Повість про Ґендзі. Книга 3

Потрійний вузол

Ооїґімі, 26 років, старша дочка Восьмого принца

Нака-но кімі, 24 роки, молодша дочка Восьмого принца

Каору, Цюнаґон, 24 роки, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Ніоу, принц Хьобукьо, 25 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

Імператор Кіндзьо, син імператора Судзаку

Імператриця Акасі, дочка Ґендзі й пані Акасі

Юґірі, Лівий міністр, син Ґендзі

Перша принцеса, дочка імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внучка Ґендзі

Цієї осені, коли сестри почали готуватися до поминальних служб з нагоди першої річниці від дня смерті батька, навіть холодний вітер з річки, до якого вони за довгі роки звикли, здавався їм особливо сумним. Оскільки Каору та монах Адзарі взяли на себе основні приготування, то дівчатам залишилося лише подбати про подарунок для монахів, оправу для сутр та інші дрібниці. Вони у всьому дослухалися до порад служниць, бо без допомоги сторонніх людей почувалися б зовсім нещасними й безпомічними. Каору особисто провідав дочок покійного і висловив співчуття, коли настав час знімати жалобне вбрання. Майже одночасно з ним приїхав й Адзарі. Дівчата тоді саме виплітали шнури для мішечків зі священними пахощами на вівтар Будди. «Так “досі днями й ночами світом нудимо...”{173}» — нарікали вони. Крізь щілину ширми Каору побачив біля самої завіси раму з намотаними нитками і відразу ж здогадався, чим вони зайняті. «І сльози свої на них нанизаю...»{174} — вимовив він. Його цитата нагадала сестрам про те, що і пані Ісе зазнала колись великого горя, проте вони посоромилися відповісти, щоб не видатися занадто обізнаними, а згадуючи слова Кі-но Цураюкі{175}: «Хоч серце і не сплетене з ниток...»{176}, написані про буденне розставання, подумали, як точно передають людські почуття ці старі всім відомі пісні!

Складаючи для сестер план поминального молебню з докладним поясненням, які сутри треба читати та до яких будд звертатися з молитвами на пам’ять про покійного батька, Каору принагідно ще й написав пісню:

«Ну от, знову він про своє...» — невдоволено подумала Ооїґімі, але все-таки відповіла:

«Але якщо не будемо разом, то навіщо нам таке життя?» — дорікнув він їй.

Оскільки Ооїґімі вдалося ухилитися від неприємної розмови, то Каору більше ні на чому не наполягаючи, палко заговорив про принца Ніоу: «Я вже давно зрозумів, що принц через свою вроджену впертість, хоч і обрав для знайомства невдалий час{177}, проте, якщо вже зробив перший крок, нізащо не відмовиться від свого наміру. Тож вам нічого не лишається як заспокоїтись і не позбавляти його надії. Адже ви вже доросла людина, обізнана з життям, і своєю непохитністю лише показуєте, що водночас нехтуєте і моєю щирою відданістю. У всякому разі я хотів би відтепер достеменно знати, що ви збираєтеся робити...»

«Та ні, я зовсім не нехтую вашою відданістю хоча б тому, що допустила таке зближення між нами, ризикуючи стати предметом людських пересудів. А те, що ви не цінуєте цього, дає підстави сумніватися у щирості ваших почуттів. Якби в такому скрутному становищі опинилася людина з тонким розумом і чуйним серцем, то, може, знала б, як з нього вибратися. Ми, на жаль, не отримали достатніх знань про світ взагалі, а тим паче про стосунки між чоловіком та жінкою. Колись батько ділився зі мною своїми міркуваннями щодо нашого майбутнього, наставляючи, як треба поводитися в тому чи іншому випадку, але нічого певного так і не сказав. Я навіть підозрюю, що він узагалі не хотів, щоб я жила звичайним для жінки життям. У такому разі що я можу вам відповісти? Щоправда, зізнаюся, що мене вельми турбує, як складеться доля сестри. Не хотіла б я бачити, як молодша за мене, приречена на жалюгідне існування, вона засихатиме, немов дерево в гірській глушині. Тільки от як краще розпорядитися її майбутнім?» — звірилася Ооїґімі, так стривожено зітхнувши, що Каору стало шкода її.

Звісно, дівчина поводилася по-дорослому, але хіба вона могла вирішити таке складне питання? Тож Каору звернувся по допомогу до пані Бен.

«Колись мене привело сюди бажання приготуватися до прийдешнього життя, — сказав він. — Але незадовго до смерті ваш пан, охоплений болісними турботами про своїх дочок, взяв з мене слово, що я не залишу їх напризволяще. Однак тепер вони виявляють таку дивну непоступливість, що здається, ніби і не збираються підкоритися останній волі батька. Цікаво, чому? Може, їхні думки зосереджені на комусь іншому? Ви, напевне, знаєте, що я, на відміну від моїх однолітків, завжди залишався байдужим до цього суєтного світу, але останнім часом, мабуть це пов’язано з попереднім народженням, відчуваю до старшої сестри незнайому мені досі приязнь. Здається, люди вже подейкують про нас, тож чи не краще змиритися і вчинити згідно зі звичаєм, як того бажав покійний батько? А, може, Ооїґімі вважає для себе негідним одруження з простим підданим, хоча у світі було чимало подібних прикладів. Я говорив вашій пані і про одруження принца Ніоу з молодшою сестрою, — зітхаючи, провадив далі Каору, — але її відмова погодитися на це, показує, що, можливо, у неї просто інші наміри. Словом, я хотів би зрозуміти...»

Невихована служниця, яких, на жаль, чимало у наші дні, могла б відповісти співрозмовникові зухвалою порадою, змішаною з лестощами, але, на щастя, пані Бен не належала до їхнього числа. Добре знаючи, що Ооїґімі не може розраховувати на кращого чоловіка, ніж Каору, вона, однак, сказала таке: «Мабуть, тому, що у дочок принца зроду особлива вдача, вони не думають про одруження так, як зазвичай інші жінки. Та й ми, жалюгідні служниці, ніколи, навіть за життя пана, не були впевнені у тому, що знайдеться дерево, під яким ми зможемо сховатися. Багато хто покинув цю садибу, не бажаючи пропадати в глушині. Пішли навіть ті, хто здавна був пов’язаний з родиною принца. А тепер нам і зовсім нема на що сподіватися. Ті, що залишилися, розмірковують лише над тим, як би вибратися звідси, а тим часом не пропускають нагоди поскаржитися на долю: «Принц був старомодною людиною і не бажав, щоб почалися пересуди про його благородних дочок через нерівний шлюб. Тому-то й не зважився зробити вибору. А тепер сестри залишилися без усякої опори, і, якщо їм доведеться скоритися законам світу, то тільки неосвічена, нездатна проникнути в душу речей людина наважиться їх осудити. Зрештою, хіба можна жити так, як вони? Навіть мандрівні монахи, що харчуються сосновою глицею, дбаючи про себе, вишукують власні шляхи служіння Будді». Такі негідні слова вони цілими днями нашіптують сестрам, бентежачи їхні юні серця. Ооїґімі не піддається їхнім вмовлянням, але її турбує майбутнє молодшої сестри. Приїжджаючи сюди, в гірську оселю, вже не перший рік і допомагаючи їм, ви стали для них близькою людиною, з якою можна обговорити до найдрібніших подробиць будь-яку справу. Зокрема й ту, яка стосується молодшої сестри, якщо ви справді захочете з нею одружитися. Я знаю, що молодша сестра отримує листи від принца Ніоу, але Ооїґімі не вважає його надійним для шлюбу».

«Я вислухав колись щире прохання принца про опіку над його дочками й вирішив, що перейматимусь обома однаково, поки житиму на цьому нетривкому, немов роса, світі, — відповів Каору. — Мені приємно чути добрі слова про мене вашої пані, але я не можу змінити свого почуття до неї, оскільки саме воно прив’язує мене до цього світу. І це не швидкоплинне захоплення і не випадкова примха. Я був би щасливий, якби міг віч-на-віч, а не через ширму, розмовляти з Ооїґімі про цей зрадливий світ, відкривати їй свої думки і почуття і дізнаватися про все, що в неї на душі. Я виростав один, без братів і сестер, без нікого, з ким міг би поділитися своїми радощами й болями. Я ховав на дні душі кожен щирий порив — радість чи смуток. А це так важко! О, якщо б я міг сподіватися на чиєсь співчуття... Високе становище Імператриці-дружини{178} не дозволяє відверто говорити з нею про все на світі. Стосунки з молодою принцесою з Третьої лінії, моєю матір’ю, підпорядковані певним обмеженням, і близькість з нею неможлива. Інші жінки ще менш доступні, я перед ними ніяковію і тримаюся на шанобливій відстані. Так, я справді самотній і не маю нікого, хто став би для мене розрадою. Я безнадійно незграбний і відлюдькуватий, щоб хоча б жартома з кимось загравати. А відкритися особі, яка заволоділа моїм серцем я тим паче не здатний. Я можу в душі дорікати їй, нарікати на її безсердечність, але ніколи не наважусь вголос сказати їй про це. О, я розумію, як це безглуздо, та все ж... Що стосується принца Ніоу, то чому б вам не довіритися мені? Адже я нікому не бажаю зла».

«Сестри самотні, а обидва юнаки такі чудові, то чого б їм не одружитися?..» — подумала стара служниця, але сказати це вголос посоромилася.

Каору затримався в гостях до вечора, сподіваючись залишитися в Удзі на ніч і поговорити з Ооїґімі. А от вона боялася цієї зустрічі, розуміючи, що його довго стримуване роздратування могло у будь-яку мить вирватися назовні. Однак відмовити йому в цьому вона також не сміла. Адже він так добре до них ставився...

Велівши відчинити двері молитовні і підкрутити ґніт у світильнику, Ооїґімі влаштувалася за завісою, доповнивши її ширмою. Зовні також стояв світильник, але Каору попросив загасити його, пославшись на свій втомлений і непривабливий вигляд, і приліг перед завісою. Служниці принесли гостеві плоди, просто, але зі смаком розкладені на тарілках, а його супутникам подали вино і вельми вишукану закуску. Всі вони розмістилися на галереї, а в покоях не залишилося нікого, хто міг би заважати задушевній розмові. Хоча Ооїґімі трималася церемонно, але говорила так приязно, що Каору, остаточно зачарований, насилу стримував хвилювання.

«Зовсім незначна перепона відділяє нас одне від одного, тож було б нерозумно пропустити таку нагоду», — потай думав він, але статечно розповідав їй про численні цікаві події у світі, варті, як йому здавалося, пильної уваги. Хоча Ооїґімі просила служниць не залишати її саму, але вони, напевне, вважаючи, що їй слід бути з гостем якомога приязнішою, знехтували її проханням і розійшлися хто куди, щоб влягтися спати. Навіть поправити ґніт у світильнику перед Буддою не було кому. Розгублена Ооїґімі тихенько покликала служниць, але ніхто не відгукнувся.

«О, я зараз недобре почуваюся... Тому хотіла б трохи відпочити, а на світанку повернутися до нашої розмови...» — сказала вона, видно, збираючись сховатися в глибині покоїв.

«А от у мене після довгої дороги в горах ще більше причин скаржитися на втому, але розмова з вами, ваш голос заспокоюють душу. Якщо ж ви залишите мене, я почуватимуся зовсім самотнім...» — сказав Каору і тихенько відсунув ширму.

Ооїґімі, наполовину сховавшись за завісою, нестямно обурилася тим, що Каору намагається затримати її: «От що, по-вашому, означає розмовляти без перепони! Не сподівалася такого від вас!» Розгнівана, вона здалася йому ще привабливішою.

«Оскільки ви не розумієте, що означає «розмовляти без перепони», — сказав Каору, — то я вирішив нарешті порозумітися з вами відверто. Насмілюся запитати: чого ви не сподівалися? Я готовий заприсягтися у вірності перед Буддою. А чому ви так боїтеся мене? Я ніколи нічим не ображав ваших почуттів. Мабуть, ніхто й уявити собі не може чогось такого... Бо світ ще не бачив дурня, схожого на мене, геть-чисто позбавленого здорового глузду...»

Коли, відкинувши з чола Ооїґімі волосся, що м’яко поблискувало у тьмяному світлі, він зазирнув їй в обличчя, то побачив, що її краса перевершує всі його сподівання.

«Дочки принца живуть цілком самотніми, — подумав Каору, — тож будь-який гульвіса міг би проникнути сюди, не зустрівши на своєму шляху жодної перешкоди. Та, як це не сумно, будь-хто інший на моєму місці зумів би добитися свого... » Може, йому і справді в майбутньому треба поводитися рішучіше, але зараз дівчина так гірко плакала, що Каору стало шкода її. «А чи не краще почекати? Може спробувати пізніше, коли її серце розм’якне...» — подумав він, намагаючись її втішити.

«Я так нерозсудливо довірилася вам, не здогадуючись про ваші справжні наміри! — нарікала вона. — А коли побачила, що ви знехтували жалобним одягом на мені, то зрозуміла, якою ж нікчемною здаюся у ваших очах. Зрештою, я сама в цьому винна, бо поводилася необережно. О, як же все це мене гнітить!» Вона була в розпачі від самої думки, що він несподівано побачив її в непривабливому жалобному вбранні.

«Якщо задумаюся над тим, чому ви так мене ненавидите, то не знаю, як виправдатися. Звичайно, колір ваших рукавів може бути такою причиною, але невже ви досі не переконалися в моїй відданості? Хіба можна сторонитися мене так, ніби це наша перша зустріч? Краще б ви так не робили», — сказав Каору і нарешті розповів докладно, як, починаючи з того давнього світанку, коли тихі звуки її кото вперше збурили його уяву, вона з нездоланною силою вабить його. Зізнання Каору ще більше збентежило Ооїґімі тим, що, виходить, його байдужість була вдаваною і всі ці роки він тільки й думав що про неї... Вона прилягла, відгородившись низькою ширмою від статуї Будди. В покоях плив запах священного курива, змішаний з ароматом квітів ясенця, і Каору, вірний ученню Будди більше від інших людей, мимоволі відчув докори сумління. «Хіба можна, піддаючись скороминущій примсі, домагатися від неї податливості всупереч первісному наміру ще до закінчення жалоби? — подумав він, намагаючись заспокоїтися. — Чи не краще почекати, поки її серце трохи розм’якне...»

Осінні ночі завжди навіюють смуток, особливо в такій місцевості, де високо в горах стогне вітер, а біля огорожі понуро дзвенять цикади. Каору говорив про те, який зрадливий цей світ, а Ооїґімі, справляючи приємне враження, час від часу відповідала. Зваживши, що співрозмовники нарешті досягли взаємної згоди, зморені дрімотою служниці віддалилися у внутрішні покої. Згадавши про батьків заповіт, Ооїґімі зовсім зажурилася. «Важко навіть уявити собі, скільки несподіваних прикрощів я зазнаю, якщо й далі житиму», — подумала вона зі сльозами на очах, які наче спішили з’єднатися з річкою Удзі...

