трохи нездужаю...» — була відповідь, і служниці Сьосьо та Укон багатозначно переглянулися між собою. «Мабуть, неприємно нашій господині...» — перешіптувалися вони, співчуваючи і дівчині ще більше, ніж коли-небудь.

Та й сама Нака-но кімі шкодувала її. «Уявляю собі, як вона страждає, — думала вона. — Каору, здається, зацікавився нею, але, якщо дізнається про цей випадок, то вважатиме її легковажною. Людина нестримна і запальна, як принц Ніоу, завжди чіпляється до дрібниць, вірить безпідставним чуткам, проте, якщо відбудеться щось важливе, швидше за все не надасть цьому значення. А от Каору звик все брати близько до серця, але при цьому журиться мовчки, нікому не видаючи свого невдоволення, а тому боюся, що на долю молодшої сестри{274} випаде чимало випробувань. Упродовж років я не здогадувалася про її існування, а тепер з огляду на її красу та лагідну вдачу не можу знехтувати нею. Справді тяжко-важко жити в цьому світі... Я також зазнала багато прикрощів, але мені все-таки пощастило вийти заміж і не опинитися, як вона, в прикрому становищі. От якби ще й Каору заспокоївся і перестав докучати мені своїми непомірними домаганнями, я не мала б чим турбуватися».

Густе волосся Нака-но кімі висихало надзвичайно довго, і тривале неспання втомило її. Одягнена в тонке біле вбрання, вона здавалася особливо стрункою і привабливою.

Дівчина справді почувалася недужою, але годувальниця наполягала: «Вам не можна відмовлятися від зустрічі, якщо не хочете, щоб Нака-но кімі запідозрила щось недобре. Наберіться духу і підіть до неї. Але спочатку я все поясню Укон». Підійшовши до перегородки, вона сказала: «Я хотіла б поговорити з Укон». І та не забарилася вийти.

«Мабуть, через той неприємний випадок моя господиня не на жарт занедужала, у неї навіть з’явилася гарячка. Тож я подумала, що, може, розмова з Нака-но кімі її заспокоїть... Вона, бідолашна, дуже страждає, хоча ні в чому не винна. Якби вона хоч трохи розумілася на стосунках між чоловіком і жінкою, все якось обійшлося б. А так вона, на жаль, мучиться...» — сказала годувальниця і, піднявши дівчину, повела її до Нака-но кімі.

Нещасна дівчина не знала куди подітися від сорому перед людьми. Але зроду лагідна і завжди покірна, вона дозволила підвести себе з вологим від сліз волоссям до Нака-но кімі і посадити спиною до світильника так, що вона не поступалася їй ні благородством, ні миловидністю. «Якщо принц у неї закохається, то поганих наслідків не вдасться оминути, — подумали Укон і Сьосьо. — Адже він схильний захоп­люватися й не такими красунями, які його чимось особливим приваблюють».

Дівчина сиділа перед Нака-но кімі, не прикриваючи обличчя, і обидві служниці могли розгледіти її як слід. Нака-но кімі, ласкаво розмовляючи з гостею про те про се, між іншим сказала: «Я хотіла б, щоб ви почувалися тут зовсім як удома. Я досі не можу змиритися з втратою коханої сестри і повсякчас нарікаю на долю... А ви такі схожі на неї. Бачити вас — це велике щастя. Ви й не уявляєте собі, як я за вас радію. Поруч зі мною немає жодної близької людини, і якби ви полюбили мене так само, як любила колись вона...»

Слухаючи її, розгублена й по-провінційному невпевнена дівчина довго не знала, що відповісти. «Я давно прагнула зустрітися з вами, коли жила дуже далеко... — вимовила вона нарешті своїм юним голосом. — Тепер, коли я побачила вас, мені здається, що всі мої біди вже позаду...»

Попросивши служниць принести сувої з картинками, Нака-но кімі взялася розглядати їх удвох з гостею, а Укон веліла читати вголос текст. Це заняття здалося дівчині таким захопливим, що вона забула про все на світі і почувалася набагато вільнішою. Її обличчя, осяяне світильником, вражало бездоганною правильністю рис, лагідним і водночас незвичайно благородним виразом. Чарівні очі, чисте, ніжне чоло... Схожість з Ооїґімі була такою разючою, що Нака-но кімі, забувши про картинки, не могла відірвати від неї погляду. Вона мимоволі порівнювала дівчину з покійною сестрою, і на очах у неї наверталися сльози. «Яке чарівне створіння! — думала вона. — Але звідки така схожість? Напевне, від батька. Наші давні служниці завжди казали, що сестра вдалася в батька, а я — в матір. Тож чи можу я залишатися байдужою до особи, яка так яскраво викликає в пам’яті образ покійної сестри?»

