Повість про Ґендзі. Книга 3

Великий закон

Ґендзі, 51 рік

Пані Мурасакі, 43 роки, дружина Ґендзі

Пані Акасі, 42 роки, кохана Ґендзі, мати імператриці Акасі

Імператриця-дружина, імператриця Акасі, 23 роки, дочка Ґендзі й пані Акасі, дружина імператора Кіндзьо

Третій принц, принц Ніоу, 5 років, син імператриці Акасі й імператора Кіндзьо, внук Ґендзі

Юґірі, Удайсьо, син Ґендзі й Аої

Великий міністр у відставці, То-но цюдзьо, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Імператриця-дружина з палацу Рейдзей, Акіконому, 42 роки, дочка Рокудзьо і принца Дзембо, названа дочка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Мурасакі, так і не оклигавши повністю від минулої тяжкої хвороби, вже впродовж тривалого часу потерпала від незрозумілої недуги. І хоча та недуга начебто особливо не загрожувала її життю, але з кожним місяцем і роком вона так підкошували її сили, що Мурасакі стала зовсім кволою, а Ґендзі через це впадав у відчай. Сама думка, що він може пережити її, вкрай жахала його. А вона, проживши у добрі й загальній повазі, але не залишивши після себе дітей, особливо цупко за життя не трималася, хіба що не хотіла завдавати болю тому, з ким була пов’язана довгими роками подружжя. Справляючи заради власного прийдешнього життя чимало благочестивих служб, вона, як і раніше, прагнула присвятити себе служінню Будді як монахиня хоча б протягом того короткого часу, який ще мала прожити. Але Ґендзі не давав на це згоди. Поза тим, він і сам, спонукуваний настійним проханням дружини, готовий був разом з нею постригтися у монахи, що б означало, покинувши цей суєтний світ, вже ніколи на нього не озиратися. Колись вони присягалися навзаєм, що відродяться на спільній квітці лотоса, і, з надією на це, прожили разом довгі роки. Але якщо вони обоє вирішать піти шляхом Будди, то хоч-не-хоч решту років доведеться прожити окремо, ніколи не зустрічатись, і, навіть якби вони знайшли притулок у тих самих горах, то були б розділені неприступними гірськими вершинами. Однак чи міг би він залишити безнадійно хвору дружину, щоб самому врятуватися у горах, ставши монахом? Адже тоді ніякі гірські чисті води не змили б з його душі бруд суєтних помислів. Інший на його місці довго не вагаючись, втілив би задумане, навіть якби рішення стати монахом виявлося б лише примхою.

Оскільки Ґендзі не дозволив дружині стати монахинею, а сама вона вважала неприйнятним йти проти його волі, то їй не залишалось нічого, крім як нарікати на його непохитність, і водночас її не полишало почуття вини за власні гріхи. Уже давно вона потай дала обітницю тисячу разів переписати сутру Лотоса й піднести її у дар Будді. Церемонію піднесення дару вона вирішила провести у будинку на Другій лінії, який вважала своїм домом. Для семи монахів, учасників освячення переписаних сутр, було зшите чудове вбрання, що радувало погляди яскравістю барв і витонченістю покрою. Та й у всьому іншому подія справляла надзвичайно велике враження. Намагаючись уникати широкого розголосу, Мурасакі тримала свої приготування в таємниці і при цьому виявила таку обізнаність з усіма тонкощами буддійських обрядів, що Ґендзі був просто вражений. Сам він узяв на себе лише загальне оздоблення церемонії. Вибір музикантів і танцюристів було доручено Юґірі. Імператор, принц-спадкоємець, імператриця Акіконому з палацу Рейдзей та імператриця Акасі{48}, жінки із садиби на Шостій лінії прислали стільки копій сутр і дарів, що будинок на Другій лінії виявився повний ними ущент. І коли це Мурасакі встигла про все подбати? Мабуть, йшлося про дуже давню обітницю. Того дня у будинок на Другій лінії приїхали пані Акасі, пані Ханацірусато та інші жінки. Сама пані Мурасакі влаштувалася у західній комірчині головного будинку з відчиненими південно-східними дверима. У північних передніх покоях, відділившись одна від одної перегородками, розмістилися інші жінки.