Непомітно наблизився світанок. Супутники Каору покашлювали, кваплячи його, іржали коні. З цікавістю прислухаючись до цих звуків, Каору згадував почуті колись розповіді про мандрівників, які так само зупинялися де-інде на нічліг. Піднявши ґратчасте вікно з того боку, звідки в будинок проникали сонячні промені, він замилувався ранковим небом. Ооїґімі також підійшла до вікна. На листках папороті, що виросла на краю стріхи, одна за одною спалахували росинки. Неможливо було уявити собі пару, прекраснішу за Ооїґімі та Каору!

«О, як би хотів разом з вами завжди ось так милуватися місяцем і квітами й проводити час за розмовою про цей мінливий світ!» — ніжно сказав Каору, і дівчина, нарешті забувши про свої побоювання, відповіла: «Повірте, я щиро відкрила б вам свою душу, якби ви розмовляли зі мною через ширму, а не віч-на-віч у такому незавидному становищі».

А тим часом небо світлішало, і десь поруч залопотіли крилами птахи, готуючись до польоту. Вдалині залунав дзвін, сповіщаючи настання ранку.

«Може, краще вам піти, поки ще темно? А то мені незручно...» — сказала Ооїґімі вкрай сором’язливо.

«Але ж я не можу піти так рано по вкритій росою траві, бо люди подумають, ніби між нами сталося щось погане. Може, краще нам поводитися, як звичайне подружжя і не показувати особливості нашого зв’язку. Повірте, я ніколи не завдам вам шкоди. Не будьте ж такими жорстокими, а постарайтеся зрозуміти й пожаліти мене», — відповів Каору.

Помітивши, що він і справді не збирається йти, Ооїґімі вельми розгубилася.

«Добре, нехай відтепер буде по-вашому, — погодилася вона, — але ще сьогодні вранці все ж зробіть так, як я прошу». Ооїґімі була у відчаї.

«О, яка ж ви безжальна! Я ще ніколи не розлучався вдосвіта, тому боюся заблукати в тумані», — зітхав він. Десь закукурікав півень, і Каору мимоволі згадав про столицю.

сказав він, а дівчина відповіла:

Провівши Ооїґімі до входу у внутрішні покої, Каору ви­йшов через дверцята, якими вчора ввечері заходив, і ліг, але ніяк не міг заснути. Все ще не готовий попрощатися з нею, він подумав, що не міг би досі тривалий час бути таким спокійним, якби і раніше його почуття до Ооїґімі були таким ж сильними, як тепер. Тож думати про повернення до столиці він уважав передчасним.

Ооїґімі довго не лягала, соромлячись того, що про неї думають служниці. «Гірка доля випадає жінці, яка втратила батьків і з ними їхню підтримку, — думала вона. — Та й служниці скористаються моїм скрутним становищем і на свій розсуд спробують видати мене за людину, яка не принесе мені нічого, крім страждань... Я не відчуваю неприязні до Каору, тим паче що покійний батько не раз казав, що без вагань дав би свою згоду на наше одруження. Але ні, я не готова змінювати свого життя, а була б дуже рада, якби вдалося знайти когось доброго до пари молодшій сестрі, набагато красивішій за мене. Чому б їй не виконати того, що було призначено мені? І тоді я щиро б їй допомагала... Тільки от хто подбає про мене саму?.. Якби Каору був пересічною людиною, то після тривалого знайомства я, може, погодилася б вийти за нього. Але ж він займає надто високе становище у світі, щоб я могла думати про шлюб з ним. Ні, краще нехай усе залишиться по-старому».

Проплакавши навзрид до ранку, Ооїґімі, вкрай знеможена, пройшла у внутрішні покої і лягла поруч із молодшою сестрою. Стривожена незвичним перешіптуванням служниць, Нака-но кімі, зрадівши старшій сестрі, накинула їй на плечі свій нічний одяг і відразу відчула аромат, який міг належати тільки Каору. «Значить, це правда», — подумала вона, згадавши сторожа, який колись не знав, куди й подітися від цього запаху, але, жаліючи сестру, ні про що не розпитувала і вдала, що спить. Каору покликав до себе стару Бен і довго розмовляв з нею. Потім, залишивши для Ооїґімі короткого листа, який навмисне не містив жодного натяку на ніжні почуття, поїхав.

«Хоча я жартома підтримала розмову про потрійний вузол, сестра могла подумати, що я не проти скоротити відстань між нами до одного хіро{179}», — думала Ооїґімі, згораючи від сорому, а тому, пославшись на погане самопочуття, весь день залишалася в своїх покоях.

«Але ж невдовзі треба справляти поминальну службу, — ремствували служниці. — А хто, крім вас, за всім догляне? Зараз не час хворіти».

Нака-но кімі, скінчивши плести шнури для мішечків з пахощами, прийшла до сестри. «Не знаю, як прив’язати прикрасу потрійним вузлом», — поскаржилася вона. Дочекавшись темряви, Ооїґімі встала, щоб допомогти їй. Саме тоді принесли листа від Каору, але вона, пославшись на нездоров’я, доручила написати відповідь служницям.

«Куди ж це годиться! — бурчали вони позаочі. — Вона поводиться наче мала дитина».

Скінчився час жалоби, і, скидаючи старе вбрання, сестри подумали, що зовсім швидко промайнули дні й місяці, хоча вони не сподівалися пережити батька навіть на одну мить. Нарікаючи на свою злощасну долю, вони так обливалися слізьми, що було боляче на них дивитися. Знявши чорне вбрання, що стало для них звичним протягом багатьох місяців, сестри одяглися у світло-сіре, яке виявилося їм до лиця! Особливо гарною була Нака-но кімі, краса якої на той час досягла повного розквіту. Ооїґімі дбала про те, щоб волосся молодшої сестри було завжди ретельно помите й причесане, і, милуючись нею, вона забувала про свої злигодні. «О, якби вдалося зблизити її з Каору! — мріяла вона. — Хіба він встоїть перед її красою?» Не маючи поряд нікого, кому могла б довірити опіку над сестрою, Ооїґімі сама, як мати, доглядала за нею.

Так і не дочекавшись дев’ятого місяця, коли сестри мали зняти жалобне вбрання, яке для нього було прикрою перешкодою, Каору, вибравши сприятливий день, знову приїхав до Удзі. Він одразу послав Ооїґімі записку, просячи дозволу зустрітися з нею, але вона відповіла відмовою, пославшись на нездоров’я.

«Я не сподівався, що ви такі немилосердні, — написав він. — Подумайте, що казатимуть служниці?»

«Скінчився гіркий час жалоби, але моє серце так і не знайшло спокою, — відповіла вона. — Мені так тяжко, що не можу й говорити з вами...»

Ображений її відмовою, Каору покликав до себе на розмову пані Бен. Оскільки служниці, нарікаючи на свою злощасну долю, покладали надію тільки на Каору, то, понад усе на світі бажаючи, щоб їхня пані переїхала в іншу, гідну її звання оселю, змовилися провести гостя в її покої.

Хоча Ооїґімі не знала, що саме вони задумали, але вирішила бути насторожі. «Каору наблизив до себе Бен, — думала вона, — і так її з кожним днем приручає, що вона ні перед чим не зупиниться, аби догодити йому. Навіть у старовинних повістях не буває так, щоб жінка сама була причиною якоїсь події. Дуже багато залежить від її служниць, яким не можна довіряти. Зрештою, якщо Каору вперто наполягатиме, я запропоную йому замість себе молодшу сестру. Він ніколи не залишить жінку, з якою пов’яже його доля, навіть якщо вона не виправдає його очікувань. До того ж сестра така гарна, що, побачивши її, він одразу забуде про мене. Щоправда, досі він не приділяв їй ніякої уваги, бо, напевне, просто боявся стати об’єктом людських пересудів».

Усвідомлюючи, що, потаємно задумавши видати Нака-но кімі за Каору, вона образить її, Ооїґімі вирішила заздалегідь поговорити з нею. «Сподіваюся, ви пам’ятаєте, — почала вона, — як батько заповідав, щоб ми не вчинили чогось легковажного й не стали посміховиськом у світі, навіть якщо заради цього нам доведеться прожити все життя на самоті. Ми винні вже тому, що змалку були путами на його ногах і заважали йому знайти душевний спокій. Тому зараз я вважаю, що нам треба виконати хоча б його останню волю. Правду кажучи, мене анітрохи не лякає самотність, але вже набридли постійні докори служниць щодо моєї надмірної впертості. Однак я можу з ними погодитися у тому, що не маю права разом із собою прирікати і вас на безпросвітне існування. Тож якби я могла принаймні забезпечити вам гідне становище у світі, знайшовши вам надійного чоловіка, то вважала б, що більшого мені не треба».

«А хіба батько радив лише вам не виходити заміж? — невдоволено заперечила Нака-но кімі, не зовсім розуміючи, що має на увазі сестра. — По-моєму, він більше переживав за мене через мою недосвідченість. А тому я гадаю, що ми не почуватимемося самотніми, якщо залишимося жити разом».

«Треба визнати, що вона має рацію», — подумала Ооїґімі. «Ой, та ви пробачте, просто служниці геть збили з пантелику своїми безглуздими вигадками про мою впертість...» — сказала вона і замовкла.

Хоча вже стемніло, але Каору не поспішав їхати. Ооїґімі через це занепокоїлася: «Цікаво, що він задумав?» Увійшла Бен з листом від гостя і почала дорікати їй за жорстокість, яка, на її думку, не мала виправдання. Але дівчина лише мовчки зітхала. «Що мені робити? — думала вона. — Якби я мала батька або матір, то жила б за їхніми порадами згідно з людськими звичаями — не виходила б заміж за власним розсудом і приховувала б невдачі подружнього життя... Але самовпевнені служниці переконані в тому, що одруження з Каору — найкраще, на що я можу розраховувати. Та чи правда це? Боюся, що вони й самі не дуже добре знаються на життєвих справах і навмання хапаються за першу-ліпшу нагоду...»

Хоча служниці, здавалося, готові були силоміць тягти її до Каору, але обурена і розгнівана Ооїґімі холоднокровно слухала їхні докори і вперто мовчала. Молодша сестра, завжди і в усьому згодна зі старшою, на жаль, була ще недосвідченою і не могла нічого їй порадити. Тому Ооїґімі, нарікаючи на сумну долю, намагалася не виходити зі своїх покоїв. «Може, вже час переодягтися у світліше вбрання?» — уперто наполягали всі служниці, видно спонукувані нездоланним таємним прагненням поєднати її з Каору, і вона відчула, ніби в цій малій оселі їй уже не вдасться сховатися.

А от Каору сподівався досягти свого без допомоги служниць, тобто так, щоб ніхто не знав, коли все почалося. «Якщо ваша пані не погодиться прийняти мене тепер, я готовий чекати скільки завгодно», — казав він, але служниці, видно, були іншої думки. Вони безсоромно перешіптувалися, явно не бажаючи розлучатися зі своїми потаємними надіями, але при цьому — чи то через їхню дурість, чи то старість — їхні хитрощі справляли вельми жалюгідне враження.

Ооїґімі,опинившись у досить скрутному становищі, одного разу, коли до неї зайшла Бен, промовила: «Батько завжди вважав Каору людиною рідкісних чеснот. Як ви знаєте, всі ці роки після смерті батька ми жили, повністю покладаючись на нього, і поводилися з ним украй довірливо. На жаль, останнім часом нещодавно, несподівано для нас, він різко змінився і за кожної нагоди висловлює своє невдоволення, ставлячи мене тим самим у вкрай незручне становище. Якби я була схожа на інших жінок і бажала б собі звичайної долі заміжньої жінки, то навряд чи опиралася б його домаганням. Але такі думки завжди були мені чужі, і його небажання зрозуміти це доводить мене до розпачу. Однак мені несила спокійно дивитися, як безцільно минає молодість сестри. Я терплю життя у цій глушині тільки задля того, щоб допомагати сестрі. Якщо пан Каору справді пам’ятає свою обіцянку батькові, то чому б йому не звернути увагу саме на неї? Зовні ми не дуже схожі, але думаємо однаково, тож якщо пан Каору це зробить, то йому належатимуть серця нас обох. Будь ласка, передайте йому мої слова».

Насилу гамуючи свою сором’язливість, Ооїґімі висловила все, що лежало в неї на душі, і Бен була щиро зворушена. «Повірте, я добре розумію ваші почуття, — сказала вона, — і сама не раз намагалася все це пояснити панові Каору, але він і слухати нічого не хоче. Він думає тільки про вас, і ніхто інший йому не потрібен. Крім того, може, він боїться образити принца Ніоу, якого, на його думку, треба залучити до турботи про Нака-но кімі. Зрештою, у такому разі вам обом буде добре. Адже навіть живим батькам рідко вдається краще влаштувати життя своїх дочок. Пробачте за зухвалість, але відтоді, як ви залишилися без усякої опори, я з тривогою не перестаю турбуватися вашим майбутнім. Передбачити його важко, але мені здається, що пропозиція пана Каору відкриває щасливі можливості для вас обох. Я впевнена, що ви не порушите останньої волі батька, але не забувайте, що він застерігав вас від шлюбу, несумісного з вашим високим званням, і часто казав, що був би щасливий бачити вас дружиною гідної людини. Я чула про багатьох жінок різного стану — високого і низького, — які, втративши надійну опору в світі, були приречені на жалюгідне існування. На жаль, таке трапляється досить часто, і ніхто не осуджує їх за це. А от вашої прихильності домагається людина рідкісних чеснот... Подумайте самі, якщо ви відкинете його і, виконуючи свій давній намір постригтися в монахині, підете на шлях служіння Будді, то чи зможете прогодуватися, як безсмертні святі, хмарами й туманами?»

Ооїґімі неохоче вислухала красномовство пані Бен, а потім відвернулася і лягла долілиць. Поруч з нею, співчутливо зітхаючи, влаштувалася і Нака-но кімі. Звісно, Ооїґімі розуміла, яка небезпека їй загрожує. Хоча вона не довіряла Бен, але і вдіяти нічого не могла. На жаль, у такому малому будинку ніде було й сховатися. Зрештою, накинувши на сестру красиве м’яке вбрання, вона лягла трохи віддалік, бо все ще було досить тепло.

Стара Бен передала гостеві все, що сказала Ооїґімі. «Чому це вона перейнялася такою огидою до світу? — здивувався Каору. — Мабуть, виростаючи під опікою батька-відлюдника, вона збагнула марноту людських помислів». Але чи міг він засуджувати її за зарозумілість, якщо відчував до неї таку духовну близькість?

«Отже, ваша пані більше не хоче розмовляти зі мною навіть через завісу? — спитав він. — Та, може, сьогодні ви все-таки проведете мене в її спочивальню?»