В Ооїґімі високе благородство поєднувалося з лагідністю і добродушністю, але, здається, вона була занадто м’якосердою. Дочка пані Цюдзьо поступалася їй витонченістю, крім того, була зовсім ще недосвідченою і боязкою. Однак, якщо додати їй блиску і впевненості, вона цілком буде гідною парою для Каору... Таким чином, сама того не помічаючи, Нака-но кімі вже ставилася до дівчини як старша сестра до молодшої.

Проговоривши всю ніч, вони лягли тільки на світанку. Влаштувавши гостю поруч із собою, Нака-но кімі без особ­ливих подробиць розповідала їй про покійного батька, про довгі роки, проведені в Удзі, і про багато-багато чого іншого. А та, яка завжди мріяла про зустріч з батьком і страждала від неможливості його побачити, слухала її, зітхаючи. Служниці, обізнані з учорашньою пригодою, також не спали.

«Що ж насправді вчора ввечері сталося? — запитала служниця Сьосьо. — Вона така вродлива, що наша пані не зможе її, бідолашну, захистити, якщо принц Ніоу її собі вподобає...»

«Не думаю, що все зайшло так далеко, — відповіла Укон. — Із численних скарг щодо цього годувальниці я зрозуміла, що нічого непоправного не трапилося. Крім того, я чула, як принц, збираючись у палац, невдоволено бурмотів: “Хоч і часто зустрічаю тебе...”{275}».

«А втім, хто знає, може, він навмисне так сказав...»

«Учора ввечері за розмовою з пані дівчина здавалася вельми спокійною і показала, що між нею і принцом справді нічого не сталося». Ось так перешіптувалися служниці, співчуваючи дівчині.

А тим часом, попросивши карету, годувальниця вирушила до намісника провінції Хітаці й усе розповіла пані Цюдзьо. Та від такої новини просто жахнулася. Вона розуміла, що тамтешні служниці, напевне, відсахнуться від її дочки, а сама Нака-но кімі з ревнощів втратить розум. Знала це вона з власного досвіду краще, ніж будь-хто інший. Не тямлячись від хвилювання, пані Цюдзьо надвечір прибула у будинок на Другій лінії. Не заставши принца, вона із спокійною душею зайшла до Нака-но кімі.

«Я довірила вам свою наївну дитину, — сказала вона, — а тепер метаюся від страху, немов колонок. Та й злощасна рідня замучила мене звинуваченнями й докорами...»

«Не така вже вона й дитина, — посміхнувшись, відповіла Нака-но кімі. — Як на мене, у вас немає підстав для занепокоєння. А ваша недовіра ображає мене».

Дивлячись на її прекрасне обличчя, пані Цюдзьо відчула докори сумління. «Що Нака-но кімі думає про той випадок?» — гадала вона, але не могла прямо запитати.

«Я так довго мріяла віддати дочку під вашу опіку, сподіваючись, що в такому разі люди ставитимуться до неї набагато прихильніше. Але й тепер багато чого бентежить мене. Напевне, мені треба було відіслати її в гірський монастир», — і пані Цюдзьо заплакала, а Нака-но кімі з жалю до неї запитала: «Але що ж вас турбує? Якби я холодно ставилася до неї, ваші побоювання, може, і були б виправдані, і хоча тут справді іноді буває людина з вельми поганими схильностями, служниці про це знають і стараються захистити вашу дочку від його домагань. Невже ви в цьому сумніваєтеся?»

«О ні, я не сумніваюся у вашому доброму ставленні до моєї дочки. Хоча ваш батько і не визнав її своєю дочкою, я сподіваюся на вашу підтримку, бо ми й без цього кревно пов’язані...Так чи інакше, на завтра і післязавтра моїй дочці випадає суворе постування, і буде краще, якщо вона проведе ці дні в тихому місці, а потім я знову привезу її сюди», — відповіла пані Цюдзьо і забрала дочку з собою. Нака-но кімі не посміла заперечувати, хоча дуже не хотіла розлучатися зі своєю гостею. Перелякана таким несподіваним поворотом подій, пані Цюдзьо поїхала, майже ні з ким не попро­щавшись.