Був десятий день третього місяця, коли розпустився вишневий цвіт, а небо так яскраво сяяло, викликаючи в уяві Чисту землю, де перебуває Будда, що навіть люди, необізнані з його вченням, могли очиститися від гріхів. Голоси монахів, що прославляли збирачів хмизу{49}, проникали до глибини душі. А потім, коли вони замовкли, Мурасакі не могла не засмутитися, хоча, правду кажучи, останнім часом будь-що могло її пригнітити. З Третім принцом{50} вона послала листа пані Акасі.

Остерігаючись того, щоб надто сумну відповідь не було сприйнято як ознаку її душевної нечуйності, пані Акасі відповіла невизначено:

Цілісіньку ніч не змовкав барабан услід за урочистими голосами монахів. Коли небо почало світлішати, у просвіті густого туману заблищали провісники весни — квіти і, заглушуючи голоси флейт, защебетали птахи. Здавалося, ніби нічого прекраснішого та зворушливішого і бути не може. Та коли, виконуючи танець «Князь Лін-ван», танцівники робили заключні па, гості в захопленні скинули яскравий верхній одяг їм у подарунок. Світ ще не бачив такого прекрасного видовища! Обдаровані музиканти з-поміж принців і столичних вельмож втішали слух присутніх прекрасною музикою. І вищі, і нижчі з них віддавалися нестримним розвагам. Неважко собі уявити, яким смутком була сповнена душа Мурасакі, яка знала про свій близький кінець.

Можливо, саме тому, що вона увесь день провела на ногах, наступного ранку Мурасакі злягла зовсім знесилена. «Мабуть, я востаннє бачу обличчя людей, які протягом років збиралися на такі урочистості, й слухаю їхню майстерну гру на флейті й кото», — думала вона, пильно вдивляючись в обличчя навіть тих людей, яких раніше наче ніколи й не помічала. А ще важче було їй розлучатися з тими, з ким ділила вона радощі літніх і зимових розваг, з ким часто музикувала разом, навіть якщо іноді щодо них в її серці мимоволі спалахував дух суперництва. Звичайно, їм потім також доведеться покинути цей світ, але як сумно, що вона піде першою! Як тільки церемонія закінчилася і гості почали роз’їжджатися, Мурасакі болісно відчула, що розлучається з ними назавжди. І ось що написала вона тоді Ханацірусато:

А та відповіла:

Після цієї церемонії Мурасакі ще замовила безперервне читання сутр та очисні молитви. Невдовзі вони стали проводитися тут щодня, бо звичайні служби не приносили хворій полегшення. Одночасно відбувалися молебні у різних храмах.

Коли ж настало літо, хоча й не спекотніше, ніж зазвичай, Мурасакі все частіше непритомніла. Хвороба без певних ознак підкошувала її сили, і вона з кожним днем щораз слабшала, хоча, здавалося, не зазнавала особливих мук. «Що буде з нею?» — запитували себе жінки, і від страшного передчуття у них темніло перед очима.

Дізнавшись про щоденне погіршення стану хворої, на Другу лінію приїхала імператриця Акасі{52}. Вона мала зупинитися у східному флігелі, й Мурасакі приготувалася прийняти її у головному будинку. Церемонія зустрічі нічим не відрізнялася від звичайної, але Мурасакі відчувала глибокий сум через те, що, на жаль, не побачить, як діти Імператриці стануть дорослими, і ніколи не дізнається, як складеться їхнє подальше життя. Коли придворні з ескорту Імператриці називали свої імена, вона уважно прислухалася до їхніх голосів, мимоволі впізнаючи знайомі. Імператрицю супроводжували високі вельможі.

Мурасакі довго розмовляла зі своєю колишньою вихованкою, якої давно не бачила. Під час їхньої розмови увійшов Ґендзі. «Боюся, що цієї ночі я почуватимусь вигнаним з гнізда птахом. Це вельми неприємно. Але не буду вам заважати...» — сказав він і пішов у свої покої. Він радів, що дружина підвелася, але, на жаль, така втіха була тимчасовою.