І от Бен, заручившись підтримкою кількох спільниць, а решту пославши спати, взялася виконувати його прохання. Коли зовсім стемніло, здійнявся сильний вітер і заскрипіли старі ґратчасті вікна. Врахувавши, що у такому шумі ніхто нічого не почує, Бен тихо провела Каору в спочивальню. Хоча її турбувало, що, як завжди, сестри спали разом, але вона не посміла просити їх лягти цієї ночі окремо, сподіваючись, що Каору, досить добре їх знаючи, відрізнить одну від одної. Однак Ооїґімі, лежачи без сну, раптом почула наближення чиїхось кроків, тупіт людських ніг і, мерщій підхопившись, зникла за завісами. Молодша сестра в цей час безтурботно спала. Боячись того, що може статися із сестрою, залишеною напризволяще, Ооїґімі вже не могла повернутися і, тремтячи всім тілом, стежила, що буде далі. І от у тьмяному вогні світильника вона побачила постать чоловіка, який, звичним рухом піднявши нижній край переносної завіси, увійшов у спочивальню. Охоплена страхом за сестру, Ооїґімі, однак, не виходила із свого укриття — вузької щілини між стіною і ширмою. «Її дратувала сама розмова про одруження з Каору, а тепер вона ще більше відцурається мене, — думала вона. — А все через те, що ми залишилися самі, без надійної опори». І Ооїґімі з тугою згадала той вечір, коли, немов учора, попрощавшись з ними, батько вирушив до гірського монастиря.

Побачивши, що дівчина спить сама, Каору зрадів, що Бен усе так спритно влаштувала. На радощах від того, що на нього чекає Ооїґімі, його серце спочатку шалено закалатало, але вже наступної миті він зрозумів, що перед ним зовсім інша дівчина, щоправда, навіть трохи гарніша, ніж Ооїґімі. А тим часом Нака-но кімі прокинулась і здригнулася від переляку. Було видно, що вона нічого такого не очікувала. Її розгублений вигляд викликав співчуття у серці Каору, але найбільше його обурила жорстокість старшої сестри, яка зіграла з ним такий злий жарт. Хоча Нака-но кімі не була для нього зовсім сторонньою людиною, але він пожалкував, що вона не та, яка йому до вподоби. Він не вірив, що Ооїґімі гребує ним, а тому вирішив залишитися на ніч тут і подивитися, що буде далі. Зрештою, якщо йому судилося від попереднього народження і справді поєднатися з молодшою, то він не буде проти, адже вона — не чужа людина, а рідна сестра Ооїґімі... І Каору провів цю ніч за лагідною розмовою з дівчиною так само, як колись з її старшою сестрою.

Вранці старі служниці, впевнені в тому, що все сталося за їхнім задумом, запитували: «А куди це зникла Нака-но кімі? От цікаво!..» І додавали: «Зрештою, нічого поганого з нею не сталося».

«А який же гарний пан Каору! Як подивишся на нього, зморшки на твоєму обличчі розгладжуються. Про кращого чоловіка годі й мріяти! І чого це Ооїґімі цурається його?.. Може, як кажуть люди, страшний дух у неї вселився?» — незадоволено бурчали одні беззубими ротами.

«Не треба так казати! — заперечували інші. — До чого тут духи? Просто вона виростала далеко від людей, у глушині, і досі ніхто не навчив її, як поводитися з чоловіками. Тому-то і боїться...Нічого, з часом звикне до нього і по­любить».

«Та скоріше б вони дійшли згоди!..» — сказали служниці й, влігшись, одразу гучно захропіли.

Хоча цього разу тривалість осінньої ночі не «залежала від того, кого зустрів»{180}, проте Каору здалося, що світанок настав навдивовижу швидко. Він уже не був певен, яка з сестер подобалася йому більше, і, милуючись красою молодшої, невдоволений тим, що не досяг того, чого спочатку прагнув, сказав: «Не забувайте мене! І не наслідуйте своєї безсердечної сестриці». Пообіцявши відвідати її знову, Каору вийшов. Усе, що сталося вночі, здавалося йому дивним сном, але, сподіваючись урешті-решт порозумітися з Ооїґімі, він заспокоївся і ліг у відведеній йому кімнаті.

Бен зайшла в покої сестер. «Що за дивина? Куди ділася Нака-но кімі?» — запитала вона. Нака-но кімі лежала, готова від сорому провалитися крізь землю від згадки про минулу ніч. Адже вона ніколи не думала про Каору... Але згадавши вчорашню розмову із сестрою зрозуміла, що, на жаль, все це затіяла саме Ооїґімі.

Коли ж вранішнє сонце нарешті осяяло покої, Ооїґімі, немов цвіркун, вилізла зі свого сховку між ширмою та стіною, але, почуваючись винуватою перед нещасною сестрою, не могла й слова висловити. Мовчала і Нака-но кімі. «Який жах! Тепер, коли він нас обох побачив, ми перестали бути для нього таємничими, — бідкалася Ооїґімі. — Надалі треба поводитися обережніше».

Тим часом стара Бен, прийшовши до гостя і дізнавшись від нього про новий впертий вчинок Ооїґімі, поспівчувала йому, ледь стримуючи обурення такою жорстокістю.

«Ваша пані й досі ставилася до мене прохолодно, але я все-таки втішав себе слабкою надією, — скаржився Каору. — А от учора я зазнав такого приниження, що був готовий втопитися у річці. Та коли згадав про те, як їхній батько сумував, розлучаючись з ними, то вирішив, що, попри все, не залишу їх. Я більше не докучатиму жодній з них, але завданої мені вчорашньої образи ніколи не забуду. Видно, ваша пані ввіддає перевагу принцові Ніоу, який закидав сестер численними листам. Зрештою, в цьому немає нічого дивного, адже жінки вибирають того, хто посідає вище становище у світі, а такими, як я, нехтують. У всякому разі, тепер мені буде соромно приїжджати сюди знову й з’являтися на очі жінкам. Тож не розповідайте нікому цієї безглуздої історії, що сталася зі мною». І вкрай розгніваний, Каору поїхав раніше, ніж звичайно.

«Ой, як шкода їх обох!» — перешіптувалися служниці.

«Що ж тепер буде? А що, як Каору відвернеться і від сестри? Як жахливо, коли нерозсудливі служниці втручаються в чужі справи...» — з тягарем вини на серці думала Ооїґімі. І саме тоді прийшов лист від Каору. Як це не дивно, Ооїґімі зраділа йому більше, ніж звичайно. Немов забувши, що вже настала осінь, Каору прикріпив лист до зеленої гілки, на якій листя почервоніло тільки з одного боку:

Лист був коротким, без особливих нарікань, у вигляді згорнутого аркуша паперу, а тому Ооїґімі, подумавши, що Каору, здається, вдає, ніби нічого не сталося, мимоволі захвилювалася. А тим часом настирливі служниці квапили з відповіддю. Оскільки вона не наважилася просити сестру, то врешті-решт відповіла сама:

Вона писала так, ніби нічого не трапилося, настільки прекрасним почерком, що від гніву Каору не залишилося й сліду.

«Хоча вона не раз натякала, що готова віддати мені сестру, кажучи, що зовні вони не дуже схожі, але однаково думають, — згадував Каору, — але, втративши надію вмовити мене до цього, зважилася на відчайдушний вчорашній крок. Однак її зусилля виявилися марними, бо не змінили мого наміру. Гадаю, тепер я остаточно втратив її довіру і більше не маю на що сподіватися. Навіть стара Бен, моя колишня спільниця, зневажатиме мене. Не можна було піддаватися спокусі й закохуватися в Ооїґімі. Адже я не збирався прив’язуватися до цього суєтного світу, а, проявивши малодушність, цілком заслуговую того, щоб з мене сміялися люди, немов із звичайнісінького гульвіси, що знову і знову, «як човник на веслах...»{183}, повертається до сестер».

Всю ніч Каору провів у роздумах, а вранці, коли в прекрасному небі ще виднів досвітній місяць, вирушив до принца Ніоу. Відтоді, як згорів материн будинок на Третій лінії, Каору переїхав на Шосту лінію, по сусідству з принцом, який завжди радів його частим відвідинам. Садиба принца Ніоу вражала розкішшю: пишним садом перед будинком, де навіть найпростіші квіти, трави і дерева здавалися вишуканішими, ніж деінде, а в струмках відбивався місяць, немов на картині. Як Каору і сподівався, принц не спав. Коли вітер доніс до принца яскраві пахощі, які засвідчили про прихід Каору, він поспішив переодягнутися в носі й вийшов назустріч гостю.

Каору дійшов до середини сходів, а принц, навіть не запросивши його піднятися нагору, зупинився біля поруччя, щоб відразу почати розмову про все на світі. Звичайно, принц Ніоу згадав і про гірську оселю сестер, не забувши при цьому висловити Каору своє невдоволення його посередництвом. «А хіба мені більше пощастило? — подумав той. — І чого він нарікає?» Однак Каору розумів, що, якби залицяння принца до Нака-но кімі увінчалися успіхом, то його стосунки з Ооїґімі, напевне, налагодилися б, а тому з більшим, ніж звичайно, запалом узявся міркувати про те, як допомогти принцові.

З наближенням світанку все навколо потонуло в холодному густому тумані, в якому зник і місяць і під деревами потемніло. Мабуть, згадавши сумну оселю в Удзі, принц попросив: «Наступного разу обов’язкового візьміть мене із собою». А оскільки Каору не квапився з відповіддю, то принц жартівливо додав:

з помітним докором відповів Каору.

«Ну який ви занудливий...» — розсердився принц.

Принц Ніоу вже давно ось так натякав, щоб Каору познайомив його з Нака-но кімі, але той побоювався, що вона йому не сподобається. А от тепер, після минулої ночі, він переконався, що її бездоганна краса та приязна вдача не розчарує принца. І хоча Каору було важко противитися таємному задуму Ооїґімі, він не міг змінити свого уподобання їй на догоду. А от якщо молодшу сестру віддати принцові, ніхто не посміє йому докоряти. Однак принц, не здогадуючись про такі наміри Каору, не переставав нарікати на його безсердечність через те, що той, мовляв, обох сестер приберігає для себе.

«Ваше, як завжди, легковажне ставлення може обернутися для дівчини новими стражданнями», — сказав Каору по-батьківському повчальним тоном.

«Гаразд, поживемо — побачимо. Запевняю вас, що я ще ніколи так не закохувався», — цілком серйозно відповів принц.

«Однак поки що я не бачу, щоб вони йшли вам назустріч. А тому, гадаю, мені випало нелегке завдання, як вам допомогти», — сказав Каору, не забувши надати йому найдокладніших порад щодо прибуття в Удзі.

Зваживши, що двадцять восьмий день, останній день свята Хіґан{185}, сприятливий для цієї мети, Каору нишком підготувався і повіз принца в гори. А треба сказати, що зробити це було непросто, бо якби Імператриця-дружина{186} дізналася про цю поїздку, то, напевне, заборонила б їм їхати. Але принц палав таким гарячим бажанням зустрітися з Нака-но кімі, що Каору довелося зберігати цей намір у таємниці якомога надійніше. Оскільки переправлятися на протилежний берег річки було небезпечно, а зупинятися на нічліг в розкішній садибі Лівого міністра Каору не хотів, то, залишивши принца в домі управителя найближчого свого маєтку, він поїхав далі сам. Зрештою, їх ніхто б і не помітив, але Каору побоювався, що біля воріт садиби вони натраплять на сторожа, зайвого свідка.

Служниці, як звичайно, зраділи гостю. «Пан Каору приїхав!..» — заметушилися вони, влаштовуючи його якомога зручніше. Сестер поява Каору вельми спантеличила. «Хіба я не дала йому зрозуміти, що свої думки має звернути на Нака-но кімі?» — подумала Ооїґімі. А Нака-но кімі знала, що Каору закоханий у старшу сестру й нічим не переймалася, однак після тієї ночі, яка справила на неї неприємне враження, вона втратила до неї довіру і почала остерігатися її. Тепер сестри спілкувалися тільки через служниць, і ті стурбовано запитували: «І до чого все це приведе?»

Під покровом ночі Каору провів принца на коні до оселі сестер і покликав стару Бен. «Мені обов’язково треба поговорити з Ооїґімі, — сказав він. — Не зважаючи на те, як ганебно вона повелася зі мною, я не хотів би остаточно розпрощатися з нею. А ви не могли б провести мене туди, де я був минулого разу?»

Каору говорив так щиро, що, подумавши: «Хіба не все одно, до кого із сестер його вести?» — Бен вирушила до Ооїґімі. Вислухавши її і полегшено зітхнувши: «Значить, він змінив своє уподобання...» — Ооїґімі веліла впустити Каору, замкнувши перегородку до себе, а двері до покоїв молодшої сестри залишивши відчиненими.

«Мені треба поговорити з вами, — сказав Каору. — Але я не хочу голосно кричати, а тому розсуньте трохи перегородки. Не ставте мене в незручне становище».

«Та я і так добре чую», — відповіла Ооїґімі, відмовившись розсувати перегородки. «Може, він хоче подякувати за те, що я спонукала його змінити свій намір? — подумала вона водночас. — Адже тепер його серце належить іншій. Крім того, це не перша наша зустріч... Краще бути з ним приязнішою, не псувати йому настрою, а коли настане ніч...» Але як тільки Ооїґімі наблизилася до перегородки, Каору, просунувши руку крізь щілину в ній, схопив її за рукав і притягнув до себе, обсипаючи докорами. «Ой, що він робить? Навіщо я послухалася його?» — жахнулася Ооїґімі, але відразу стала вмовляти Каору не нехтувати її молодшою сестрою.

А тим часом принц Ніоу, як учив Каору, наблизився до дверцят, що вели в покої молодшої сестри, і тихенько постукав по них віялом. До нього вийшла Бен і повела за собою так упевнено, що принц подумав: «Мабуть, вона вже не раз раніше когось сюди водила». Ооїґімі, ні про що не здогадуючись, думала лише про те, як відпровадити Каору до молодшої сестри. А Каору, задоволений тим, що його задум вдався, водночас почувався винним, думаючи, що ніколи не зможе виправдатися за нього перед Ооїґімі.

«Принц Ніоу так причепився до мене, що я не міг його спекатися, — сказав Каору. — І от зараз він у вашому домі. Мабуть, нишком проникнув у покої вашої сестри завдяки підтримці однієї кмітливої особи. А я, як бачите, залишився ні з чим, і, напевне, стану посміховиськом».

Від такої несподіванки в Ооїґімі аж потемніло в очах. «Я ніколи не сподівалася від вас такого ганебного вчинку і заслуговую зневаги за свою легковірну необачність!» — гірко каялася вона.

«Тепер уже пізно про це говорити, — відповів Каору. — Якщо мої вибачення вас не задовольняють, то можете мене вдарити або ущипнути. Мабуть, високе становище принца вабило вас більше, але, на жаль, доля розпорядилася по-своєму так, що принц захопився іншою. Я щиро співчуваю вам, але і ви зрозумійте, що моє серце розривається від болю через вашу байдужість до мене.... Тепер вам доведеться таки змиритися з долею. Бо хоч би як міцно була замкнена ця перегородка, ніхто із служниць не повірить у цнотливість наших стосунків. І хіба принц Ніоу, якого я привів сюди, може уявити собі, що ми вдвох проведемо ніч в самих лише безрадісних зітханнях?»