Вона вже давно задумала побудувати невеликий будинок неподалік від Третьої лінії, де можна було б перечекати несприятливий для переїзду час. Будинок справляв непогане враження, але роботи були ще не закінчені, тому внутрішнє оздоблення було досить скромним.

«О, чого тільки не натерпілася я заради вас! У цьому світі, де ніщо не стається так, як бажається, навіть жити довго не хочеться. Якби ішлося тільки про мене, то я готова миритися з принизливим становищем другої дружини провінційного чиновника і провести життя де-небудь у гірській глушині. Знаючи, які безжальні наші родичі, я, попри все, зблизилася з ними. Але я не хочу, щоб через неприємний випадок з вас насміхалися. Тому я і вирішила, що ця убога оселя, про яку ніхто не знає, стане вашим прихистком, аж поки все так чи інакше не владнається...» — сказала наостанок пані Цюдзьо, зібравшись їхати.

«Немає мені місця у цьому світі!» — так гірко плакала дів­чина, що жаль було на неї дивитися. А ще важче було її матері, яка всього лише хотіла без зайвих перешкод видати дочку заміж... Та от тепер вона хвилювалась, що через цей прикрий випадок дочка зганьбить своє добре ім’я. Пані Цюдзьо була розсудливою, але часом норовливою і запальною. Правду кажучи, вона б могла заховати дочку в домі намісника провінції Хітаці, але пожаліла її і перевезла в окрему оселю. Тепер матері й дочці, які завжди жили разом, довелося зазнати вкрай болісної розлуки.

«Будьте обережні. Будівництво незавершене, і жити тут досить небезпечно. Коли що, то викликайте служниць. Я найняла сторожу, але на серці все одно неспокійно. О, якби мені так не дошкуляли в домі намісника...» — сказала пані Цюдзьо і поїхала, обливаючись сльозами.

Намісник провінції Хітаці, який думав лише про те, як краще догодити зятеві, одразу по приїзді накинувся на неї з докорами: «Чому ви так грубо відмовляєтеся мені допомагати?» Однак пані Цюдзьо, ображена на Сьосьо, який, відвернувшись від її улюбленої дочки, став причиною її нещасть, не звертала на нього найменшої уваги. Згадуючи, яким жалюгідним здався він їй в будинку принца Ніоу, вона не відчувала до нього нічого, крім презирства, і, звісно, не мала охоти піклуватися про нього. Але водночас їй кортіло дізнатися, чи він не справлятиме приємнішого враження в домашній обстановці. І от одного дня, коли він відпочивав у покоях її молодшої дочки, вона пройшла у західний флігель і, влаштувавшись за ширмами, почала спостерігати. Сьосьо сидів біля галереї, милуючись садом. Цього разу, у чудовому вбранні з яскраво-червоного лощеного шовку поверх м’якого білого одягу з тонкої парчі, він здався пані Цюдзьо досить миловидним. У всякому разі, нічим не гіршим за інших. Поруч з ним сиділа його дружина, на вигляд зовсім ще дитина. Ця пара не витримувала жодного порівняння з принцом та Нака-но кімі, яких вона згадала, але було досить приємно дивитися, як Сьосьо жартома розмовляв із служницями і вже не здавався таким непоказним і жалюгідним. Пані Цюдзьо навіть подумала, що, може, це якийсь інший Сьосьо, але раптом він сказав: «Якби ви знали, які прекрасні кущі хаґі в саду принца Ніоу! Цікаво, де вони беруть насіння? З першого погляду начебто звичайнісінькі кущі, але я зроду не бачив нічого прекраснішого. Недавно я був там, однак принц саме тоді поїхав у палац, тож я не встиг зірвати жодної гілки. О, якби ви бачили його тоді, коли він вимовляв: “Невже поблякнуть?..”{276}» — сказав Сьосьо і спробував скласти власного вірша.

«Та що ж це таке? Якщо згадати його огидну поведінку, то його і людиною не можна називати. Як він сміє вірші читати? Поруч з принцом він просто ніщо!» — обурилася пані Цюдзьо. Водночас вона змушена була визнати, що Сьосьо не такий вже неосвічений, як їй здавалося, а тому, щоб випробувати його, тихенько промовила:

Сподіваюся, що при нагоді ви мене вислухаєте...» — виправдовувався Сьосьо.