«Шкода, що наші покої не поруч, — сказала Імператриця. — Мені дуже незручно просити вас приходити до мене. А відвідувати вас сама я також не можу...»

Дізнавшись про те, що Імператриця на деякий час затрималася у головному будинку, туди прибула пані Акасі, і вони довго розмовляли втрьох, ділячись потаємним. Хоча останніми днями Мурасакі багато чого передумала, але, як розумна людина, вона уникала розмов про те, що буде, коли її не стане. Вона лише нарікала на непостійність світу, спокійно, стримано та розсудливо. Її сумний вигляд промовляв краще за слова.

«Я так хотіла б побачити їх у майбутньому дорослими! — сказала Мурасакі, дивлячись на дітей Імператриці. — Мабуть, тільки це бажання змушує мене шкодувати за своїм нетривким життям». З її обличчя, як і раніше прекрасного, скапували сльози. «Ой, навіщо про сумне згадувати?» — подумала Імператриця і також заплакала. «До речі, чи можу я сподіватися, що ви візьмете під свою опіку моїх служниць, коли мене не стане? Вони довго служили у нас, але, не маючи надійної опори серед родичів, можуть опинитися в скруті», — спитала принагідно Мурасакі, хоча відчувала, що не годилося зараз починати таку розмову.

Незабаром мало розпочатися сезонне читання сутр, і Мурасакі перейшла у свої покої Західного флігеля.

Одного разу, коли їй трохи полегшало, вона покликала до себе Третього принца{53}, миловидого і жвавого. Скориставшись тим, що поруч не було нікого, вона посадила його перед собою і запитала: «Ти згадуватимеш про мене, коли мене не стане?» «А хіба ви покинете мене? Я люблю вас більше за всіх, більше за Імператора, і більше за Імператрицю. Без вас мені буде дуже погано». Хлопчик витирав очі, приховуючи сльози. Він був такий гарний, що Мурасакі мимоволі всміхнулася крізь сльози. «Коли ти виростеш, то житимеш у цьому будинку. Бачиш, у саду перед флігелем ростуть червона слива і вишня? Старанно доглядай за ними і щоразу, коли вони цвістимуть, приходь сюди милуватися їхнім цвітом. Не забувай також підносити їх Будді», — наставляла Мурасакі принца, а він, уважно дивлячись на неї, згідливо кивав головою, потім поспішно схопився і втік, щоб сховати від неї свої сльози. Цей Третій принц і Перша принцеса з дитинства перебували під опікою Мурасакі, і їй було гірко від самої думки, що вона не побачить їх дорослими.

Коли нарешті настала довгоочікувана осінь, принісши з собою помітну прохолоду, Мурасакі начебто трохи ожила, але не надовго. Хоча осінній вітер ще не пронизував душу, та сльози не висихали на її рукавах. Помітивши, що імператриця Акасі готується до повернення в палац, Мурасакі просила її ще трохи побути з нею, але не сміла її затримувати, бо Імператор раз у раз надсилав гінців. Перед від’їздом Імператриця зайшла в покої хворої, яка вже не мала сил прийти до неї сама. Збентежена такою незаслуженою увагою Імператриці, але радіючи побаченню, Мурасакі постаралася прийняти її якомога гідніше. За час хвороби вона дуже схудла, але навіть тепер, у такому стані, її благородство стало ще привабливішим. В юності вона вирізнялася такою яскравою красою, що могла змагатися з найпрекраснішими квітами у світі. Тепер в її зовнішності проглядало щось надзвичайно витончене і відчувалося, що вона збагнула марноту людського життя, чим мимоволі пробуджувала співчуття у свого оточення.

Надвечір подув сильний вітер. Побажавши помилуватися садом, Мурасакі насилу піднялася з постелі й сіла, притулившись до лавочки-підлокітника. Саме тоді в покої увійшов Ґендзі. «Яке щастя, що ви нарешті встали! — сказав він. — Видно, приїзд Імператриці пішов вам на користь».