Остерігаючись, щоб він не зламав перегородки, Ооїґімі, попри своє обурення, знову спробувала заспокоїти його. «Оскільки доля, про яку ви згадали, незбагненна, — сказала вона, — то і я нічого не знаю про неї. На жаль, і про те, що чекає мене в майбутньому, я не здогадуюся, «і тільки гіркі сльози, що з очей ллються, усе переді мною заслоняють»{187}. Немов у страшному сні, я намагаюсь, але не можу уявити, що ви збираєтеся робити. Якщо в майбутньому хтось про все це розповідатиме, то вважатиме прикладом несосвітенної дурості, яких немало описано у старовинних повістях. Хотіла б я знати, як поставився до вашого задуму сам принц? Прошу вас, більше не завдавайте нам таких страждань. Якщо я, всупереч бажанню, все-таки затримаюся на цьому світі ще на деякий час, ми повернемося до нашої розмови... Але тепер, коли я зовсім знесиліла, а темрява заслонила очі, мені треба відпочити. Відпустіть мене».

Розсудливість, з якою Ооїґімі висловлювала свої скарги, бентежила й водночас захоплювала Каору. «О, моя люба! — відповів він. — Досі я безприкладно підкорявся вашим бажанням, як жоден дурень на світі. Але, що б я не робив, ваше серце не розм’якло. Тож навіщо мені жити? Невже ми не можемо поговорити хоча б через перегородку? Прошу вас, не полишайте мене так швидко!»

Він відпустив її рукав, і Ооїґімі одразу відсунулася, але не пішла звідти. Цього було досить, щоб Каору відчув полегшення. «Я буду щасливий навіть просидіти так усю ніч, знаючи, що ви поруч», — сказав він. До самого світанку Каору не склепив очей, прислухаючись до клекоту води в річці і, немов фазан, здригаючись від завивання нічного вітру.

Коли нарешті надворі почало світати, пролунав, як завжди о цій порі, храмовий дзвін. Оскільки принц, здавалось, не збирався вставати, то невдоволеному Каору, хоч-не-хоч довелося його будити.

Невже щось подібне вже з кимось траплялось?» — спитав Каору.

ледве чутно відповіла Ооїґімі, і Каору стало ще важче розлучатися з нею. «О, невже ви відцуралися від мене? Я цього не витримаю...» — поскаржився він.

А тим часом надворі посвітлішало, і з покоїв, в які він проник вчора ввечері, з’явився принц. Кожний його плавний рух розповсюджував солодкі пахощі, якими був просочений його одяг і які, поширюючись домом, надавали йому ще більшої вишуканості. Побачивши його, старі служниці губилися в здогадах, але намагалися втішати себе сподіванням, що Каору нічого поганого не придумав би.

Обидва юнаки поспішили виїхати ще затемна. Дорога додому здавалася набагато довшою, ніж сюди, а принц Ніоу засмутився через те, що вже відтепер йому буде нелегко їздити в Удзі, і страждав від самої лише думки, що змушений буде проводити ночі без коханої Нака-но кімі. Повернулися вони до столиці рано вранці, коли всі ще спали, і, під’їхавши до галереї, поспішили сховатися у внутрішніх покоях, з посмішками озираючись на свої карети, які, із запнутими фіранками, скидалися на жіночі. «По-моєму, це був вдалий спосіб залицяння», — сказав Каору, промовчавши, яким неуспішним посередником він виявився сам для себе. По приїзду принц негайно послав традиційного ранкового листа своїй нареченій.

В той самий час у гірській оселі панувала розгубленість. Те, що сталося вночі, здавалося сестрам кошмарним сном. Нака-но кімі сердилась і не хотіла навіть дивитися на сестру — мовляв, усе це вона задумала, навіть натяком її не попередивши. Ооїґімі також мовчала, бо не знаходила слів для свого виправдання, і з гіркотою визнавала, що для обурення молодша сестра таки має підстави. «Що сталося?» — дивувалися служниці, заглядаючи в очі сестрам, але на байдужому обличчі Ооїґімі, якій вони звикли довіряти, нічого не можна було прочитали. Розгорнувши листа, Ооїґімі простягнула його сестрі, але та навіть не підвелася. А гонець тим часом почав нарікати: «Я не можу так довго чекати...»

написав принц. Колись листи, написані його вправною рукою, вражали Ооїґімі вишуканістю, а от тепер викликали в неї тривогу. Відповідати замість сестри вона вважала недоречним, тож врешті-решт відповідь написала сама Нака-но кімі, щоправда скориставшись підказками про те, як це краще зробити. Гінцеві подарували хосонаґа кольору айстри і тришарові хакама. Побачивши його збентеження, служниці зв’язали дари у вузол і передали їх його супутникові, простому хлопчику-слузі, якого принц завжди посилав в Удзі, вважаючи, що той залишиться непоміченим. Принц понад усе на світі боявся розголосу і, побачивши такі щедрі дари, які свідчили про його таємне одруження з Нака-но кімі, занепокоївся. «Напевне, не обійшлося без тієї кмітливої старої служниці», — подумав він.

Принц попросив Каору стати його провідником і наступного разу, але той відмовився, посилаючись на те, що його, мовляв, чекають сьогодні у палаці Рейдзея. «Схоже, він знову знайшов привід, щоб показати свою байдужість до мирських справ» — нарікав невдоволений принц.

А тим часом Ооїґімі зрозуміла, що після цього, хоч і непогодженого з нею, одруження з сестрою, вона вже не може нехтувати принцом. Тож не зважаючи на те, що в їхній оселі не знайшлося нічого пристойного, що можна було б назвати оздобленням, вона зуміла таки скромно прикрасити покої сестри до приїзду принца. А коли повідомили про його прибуття після довгої подорожі, то вона зловила себе на думці, що зраділа цьому.

Нака-но кімі, сама не своя, дозволила Ооїґімі причепурити її, а та, помітивши, що рукава темно-червоного вбрання сестри наскрізь промокли, не втрималась і також розплакалася. «Я не знаю, чи ще довго житиму на цьому світі, — казала вона, розчісуючи сестрі волосся, — але хвилює мене лише одне — ваше майбутнє. Я розумію, як вам набридли служниці з їхніми розмовами про те, що вам пощастило. Зрештою, вони прожили чимало років і багато чого пізнали у світі. Мабуть, вони таки мають рацію. Адже я, без жодного життєвого досвіду, не маю права прирікати вас на сумне самотнє життя. Але повірте, для мене було повною несподіванкою усе, що недавно трапилося. Недарма, видно, люди кажуть: «Від долі не втечеш». О, ви навіть не уявляєте, як мені тяжко! Коли ви трохи заспокоїтеся, я все вам поясню. Не гнівайтеся на мене. Не обтяжуйте свою душу несправедливими докорами невинній людині...» Нака-но кімі не відповідала. «Видно, що сестра справді бажає мені добра, — думала вона. — А що, як на біду принц покине мене і їй доведеться опікуватися мною, осміяною людьми?.. Та вона ж цього не витримає...»

Якщо вчора перелякана і збентежена несподіванкою Нака-но кімі здалася принцу неймовірно привабливою, то сьогодні її, звична для жінок впевненість остаточно полонила його, а думка про те, як нелегко буде долати відстань між ними, доводила його до розпачу. Він знову і знову клявся їй у відданості, але вона все не йняла віри його палким обіцянкам. Навіть дочки, виховані в благородних родинах, мають нагоду спілкуватися із сторонніми людьми і не бояться часто бачити поруч з батьками і братами чужих чоловіків. А от Нака-но кімі була позбавлена такої можливості. Живучи змалку далеко від людей, вона звикла до самотності, а тому не дивно, що несподівана вчорашня подія приголомшила її. Розгубившись, наче якась простачка, вона не могла відповісти на легкі запитання, хоча насправді була розумнішою і здібнішою за старшу сестру.

«Завтра третя ніч, коли треба подбати про моці», — підказали служниці. Здогадавшись, що йдеться про особливий обряд, яким завершувалося одруження, Ооїґімі наказала, щоб моці приготували в її присутності. Хоч вона погано уявляла собі, як це робиться, але роздавала вказівки служницям, немов справжня господиня, при цьому ніяковіючи і заливаючись рум’янцем, який їй дуже личив. Будучи старшою, Ооїґімі завжди поводилася спокійно і гідно, а до молодшої сестри ставилася з любов’ю.

Тим часом від Каору принесли такого листа: «Я збирався відвідати Вас учора ввечері, але мене зупинило те, що, як це не прикро, всі мої дотеперішні зусилля виявилися марними. Думаю, що міг би сьогодні Вам прислужитися, але, на жаль, я досі не можу оговтатися після тієї першої ночі». Разом з лис­том, написаним на папері «міціноку», гонець привіз скриньку з різноманітними тканинами, які стара Бен мала передати на пошиття вбрання для служниць. Оскільки в материному домі тканин виявилося небагато, то Каору на дно скриньки поклав гладкий і візерунчастий шовк, а зверху — два прекрасно зшитих вбрання, очевидно призначених для сестер. До рукава хітое — нижнього одягу — було прикріплено аркуш паперу з трохи старомодною застережливою піснею:

Ооїґімі зніяковіла, згадавши, що, на жаль, Каору справді бачив їх обох зблизька, а тому не знала, що й відповісти. І поки вона думала, гонець майже з усіма своїми супутниками кудись зник. Вдалося затримати тільки одного слугу, щоб передати відповідь:

Через особливу схвильованість Ооїґімі написала досить звичайну пісню, але Каору, який з нетерпінням чекав відповіді, був нею вельми зворушений.

Того вечора принц Ніоу, перебуваючи в Імператорському палаці, наче сам не свій, все зітхав через те, що не може звідти піти. Помітивши це, Імператриця{188} сказала: «Дуже погано, що, живучи одинаком у будинку на Другій лінії, ви поступово набуваєте серед людей слави вітрогона. Перестаньте потурати своїм примхам. Імператор також занепокоївся вашою поведінкою...» Крім того, вона дорікнула йому і за те, що він дуже рідко буває у палаці. Ображений її наріканнями, принц пройшов у свої покої і написав листа в Удзі. Пославши його, він довго сидів у задумі. Саме тоді до нього прийшов Каору. Принц, як ніколи раніше, зрадів, побачивши його, вірного прихильника сестер в Удзі.

«Що мені робити? Вже зовсім темно... У мене серце не на місці...» — поскаржився він. «Хотілося б все ж перевірити, наскільки тверді його наміри!» — подумав Каору, а вголос сказав: «Ви давно не з’являлися у палаці, тож Імператриця ще більше розгнівається, якщо і сьогодні ви поспішно поїдете. Коли я почув про це краєм вуха від жінок біля кухні, то захвилювався, подумавши, що Імператриця незаслужено осудить мене за потаємну службу вам».

«Мені неприємно навіть чути про це, — відповів принц. — Бо я впевнений, що хтось просто обмовив мене. Але скажіть, за що мене так осуджують? Невже я справді чимось завинив? О, якби моє високе становище не зв’язувало мені руки й ноги!»

Він справді був пригніченим, і Каору співчував йому. «Здається, що в будь-якому випадку вам не вдасться уникнути неприємностей, — зауважив він. — І цього разу я готовий пожертвувати своїм добрим іменем, щоб заступитися за вас... Так що, поїдете по горі Кохата{189} верхи на коні? Боюся тільки, що за це люди вас осудять ще більше{190}».

А тим часом ставало все темніше, і принц, знемагаючи від туги, сів на коня й поїхав. «На жаль, я не можу супроводжувати вас. Краще простежу за тим, що відбуватиметься потім», — сказав Каору на прощання і пройшов у покої Імператриці.

«Принц, здається, поїхав, — сказала вона. — Я не можу дати собі з ним ради. Як на це подивляться люди? А коли про це дізнається Імператор, то дорікатиме мені за те, що я розпустила сина. Усе це так неприємно слухати!»

Імператриця Акасі, мати численних дорослих дітей, мала юний і прекрасний вигляд. «Мабуть, і Перша принцеса схожа на неї, — подумав Каору. — Як хотілося б хоч раз почути її голос! Напевне, саме в таких обставинах, коли дівчина перебуває близько, але недоступна, молоді гульвіси втрачають голови від потаємних бажань. І хоч я не схожий на інших, але теж би не встояв перед спокусою, якби вона мене поманила». Навіть служниці в покоях Імперат­риці, наче підібрані за вродою і вдачею, могли привабити своїм благородством будь-якого чоловіка. Однак Каору, не бажаючи бентежити серце негідними помислами, тримався з ними дуже суворо. Незважаючи на це, дехто з них все ж намагався привернути до себе його увагу. Знаючи, що Імператриця дотримується суворих правил і не потерпить найменшої розбещеності, вони зберігали зовнішню благопристойність, але чи можна було очікувати від усіх однакової стриманості? Дехто не міг приглушити своїх таємних почуттів, і вони проривалися назовні. Все це забавляло і зворушувало Каору, але, видно, було лише проявом загальної непостійності цього світу.

Тим часом у гірській оселі готувалися до приїзду принца, але він усе не з’являвся, незважаючи на прислані красномовні привітання Каору з нагоди третьої ночі. Коли вже зовсім стемніло, від самого принца принесли коротеньке повідомлення, яке вельми засмутило Ооїґімі. Але незадовго до півночі, коли лютував шалений вітер, нарешті приїхав принц у всій своїй красі, напахчений тонкими ароматами, й Ооїґімі забула про недавні побоювання.

Нака-но кімі сьогодні вже не сторонилася принца, бо, видно, повірила в його палкі почуття. У повному розквіті юної краси, вона, у святковому одязі просто зачарувала його. Останнім часом він бачив чимало вродливих жінок, але Нака-но кімі не тільки не поступалася їм красою, а зблизька так його вабила, що він не міг відірвати від неї очей. А ще старі служниці, викривлюючи у посмішках беззубі роти, примовляли: «Гарнішої за Нака-но кімі немає нікого! Було б прикро, якби вона вийшла за якого-небудь простолюдина... І як же добре, що їй так пощастило». Водночас вони тихо шепотіли, засуджуючи Ооїґімі за непокірну вдачу і неприступність.

Дивлячись, як ці старі служниці, — мабуть, забувши, що для них пора розквіту давно минула, — з нагоди такої радісної події одяглися у недоречно яскраве, різнокольорове вбрання, а тому справляли неприємне враження, Ооїґімі мимоволі подумала: «Моя молодість також позаду. Хіба у дзеркалі не видно, як з кожним днем я все більше худну і блідну? Цікаво, чи хоч одна з них вважає себе некрасивою? Вони прикривають волоссям чоло, не підозрюючи, який жалюгідний вигляд через це мають ззаду, до того ж зловживають рум’янами... Та хіба варто дурити себе, що я не така ж потворна, як вони? Що ніс та очі в мене цілком нормальні?»