«Виходить, що він уже знає, хто її батько» , — здогадалася пані Цюдзьо і в думках ще більше зосередилась на тому, як влаштувати життя улюбленої дочки не гірше за Нака-но кімі. І тоді в її уяві з’являвся приємний образ Каору. Вона вважала його не менш привабливим за принца Ніоу, якого одразу відкинула, згадавши, як зухвало той ввірвався у покої її дочки. Яка ганьба! «А от Каору хоч і з захопленням цікавиться нею, але не робить поспішної спроби з нею зблизитися, — міркувала пані Цюдзьо. — Яка похвальна стриманість! Вже якщо я так багато думаю про нього, то молода дочка, мабуть, тим паче не залишається байдужою. Яке щастя, що я не віддала її за цього нікчемного Сьосьо». Цілими днями й ночами пані Цюдзьо шукала відповідь тільки на одне важливе питання — як обрати для дочки щасливе майбутнє? Каору походив з високого роду і вирізнявся бездоганними чеснотами, а його перша дружина була дочкою Імператора. Тож хіба дочка пані Цюдзьо могла з нею змагатися і привернути його увагу? Адже пані Цюдзьо знала з власного досвіду, що зовнішність і чесноти людини визначаються насамперед її походженням. Скажімо, її власну молодшу дочку навіть не можна порівняти зі старшою, а Сьосьо, яким так захоплювався намісник, здавався повним нікчемою поруч з принцом Ніоу. А тому важко було уявити собі, що Каору, який поєднався з улюбленою дочкою Імператора, міг захопитися Укіфуне. Так, сподіватися не було на що, і пані Цюдзьо цілими днями сиділа, занурена у тяжкі думи, байдужа до всього навколишнього світу.

А тим часом дівчина{279} нудьгувала у своїй тимчасовій оселі, де навіть зарослий травою сад мимоволі навіював сумний настрій. Люди, які вешталися будинком, спілкувалися грубою східною говіркою, а перед покоями не було квітів, які могли б потішити її душу. Поки минали одноманітні, тужливі дні посеред усього цього запустіння, дівчина з ніжністю згадувала Нака-но кімі. Спадав їй на думку і зухвалий принц. «Що ж він казав тоді? Щось дуже зворушливе...» — думала вона, перебираючи у пам’яті пережите. Їй здавалося, що на ній навіть залишився аромат, яким був просякнутий його одяг.

Невдовзі від пані Цюдзьо надійшов ніжний, сповнений материнської тривоги лист. Читаючи його, дівчина плакала. «Вона так любить мене, так піклується про мене, а я...»

«Я розумію, що Вам нудно жити у такій незвичній оселі, — писала пані Цюдзьо, — але прошу Вас, потерпіть ще трохи».

«О ні, мені зовсім не нудно. Тут так спокійно... — відповіла дівчина. —

Так наївно писала вона, і, читаючи її листа, нещасна мати знову плакала і проклинала себе за те, що довела улюблену дочку до такого непевного становища.

відповіла мати. Ось такими простими, але щирими словами обмінювалися вони.

Пан Каору мав звичку глибокої осені їздити в Удзі. Він, як і раніше, тужив за покійною Ооїґімі, не забуваючи про неї навіть уві сні, а тому, як тільки дізнався, що будівництво гірського храму закінчено, відразу ж вирушив туди. Оскільки він давно там не був, то багряне листя кленів здалося йому надзвичайно прекрасним. На місці розібраної головної частина оселі з’явилася нова велична будівля храму. Згадавши скромне житло покійного Восьмого принца, Каору відчув, як болісно защеміло його серце і промайнула думка, а чи не краще було б нічого не змінювати.

Колись оселя не мала цілісного вигляду: передні покої принца, за своєю суворістю схожі на келію високоповажного монаха, різко контрастували з по-жіночому обставленою північною частиною будинку. Тепер усе, що належало принцові, — плетені ширми та інші прості речі, — було передано до храму, а для нового будинку Каору, не скуплячись на витрати, замовив яскраве оздоблення, що якнайкраще відповідало місцевому колориту.

Зійшовши у сад, Каору довго сидів на камені на березі струмка.

промовив він і, втираючи сльози, пройшов до покоїв монахині Бен, а вона, глянувши на нього, готова була заридати. Присівши на дверну перемичку, він підняв край штори і почав розмову з монахинею, що сховалася за переносною завісою.

«Я чув, що дочка пані Цюдзьо віднедавна перебуває у домі принца Ніоу. Оскільки мені незручно там її відвідувати, то чи не могли б ви нагадати їй про мене?..» — сказав Каору.