Побачивши, як він радіє при найменших ознаках послаб­лення її хвороби, Мурасакі, з жалем подумавши: «Як же він сумуватиме, коли мене не стане...» — промовила:

Недовговічність роси на квітах під сильним вітром Ґендзі з нестерпним болем сприйняв як порівняння із душевним станом Мурасакі.

відповів Ґендзі, навіть не приховуючи сліз.

сказала Імператриця.

Обидві жінки були такі прекрасні, що Ґендзі мимоволі подумав: «О, як би мені хотілося, щоб так тривало вічно!..» Але, на жаль, життя непідвладне людським бажанням, і неможливо зупинити присуд долі.

«А тепер залиште мене, — попросила Мурасакі. — Здається, мені знову стало гірше. Я б не хотіла обтяжувати вас своїм нещасним виглядом...» І вона лягла, відгородившись ширмою. Видно, життєві сили остаточно покинули її.

«Та що це з вами?..» — Імператриця, вся у сльозах, взяла Мурасакі за руку, відчуваючи, що життя хворої тане, немов роса на сонці. В усі монастирі було розіслано гінців, щоб замовити нові молебні. Оскільки подібні випадки траплялися з Мурасакі й раніше, Ґендзі, впевнений у тому, що і цього разу на неї напали злі духи, велів усю ніч виголошувати в покоях заклинання і читати молитви, але, на жаль, марно, бо вдосвіта Мурасакі не стало.

Імператриця вважала глибоко знаменним той факт, що, вона, не встигнувши виїхати до палацу, лишалася всю ніч біля хворої. А всі, хто не вірив у неминучу розлуку, тепер, охоплені незмірним горем, немов блукали у похмурому до­світньому сні. Ніхто не зміг залишитися стриманим. Служниці Мурасакі від горя зовсім втратили тяму. А що вже казати про Ґендзі? Хіба міг він змиритися з такою втратою? Побачивши поблизу Юґірі, Ґендзі сказав: «Тепер вона покинула нас остаточно. Я ніколи не пробачу собі, якщо хоча б тепер не виконаю її завітного бажання. Багато священників і монахів уже розійшлися, але, на щастя, дехто залишився. Їхні молитви не затримали її на цьому світі, але хіба не можна сподіватися на милість Будди принаймні тепер, коли вона вже опинилася в дорозі до іншого світу? Розпорядіться приготувати її до постригу. Сподіваюся, залишилися монахи, які можуть це зробити?»

Ґендзі намагався зберігати спокій, але зблідле обличчя і нескінченний потік сліз по щоках видавали його душевний стан настільки, що Юґірі не міг залишитися байдужим до батькового горя. «Буває, що злі духи навмисне вводять людей в оману, — сказав він. — Може, так сталося і цього разу. І тоді ваше бажання вельми доречне. Адже людина, прийнявши постриг навіть на один день або одну ніч, отримає винагороду на тому світі. Але якщо вона померла безповоротно, то постриг нічого доброго не принесе їй, а лише завдасть близьким ще більшого страждання. Не знаю, що вам й сказати...» Однак, покликавши монахів, залишених служити поминальні молебні у покоях Мурасакі, Юґірі дав їм відповідні вказівки.

Хоча Юґірі ніколи не мав зухвалих думок щодо Мурасакі, але з того давнього ранку, коли погляд його вловив в напівтемряві чарівні обриси її постаті, він мріяв побачити її знову або ж хоча б почути здалеку її голос. «На жаль, почути її голосу вже не вдасться, але побачити ще раз її останки я зможу...» — думав він, не приховуючи сліз. Навколо так голосно плакали і стогнали служниці Мурасакі, що Юґірі вимогливо наказав: «Та замовкніть! Хоч на хвилину...» — і, ніби розмовляючи із самим собою, підняв завісу навколо покійної, але в досвітній напівтемряві нічого не побачив. А тим часом Ґендзі поставив біля постелі світильник, щоб роздивитися її обличчя, таке навдивовижу рідне й прекрасне. Ґендзі все дивився на дружину і не міг надивитися. Він бачив, що Юґірі підняв завісу, але був таким розгубленим, що навіть не подумав прикрити Мурасакі.