Пригнічена такими думками, вона лежала, дивлячись у сад. «Ні, я не смію виходити заміж за достойного чоловіка... Бо мине щонайбільше рік, другий, і я остаточно зів’яну. З таким здоров’ям я довго не проживу...» Вона відкотила рукава і, дивлячись на свої тонкі слабкі руки, довго лежала, думаючи про Каору.

Згадуючи, як нелегко було виїхати зі столиці, принц боявся самої думки про труднощі подальших відвідин Удзі. Він розповів Нака-но кімі про розмову з Імператрицею. «Інколи, незважаючи на мою любов до вас, — зізнавався він, — я не зможу приїхати сюди, як хотів би, але ви цим не переймайтеся. Бо якби я розлюбив вас, то не приїхав би сьогодні. Адже це було непросто. Але думка, що ви засумніваєтеся у моїй відданості, була такою нестерпною, що я стрімголов кинувся сюди. Боюся, однак, що надалі багато чого перешкоджатиме таким моїм таємним поїздкам... А тому я хотів би, як трапиться нагода, перевезти нас ближче до столиці». Хоча його слова звучали щиро, але Нака-но кімі, запідозривши, що згадка про неминучу розлуку видає його сердечну непостійність, добре відому з чуток про нього, зажурилася ненадійністю свого становища.

Коли небо посвітлішало, принц відчинив бічні двері й разом з Нака-но кімі підійшов до виходу на галерею. Перед ними стелився густий туман, який надавав цій дикій місцевості особливу чарівність. По річці, як звичайно, снували вгору і вниз ледве помітні в тумані човни, навантажені хмизом, а за ними здіймалися білі гребені хвиль. «Як усе це не схоже на те, до чого я звик», — подумав зворушений принц. Невдовзі перші промені торкнулися краю навколишніх гір. Милуючись прекрасним обличчям Нака-но кімі, принц подумав: «Хіба вирощена у набагато сприятливіших умовах моя старша сестра гарніша за неї? Звичайно, як сестрою я завжди нею пишався... Красою ж Нака-но кімі я ще не встиг насолодитися...» Десь поряд гучно плюскотіла по камінню річка, вдалині виднів зовсім старий міст Удзі. Коли туман розтанув, берег став здаватися ще похмурішим і відлюднішим. «Невже ви прожили в такій глушині стільки років?» — запитав принц зі сльозами на очах.

Нака-но кімі зніяковіло опустила очі. Принц був такий прекрасний, присягався їй у незмінній вірності навіть у прийдешніх народженнях, про що вона і мріяти не сміла, до того ж почуваючись з ним вільніше, ніж з Каору, до якого за довгі роки, здавалося б, мала звикнути. «Серце Каору належить сестрі, — думала вона, — а його прагнення настільки високі, що перед ним я мимоволі ніяковію. А от принц раніше уявлявся мені настільки недоступним, що я навіть соромилася відповідати на його найкоротші листи! Тепер же я заздалегідь тужу, думаючи про ті довгі дні, які мені доведеться провести без нього».

Оскільки супутники принца багатозначним кахикання натякали, що пора повертатися, то він, поспішно збираючись у дорогу, знову і знову запевнював Нака-но кімі в тому, що не зрадить її і не з власної вини не зможе часто бувати в Удзі.

сказав принц, все ще озираючись, неспроможний розлучитися з Нака-но кімі.

відповіла вона без жодного докору так сумно, що принц ледве стримував сльози.

Проводжаючи поглядом принца, осяяного м’якими променями ранкового сонця, такої краси, що жодна жінка не встояла б перед ним, Нака-но кімі потай вдихала залишений у повітрі аромат його одягу і відчувала, як її серце голосно б’ється від хвилювання. Цього разу принц виходив з будинку, коли вже розвиднілося, тому служниці могли стежити за ним крізь фіранки. «Каору також дуже милий, але перед ним ніяковієш... — казали вони. — А от принц — може, нам це тільки здається? — не має собі рівних...»

У дорозі додому, згадуючи засмучене обличчя Нака-но кімі, принц хотів було знову повернути назад, але страх перед людським осудом змусив його терпіти й не звертати з дороги до столиці. А повернувшись, він уже не міг вислизнути з-під пильної материної опіки. Щоправда, він посилав Ооїґімі щодня кілька листів. Хоча вона довіряла принцові, та оскільки минало щораз більше тривожних днів, а він не з’являвся, то вона, хоч відчайдушно переживала за Нака-но кімі, але, щоб не поглиблювати її страждання, прибирала спокійного й безтурботного вигляду, а сама твердо вирішила особисто ніколи не наражатися на таку небезпеку.

Каору, здогадуючись, з яким нетерпінням сестри очікують принца, і відчуваючи у всьому і свою вину, пильно спостерігав за ним і, тільки переконавшись, що його почуття не змінилися, трохи заспокоївся.

Після десятого дня дев’ятого місяця принц усе частіше згадував знайомі поля і гори. І от одного вечора, коли, поглядаючи на похмуре небо, сіре від дрібного осіннього дощу, він роздумував над тим, як би самовільно поїхати в Удзі, до нього, ніби вгадавши його думки, прийшов Каору. «Як тепер у старій оселі?»{191} — багатозначно спитав він. Зрадівши, принц умовив друга супроводжувати його, і, так само, як минулого разу, вони виїхали в одній кареті.

Що далі у гори вони заглиблювалися, то виразніше принц уявляв собі, що Нака-но кімі, напевне, сумно більше, ніж йому. І всю дорогу він говорив тільки про те, як йому жаль її. Промоклі від холодного осіннього дощу, що почав сіятися з настанням похмурих сутінків, обидва подорожні поширювали навколо себе дивовижно неземний аромат, який, напевне, дивував тамтешніх гірських жителів.

Служниці, забувши про свої недавні нарікання, заусміхалися і заметушилися, готуючи покої для дорогих гостей. Деякі поспішили викликати до себе своїх дочок і племінниць, які колись покинули Удзі і служили в різних столичних домах, — цих недалекоглядних осіб, що раніше зневажали дочок принца, а тепер були просто приголомшені новиною про приїзд таких поважних гостей. Ооїґімі також зраділа приїздові принца, тим паче в такий непогожий дощовий день. Щоправда, вона воліла б, щоб він приїхав сам, без свого послужливого Каору, однак, мимоволі порівнюючи обох юнаків між собою, вона визнавала, що спокійною вдачею та розсудливістю той перевищує принца.

Принца Ніоу прийняли з усією можливою в такій глушині гостинністю, а Каору зустріли щиро, як свого, але він залишився невдоволений тим, що його відвели у наспіх приготовані гостьові покої. Почуваючись перед ним винуватою, Ооїґімі погодилася поговорити з ним через ширму.

«Любов не любить теж, щоб нею жартували...»{192}. Скажіть, доки це триватиме?..» — дорікнув він їй. Ооїґімі розуміла, що він має підстави ображатися, але, пройнявшись складністю стосунків молодшої сестри з принцом Ніоу, твердо вирішила ніколи ні з ким себе не пов’язувати. «Я впевнена, що навіть улюблена людина після одруження неодмінно завдасть мені страждань, — думала вона. — Ні, нехай краще все залишиться по-старому, щоб ми обоє уникнули розчарування і зберегли до кінця взаємну приязнь». Каору розпитав Ооїґімі про принца і, почувши про її побоювання, заходився втішати, бо, мовляв, весь цей час уважно стежив за ним і переконався в його щирості. Сьогодні Ооїґімі була з ним лагіднішою, ніж звичайно.

«Коли всі теперішні клопоти минуться, — сказала во-на, — я знову зможу спокійно з вами поговорити». Хоча Ооїґімі була у досить дружелюбному настрої, але дверцята перегородки не відчиняла, і було ясно, що найменша спроба зруйнувати цю перепону обурить її. «Може, вона й має рацію... Але я не вірю, що її серце належить іншому», — подумав Каору і, як розсудлива людина, заспокоївся.

«Дуже незручно розмовляти через перегородку, коли важко сказати все, що думаєш, — дорікнув він. — Може, поговоримо так само, як минулого разу?»

«Останнім часом я усе частіше «щоранку в дзеркало, соромлячись, дивлюся»{193}. А тому не хочу вас лякати. Сама не знаю, чому...» — відповіла Ооїґімі, навдивовижу привабливо засміявшись.

«Що ж мене чекатиме, якщо повірю вашим солодким обіцянкам?» — зітхаючи, спитав Каору, і знову вони провели ніч, як самотні фазани у далеких горах.

А принц, не здогадуючись, що Каору знову спав сам-один, сказав: «Я щиро заздрю Каору, який вільно, немов господар, почувається у вашому домі...» Нака-но кімі вельми здивувалася, почувши такі слова.

Пригадуючи, завдяки яким хитрощам вдалося виїхати зі столиці, принц Ніоу страждав, коли настав час прощатися, а сестри, не знаючи, що в нього на душі, тільки зітхали: «Що буде з нами? Чи не станемо ми посміховиськом для людей?» А їх і справді чекало багато прикрощів.

Річ у тому, що у столиці не було місця, куди принц Ніоу міг би таємно перевезти Нака-но кімі. Адже в садибі на Шостій лінії також жив Лівий міністр Юґірі, який досі не пробачив принцові відмову від його дочки, Шостої принцеси, давно призначеної йому в дружини. Ображений міністр нещадно засуджував принца як невиправного вітрогона і навіть поскаржився на нього самому Імператорові та Імператриці. Тож становище принца ще більше ускладнилося б, якби він привіз з гірської глухомані нікому не відому особу і оголосив її своєю дружиною! Якби йшлося про тимчасове захоплення принца, то можна було б обійтися тим, щоб узяти Нака-но кімі до себе на звичайну службу. Однак для нього вона означала набагато більше. Адже він мріяв про те, щоб, досягнувши блискучого становище принца-спадкоємця, яке пророкували йому батько й мати, піднести Нака-но кімі на недосяжну для інших висоту, але поки що тільки чекав свого часу.

Що ж стосується Каору, то, закінчивши будівництво нового будинку на Третій лінії, він збирався урочисто перевезти туди Ооїґімі. «Справді набагато краще бути простим підданим. Принц постійно тужить через те, ще не має змоги часто їздити в Удзі. Нака-но кімі також страждає. А що, як відкрити таємницю про приховані поїздки принца в Удзі його матері? Звісно, вона якийсь час гніватиметься, але для дівчини цей гнів нічим не окошиться. Адже принц не може залишитися там на ніч. Та й вона заслуговує кращого. О, якби мені вдалося допомогти їм!» — думав він і вирішив не дуже приховувати цієї таємниці. Згадавши, що, крім нього, ніхто не подбає про зимову заміну одягу дівчатам, Каору послав в Удзі тканини для завіс, штор тощо, які призначалися для дому на Третій лінії, куди він збирався перевезти Ооїґімі після завершення будівництва, а своїй матері пояснив, що всі ці речі терміново потрібні в іншому місці. Годувальниці та її помічницям він доручив пошити вбрання для служниць гірської оселі.

Першого дня десятого місяця Каору порадив принцові Ніоу поїхати в Удзі, щоб помилуватися багряним листям і водночас подивитися на ловлю молодої форелі з помосту над шлюзом греблі. Принц сподівався, що зуміє виїхати таємно разом з найближчими прибічниками, але, на жаль, через його високе становище в світі не обійшлося без розголосу, а тому до нього приєднався Сайсьо-но цюдзьо, син Лівого міністра Юґірі, та чимало придворних нижчого рангу.

Каору послав Ооїґімі листа з повідомленням про підготовку до поїздки в Удзі. «Майте на увазі, що принц захоче зупинитися на нічліг у вашому домі, — написав він. — Тож не забувайте про обережність, бо чимало юнаків з його почту, які минулої весни приїжджали до вас помилуватися квітами, скористаються нагодою, щоб, перечікуючи дощ, подивитися і на вас...» Ооїґімі веліла у будинку повісити нові завіси, ретельно прибрати покої, вимести в саду скупчене між камінням опале листя, очистити струмки від водоростей. Каору надіслав слуг і вишукані наїдки. Збентежена його турботами, Ооїґімі змирилася з цим, як з чимось неминучим, ніби з долею.

Уздовж річки Удзі — вгору і вниз — снували принцові човни, навколо лунала чудова музика. Молоді служниці зібралися там, звідки видніла річка, але не могли розгледіти принца серед його численних супутників. Багряне листя, немов дорогоцінна парча, покривало дахи човнів. Вітер підхоп­лював дзвінкі голоси флейт. Спостерігаючи за тим, як шанобливо схилялися придворні перед принцом навіть під час потаємної подорожі, сестри думали: «Що ж, заради такого Волопаса варто чекати сьомої ночі...»{194}

Принц узяв із собою і вчених мужів, щоб улаштувати змагання із складання китайських віршів. Коли запали сутінки, човни пристали до берега{195}, і гості почали розважатися грою на музичних інструментах і складанням віршів. Із прикрасами з блідого та яскравого листя на головах вони із великим задоволенням виконали на флейтах п’єсу «Морська синява»{196}, але сам принц не мав спокою, бо втратив надію на те, що зустрінеться на протилежному березі з коханою, яка, напевне, сердиться на нього. Юнаки складали вірші на задані теми і читали їх один одному. Сподіваючись, що удвох з принцом йому вдасться вислизнути, як тільки всі трохи вгамуються, Каору підійшов до нього, щоб домовитися, але саме тоді з’явився старший брат Сайсьо-но цюдзьо, Емон-но камі, в чудовому парадному вбранні та в супроводі численного почту. Він прибув прямо з Імператорського палацу за наказом Імператриці, оскільки поїздка принца Ніоу, як вимагав звичай, мала відбуватися у супроводі належного числа придворних високого рангу. Засмучені такою неприємною новиною, принц і Каору втратили цікавість до розваг, а решта учасників, ні про що не здогадуючись, пригощалися вином і веселилися до самого світанку.

Принц мав намір провести весь день в Удзі, але Імперат­риця відрядила назустріч до нього ще й особистого посланця Дайбу і багатьох інших придворних. Ледве приховуючи роздратування тим, що доведеться повертатися в столицю, принц послав Нака-но кімі листа. Майже не намагаючись надати йому витонченої форми, він докладно описав усе, що лежало у нього на душі, але Нака-но кімі, зваживши, що поряд з ним занадто багато сторонніх людей, навіть не написала відповіді. Тепер вона остаточно зрозуміла, що, займаючи у світі невисоке становище, марно сподівалася поєднати своє життя з такою блискучою людиною. Довгі дні й місяці Нака-но кімі знемагала від туги й очікування. Але тоді її принаймні втішала думка, що пройде час, і одного прекрасного дня... А тепер принц був близько, веселився зі своїми друзями, і думати забув про неї... О, як гірко було в неї на душі!