«Останніми днями я отримала листа від її матері. За її словами, дочка переїжджає з будинку в будинок, щоб уникнути несприятливого розвитку подій, і тепер начебто живе зовсім сама в якійсь убогій оселі. Звичайно, мати була б рада перевезти її сюди, але це занадто далеко, та й подорожувати по гірських дорогах не легко...» — відповіла пані Бен.

«Тутешні дороги справді лякають усіх, тільки я один знову і знову сюди пробиваюся... Мені не дає спокою думка, що причину моєї прив’язаності до Удзі треба шукати у минулому, — сказав Каору, як завжди, зі сльозами на очах. — Ну, а якщо ви знаєте безпечне місце, де живе тепер ця особа, то передайте їй мого листа, — додав він, — а може, ви б і самі її відвідали?»

«Передати їй ваші слова я можу, — відповіла монахиня, — але добиратися до столиці мені важкувато. Тепер я не буваю навіть у своєї пані{280}».

«Але чому? Головне, щоб ніхто не знав. Хіба, скажімо, монахи-відлюдники з гори Атаґо{281} ніколи не спускалися до столиці? Адже заради допомоги людям можна порушити обітницю, дану Будді».

«Та я ж не здатна рятувати людські душі й, крім того, боюся неприємних пліток, якщо приїду у столицю...» — розгубилася монахиня.

«Але ж кращої нагоди більше не буде», — з незвичною завзятістю наполягав Каору.

«Післязавтра я пришлю по вас карету. А за цей час ді­знайтеся, де вона переховується. Не турбуйтеся, я не дозволю собі нічого поганого», — усміхнувшись, сказав він.

Однак монахиня все ще вагалася. «Хто знає, що у нього на думці», — непокоїлася вона, але, згадавши його розсудливу вдачу і турботу про збереження свого доброго імені, сказала: «Ну, що ж, якщо ви так наполягаєте, то я погоджуюся... Здається, її сховок недалеко від вашого будинку. Але, може, ви спочатку напишете їй листа? А то всі подумають, що я сама напрошуюся у посередниці. Я зовсім не хочу, щоб тепер мене вважали старою лисицею-звідницею...»

«Листа написати можна, але боюся, щоб люди не подейкували, що, мовляв, Каору задумав посватати дочку намісника провінції Хітаці. Але цей грубий мужлай не заслужив такої честі», — відповів Каору, і монахиня співчутливо всміхнулася.

Каору виїхав з Удзі, коли зовсім стемніло. Нарвавши прекрасних осінніх квітів і багряних гілок, він привіз їх як подарунок Другій принцесі. Її одруження з Каору не можна було назвати невдалим, але, на жаль, він і досі тримався на шанобливій відстані від дружини і щирої приязні не відчував. Імператор, не байдужий до долі своєї дочки, часто писав матері Каору, просячи не позбавляти невістки своєї прихильності й ласки, а тому Друга принцеса була оточена в будинку на Третій лінії загальною увагою. Знаючи, як переймаються його дружиною такі високі особи, Каору добре розумів, скільки неприємностей очікує його, якщо він піддасться новій згубній пристрасті.

У домовлений день, рано вранці, Каору послав в Удзі одного з найвідданіших слуг і хлопчика-пастушка, якого ніхто не знав з обличчя.

«Для охорони виберіть когось із селян мого маєтку», — розпорядився він. За наказом Каору, монахиня, важко зітхаючи, трохи причепурившись, сіла в карету. Поглядаючи на навколишні поля і гори, вона мимоволі згадувала давнє минуле, і, занурена у такі сумні роздуми, прибула нарешті до столиці. Будиночок, де жила дівчина, знаходився у похмурому, безлюдному місці, і ніхто не помітив, як монахиня в’їхала у двір. Коли вона через свого провідника доповіла про своє прибуття, до неї вийшла молода служниця, яка колись супроводжувала дівчину в Хацусе, й допомогла їй зійти з карети та увійти в будинок. Дівчина, приречена на безрадісне життя у цій убогій оселі, зраділа гості, з якою могла поговорити про минуле, і веліла провести її до себе, бо відчувала особливу приязнь до цієї жінки, котра колись прислужувала її батькові.

«Відколи ми востаннє бачилися, не було дня, щоб я не думала про вас, — сказала монахиня Бен. — Та оскільки я прий­няла постриг, то не буваю навіть у дружини принца Ніоу. Якби не наполягання пана Каору, то я, може, й не приїхала б сюди...»

І сама дівчина, і годувальниця зраділи, що Каору, який колись у будинку на Другій лінії справив на них надзвичайне враження, не забув про них, але не сподівалися, що він так швидко щось вигадає.