«Вона зовсім не змінилася, — сказав Ґендзі. — І все ж таки це кінець». Він закрив своє обличчя рукавом. Юґірі також плакав і насилу розплющив очі, щоб подивитися на покійну. На жаль, від цього йому стало ще тяжче, ще болісніше на серці. Волосся Мурасакі, недбало відкинуте назад, розсипалося на узголів’ї. Густе й пишне, без жодного сплутаного пасма, воно блищало як ніколи. Осяяне яскравим світлом, її обличчя вражало дивовижною білизною, що немов променилася зсередини. Мурасакі лежала, байдужа до всього на світі, а її природна краса здавалася ще досконалішою, ніж за життя. Розглядаючи таку бездоганну вроду, Юґірі раптом спіймав себе на безглуздій думці: «А що, якби моя душа, покидаючи тіло, знайшла собі притулок у такій прекрасній оболонці?»

Оскільки багаторічні служниці Мурасакі перед таким горем виявилися безпорадними, то Ґендзі, з неймовірним зусиллям опанувавши себе, сам узявся до підготовки похорону. Йому довелося зазнати чимало прикрощів у житті, але подібного досвіду він ще не мав і навряд чи матиме коли-небудь у майбутньому. Похорон відбувся того ж дня. З огляду на те, що все у цій сумній справі підпорядковане певним правилам, Ґендзі недовго міг споглядати «цикади оболонку{54}». Церемонія проходила з особливою урочистістю на великій галявині, переповненій людьми і каретами так, що не залишалося вільного клаптика землі. Невимовний смуток охопив усіх присутніх, коли Мурасакі, перетворившись у дим, піднялася в небо, хоча у цьому й не було нічого надприродного. Ґендзі ледве стояв, підтримуваний охоронцями, а всі, навіть простолюд, співчутливо дивлячись на горе такої поважної особи, гірко плакали. Жінкам, які проводжали свою господиню в останню путь, здавалося, що їм сниться страшний сон, і вони так плакали, що повипадали б з карет, якби їх не підтримували їхні слуги. Ґендзі згадав той світанок, коли не стало матері Юґірі. Мабуть, тоді він зберігав холоднокровність, бо добре пам’ятав, як повний місяць плив по небу. А от сьогодні в його очах увесь світ зовсім потьмянів.

Мурасакі померла чотирнадцятого дня, а її похорон відбувався на світанку п’ятнадцятого. Вгору піднімалося сонце, щедро заливаючи рівнину світлом, що не оминало жодної краплини роси. Роздумуючи над зрадливою мінливістю світу так, як ніколи раніше, Ґендзі відчував до нього справжню огиду. Як зможе він тепер жити далі, коли дружини не стало? Хіба, зазнавши такого горя, він не має права здійснити своє давнє бажання? Але, подумавши, що багато хто осудить його за таку легкодухість, він вирішив ще трохи почекати, хоча нестерпний біль стискав його серце.

Юґірі залишався у будинку на Другій лінії протягом усього часу жалоби. Ні вдень, ні вночі не відходячи від вбитого незмірним горем батька, він з усіх сил намагався його втішити. Одного вечора, коли подув пронизливий осінній вітер, Юґірі мимоволі згадав далеке минуле. О, якби він міг повернути той давній день, коли у напівтемряві покоїв побачив чарівне обличчя покійної Мурасакі! Але відразу згадав, як ніби уві сні вдивлявся в її передсмертне обличчя, і відчув щемливий біль у грудях. Ховаючи свій сум від людських очей, він схилив голову і тихенько зашепотів ім’я будди Аміди: «Аміда-буцу!Аміда-буцу!» — старанно перебираючи пальцями намистини чоток разом із перлинами сліз.

На жаль, і спогади були переповнені болем.