А тим часом і сам принц страждав не менше. Молода форель, немов з поваги до знатного гостя, ловилася сьогодні надзвичайно успішно, і люди раділи, розкладаючи улов на різнобарвному листі. Навіть прості слуги були в захваті — словом, усі отримали задоволення від цієї подорожі, й тільки принцові було невесело. Він стояв осторонь, з тугою на серці вдивляючись у небо. Дерева у старій оселі на протилежному березі річки здавалися незвичайно прекрасними, а плющ, що обвивав гілки сосен, вражав рідкісним багатством відтінків. Але навіть здалеку було помітно, яка безнадія там панує. «О, як же гірко, що я наділив їх оманливою надією!» — картав себе Каору.

Молоді придворні, які побували тут минулої весни, згадували, якими гарними були тоді квіти, і співчували дочкам Восьмого принца, що, напевне, сумували, залишившись самотніми після його смерті. Може, дехто з них і знав про таємні відвідування принца Ніоу, але були серед них і такі, які ні про що не здогадувалися. Щоправда, чутки поширюються швидко, навіть якщо йдеться про самотню садибу в горах...

«Мабуть, вони гарні... — перемовлялися між собою супутники принца. — І добре грають на кото, бо покійний батько, кажуть, навчав їх цього з ранку до вечора...»

Сайсьо-но цюдзьо, звертаючись до Каору, як до господаря, сказав:

відповів Каору.

А ось що склав Емон-но камі:

Посланець Імператриці Дайбу відповів так:

Він, старший за інших, гірко заплакав, раптово згадавши ті часи, коли покійний принц був юнаком.

сказав принц Ніоу зі сльозами на очах, а тому ті, хто хоч трохи здогадувалися про його душевний стан, співчутливо подумали: «Видно, він справді у неї глибоко закохався і, напевне, страждає через те, що втратив нагоду зустрітися з нею сьогодні!» Адже з таким пишним почтом поїхати на той берег до Ооїґімі було неможливо. Гості знову і знову повторювали вголос найбільш вдалі із створених вчора китайських віршів, склали і чимало пісень Ямато, але за галасливим застіллям не могло з’явитися щось особливе, варте запису.

На протилежному березі сестри з хвилюванням довго прислухалися до того, як поступово змовкали голоси передового ескорту ватаги принца Ніоу. Служниці, які стільки надій покладали на приїзд принца, вкрай засмутилися. А ще більше Ооїґімі. «Видно, недарма люди подейкують, що у принца «душа мінлива і нестійка, як “місячна трава”»{197}, — думала вона. — Зрештою, якщо вірити всьому, що вони кажуть, виходить, що чоловіки завжди обманюють — не жаліють ніжних слів навіть для тих, хто їм байдужий. Про це розповідають також і наші служниці, згадуючи про минуле. Особисто я завжди вважала, що такі погані нахили зустрічаються лише у людей низького походження, а особи з високим становищем у світі мають звертати увагу на те, що про них думають люди. Але, як видно, я помилялася. Та й покійний батько помічав, наскільки принц Ніоу легковажний, а тому навіть уявити собі не міг, щоб одна з дочок з ним одружилася. Однак Каору так палко запевняв мене у щирості принца, що я хоч-не-хоч поступилася. Врешті-решт одруження принца з Нака-но кімі принесло тільки прикрощі. Цікаво, що тепер Каору думає про оманливу поведінку принца? Хоча я й не переймаюся думкою наших служниць, але й вони, мабуть, насміхаються з нас...» Через такі думки, які одна за одною мучили Ооїґімі, її настрій настільки зіпсувався, що вона стала почуватися майже хворою.

Що ж стосується Нака-но кімі, то вона, наслухавшись під час рідкісних зустрічей від принца палких запевнень у глибокій вірності, сподівалася, що він не зрадить її, а коли не приїжджав, то втішалася думкою, що у цьому винні незалежні від нього обставини. Та ось цього разу, коли після нестерпно тривалої перерви, він проїхав повз її дім, Нака-но кімі відчула себе жорстоко ображеною і засмученою.

Поглядаючи з жалем на стражденне обличчя молодшої сестри, Ооїґімі подумала: «Принц не посмів би так до неї ставитися, якби я, старша сестра, забезпечила їй життя, гідне нашого становища. Зрештою і зі мною може статися щось схоже, якщо ще проживу на цьому світі. Каору не забуває про нас лише тому, що розраховує на мою прихильність. Та не можу ж я вічно придумувати відмовки, щоб тримати його на відстані. Адже служниці, яких випадок із сестрою нічого не навчив, при першій же нагоді постараються і моїм майбутнім розпорядитися так само. Напевне, саме цього побоювався батько, коли неодноразово застерігав нас від такого необачного кроку. Видно, нам обом судилася нещасна доля залишитися самим напризволяще. Було б дуже прикро, якби ми обидві стали посміховиськом у людських очах і таким чином завдали б страждань покійним батькам. А тому я хотіла б уникнути такої сумної долі і піти зі світу перед тим, як взяти на себе тягар особливо важких гріхів...»

Пригнічена такими думками, Ооїґімі відмовилася від їжі й удень і вночі тільки журилася тим, що станеться з Нака-но кімі після її смерті. Біль стискав її груди, коли вона бачила перед собою сумне обличчя сестри. «Яким невтішним горем буде для неї моя передчасна смерть! — думала вона. — З ранку до ночі я насолоджувалась її дивовижною красою, а сенс свого життя я вбачала в тому, щоб забезпечити їй гідне становище у світі. Але ось тепер, коли нею нарешті зацікавилася людина високого звання, вона може стати посміховиськом і змушена буде піти у світ, як звичайна проста жінка. Що й казати, нам обом випала справді безрадісна доля...»

Тим часом принц Ніоу, щойно повернувшись до столиці, знову задумав непомітно вирушити в Удзі. Однак Емон-но камі нишком розпустив у палаці чутку, нібито принц готується поїхати у гори на зустріч зі своєю таємною коханою, і що такий його легковажний вчинок викликає осуд у світі. Дізнавшись про це, Імператриця засмутилася, а Імператор розгнівався та строго заборонив принцу залишати палац і наказав жити в будинку на Шостій лінії. Крім того, хоча принц і не давав згоди, було все ж вирішено одружити його з Шостою дочкою Лівого міністра.

Почувши цю новину, Каору вкрай стривожився. «Мабуть, я повівся занадто недалекоглядно. А, може, так судилося? Але хіба міг я забути, як покійний Восьмий принц турбувався майбутнім дочок? Невже я мав допустити, щоб ці сестри з такими високими чеснотами пропали в гірській глушині? Адже понад усе я хотів забезпечити їм гідне становище у світі... І от, поступаючись наполяганням принца, я погодився засватати йому Нака-но кімі. Якби я сам вирішив одружитися з однією із сестер, то ніхто б не посмів мене засудити», — каявся він, але тепер уже нічого не можна було змінити.

Що ж стосується принца, то він ще частіше за Каору, згадував Нака-но кімі та переживав за неї. «Якщо якась особа вам подобається, — повчала його Імператриця, — то привезіть її до столиці і спокійно віддайте її до мене на службу, щоб не викликати зайвих балачок про вашу легковажність».

Одного тихого дощового дня принц Ніоу зайшов до Першої принцеси, своєї старшої сестри. У покоях було небагато служниць, а сама принцеса розглядала сувої з картинками. Розмовляли вони через завісу. Принцесу, надзвичайно благородну і водночас лагідну та сердечну, принц завжди вважав незрівнянною. «Хто може її перевершити? — думав він. — Хіба що дочка імператора Рейдзея? Вона улюблениця батька і, кажуть, дуже гарна собою. Шкода тільки, що я досі не мав нагоди переконатися у цьому на власні очі. Щоправда, дівчина з гірської оселі навряд чи поступиться їм обом благородством і чарівністю». Згадка про Нака-но кімі засмутила його, і, щоб розвіяти сум, він узявся розглядати розкладені перед принцесою сувої з картинками. Це були так звані «картини з життя жіночих покоїв», виконані з великим смаком. Художник відобразив на папері все, що привернуло його увагу, — закоханих юнаків, мальовничі гірські садиби. Багато картин пробудило в серці принца такі сильні особисті спогади, що йому захотілося деякі з них випросити у сестри й показати дівчатам в Удзі.

На одному з сувоїв була ілюстрація до «Повісті з Ісе»{198}. Увагу принца привернула сцена, на якій брат навчав молодшу сестру грати на кото, і до якої був підпис: «Як жаль, що ось така трава...»{199} — і він, чомусь підсунувшись ближче до завіси між ним і принцесою, тихенько сказав: «Як бачите, у стародавні часи сестри не сторонилися своїх братів. А чого ж ви ставитеся до мене як до чужого?..»

Помітивши, що принцеса не зовсім розуміє, про яку саме картину йдеться, принц, згорнувши сувій, підсунув його під завісу. Вона схилилася над ним, і волосся хвилею впало на підлогу. Хоча принц побачив тільки її профіль, але, вражений її красою, подумки пожалкував, що кровно з нею пов’язаний, і, не стримавшись, промовив:

Поруч з принцесою не було нікого, бо, соромлячись принца Ніоу, служниці заховалися за ширмами. «Оце так сказав!» — обурилася принцеса, але промовчала. Щоправда, її мовчання нітрохи не образило принца, бо, згадавши відповідь героїні повісті: «Навіщо такі дивні слова, як молода трава, вживати...»{200} — він мимоволі подумав, що сестра мала б бути скромнішою. Оскільки принца Ніоу і Першу принцесу виховувала пані Мурасакі, то серед дітей Імператриці вони були в найближчих стосунках між собою. Вихованню Першої принцеси завжди приділялася особлива увага, і тільки дочки із шляхетних столичних родин допускалися на службу в її покої. Принц, який мав на рідкість палку вдачу, загравав з кожною новенькою, але не забував і про Нака-но кімі. Однак минали дні за днями, а йому все не вдавалося вибратися в Удзі.

А тим часом, поки сестри, зітхаючи, чекали принца, здавалось, цілу вічність відтоді, як він відвідав їх востаннє, одного разу в Удзі приїхав Каору. Почувши, що Ооїґімі нездужає, він вирішив її провідати. Хоча хвороба не була важкою, вона скористалася нею як приводом для того, щоб відмовитися від побачення з ним.

«Але ж я примчав здалека переляканий страшною звісткою, — сказав Каору. — Прошу вас, проведіть мене до хворої».

Почувши, що він стривожено наполягає, служниці впустили його до завіси, за якою перебувала Ооїґімі. Хоча вона була незадоволена тим, що Каору опинився так близько, проте підвела голову на узголів’ї та ввічливо відповідала. Каору пояснив, чому принц хоч-не-хоч проїхав того разу мимо, навіть не зазирнувши до них. «Наберіться терпіння. І зопалу не гнівайтеся на нього», — повчав він.

«А сестра ні на що і не скаржиться. Але мені прикро, бо, на жаль, сталося те, від чого застерігав покійний батько», — відповіла Ооїґімі крізь сльози.

Мимоволі почуваючись винуватим, Каору сказав: «На жаль, подружні стосунки не завжди складаються так, як хотілося б. І вас обох, без достатнього життєвого досвіду, напевне, вельми ображає поведінка принца. Але, прошу вас, спробуйте зрозуміти і його становище. Адже у вас немає підстав для занепокоєння». Часом його й самого дивувало, що він так опікується чужою долею.

Ночами хворій ставало гірше, і служниці попросили гостя перейти у виділені йому раніше знайомі покої, тим паче що й Нака-но кімі бентежила близькість сторонньої людини.

«Хоча я примчав сюди стривожений хворобою Ооїґімі, ви, ніби на зло, вимагаєте, щоб я забрався геть. Але хто ж, крім мене, догляне її в такий час?» — обурився Каору і, порадившись з Бен, велів негайно справити відповідну службу за швидке одужання. Ооїґімі подумки заперечувала, бо не хотіла довше залишатися в цьому осоружному світі. Однак, розуміючи, що відмовлятися від допомоги неввічливо, змирилася з тим, як старається Каору продовжити їй життя.

«Вам трохи краще? — запитав Каору наступного дня. — Може, поговоримо принаймні так, як учора ввечері?»

«О ні, сьогодні мені ще гірше, бо я хворію вже багато днів... Але підходьте», — відповіла Ооїґімі.

Здивований її незвично приязним до себе ставленням, яке водночас викликало тривогу за її майбутній стан, Каору підійшов до завіси і став розповідати їй про се про те.

«Мені так важко, що й відповісти не здужаю. Може, трохи пізніше...» — сказала вона таким слабким голосом, що Каору з великого жалю до неї глибоко зітхнув. Та оскільки нехтувати службовими обов’язками він не міг, то з моторошним передчуттям у душі зібрався у зворотну дорогу.

«У такій гірській оселі їй не можна довше залишатися. Добре було б під цим приводом перевезти її для лікування в краще місце», — сказав він старій Бен і, передавши монахові Адзарі прохання ревно молитися за здоров’я Ооїґімі, поїхав.

А треба сказати, що один із супутників Каору, заприязнившись із молодою служницею сестер, у розмові з нею якось сказав: «Здається, принцові Ніоу заборонили виїжджати будь-куди за межі Імператорського палацу. Кажуть, начебто його збираються одружити з дочкою Лівого міністра. Її рідня вже давно мріє про принца і готується побачити його своїм зятем ще до кінця року. Щоправда, принцові цей шлюб не до душі. Він тим часом розважається з багатьма придворними жінками, навіть не звертаючи уваги на застереження Імператора та Імператриці. А от наш пан{201} зовсім інший. Він настільки серйозний, що навіть викликає подив. У столиці тільки про те й говорять, що він, мабуть, у когось тут закохався, що так часто сюди приїжджає».

Служниця, яка почула про це, негайно поділилася новиною з іншими, а коли про все довідалися сестри, то, звісно, занепали духом. «От і кінець, — подумала Ооїґімі. — Сестра була для принца лише скороминущою втіхою перед одруженням з дочкою Лівого міністра. І клявся він у вірності з поваги до Каору». Однак Ооїґімі була настільки кволою, що не могла навіть думати про жорстоку поведінку принца, а тільки безсило лежала на постелі, вся у сльозах, щораз більше відчуваючи, що їй немає місця на цьому світі. Серед служниць не було жодної, з якою варто було б рахуватися, але думка про те, що вони пліткують про неї, дратувала її, і вона вдавала, ніби нічого не чує. Нака-но кімі дрімала поруч, від гірких думок заховавшись у сон. Вона лежала, підклавши руки під голову, а її обличчя, обрамлене блискучим чорним волоссям, було таким привабливим, що годі було відірвати від нього очей. Ооїґімі мимоволі зітхнула, пригадавши останні застереження батька, і подумала, що, мабуть, він не потрапив на саме дно пекла, де караються найбільші грішники, а тому міг би, незалежно від свого місця перебування, взяти її до себе, а не кинути їх обох напризволяще в такий тяжкий час і навіть уві сні не з’являтися.