Пізно ввечері пролунав тихенький стукіт у ворота зі словами: «До вас приїхали з Удзі». «Напевне, це від Каору», — подумала монахиня і звеліла відчинити ворота. А коли карету підвели до будинку, один з охоронців повідомив, що хотів би зустрітися з монахинею Бен. Оскільки він назвався іменем управителя маєтку Каору в Удзі, монахиня, підійшла до дверей. Сіявся дрібний дощ, і раптом холодний вітер, що гуляв по саду, приніс невимовно приємні пахощі, від яких у жінок закалатало серце. Захоплені зненацька й не готові до прийому такого високого гостя, вони заметушилися, не знаючи, що робити.

«У цій мирній оселі я хотів би поговорити з вами і нарешті висловити хоч невелику частку того, що накопичилося останнім часом у душі», — передав дівчині Каору. Оскільки вона, вкрай розгубившись, не знала, що й відповісти, то їй взялася допомагати годувальниця. «Якщо вже пан Каору завітав, — сказала вона, — то не годиться з порога відсилати його назад. Краще нишком порадитися з матір’ю. Адже її будинок зовсім недалеко...»

«Як на мене, не варто так поспішати, — відповіла монахиня. — Чому б молодятам спокійно не поговорити? Чи ви думаєте, що вони відразу ж запалають один до одного глибокими почуттями? Така благородна й розсудлива людина, як Каору, ніколи не дозволить собі чимось образити дівчину».

Дощ тим часом сіявся усе рясніше, і небо зовсім потемніло. Здалека долинали грубі голоси сторожів, які робили нічний обхід: «З південно-східної сторони будинку небезпечно обвалена стіна...Якщо вже ви заїхали каретою, то мали б і ворота замкнути... Чим зайнятий ескорт?»

Каору прислухався до їхнього перегукування з подивом і водночас з неприязню.

«На переправі Сано навіть дому нема, де б сховатись я міг...»{282} — промимрив він, сівши на галерею цього провінційного на вигляд будинку. —

Мабуть, вельми дивувалися убогі жителі східних провінцій, коли вітер доносив до них незвичні пахощі від рукавів Каору, з яких він струшував краплі дощу.

Оскільки не було підстав відмовити гостеві, то служниці приготували йому сидіння-подушку у передньому південному покої і впустили туди. Дівчина довго не виходила, аж поки служниці не наполягли. Розсувні дверцята між молодятами були трохи прочиненими.

«Яку недоречну перегородку зробив місцевий тесля! Я ще ніколи не сидів перед чимось подібним», — дорікнув Каору і, бозна-як проникнувши всередину, заговорив про свої почуття, ні словом не згадавши про те, що бачив у дів­чині живе втілення покійної Ооїґімі.

«Одного разу зовсім несподівано я побачив вас в Удзі крізь щілину у перегородці, — казав Каору, — й відтоді не можу забути. Напевне, така доля мені судилася з попереднього народження. Сам не збагну, чому так закохався...»

Краса дівчини навіть перевершувала його сподівання. Здавалося, що до світанку недалеко, але півні чомусь ще не співали. З боку великої дороги десь поблизу долинали сиплі голоси мандрівних торговців, що вигукували назви якихось невідомих йому товарів. «Напевне, у досвітній імлі вони з кошиками на головах схожі на страшних демонів», — думав він, прислухаючись до їхніх криків. Усе це було незвичним для нього і надавало його нічному перебуванню в оселі, оброслій полином, своєрідної чарівності, якої раніше він ніколи не відчував.

Невдовзі знову почулися голоси сторожів. Відчинивши ворота, вони розійшлися по покоях, щоб лягти спати. Покликавши слугу, Каору велів подати карету до бічних дверей, а потім, узявши дівчину на руки, сів разом з нею у карету. Вражені такою несподіванкою, злякані служниці забідкалися: «Як так можна? Яка негідна поведінка! Адже зараз дев’ятий місяць!{284}»

Монахиня Бен також була здивована таким несподіваним поворотом подій, але, співчуваючи дівчині, постаралася заспокоїти служниць: «Пан Каору знає, що робить. Тож не варто так перейматися. А крім того, зміна пори року відбудеться тільки завтра». А сталося все це на тринадцятий день дев’ятого місяця.

«Мабуть, я затримаюся у столиці, — сказала монахиня Каору. — Мені треба провідати дружину принца Ніоу. Адже вона образиться, якщо я поїду, не побачившись з нею».