Зібравши у будинку на Другій лінії високоповажних монахів, Ґендзі звелів їм упродовж сорока п’яти днів звертати молитви до будди Аміда і читати сутру Лотоса. Такий обряд ще більше підкреслював глибину загального горя. Ні вдень, ні вночі на його очах не висихали сльози, а навколишній світ наче губився у тумані. Перебираючи у пам’яті подробиці власного життя, він переконувався, що не тільки обличчям, що відбивалося в дзеркалі, він завжди виділявся серед людей, але і багатьма талантами, проте вже у дитинстві зазнав чимало прикрощів, немов Будда давав йому зрозуміти, яким ненадійним і мінливим є цей світ. На жаль, він не слухав повчань Будди, допоки не відчув на собі силу цього останнього безприкладного нещастя. Тепер ніщо вже не прив’язувало його до світу і тільки душевна розгубленість стояла йому на заваді, щоб піти обраною дорогою. Ґендзі невпинно благав Будду хоч трохи ослабити його страждання.

Звідусіль, починаючи від Імператорського палацу, численні гінці приносили щирі співчуття, але Ґендзі залишався байдужим, бо його, готового відректися від світу, вже не хвилювали житейські справи. Водночас він не хотів, щоб люди вважали його жалюгідним стариганом, який через свою легкодухість поспішив постригтися у монахи, і тим самим тільки збільшив непідвладні йому страждання.

Часто приходили листи і від Великого міністра у відставці, завжди чутливого до чужого горя, бо його, як нікого іншого, глибоко засмутила передчасна смерть особи такої незвичайної краси. З великим сумом він згадав, що й мати Юґірі{55} померла у тій же порі. Багато з тих, хто оплакував її тоді, давно покинули цей світ. «Зрештою, хіба не все одно, коли померти — раніше чи пізніше?» — подумав він і, поглядаючи на похмуре небо, що вселяло тугу, написав Ґендзі довгого і зворушливого листа, якого передав через свого сина, Куродо-но сьосьо. Лист закінчувався так:

А Ґендзі відповів:

Він не відкрив міністрові всього, що тепер було у нього на душі, бо добре знав, що той побачить у цьому ознаку малодушності, а тому, щоб справити приємне враження, подякував йому за щире співчуття.

Тепер Ґендзі одягався у темніше вбрання, ніж колись, після смерті Аої{56}. Людям, наділеним щасливою долею і високим становищем у світі, на жаль, зазвичай часто заздрять. Іноді вони самі, хизуючись своєю перевагою, сповнені зарозумілості, завдають страждань іншим людям. А от покійна Мурасакі володіла рідкісним умінням привертати до себе людей, навіть простих слуг. Будь-який, навіть незначний, її почин викликав завжди загальну похвалу, бо була вона людиною з тонким розумом і чутливим серцем. Тому навіть люди, ніяк з нею кревно не пов’язані, тепер плакали, слухаючи стогін вітру і комашині голоси. Ще важче було забути про горе тим, хто хоч раз мав щастя її бачити. Багато з її відданих служниць, не бажаючи залишатися у цьому світі без своєї улюбленої господині, прийняли постриг і подалися в гори, якомога далі від мирської суєти, доживати свій вік у монастирі.

Від імператриці Акіконому з палацу Рейдзей безперервно приходили зворушливі листи, сповнені безмежного смутку:

Тепер нарешті я це зрозуміла...»

Байдужий до всього на світі, Ґендзі, однак, не міг відкласти цього листа. «Тепер лише спілкування з нею може принести хоч якусь відраду...» — думав він, не встигаючи рукавом обтирати сльози на обличчі і неспроможний відразу написати відповідь.

Згорнувши листа, Ґендзі ще довго сидів у задумі.

Відчуваючи, що його власне здоров’я з кожним днем підупадає, він часто навідувався у жіночі покої, щоб хоч якось розвіятися. Розпорядившись, щоб у молитовні не було зайвих жінок, він ревно повторював ім’я будди Аміда. Колись вони з дружиною мріяли прожити разом тисячу років, але, на жаль, настала неминуча розлука. Тепер ніщо не заважало йому прагнути спільного з нею відродження у Чистій землі Будди на квітці лотоса, і заради цього постригтися в монахи. І тільки побоювання того, що про це скажуть люди, зупиняло його.

За підготовку поминальних служб, не дочекавшись від батька ясних вказівок, взявся Юґірі. Хоча Ґендзі вже був готовий піти шляхом Будди, але минали дні й місяці, а життя здавалося йому сном. Імператриця Акасі також сумувала, ні на мить не забуваючи Мурасакі.