Коли надвечір пішов холодний осінній дощ, а під деревами вітер змітав опале листя, Ооїґімі, сповнена надзвичайного благородства, лежала, спираючись на лавочку-підлокітник, і роздумувала про минуле й прийдешнє. Пасма її чорного волосся, яке яскраво виділялося на білому одязі, лежали гладко й рівно, хоча їх давно вже не розчісували. За останні дні Ооїґімі зблідла і змарніла, але від цього риси її обличчя стали ще виразнішими. Її задумливий погляд та ідеальні лінії чола, напевне, викликали б захоплення і у найсуворішого оцінювача краси. Її молодша сестра, прокинувшись від несамовитого вітру, встала. Верхнє вбрання жовтого кольору «ямабукі» і нижнє блідо-рожевого відтінку, поєднуючись одне з одним, надавали її свіжому личку особливої принади. Здавалося, сумні думки нітрохи не затьмарювали її чола.

«Я бачила уві сні батька! З’явився на мить із заклопотаним обличчям...» — сказала вона, й Ооїґімі відразу засмутилася.

«А от я після його смерті тільки й мріяла про те, щоб побачити його уві сні, — зітхнула вона. — Але, на жаль, жодного разу цього не сталося...» І сестри заплакали.

«Може, він з’явився уві сні тому, що я згадую його і вдень і вночі? О, як би я хотіла потрапити туди, де перебуває його душа! Але, напевне, наші гріхи надто великі...» — думала Ооїґімі, мріючи про чарівне заморське куриво, яке, кажуть, допомагає викликати душу померлого.

Коли споночіло, вони отримали листа від принца Ніоу, який надійшов вчасно, наче для того, щоб розвіяти їхні похмурі думки. Однак Нака-но кімі не спішила його розгортати.

«Треба відповісти принцові — лагідно, без докорів, — сказала Ооїґімі. — Боюся, що, як мене не стане, ви опинитеся в руках ще гіршої, ніж принц, людини. Поки він хоч пам’ятає про вас, навряд чи хтось посміє докучати вам своїми домаганнями. Тому, незважаючи на його жорстоку поведінку, вам слід усе-таки покладатися на нього».

«А хіба ви збираєтеся залишити мене саму на цьому світі?» — і Нака-но кімі затулила обличчя рукавом.

«Якщо я ще досі жива, хоча думала, що помру відразу після смерті батька, то, гадаю, тому, що кожне життя має свої межі... На жаль, «що буде з нами завтра, я не знаю...»{202} — і мені, звісно, сумно розлучатися зі світом. Але хіба ви не здогадуєтеся, заради кого я затрималася тут?» — відповіла Ооїґімі й, попросивши присунути ближче світильник, прочитала лист принца, як завжди, повний ніжних запевнень:

Ця пісня, складена за взірцем іншої, в якій згадується, що «такими мокрими раніше не бували мої рукава»{203}, своєю посередністю тільки ще більше роздратувала Ооїґімі, бо було видно, що принц написав її лише для годиться. А проте він був такий навдивовижу гарний і привабливий для жінок, що, природно, Нака-но кімі з кожним днем все більше за ним тужила і, згадуючи його палкі клятви, намагалася й надалі вірити, що він ніколи не залишить її. Гонець нагадав, що має повернутися ще сьогодні, і вона, спонукувана служницями, написала всього кілька слів у відповідь:

А було це останнього дня десятого місяця. «Минув ще один місяць, коли мені не вдалося побувати в Удзі», — з тривогою на серці думав принц Ніоу. Він усе сподівався, що ось сьогодні вночі або завтра зможе поїхати, але, на жаль, до багатьох перешкод додалося й те, що того року свято Ґосеці відзначалося раніше, ніж звичайно, і в Імператорському палаці панувало передсвяткове пожвавлення. Тож хоч-не-хоч принцові довелося відкладати поїздку. А тим часом, поки сестри з нетерпінням очікували його, він не пропускав жодної нагоди, щоб зустрітися з тією чи іншою особою, хоча, як і раніше, його серце належало Нака-но кімі. У свою чергу, Імператриця знову і знову заводила з ним розмову про його одруження з Шостою дочкою Лівого міністра Юґірі.

«Спершу вам треба вибрати собі дружину із поважного високого роду, — сказала вона, — а вже потім можете взяти на службу до себе будь-яку особу, яка вам до вподоби».

«Будь ласка, трохи почекайте, мені треба подумати», — відмовлявся принц, щоб не засмучувати Нака-но кімі, яка, не знаючи нічого про його таємні наміри, з кожним днем ставала все сумнішою.

«Що там казати, я ніколи не думав, що принц Ніоу такий легковажний», — нарікав Каору, щиро жалкуючи Нака-но кімі. І, почуваючись перед нею винуватим, навіть перестав відвідувати принца. А от в Удзі він постійно посилав гінців розпитати про стан хворої. На початку одинадцятого місяця Каору дізнався, що Ооїґімі стало трохи краще. У той час він мав багато особистого та службового клопоту, і днів п’ять чи шість нікого не посилав в Удзі, але потім, раптово похопившись, закинув навіть невідкладні справи і поїхав туди сам.

Минулого разу він велів монахам читати молитви до повного одужання хворої, але Ооїґімі відпустила Адзарі, пославшись на покращення свого здоров’я. Тепер коло хворої було малолюдно, як завжди, назустріч гостю вийшла стара Бен і розповіла йому про стан своєї господині.

«Хоча вона не скаржиться, що саме їй болить, але навідріз відмовляється від їжі. На відміну від інших людей Ооїґімі зроду була надзвичайно тендітною, а після одруження молодшої сестри з принцом так сильно переживала, що навіть на фрукти не могла дивитися, тож і не дивно, що зовсім ослабла. Правду кажучи, її становище здається мені безнадійним. Як жаль, що я, нещасна, так довго затрималася на цьому світі! І тепер думаю лише про одне — як би вмерти раніше від неї...» — і не доказавши, стара Бен, звісно, розплакалася.

«Ой, яке нещастя! Але чому ви не дали мені про це знати? Останніми днями я був дуже зайнятий то в Імператорському палаці, то в садибі імператора Рейдзея, тому й не міг до вас навідатися...» — і Каору увійшов до покоїв хворої. Опустившись перед її узголів’ям, він заговорив з нею, але відповіді не почув, бо в неї наче пропав голос.

«Але чому ніхто не повідомив, що вам стало гірше?.. А втім, уже пізно за цим жалкувати», — обурився Каору і велів негайно викликати Адзарі та найвідоміших у світі монахів-заклинателів. Молебні і читання сутр мали початися наступного дня. Зі столиці прибули прибічники Каору, і в будинку запанувало пожвавлення, яке вселило надію у серця служниць.

Коли стемніло, Каору, як звичайно, запросили до його кімнати, щоб почастувати вареним рисом з гарячою водою, але він відмовився, бо, мовляв, хотів би залишатися недалеко від Ооїґімі. Південні передні покої зайняли монахи, а тому Каору помістили за ширмами в східних, зовсім поряд із спочивальнею хворої. Хоча Нака-но кімі була цим збентежена, але служниці раділи, що стосунки Каору з Ооїґімі не перервалися. Уже вночі почалося безперервне читання сутри Лотоса. Таку службу урочисто виконували дванадцять монахів своїми гучними голосами.

В покоях Каору горіло світло, а всередині будинку було темно. Піднявши нижній край переносної завіси, Каору прослизнув у спочивальню. Поруч з хворою сиділи дві чи три літні служниці і Нака-но кімі, яка, побачивши гостя, відразу сховалася. Тепер Ооїґімі лежала в беззахисній самотності.

«О, чому ви не хочете озватися до мене?» — спитав він, взявши її за руку.

«Я хотіла б, але не можу... — ледь чутно відповіла Ооїґімі. — Ви так давно не приїжджали, що я боялася покинути світ, так і не попрощавшись з вами...»

«О, як жаль, що я не приїжджав, коли ви мене так чекали!..» — відповів Каору, здригаючись від ридань, і потім торкнувся її гарячого чола.

«За які гріхи вас покарано такою хворобою? Може, як кажуть, за те, що скривдили когось?..»

Наблизивши свої уста до її вуха, він шепотів їй багато чого, що накопичилося в його душі, і вона, збентежена цим, ховала обличчя рукавом. Дивлячись на неї, таку слабу і безпорадну, він мимоволі подумав: «Що буде зі мною, коли її не стане?» — і відчув, як болісно защеміло серце.

«Останнім часом ви постійно доглядали хвору і, мабуть, втомилися, — сказав він, звертаючись до Нака-но кімі. — Спокійно відпочиньте хоч протягом цієї ночі. Я почергую біля неї».

Хоча на серці в Нака-но кімі було тривожно, вона пішла, вважаючи, що Каору має рацію. Все ще ховаючи обличчя рукавом, збентежена Ооїґімі відчувала, що Каору, підсунувшись близько, дивиться на неї, і подумала, що така його щедра душа судилася їй з попереднього народження. Мимоволі порівнюючи Каору з принцом, вона глибоко усвідомила його надійність і відданість. І, не бажаючи залишатися після смерті в його пам’яті черствою, невдячною особою, вона не просила його залишити її саму. Всю ніч до світанку служниці за вказівками Каору підносили Ооїґімі цілюще зілля, однак вона навідріз відмовлялася від усього. Каору був у розпачі. «Що ж робити, щоб зберегти її життя?» — запитував він себе, але, на жаль, марно!

Удосвіта змінилися монахи-читачі сутр і їхні гучні голоси розбудили Адзарі, який почав виголошувати заклинання і молитви. Його по-старечому хрипкий голос вселяв надію в серця тих, хто знав про його високі чесноти.

«Як пані почувалася вночі?» — запитав він і відразу, схлипуючи, заговорив про покійного Восьмого принца. «Цікаво, де він зараз? Я був упевненим, що він відродився в Землі вічного блаженства, та ось недавно він приснився мені, як був колись, в одязі мирянина й сказав: «Цей світ настільки мені остогид, що я більше не мав сили залишатися у ньому. І тільки одне почуття прив’язувало мене до світу і, на жаль, не дозволяло, нарешті дістатися до омріяної землі. А тому прошу вас допомогти мені якнайшвидше досягти її...» Він говорив цілком виразно, але я не відразу збагнув, як краще це зробити, і тому, вдавшись до найпростішого способу, велів п’яти-шести монахам нашого храму повторювати ім’я Будди. Потім, трохи подумавши, послав інших монахів у світ наслідувати приклад бодгісатви Дзьофукьо{204}.

Почувши це, Каору розплакався, а Ооїґімі, відчуваючи провину за те, що через неї батькова душа досі блукає по світу, готова була померти. Невже їй судилася зустріч з батьком ще до того, як його душа знайде постійний притулок? Після цієї розповіді Адзарі пішов. Монахи, за прикладом бодгісатви Дзьофукьо обійшовши довколишні села й зайшовши до столиці, повернулися, тремтячи від пронизливого ранкового вітру, і тепер, зупинившись біля серединних воріт обличчям до тих покоїв, де перебував Адзарі, кланялися до землі, урочисто вимовляючи заключні молитви за спасіння душі покійного принца. Їхні голоси глибоко зворушили Каору, який вже давно став на шлях Будди.

Нака-но кімі, занепокоєна станом сестри, наблизилася до завіси в глибині покоїв, і Каору, почувши шелест її одягу, поспішив опанувати себе.

«Яке враження справили на вас голоси, що проголошували слова бодгісатви Дзьофукьо? — спитав він. — Під час урочистих служб їх зазвичай не вимовляють, але які ж вони величні!»

сказав Каору, ніби продовжуючи розмову. Хоча в ту мить він мимоволі здався Нака-но кімі схожим на її невірного принца, вона не відповіла йому сама, а попросила це зробити стару Бен:

Хоча стара Бен не могла ні в чому зрівнятися з Нака-но кімі, її відповідь була досить вправною. Каору згадав, як Ооїґімі, навіть стримана в листуванні, завжди вміла відповісти доречно, і ще раз запитав себе: «Що буде зі мною, якщо її не стане?»

Потім, згадуючи про Восьмого принца, яким той з’явився у сні Адзарі, Каору уявив собі, як страждає тепер покійний, дивлячись з небес на своїх нещасних дочок, і замовив читання сутр в храмі, де покійний принц провів свої останні дні. Крім того, він послав гінців в інші храми з проханням відслужити відповідні молебні за одужання Ооїґімі. Відпросившись на час від своїх справ і обов’язків, Каору не залишав гірської оселі, щоб провести усі можливі очисні обряди. Та оскільки хвороба не була карою за минулі гріхи, то жодні ознаки поліпшення стану Ооїґімі не помічалися.

Може, якби Ооїґімі сама звернулася до Будди, то їй стало б краще. Але вона не хотіла залишатися на цьому світі. Каору так зблизився з нею, що тепер вона не могла тримати його на відстані. «Однак його почуття з часом потьмяніють, — думала Ооїґімі, — і нас обох чекає гірке розчарування. Але, якщо моє життя триватиме, я мушу постригтися в монахині, скориставшись хворобою. Тільки таким чином і можна зберегти нашу взаємну прихильність». Однак прямо заявити про свій намір Ооїґімі не наважилася і звернулася до сестри: «Я не маю надії на одужання. Але якщо пострижуся в монахині, то, кажуть, продовжу собі життя. Поговоріть, будь ласка, з Адзарі», — сказала вона, і вони обоє розплакалися.

«Про це й говорити не варто! Хіба можна завдавати такого тяжкого удару панові Каору, який і так страждає?» — заперечила вона і, на превеликий жаль Ооїґімі, навідріз відмовилася говорити про це з гостем, на якого покладала свої надії.

Тим часом, коли у столиці стало відомо, що Каору надовго затримався в Удзі, багато хто з його знайомих навмисне приїхав сюди, щоб провідати його. Побачивши, як щиро Каору переймається станом здоров’я Ооїґімі, його прибічники і віддані йому служителі домашньої управи замовили відповідні молитви для її одужання і від свого імені.

Прибуття гостей зі столиці нагадало Каору, що зараз в Імператорському палаці відбувається бенкет з нагоди Свята врожаю. А того дня в Удзі завивав вітер, у повітрі шалено кружляв сніг. Невимовний смуток опанував Каору, коли він подумав, що все було б по-іншому, якби тепер він перебував у столиці. «Невже мені судилося назавжди втратити Ооїґімі, залишившись чужим для неї?» — побивався Каору у відчаї, але звинувачувати не мав кого. Єдине, чого він хотів, — це ще раз побачити її ласкавою, привітною, як колись, готовою нарешті вислухати його почуття. Цілий день, сповнений сумних роздумів, минув без єдиного просвіту у хмарах.

промовив сам до себе Каору.

Каору, як і раніше, не відходив від хворої, і служниці відчували хоч якесь полегшення. Нака-но кімі залишалася у глибині покоїв, бо будь-якої миті вітер міг відкинути край завіси перед нею. Служниці, соромлячись своєї непривабливої зовнішності, також не з’являлися гостеві на очі. Скориставшись тим, що поруч майже нікого не було, Каору підійшов зовсім близько до узголів’я.