Однак Каору не хотів, щоб Нака-но кімі відразу дізналася про сьогоднішню подію, і почав умовляти монахиню їхати з ними: «Ви зможете спокутувати свою провину перед Нака-но кімі пізніше. А нам не обійтися без провідника...»

«Одна з вас має поїхати з нами», — додав він, і разом з монахинею у карету сіла Дзідзю — молода служниця дівчини. А годувальниця і дівчинка-служниця, що супроводжували монахиню до столиці, мусили залишитися, не встигнувши оговтатися від несподіванки.

«Чи далеко ми їдемо? » — гадала дівчина, а виявилося, що вони їхали в Удзі. Каору заздалегідь подбав про заміну биків у дорозі. Коли, проїхавши долину річки Камо, подорожні добралися до монастиря Хосьодзі, почало світати. Молода служниця Дзідзю, побачивши у тьмяному світлі обличчя Каору, завмерла від захоплення і, забувши про пристойність, безсоромно милувалася ним, а в той час її господиня лежала ницьма наче у нестямі.

«Тутешня кам’яниста дорога дуже неприємна», — сказав Каору і, взявши дівчину на руки, притиснув до грудей. Крізь вузьке довге полотнище з тонкого шовку, що розділяло карету на дві частини, просочувалося проміння вранішнього сонця, і монахиня, соромлячись своєї зовнішності, згадувала, як колись хотіла ось так супроводжувати Ооїґімі, й тепер, жалкуючи, що на старість утяглася у таку несподівану пригоду, не могла стриматися і з жалюгідною гримасою на обличчі заплакала. «Ще цього не вистачало, — подумала Дзідзю, яка взагалі вважала недоречною участь монахині в заручинах та ще й зі сльозами на очах. — Взагалі старі люди завжди плаксиві!» — підсумувала вона, як будь-хто на її місці.

Хоча Каору, тримаючи на руках дівчину, не відчував розчарування, але, поглядаючи на знайомі краєвиди, болісно згадував Ооїґімі, і що глибше в гори проїжджала карета, то, здавалося, щільнішим ставала імла перед очима. Каору сидів у задумі й не відразу помітив, що його довгі рукава вихопилися назовні й, промокнувши від річкового туману, набули сірого відтінку, але коли карета стала підніматися крутим схилом угору, він утягнув їх усередину.

мимоволі промовив сам до себе Каору, і рукава старої монахині відразу промокли до нитки, вкрай обуривши Дзідзю, бо їй здалося, що стара монахиня наче навмисно хотіла зіпсувати майбутній радісний день. Почувши приглушене схлипування монахині, Каору також крадькома заплакав, але, співчуваючи дівчині, сказав: «Коли згадую, скільки разів протягом багатьох років я їздив туди-сюди цією дорогою, то мимоволі проймаюся глибокими почуттями. Встаньте і подивіться на гори. Вони сьогодні особливо прекрасні. Хіба можна весь час мовчати?» Він змусив дівчину підвестися, і вона, граціозно прикривши обличчя віялом, несміливо визирнула з вікна карети. Своїм профілем вона разюче скидалася на Ооїґімі, але викликала в Каору побоювання надмірною м’якістю характеру. «Ооїґімі була ніжна, як мала дитина, але вирізнялася дивовижно твердою волею», — згадав Каору, зітхаючи, сповнений невиліковного смутку.

Прибувши в Удзі, Каору запитував себе: «Чи живе тут душа покійної і чи дивиться на мене? Що ж, нехай побачить, заради кого я заблукав сюди». Спустившись з карети, він з поваги до пам’яті Ооїґімі тримався на відстані від дівчини, яка всю дорогу зітхала, думаючи про матір, але, заворожена його красою і ласкавими словами, врешті-решт заспокоїлась і також зійшла на землю.

Монахиня Бен наполягла, щоб її висадили не перед головною частиною будинку, а коло галереї — така церемонність, на думку Каору, була зайвою, бо ця оселя не призначалася для дочки пані Цюдзьо. Як бувало завжди, коли приїжджав Каору, до будинку прибули люди з його найближчого маєтку. Невдовзі з покоїв монахині принесли страви для дівчини. Після диких заростей, крізь які пролягала їхня дорога, ця садиба здавалася їй особливо привабливою. Милуючись будинком, збудованим наче навмисне так, щоб якнайкраще вписатися в красу річки і гірських схилів, дівчина відчувала, як розвіявся дотеперішній морок в її душі. Однак, як і раніше, її мучили сумніви. «Що чекає мене попереду?» — запитувала вона себе, сповнена тривоги.