«Як ви почуваєтеся? О, якби ви знали, як мені тяжко! Я невпинно благаю Будду, але марно, вже навіть вашого голосу не чую, просто жах! Я не витримаю, якщо ви залишите мене», — сказав він і гірко заплакав. Ооїґімі майже несвідомо прикрила обличчя рукавом.

«Я хотіла поговорити з вами, як тільки мені стане краще, — сказала вона. — Але, на жаль, я втрачаю останні сили...»

Вона була така нещасна, що Каору, розуміючи, що плакати зараз не на добре, спробував стриматися, але не зміг і розридався. «Як сталося, що мені, безмежно закоханому в неї, судилося пережити стільки горя і нарешті розлучитися назавжди? Може, я з усім змирився б, якби помітив у ній хоч якусь ваду...» — думав він, але Ооїґімі здавалася йому ще прекраснішою. Її руки були тонкі, мов тінь, а шкіра залишалася незмінно білою і ніжною. Поряд з відгорнутим укривалом видніло її м’яке біле вбрання, під яким, здавалося, лежала безтілесна лялька. Відкинуте назад негусте волосся блискучими пасмами спадало з узголів’я. Що станеться з такою красою? Невже їй судилося зникнути з цього світу? Хоча за час хвороби Ооїґімі зовсім перестала дбати про свою зовнішність, але все одно була гарнішою за тих жінок, які цілими днями чепуряться лише для того, щоб привернути до себе увагу. Що довше дивився на неї Каору, то сильніше зачаровувався її красою.

«Якщо ви мене покинете, то я не зможу довго залишатися на цьому світі, — казав він. — Але якщо мені доведеться ще жити, як доля присудила, то я проведу залишок днів де-небудь у гірській глушині. І лише одне мене хвилює — доля вашої сестри».

Коли Каору заговорив про Нака-но кімі, щоб отримати хоч якусь відповідь, Ооїґімі, відкинувши рукав з обличчя, сказала: «Моє життя добігає кінця, і вже пізно дорікати мені за безсердечність. Я вже колись просила вас ставитися до молодшої сестри, як до мене, після того, як мене не стане. Якби ви були так зробили, то я могла б спокійно вмерти. А так лише тривога за неї і прив’язує мене до цього світу».

«Невже мені судилося зазнати у житті самих прикрощів? — відповідав Каору. — Я справді вас не послухав, бо нікого так сильно не любив, як вас. Тепер я каюся і жалкую, що завинив. Але вам нема чого турбуватися, я зроблю для вашої сестри все, що тільки зможу». Ось такими словами Каору заспокоював Ооїґімі, але, побачивши, що їй стає все гірше, покликав Адзарі й наймудріших монахів читати молитви в її покоях. Та й сам ревно благав Будду. Він хотів з горя тупотіти ногами й кричати, байдужий до людського посміху. Звичайно, Нака-но кімі, побачивши, що сестра при смерті, розпачливо голосила, що не хоче залишитися сама на світі. Вона так нестямно чіплялася за тіло сестри, що служницям довелося силоміць відтягувати її — мовляв, тепер це не на добре.

Каору не вірив власним очам. «Може, це сон?» — думав він і, присунувши світильник, довго вдивлявся в прикрите рукавом обличчя Ооїґімі, яка, нітрохи не змінившись, ніби спала. «О, якби я міг завжди бачити перед собою хоча б цю порожню шкаралупу цикади!» — журився він, охоплений горем.

Коли згідно з останнім обрядом служниці розчісували волосся покійної, повітря навколо раптом наповнилося приємними пахощами, як за її життя.

«Я б змирився, якби відшукав у ній хоч якісь ознаки посередності. Якщо ти хочеш викликати в мене огиду до світу, то покажи мені її в потворному вигляді, щоб приглушити мій незагойний смуток», — звертався Каору до Будди, але, на жаль, не відчув полегшення. Тож нічого не залишалося, як готуватися до звичного обряду, віддавши тіло Ооїґімі кремації. Навіть похорон здався Каору жалюгідним, коли тоненький струмок диму піднявся у небо, а він, розгублений, повертався з кладовища, не відчуваючи під собою землі.

У гірській оселі зібралося багато людей, щоб разом з Каору перебути час жалоби за Ооїґімі. Хоча їхня присутність трохи розвіювала самотність, але Нака-но кімі, соромлячись людських пересудів, так гірко нарікала на свою злощасну долю, що, здавалося, і сама вже була на тому світі. Від принца Ніоу раз у раз приходили гінці зі співчуттями, але, пам’ятаючи про те, що старша сестра померла, так і не пробачивши його, Нака-но кімі не сподівалася від нього нічого, крім смутку.

Каору, для якого тепер життя стало осоружним тягарем, був готовий сповнити своє давнє бажання стати монахом, але, розуміючи, яким великим буде в такому разі горе його матері, Третьої принцеси, стримався. Крім того, його турбувала нещасна доля Нака-но кімі. «Колись покійна просила мене замість неї одружитися з Нака-но кімі. І хоча сестри і були душею близькі одна до одної, я не міг перенести свої почуття від старшої сестри до молодшої. А от тепер, узявши Нака-но кімі під свою опіку, я розвіяв би її смуток і навіть сам знайшов би в ній розраду», — думав він. Не виїжджаючи навіть на короткий час до столиці і порвавши стосунки із знайомими людьми, Каору, віддавшись непозбутній жалобі, надовго залишився в Удзі. Зрозумівши, які глибокі почуття пов’язували його з покійною, багато хто, і передусім Імператор, надсилав гінців із співчуттями.

Одноманітно минали дні. Каору стежив за тим, щоб поминальні служби справлялися через кожних сім днів з належною урочистістю заради спасіння душі померлої, але, на жаль, відповідно до звичаїв{205} не міг навіть змінити кольори свого вбрання. Тож, помітивши, що служниці, найближчі до покійної Ооїґімі, переодяглися в чорне, він сказав:

Сам Каору носив одяг доречного для жалоби кольору з блискучого, немов лід, шовку, що зовсім промок від сліз. Дивлячись на його засмучене чарівне обличчя, служниці казали крізь сльози: «Ми завжди оплакуватимемо свою нещасну господиню, але так само нам буде важко розлучатися з паном Каору, до якого всі так звикли, що не уявляємо собі його чужим... І хто міг би сподіватися такого раптового нещастя?.. Вони обидві відвернулися від людини з такими глибокими почуттями...»

«На пам’ять про покійну сестру я хотів би тепер поговорити про ваші справи й почути про них вашу думку з надією, що ви не відцураєтеся від мене...» — звернувся Каору до Нака-но кімі, але вона, пригнічена своїм подвійним горем, відмовилася від розмови з ним. Нака-но кімі завжди приваблювала Каору жвавою вдачею, майже дитячою безпосередністю і гордою поведінкою, але поступалася приязню старшій сестрі. Одного разу, коли йшов сніг і навколо було темно, Каору цілий день сидів у глибокій задумі, а ввечері, коли хмари розвіялися і на небо виплив місяць дванадцятої ночі, який вважають зловісним, він підняв догори завіси і, виглянувши у сад, став слухати, як храмовий дзвін напроти сповіщав про кінець дня.

подумав Каору. А коли раптом налетів шалений вітер, Каору встав, щоб прикрити завісою ґратчасте вікно. На річці, залитій місячним світлом, блищала крига, і в ній, як у дзеркалі, відбивалися навколишні гори. «Хоч би як я оздобив свою столичну садибу, вона не зрівняється з тутешньою оселею. О, якби Ооїґімі ожила хоч на хвилину, і ми могли разом помилуватися цією красою!» — подумав він з болем у серці.

промимрив він сам до себе й додав, немов людина, яка не зо­всім чистим способом хоче досягти просвітлення: «От шкода, що мені не трапився демон, який навчив би мене другої половини священного гімну, і я мав би привід кинутися у прірву...»{207}.

Каору часто кликав жінок до себе на розмову. Він був таким розсудливим і великодушним — словом, самою досконалістю, що полонив серця молодих служниць. А старі, дивлячись на нього, згадували покійну Ооїґімі й горювали ще більше. «Хвороба нашої пані погіршилася через дивну поведінку принца, — розповідали вони. — Найбільше вона переживала, що з них сміятимуться люди. Крім того, вона приховувала своє погане передчуття від молодшої сестри і страждала сама настільки, що, відмовившись від найпотрібнішої їжі, все слабшала і слабшала... Зовні вона поводилася стримано, але своїм чуйним серцем усе сприймала болісно. Її мучила думка, що вона порушила заповіт батька, і тривожило майбутнє сестри...» Служниці згадували, що говорила їхня пані з того чи іншого приводу і безперестанку плакали.

«Це я винен у її стражданнях», — думав Каору, палко бажаючи неможливого — повернення в минуле. Тепер цей світ видався йому таким осоружним, що, шукаючи розраду в молитвах, він до світанку не стуляв очей. Ніч була холодною і сніжною. Вже зовсім пізно пролунали людські голоси і кінський тупіт. «Хто ж це приїхав сюди вночі у таку хурделицю?» — здивувалися поважні монахи.

А виявилося, що це приїхав мокрий як хлющ принц Ніоу в скромному мисливському вбранні. Почувши стукіт у двері, Каору відразу здогадався про його прибуття і зник у внутрішніх покоях. До кінця жалоби залишалося ще кілька днів, але, не маючи сили більше чекати, принц все-таки вирішив усю ніч пробиватися крізь снігові замети до Удзі.

Хоча тепер Нака-но кімі могла звільнитися від похмурих думок, які не покидали її останнім часом, але зустрічатися з принцом вона не хотіла, бо почувалася винуватою перед сестрою, а принц так і не зробив нічого, що виправдало б його в очах покійної. І навіть якби тепер він повівся по-іншому, це нічого не змінило б, адже Ооїґімі вже не повернеш. Служницям насилу вдалося вмовити Нака-но кімі таки вислухати через ширму принца, який намагався пояснити їй причини своєї тривалої відсутності. Сама вона мала такий нещасний вигляд, що, здавалося, була готова піти за сестрою на той світ.

Стурбований її станом, принц будь-що-будь вирішив залишитися в Удзі на весь день. «А без ширми не можна?» — просив він, але Нака-но кімі відмовилася навідріз: «Лише тоді, коли трохи отямлюся...»

Дізнавшись про таке холодне ставлення до принца, Каору доручив надійній служниці передати Нака-но кімі такі слова: «Я добре розумію, що принц не виправдав вашого очікування і заслуговує осуду за свою безсердечну поведінку останніми місяцями. Але прошу вас, не карайте його дуже суворо, бо він до цього не звик. Краще провчіть його, замінивши кару на добре ставлення» Але, отримавши таку пораду, Нака-но кімі ще більше зніяковіла й нічого не відповіла.

«О, які ви безсердечні! Невже ви забули всі мої обіцянки?..» — дорікав принц і, тяжко зітхаючи, просидів біля ширми до самого вечора. А вночі, коли зчинилася справжня буря, принц лежав, почуваючись глибоко нещасним з власної вини, Нака-но кімі, пожалівши його, згодилася поговорити з ним, як і досі, через ширму. Іменем тисячі різних богів принц клявся їй у вічній вірності, але вона в ній сумнівалася: «Видно, добре навчився обіцяти». Але якщо вона ображалася на безсердечність принца, коли він не приїжджав, то тепер, коли він сидів поруч, слухала його уважно, заворожена його красою.

прошепотіла вона, і принц вкрай занепокоївся.

Усе в цьому світі таке швидкоплинне! Тож не обтяжуйте свою душу новим тягарем», — намагався він розм’якшити серце Нака-но кімі, але вона, пославшись на поганий настрій, сховалася у глибині покоїв. Залишений на самоті, він провів безсонну ніч, почуваючись ніяково перед служницями. Звичайно, Нака-но кімі мала підстави ображатися на нього, але такої черствості від неї він не сподівався, а тому з горя заплакав. «Але ж їй, мабуть, ще важче!» — подумав він, і його серце болісно защеміло.

Принц з подивом і зацікавленням спостерігав, як Каору, почуваючись тут як удома, покликав численних служниць, щоб його щедро пригостити. Засмучений тим, що товариш змарнів, зблід і збайдужів, принц співчував йому і старався його втішити. Каору хотів розповісти йому докладно про покійну Ооїґімі, хоча знав, що тепер уже пізно про це згадувати, однак, щоб не видатися легкодухим, обмежився кількома словами. Останніми днями він так багато плакав, що його обличчя змінилося, але нітрохи не втратило своєї краси. «Якби я був жінкою, то, напевне, закохався б у нього...» — подумав ревнивий принц і вирішив якнайшвидше перевезти Нака-но кімі до столиці, щоб уникнути людського осуду.

Оскільки вмовити Нака-но кімі принц не зумів і побоювався невдоволення Імператора та Імператриці, то цього ж дня поїхав додому. Перед від’їздом, не шкодуючи слів, він запевняв Нака-но кімі у своїй вірності, але вона не погодилася на зустріч, немов даючи йому зрозуміти, що означає страждати.

Наприкінці року, коли всюди, а не тільки в Удзі, небо спохмурніло і щодня безперестанку падав сніг, підхоплений хуртовиною, Каору поринув у роздуми й жив ніби уві сні. А тим часом принц Ніоу прислав щедрі винагороди для монахів, які справляли належні обряди з читанням сутр. Багатьох знайомих турбував намір Каору і цей рік провести в Удзі, тож урешті-решт він вирішив повернутися до столиці з важким тягарем на серці. Служниці, які звикли до нього, впадали у відчай від самої думки, що скоро їхня оселя спорожніє і вони залишаться самі. Того разу вони сумували ще більше, ніж після смерті Ооїґімі. « Останнім часом, перебуваючи постійно з нами, він був навіть добрішим до нас у всьому, ніж тоді, коли зрідка приїжджав. То невже ми більше ніколи його не побачимо?» — журилися вони.

Від принца прийшов такий лист: «Тепер мені стало важче приїжджати в Удзі, а тому я вирішив перевезти Вас ближче до себе...» Річ у тому, що Імператриця, дізнавшись, що Каору вельми зацікавився дівчиною з Удзі, подумала, що, значить, нею не варто нехтувати і, шкодуючи сина, дозволила йому перевезти Нака-но кімі до Західного флігеля будинку на Другій лінії, щоб він міг будь-коли зустрічатися з нею. Судячи з усього, вона збиралася ввести дівчину в почет Першої принцеси. Довідавшись про це, зраділий принц поспішив повідомити цю новину Нака-но кімі.

«Сам я збирався перевезти старшу сестру в свій новий будинок на Третій лінії! І тепер натомість мав би подбати про молодшу», — думав Каору, почувши про такий намір принца Ніоу. Оглядаючись у минуле, він знову усвідомив, якої втрати зазнав. Ясна річ, підозри принца були безпідставні, але все ж Каору запитував себе: «Але хто ж, як не я?..»