А тим часом Каору послав листа матері й дружині: «Недавно я замовив прикраси для вівтаря Будди, а оскільки день сьогодні сприятливий, то вирішив навідатися в Удзі, щоб самому все перевірити. На жаль, я не почуваюся зовсім здоровим і, крім того, згадав, що мені приписано поститися, а тому я затримаюся тут на один-два дні».

У домашньому вбранні Каору здався дівчині ще гарнішим, і вона насилу приховувала збентеження, але вже не приховувала від нього свого обличчя. Хоча її одяг вражав гармонійним набором кольорів, але в його крої проглядало щось провінційне, і, милуючись нею, Каору мимоволі згадував Ооїґімі, яка мала благородний і витончений вигляд навіть у пом’ятому від уживання вбранні. Особливої вишуканості їй надавало густе й блискуче волосся. «Воно нітрохи не гірше, ніж у Другої принцеси{286}», — подумав Каору. «Але що мені тепер з нею робити? — питав він себе. — Якщо я відкрито перевезу її на Третю лінію, то не уникну пліток. Крім того, вона може загубитися серед численних служниць, чого я зовсім не хотів би. Мабуть, найкраще залишити її тут». Розуміючи, якою самотньою тоді почуватиметься дівчина, Каору до пізнього вечора лагідно розмовляв з нею, розповідаючи про Восьмого принца та про колишні часи, жартував, намагаючись розвеселити її, але, на жаль, вона слухала насторожено і цим тільки засмучувала його. «Може, так і краще, — заспокоював себе Каору. — Я сам займуся її вихованням. Якби вона була занадто легковажною або по-провінційному самовпевненою, то навряд чи могла б замінити мені покійну Ооїґімі». Звелівши принести китайське кото і кото «со», Каору почав тихенько перебирати струни, з жалем подумавши про те, що в цьому дівчина, напевне, ще більш невміла, ніж в чомусь іншому. Раптом він згадав, що сам ні разу не торкався цих інструментів після смерті Восьмого принца, і відчув, як защеміло серце. Поки, задумавшись, він перебирав струни, на небо виплив місяць. «Як витончено і ніжно звучало китайське кото в руках принца! — зітхаючи, згадував Каору. — Хоча не можна сказати, що він володів якимось особливим даром».

«О, якби ви виросли в цій оселі й знали всіх, хто жив тут колись, — сказав він, — то все сприймали б набагато глибше. Навіть зовсім сторонні люди згадують про Восьмого принца з ніжністю і любов’ю. Але чому так сталося, що всі ці роки ви провели в далекій східній глушині?»

Дівчина сиділа, зніяковіло граючись білим віялом. Каору бачив її профіль. Крізь блискучі пасма волосся просвічувало білосніжне чоло, і Каору знову вразила її схожість з покійною Ооїґімі. «Передусім їй треба дати відповідну музичну освіту», — подумав він.

«Ви коли-небудь грали на кото? Я гадаю, що ви принаймні торкалися японського, або, як кажуть, східного кото».

«Якщо я невправна навіть у японських піснях, то що вже казати про кото?..» — відповіла дівчина.

Судячи з усього, вона була розумною, і Каору з жалем подумав про те, що доведеться залишити її в Удзі, куди не зможе часто їздити. Видно, вона припала йому до серця. Відсунувши кото, Каору промовив: «На терасі дому володаря Чу ввечері звуки цитри лунають...{287}». Служниця Дзідзю, що виросла в краю, де тільки уміють стріляти з лука, слухала із великим захопленням, бо, як невіглас, не здогадувалася, що спонукало Каору звернути увагу на колір віяла в руках її господині. «Але навіщо я вибрав слова саме з такого вірша? — картав себе Каору. — Як дивно, що саме його я згадав у цю мить!»

З покоїв монахині принесли плодів, вміло розкладених на тарілках, прикрашених багряними гілками і пагонами плюща. В яскравому світлі місяця Каору відразу ж помітив, що на підкладеному знизу папері щось написано. Він поспішив витягти його, а служниці, напевне, здалося, що йому хочеться скуштувати плодів.

Зворушений і збентежений цими рядками, написаними старомодно, невпевненою рукою, Каору відповів, ніби ні до кого не звертаючись:

А втім, можна сподіватися, що Дзідзю передала його слова старій монахині.